Василь Мельник
ДЯДЬКО МОРОЗ
Казка
За сивими хмарами, високо в небі, де Місяць-молодик пасе золоторунні отари зірок, живе дядько Мороз. Не хатина у дядька — справжній палац. Двері різьблені, а на вікнах — візерунки, вгорі на гострому шпилі срібний човник горить.
Коли сади та діброви, ліси і гаї своє вбрання поскидали й приготувалися до довгого сну-відпочинку, спустився на землю дядько Мороз.
Була в нього шапка-бирка, мов з молока, довгий білий кожух з туману, на срібно-золотому поясі — чарівне кресало.
Біля лісової заводі присів на старезний пеньок, вуса мов з льону пригладив, кресанув чарівним кресалом об берег — білі холодні іскри посипалися навкруги. Дмухнув легенько на ті іскри — з них ураз блакитне полум'я загорілося. Дмухнув ще раз — через струмок, що з заводі на леваду біг й вигравав мов на цимбалах, місток проліг.
До схід сонця побував дядько Мороз у садах і гаях, в лісах і видолинках, у дібровах та на полях. І всюди роботу собі знаходив. Кожне деревце, кожну гіллячку, кожний кущик та травинку обліпив пухнастим з блискітками інеєм.
— Щоб і зимою земля була прекрасна,— мовив у свої вуса дядько Мороз.
Як ранок зарожевів на сході, почав чарівник свої будівлі прикрашати — малювати дивним пензликом квіти в кучериках.
— Бо що ж то за свято, коли без квітів! А ще — осиплю землю сріблом, щоб рясно ниви хлібами колосилися, щоб сади смачними плодами наливалися, щоб річки ширшали, струмки та потічки блакитнішими були...
Дивуються довкола берізка з калиною, тихенько гойдають вітами. Берізка сережками, наче дзвониками, калина — намистинками рубіну найкоштовнішого.
А сонце з високого неба світлом аж заливалось.
Радіє дядько Мороз. У вуса посміхається — всюди на землі його праця. Все зацвіло білим цвітом. А земля, здалось йому, стала такою зоряною, як і небо за високими хмарами...
За матеріалами: Василь Мельник. Веселчині стрічки. Казки та оповідання. Художник Софія Скачко. Чернівці, 1991, стор. 30 - 31.
Дивіться також на "Малій Сторінці":
"Могутній бук, що ріс між крутобокими горами над гамірним потічком, для смугастого Веприка був найріднішою домівкою. Тут він вперше віднайшов смачний горішок. Тут він любив качатись у пухкій траві і листі, вчився стрибати через оброслу мохом колоду. Не вгледів малий Веприк, як осінь ліс перефарбувала у свої розкішні кольори, як могутній бук почав своє листя на хвилі трусити. А незабаром зима снігу накидала навкруги білого, пухкого і холодного. Зрадів першому снігові Веприк. Ковзанку влаштував від бука до потічка. День катався, другий і не страшно йому було ні снігу, ні колючого морозу, ні того, що матері не було поруч. Якось уранці, як тільки Веприк прокинувся, чогось раптом бук сердито гіллям загудів. "Чого він гнівається?" — подумав Веприк..." (Василь Мельник)
"Кнопик та Димка були сусідами. Жили у великому місті, у високому будинку. Будинок світлими вікнами, наче блакитними очима, дивився на недалеку річку та ліс. Зустрілися Кнопик та Димка на прогулянці у тихому сквері, що півколом розлігся над берегом річки, як загостила на землю зима. Вийшов Кнопик на прогулянку поважно з вогнисто-червоною китицею під шиєю на блискучому паску. Стрівшись з Димкою, не привітався. Вдав, що не помітив сусідку." (Василь Мельник)