Казочки про зиму, Новий рік та Різдво, представленні на "Малій Сторінці", написали для діточок відомі українські та зарубіжні автори: Ганс Крістіан Андерсен, брати Грімм, Василь Сухомлинський, Катерина Перелісна, Леся Храплива-Щур, Ірина Мацко, Наталя Забіла, Оксана Іваненко, Ірина Жиленко, Микола Білкун, Яків Гончарук, Марія Деленко, Марія Пономаренко, Василь Струтинський, Валентина Вздульська, Юля Смаль, Василь Мельник, Юлія Хандожинська, Тетяна Винник, Леся Воронина, Ольга Зубер, Олена Більчук, Марія Деленко, Марія Дем'янюк, Галина Римар, Інга Квітка, Юлія Забіяка, Бондаренко Ксенія, Коломієць Аліса, Інна Паламарчук, Ольга Швиденко, Ольга Лапушена, Тетяна Прокоф’єва.
«А минулого року Святий Миколай поклав мені під подушечку різочку. Так-так — різочку!, — пригадував Михайлик. — І коли раненько, щойно розплющивши очі, я зазирнув під подушечку, то ой як розчарувався. Почав згадувати, коли це я був неслухом. І згадав, як літечком відламав гілку зі смородинового куща, щоб зробити пахучий прутик. І як бігав з ним аж допоки дідусь не покликав мене й не почав говорити про те, що деревця та кущі відчувають біль так само як і люди. Мені було дуже соромно, але ж я нічого не міг заподіяти: як то кажуть — відламану гілку до дерева не прилаштуєш. Довго я засмучено розглядав таки не дуже приємний дарунок від Миколая, аж допоки в кімнату не зайшов дідусь. «Оце то подарунок, — сказав він, — мабуть, щось накоїв. Нумо разом пригадаємо»..." (Марія Дем'янюк)
"... А коли народився Ісусик маленький в колибі, то була морозна ніч над усією Верховиною. Ялиці стояли в білих шатах непорушно, немов зачаровані, а на стежках виблискував сніг холодним кришталем. I лежало Дитятко Боже на сіні, вкрите квітчастою хусткою Марії, і дрижало з холоду. В тузі хилилася над Ним Мати Свята..." (Леся Храплива-Щур)
"—
"Підмела зима-бабуся всі стежки, усі доріжки. До куті готує мама пресмачні горішки. Тихо-тихо так морга до зірок сніг. Десь вітер в кучугурах на хвилечку приліг. Місяць хмари розганяє, янголятам помагає. Одягає в срібло нічку, на віконце ставить свічку. В хаті прибрано і чисто, одягнулася бабуся у новесеньке намисто. Данко на сопілці грає, коляду нову вивчає. І Устим часу не гає, гарно іграшки складає. Навіть Барні вимив лапки, не гризе в дідуся тапки..." (Марія Деленко)
"Новорічна казка (Тетяна Винник)
Мій дорогий читачу, чи повіриш ти, що казки самі мене знаходять?! Нещодавно я поспішала додому, бідкалася, що не встигаю приготувати святкову вечерю. Це було напередодні Нового року. Не пригадую, чому барилася, але достеменно знаю, що надворі вже вечоріло. Я була виснажена передсвятковими справами, та ще й несла більші за себе сумки! Аж раптом мені назустріч іде… казка. "Візьми мене з собою, – каже. – Слухала по радіо прогноз погоди… морози передають до тридцяти градусів. Замерзну і обернуся на клубочок снігу. У світі поменшає на одну казку…" А сама вона – невеличка, оченята сині-сині, мабуть, посиніли від холоду, а голови майже не видно – так шаликом закутана, у білому пухнастому кожушку, на руках червоні рукавички. Чесно кажу – спершу я завагалася. У мене сумки важкі, а тут іще й казка на руки проситься…" (Тетяна Винник)
"
"У лісі стояла чудова ялинка. Місце у неї було хороше, сонця й повітря скільки завгодно, а навколо росло багато старших подруг — і ялин, і сосон. Але маленька ялинка дуже хотіла швидше вирости! Вона не звертала уваги ні на тепле сонце, ні на свіже повітря. їй було байдуже до селянських дітей, що приходили, і щебетали коло неї, збираючи суниці та малину. Часто, набравши повні глечики або нанизавши ягоди на тонкі прутики, вони сиділи під ялинкою й казали..." (Ганс Крістіан Андерсен)
Казка "Снігова королева" (Ганс Крістіан Андерсен)
"Ну, почнемо! Коли ми дійдемо до кінця цієї історії, тоді ми знатимемо більше, ніж зараз. Так ось, жив один лихий троль. Він був злючий-презлючий, наче сам чорт! Якось він був у дуже хорошому настрої, тому що зробив собі дзеркало, яке мало незвичайну властивість - все хороше і прекрасне в ньому зменшувалося, майже зникало, а все погане і огидне впадало в око і здавалося ще гіршим..." (Ганс Крістіан Андерсен)
Казка для дітей "Пані Метелиця" (брати Грімм)
"В однієї удови та було дві доні, в котрих одна була гарна на вроду й працьовита, а друга гидка й лежень. Гидку й лежнювату дочку вдова любила й жалувала, бо то була її рідна дочка, а на другу раз-у-раз накидала всяку важку працю й держала її в хаті за попихача. Бідній дівчині доводилося щодня сидіти біля криниці на великому шляху та все прясти..." (Брати Грімм)
"
"
"
"
"Їжачок міцно спав і снився йому зелений ліс, густі кущі з ягідками, товстелезні гриби з широкими капелюхами, теплий солодкий дощик, дзвінкий спів пташок. А сам він гойдався на пухкій хмаринці та хрумотів кислицею. Раптом щось гучно вдарило… Раз, два, три … Їжачок прокинувся розплющив одне око, друге. Літній яскравий сон розвіявся, в хатинці була тиша. Вогонь в печі ліниво тріскотів та ледь мерехтів. Їжак поглядом обвів кімнату. Віконце біліло зимовими візерунками. Морозець його щедро розмалював. Навіть не було видно, що відбувається в лісі. Віхола посмикала спочатку двері, намагалася відчинити їх, потім постукала в шибку вікна. Кілька сніжинок залетіли, мов дві голубки й враз заплакали маленькими краплинками. Їжачок подумав, що йому наснилося гупання, перекотився на інший бік і заплющив оченята… «Гуп, гуп, гуп, гуп!» – знову було чути глухе гупання з глиби лісу..." 
"
"Жили-летіли сніжинки. А летіли вони на великий Сосновий Ліс. Уперше цього року. "От бачиш!— вигукувала, кружляючи, сніжинка Симка, з ідеально рівними голочками, своїй сестричці Асимці — з ідеально нерівними голочками. — А ти хвилювалася!.. Що не зможеш долетіти!.. Що не дістанешся до землі!.." "Я хвилювалася?.. Та я жартувала!.. Я ні на мить! Не сумнівалася!.. Що дістануся!.. До землі!" — гукала у відповідь Асимка. Вони впали плавнісінько на лапу. Кашкетику. Той облизнувся. Кашкетик — це білченя. Він сидів на старій поваленій гілці вже давно-давнісінько. Принаймні так йому здавалося. Чекав на свою подружку — білочку Коралю. Адже вони мали разом прострибати дорогу на Свято. Таке от завдання отримали у лісовій школі..." (Олена Більчук)
"Жив собі дід Андрій, який дуже любив смачно попоїсти. Жив один, без дружини та дітей. Все життя його минуло, ніби одним подихом. Ніякої планети не відкрив, ніяким досягненням не гордився. Та що там досягнення, навіть дерев не саджав й хатини не будував. Нікому не допомагав, та й взагалі, ледачим був. А без тяжкої праці, розуму та наполегливості, їжі з неба не дістанеш. Тож, дід дуже сильно бідував, голодував та й, взагалі, збирався на почин. Та все ніяк не приходила смерть до нього. Набридло йому чекати невідомого, от і вирішив він щось змінити у своєму житті, а саме — одружитися..." (Євген Дмитренко).jpg "Painting by Vilchyk Roman.")
"Дерево. А за деревом дерево. А за деревом дерево. А за деревом паркан. За парканом стежечка, а за стежкою поріг. За порогом двері, що ведуть у дім. А у домі тому, брат разом із сестрою поспішають на подвір’я погратися першим грудневим снігом. — Давай швидше, а то поки одягнешся, то і сніг увесь розтане! — мовив Тарас. Поліна поспішала як могла та все одно не встигала за братом. Обоє чекали цього дня як ніби якогось свята й нарешті дочекалися. І хоч цієї ночі сніжних опадів було не так вже й багато, та на невеличкого сніговика повинно вистачити. А ще, якщо позбирати сніжок із верхівок різноманітних поверхонь, то можна буде й у сніжки пограти..." (Євген Дмитренко).jpg)
"Вітрусь щовечора прогулювався у засніженому садку. Він кружляв між деревами і мріяв, що коли виросте, тато Шторм візьме його з собою далеко-далеко, на океан. І вони разом будуть здіймати хвилі вищі кораблів. Та поки Вітрусь був ще зовсім маленький. І його сили вистачало лише на те, щоб здувати з гілок сніжинки. Ось, і зараз, він сидів на улюбленій вишні і хитав гілочку. Сніжинки сипалися на вулика, а Вітрусь уявляв, що то зовсім не вулик, а велетень-корабель. Раптом, почулися голоси. То розмовляли бджоли. Вітрусь прислухався. — Що таке зима? — спитала маленька бджілка Джуня. Та у вулику про зиму майже ніхто нічого не знав..." (Ольга Зубер)
"Сонечко все ще бавило землю своїми теплими промінцями. Хоч на календарі був місяць — грудень. Горобчик, на імʼя Літайчик, усе ніяк не міг натішитися золотим павутинкам сонця, яке залітало у його домівку. І тут однієї зимової ночі у двері постукали. — Хто там? — запитав горобчик. — Білочка! — щасливим голосочком відповіла гостя. Літайчик відчинив обережно двері..." (Тетяна Прокоф’єва)
"Маленька дівчинка прилинула до вікна і легенько дихнула на круглу шибку, заквітчану морозом. Крижані квітки та завитки, швидко танули під теплим подихом, відкриваючи картинку засніженого двору. Все сяяло під холодним срібним поглядом місяця. Десь там навіть було видно яскраву зірку, засніжені дерева і шматочок городу, який наче хто залив молочним киселем. А осьдечки видно, як засипало стару кабичку — ту, що бабуся сама із цеглин та глини склала. Ой, як же хороше літніми вечорами було сидіти біля тієї пічки за старим столиком, допоки під вогняними язиками смажились смачні деруни! Як хороше було бігати малими ногами навколо та зацікавлено розглядати різномаїття квітів навкруг. А як же добре було весняними ранками розгрібати малими патичками цибульки перших квітів, а потім бачити, як з кожним днем все швидше ростуть квіти. Нюхати кожну квіточку іперебирати пальчиками її пелюстки.
"Прийшов час, і на Краю Світу настала зима. Пан Вітер пригнав з-за лісу стадо Снігових Хмар, а потім ще й запросив пана Мороза. І почали вони хазяйнувати й робити все на свій лад. Снігові Хмари сіяли снігом, аж пихтіли. Пан Мороз все морозив і проявляв неабиякі художні здібності, розмальовуючи вікна. А пан Вітер намітав кучугури й свистав у вікна. Жителі Краю Світу завчасно запаслися теплими речами й грілися біля комину, а ввечері ходили до Марти на посиденьки. Та одного дня Дідусь змайстрував для них справжні санчата. І всі тепер почали більше часу проводити на вулиці, катаючись з гірки. Щоправда, каталися усі, окрім Лори. Сама ж Лора сиділа осторонь і лише спостерігала за розвагами своїх друзів. А ті — то з’їжджали вниз з гірки, то тягнули санчата назад, нагору..." (Ольга Зубер)
"Білими килимами зима позастеляла землю. Виблискують виткані полотна на сонечку, переливаються то рожевими, то срібними кольорами. А як тільки день добігає кінця, і на небі зʼявляються зірочки, то вони одразу починають себе розглядати у скованих морозом річках чи озерцях. Милуються собою, своєю вродою. А морозець цьому й радий, старається, вимальовує візерунки на вікнах, водоймах. Люблять звірі пані Зиму, вона їм дарує нові шубки, забави. Повсідаються білочки на гілочку сосни, й нумо спостерігати, як зайчики граються у піжмурки. Сміються вухані, тільки й видно, як із-за кучугур виглядають їхні хвостики. Вовчик із лискою теж приєднуються до забав. Наліплять кругленьких куль та й нумо майструвати сніговичка. Зайченя принесло морквину, совеня — чорні ґудзики, їжачок дістав старе відерце, а білочки — шалика, щоб не змерз..." (Тетяна Прокоф’єва)
"Ця історія трапилася одного морозного вечора, коли Край Світу був щедро засипаний снігом, і усі сиділи по своїх домівках. Лорі, як вже бувало, не спалося. І вона, сидячи біля світильника, читала книгу, яку взяла у пана Жоржика. Раптом, вона почула, як зашумів ліс, і виглянула у вікно. Це пан Вітер гнав стадо Снігових Хмар у бік Океану. Хмари були зовсім сонні і ледве плентались одна за одною. Та одна з них навпаки була напрочуд весела й непосидюча. Очевидячки, хмара не дотримувалася режиму дня. Вона ніяк не хотіла слухатися пана Вітра і рвалася в напрямку Лориної хатинки. Непомітно відірвавшись від стада, вона почала наближатися до Високої Гори..." (Ольга Зубер)
"– А-а-а! – плакало кучеряве янголятко. Річ у тім, що перед Різдвом на небі відбувалося велике прибирання: пралися хмари, начищався Місяць, купалися зірки. Але янголятко перестаралося – від холоднючої води в однієї з молодих зірочок відколовся промінчик. Перелякане янголятко поплакало, а тоді вирішило якось прилаштувати той маленький уламок на місце. Від дорослих воно чуло, що на Землі є така рідина, яка має дивні властивості – скріплює все розбите й розламане, навіть серця. Подумало сердешне, й вирішило: – Треба летіти! Тож змахнуло крильцями і попрямувало до далекої блакитної кулі..." (Еліна Заржицька)
"Маленька Сніжинка відкрила очі та посміхнулася: — Ура! Сьогодні я народжуюся у світ! Вона помахала на прощання Мамі-хмаринці, своїм братам і сестрам-сніжинкам, що також чекали свого часу, і полетіла з неба донизу. Вона падала і співала пісеньку, якої її навчила Мама-хмаринка..." (Ольга Швиденко)
"Ну, до чого ж невдалий день! Лара тупнула ніжкою і заплакала. Усі плани коту під хвіст! Як так можна з нею чинити? За що? Сьогодні Лара дізналася, що поїздка у Львів на Різдво скасовується. Ви можете собі таке уявити?! Вона вже спланувала, які атмосферні фоточки закине в інстаграм, скільки лайків назбирає за них. А які сторіз можна знімати на різдвяному ярмарку в центрі Львова! Та Міла лусне від заздрощів! І ось тепер усе скасовано. Більше того, вони навіть у Києві не лишаються. Лару і її меншого брата, цю приставучу п’явку, «маминого ведмедика» – дівчина з відразою поморщилася – відправляють у село до дідуся з бабусею. У село! На всі новорічні канікули Ну, за що? Лара втирала сльози брудною рукавичкою..." (Аліса Коломієць)
"Під самісінький Новий рік у господі в Діда Мороза об'явилися миші. "От лихо! — занепокоївся Дід Мороз. — Це ж вони до крихточки з'їдять наготовлені для дітей гостинці!" Узяв Дід Мороз лантуха з подарунками і, охкаючи від натуги та крекчучи, примостив його на футлярі великого, мало не під стелю, годинника. Цілу ніч годинник сердито ворушив стрілками, махав погрозливо маятником і тримав напоготові проти крадіїв дві важкенні гирі. «Тік-так! Тік-так! Бом-бом-бом! Хто підступиться до мене, той поплатиться хвостом. Бом!» — басовито застерігав він..." (Анатолій Григорук)
"Це сталося давним-давно. У далекій і незвичній країні Ладії, де жили в мирі й злагоді чарівні чотири Пори Року, якось несподівано посварилися золотава Осінь і білосніжна Зима. І так, що навіть перестали спілкуватися між собою. А все через онуку бабусі Зими Снігуроньку. Змалку мала вона досить гарну звичку гостювати у своїх родичів. Та чомусь найбільше їй подобалося відвідувати тітоньку Осінь..." (Віктор Васильчук)
"У художника на столі в розмальованій коробці жили собі поважний товстий Пензель, тоненькі проворні пензлики і маленький Квачик. Пензлем художник розмальовував хмари, гори, моря, широкі долини, тонкими пензликами метелика, веселку, квіти, а Квачиком – траву, листя на деревах та ягоди вишні, калини чи винограду. Квачик знав, що ніколи не стане поважним товстим Пензлем, бо у них зовсім не так, як у людей, де діти підростають і стають дорослими. Для роботи художникові завжди потрібні товстий Пензель, тонкі проворні пензлики і Квачик. Власне, він дуже мріяв стати розумним, про все-усе на світі дізнатися: і про дерева, і про квіти, і про трави, і про море, і про гори, про літо, зиму, весну, осінь та ще багато чого..." (Марічка Волошка)
"Цвіркун Кузьма жив у бабусиній хаті під піччю. Коли двері відчинялись, до хати вкочувала хвиля холодного повітря. «Бр-р-р! І чому б тим людям не сидіти під піччю, де так гарно — тепло і темно? Невже надворі краще?» — думав цвіркун. І захотілося йому надвір. Онучок Іванко якраз одягався, тож цвіркун хутенько стрибнув на комір теплого кожушка. "Я пішов, бабуню", — сказав хлопчик. "І я теж", — просюрчав Кузьма. За порогом Іванко впав і засміявся. «І що там такого смішного?» — подумав цвіркунець. Він виглянув із хутра й завмер: усе навколо сліпучо сяяло..." (Валентина Бондаренко)
"Узимку двоє зайчиків забрели на город. Снігу було небагато — вони потрудилися лапками і вигребли з-під землі декілька морквинок. "Як добре! Сьогодні ми наїмося досхочу!" — сказав перший зайчик. "Може, не варто з’їдати всю моркву одразу? Давай з’їмо стільки, щоб не бути голодними, а решту зекономимо — пізніше пригодиться!" — запропонував другий зайчик. "Не знаю я такого слова — економити! Є морква — їж, нема — шукай чогось іншого поїсти!" Другий зайчик не став сперечатися. Він міцно затис лапками дві морквинки, що залишились від обіду, і пострибав до своєї нірки. А перший усе їв та їв, аж нарешті відчув, що живіт у нього повнісінький..." (Марія Чумарна)
"Вечір на Варвари. Діти не хочуть спати. "Ідіть-но, маленькі, вмощуйтеся зручненько, розкажу вам щось", - мовлю. Лягли в ліжечка. "Чи то ж встигне Миколайчик усім дарунки наготувати?" - стурбовано питає Даринка. "Встигне, аякже". "А як хто не заробив, але про те, що щось не так зробив, шкодує, то і йому гостинець буде?" "Якщо щиро жалкує і більше не робитиме щось нехороше - то, певно, так". "І фарби, і альбоми у Миколая є?.. А чи всім вистачить, хто малювати любить?" - допитується Катруся. "Звичайно. А послухайте ось що..."" (Галина Римар)
"Старий ліхтар тьмяно освітив ріг вулиці жовтавим світлом. «Як приємно проганяти морок». - подумав він. Ліхтар мав чимало літ, і йому давно вже пора було на спочинок. Проте він стояв на околиці міста й сумлінно ніс свою службу. Ліхтар присвічував людям і за це отримував від них слова щирої подяки. Особливо від пізніх перехожих..." (Марія Пономаренко)
"Скільки разів возьме кріпкий мороз, стільки разів віє холодний вітер та й навіває нову верству снігу. Стільки ж разів більшає біль і терпіння хворої вдови Кравчихи. Вона лежить на твердій постелі, накрита старим сірячком, та лишень сумним стогоном нарікає на студений вітер і мороз, що шпарами стін дістаються до її незатопленої хати. Коло неї порається її донечка Маруся, що рада б в кожну хвилю своїй матінці яку-небудь полекшу вчинити. Та що ж вона годна? Заробити не піде, бо і сили у неї ще нема, а просити про милостиню, то таки дуже соромиться. А люди, от як люди: кожний собі радий, чужа нужда їм не в гадці..." (Марко Черемшина)
"У небі, в райському саду був великий рух. Одні янголики сиділи на деревах, зривали яблука й кидали їх на долину, де стояли другі, що ловили їх у фартушки. Хтось трусив горіхові дерева, й горіхи, мов град, лопотіли в траву, хтось носив коші, повні солодких пахучих медяників і тістечок. А старші янголики з поважними личками стинали з кущиків сухі галузки й зв’язували їх золотими стяжечками в різки. Сьогодні ж день, коли святий Миколай сходить на землю, щоб обдарувати чемних діточок, а нечемних покарати. Це його обов’язок вже від давнього часу. Миколині санки стояли вже перед дверима, а два великі олені, запряжені в них, нетерпляче потрясали головами, аж дзвіночки на їхніх шиях дзвонили, мов срібний сміх. Янголики напакували два повнісінькі мішки і з галасом та сміхом тягнули їх до санок. Один маленький янголик стояв при тій веселій праці трохи сумно збоку. Він так радо хотів помагати, але інші відсували його набік..." (Кляра Гайнер)
"Вечоріло, сутінки згустками сідали на плечі. Небо затягло сірими хмарами. Ті хмари, такі важкі і кудлаті, то присідали, то підіймалися, то, як ведмеді, то, як поважні слони, а то, наче сніжні зайці, бігли, не спиняючись. Пролітав тихий дрібненький сніжок, його так було багато у повітрі, ніби хтось мілко посік ялинки і струшував хвойні гілочки на землю. Все якось було ніби в тумані, в густому коконі, вечір замішав сніг і сутінки, можна було заблукати серед цієї манни з неба. А сніжинки падали, сідали на все, що їм подобалося. Така тиша не сподобалася вітрові, він, дужий та щокатий, прилетів з довгими холодними кісми і почав дихати на повні груди. Сніжинки вихилялися в різні боки, летіли за вітром, куди він дмухав, збігалися до купки, штовхались, падали донизу. Прокрутивши сніжинки, вітер сердито залетів в гості до хмари..." (Юлія Хандожинська)
"Їхали раз зимою пан і мужик в ліс по дрова. А було дуже холодно, морозно, то обидва лаялись. "От проклятий мороз", - каже пан, кутаючись у хутро. "От проклятий мороз, бодай ти сказився!" - каже й мужик, щулячись у старій кожушині. А шляхом гуляли собі старий Мороз і молоденький Морозенко. "Е, - каже Мороз, - як вони мене лають! Треба ж їх провчити!" Як заходився старий Мороз біля пана, так той і коміра підіймав, і полами загортався, - ні, таки дойняв лютий Мороз. Ледве-ледве пан додому добрався. А Морозенко подався до мужика та й собі почав його пробирать: то за комір лізе, то дірочку в кожушині знайде. А мужик приїхав у ліс, витяг сокиру та як почав рубати, то й упрів та й скинув кожуха..." (українська народна казка)
"За сивими хмарами, високо в небі, де Місяць-молодик пасе золоторунні отари зірок, живе дядько Мороз. Не хатина у дядька — справжній палац. Двері різьблені, а на вікнах — візерунки, вгорі на гострому шпилі срібний човник горить. Коли сади та діброви, ліси і гаї своє вбрання поскидали й приготувалися до довгого сну-відпочинку, спустився на землю дядько Мороз. Була в нього шапка-бирка, мов з молока, довгий білий кожух з туману, на срібно-золотому поясі — чарівне кресало. Біля лісової заводі присів на старезний пеньок, вуса мов з льону пригладив, кресанув чарівним кресалом об берег — білі холодні іскри посипалися навкруги..." (Василь Мельник)
"Були собі дід та баба. От раз у неділю бабка спекла пиріжків з маком, повибирала їх, поскладала в миску та й поставила на віконці, щоб прохололи. А лисичка бігла повз хатку та так нюхає носом; коли чує — пиріжки пахнуть. Підкралась до вікна тихенько, вхопила пиріжок моторненько та й подалась. Вибігла в поле, сіла, виїла мачок із пиріжка, а туди напхала сміттячка, стулила його та й біжить...." (українська народна казка)
"Осіннє сонце зупинилося в лісі на високій яворині. Заклопотані звірята цього не помічали і займалися кожен своїми справами. Адже зовсім скоро наступить зима і потрібно до неї як слід підготуватися. Білка з більчатами старанно носили горішки, ховали в дупло, ведмідь лаштував свій барліг сухими гілочками з листям, лисиці міцними лапами виривали глибші нори, щоб не завіяв їх сніжок. От тільки зайчик довговухий бігав від одного куща до іншого і всього боявся. Впаде гілочка з дерева, вже боїться, затріщить сорока-білобока на дереві, зайчик вже весь тремтить..." (Юлія Хандожинська)
"Кнопик та Димка були сусідами. Жили у великому місті, у високому будинку. Будинок світлими вікнами, наче блакитними очима, дивився на недалеку річку та ліс. Зустрілися Кнопик та Димка на прогулянці у тихому сквері, що півколом розлігся над берегом річки, як загостила на землю зима. Вийшов Кнопик на прогулянку поважно з вогнисто-червоною китицею під шиєю на блискучому паску. Стрівшись з Димкою, не привітався. Вдав, що не помітив сусідку." (Василь Мельник)
"Могутній бук, що ріс між крутобокими горами над гамірним потічком, для смугастого Веприка був найріднішою домівкою. Тут він вперше віднайшов смачний горішок. Тут він любив качатись у пухкій траві і листі, вчився стрибати через оброслу мохом колоду. Не вгледів малий Веприк, як осінь ліс перефарбувала у свої розкішні кольори, як могутній бук почав своє листя на хвилі трусити. А незабаром зима снігу накидала навкруги білого, пухкого і холодного. Зрадів першому снігові Веприк. Ковзанку влаштував від бука до потічка. День катався, другий і не страшно йому було ні снігу, ні колючого морозу, ні того, що матері не було поруч. Якось уранці, як тільки Веприк прокинувся, чогось раптом бук сердито гіллям загудів. "Чого він гнівається?" — подумав Веприк..." (Василь Мельник)
Добрий янгол із казки Валентини Вздульської «Горобине Різдво» зі збірки "Казки Різдвяного ангела" недвозначно нагадує, як важливо за приготуваннями до святкування Різдва не забути про суть свята. Вражає здатність маленьких пташок до неймовірноїсамопожертви в ім'я великих світлих звершень...
"Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилитися номером" - повість-казка української письменниці Ірини Жиленко про передноворічні пригоди дівчинки Орисі, про виховання дітей в сім'ї, про нетерпиме ставлення до користолюбству, егоїзму і жорстокості, про перемогу доброти і чуйності над підступними намірами лиходіїв.
"Торік хлопчик Саша був зовсім маленький. І він з великим нетерпінням чекав ялинки. А одного дня прокинувся й бачить - ялинка стоїть. І прибрана. Всі прикраси на ній висять. Він дуже зрадів і вже не відходив від ялинки. Так кожного дня. Але одного вечора, коли маленький хлопчик Саша вже спав, ми зняли з ялинки всі прикраси, заховали їх у ящик, а ялинку викесли. Другого ранку Саша побачив,що ялинки немає, й почав плакати..." (Микола Білкун)
"... Кілька місяців тому, коли осінь, позолотивши все навколо, таємниче шурхотіла листям, цей зайчик прибився відкілясь до кубла старої зайчихи і став ходити за нею назирці, бо сам боявся не тільки спати, а й вийти у ліс чи в поле, щоб знайти собі якусь їжу. Зайчиха спочатку невдоволено фуркала, тупала на нього задніми ногами, проганяючи... а потім пожаліла: «Пропаде без мене, - подумала. - Як не я, то хто ж його всьому навчить?» Та й назвала невдаху Прибивчиком. "" (Яків Гончарук)
"Вже осінь пішла собі спочивати, а зима чомусь барилася. Принишклий ліс ще тільки дрімав, адже не міг заснути, бо не було в нього теплої снігової ковдри. Нелегко й звірятам. Ніяк не міг зігрітись у своїй постельці їжачок Голочка, мерзлякувато тулилося до теплого маминого боку ведмежа Ласунчик, та найгірше зайчикам Буханчику й Стрибайчику. Саме поскидали вони свої сіренькі кожушки та повдягали сніжно-білі. А як вийдеш у них зі своїх хатинок, коли біле так далеко видно?.." (Марія Пономаренко)
"А й справді, чому рипить сніжок? Не знаєте? То я вам розповім.
Якось ішов лісом Дід Мороз. Нечутно, по м'якому, наче вата, сніжку. Стомився. Присів на пеньок, а мішок з гостинцями поруч поклав. Довгу бороду гребінцем розчесав. Дивиться, аж під ялинкою зайчик сидить і плаче..." (Василь Струтинський)
"Біла шубка" Наталі Забіли - казка про хвалькуватого зайчика.