|
***
Пам’яті ліквідаторів чорнобильської трагедії
Гірчить полин чорнобильського лиха
У пам’яті, у серці, у хрестах...
Зростають діти. От була би втіха,
Якби... Якби не той квітневий шлях.
По ньому йшли з тривогою ви мовчки.
Спіткнувшись, піднімалися в життя,
Щоб хрест свій донести до правди, точки,
З якої вже немає вороття.
Відмірявши очима шлях урваний,
Згорали ліквідаторів тіла...
А був це батько, син це чи коханий.
Тож пам’ять смерті їх не віддала.
Живуть вони в піснях, весни цвітінні,
Ведуть із нами вічний діалог,
Несуть вітрами хмари білопінні,
Дощем змивають кіптяву тривог.
Бо йшли вони на поклик Батьківщини,
Щоб взяти щонайвищу із висот,
В ім’я своїх батьків, дітей, родини.
Не зрадили у горі свій народ!
* * *
"НІ!" — ЧОРНОБИЛЯМ!
Вишневі сади розкривають обійми до неба,
Квітневі дощі
розпорошують зоряну синь.
Цей світ у цвіту вберегти від чорнобилів треба
Для наших дітей,
для прийдешніх усіх поколінь.
Ридає весна, ідучи незасіяним полем,
Де повниться колосом
горе народне без меж...
За діток своїх, що розвіялись в пам’яті болем,
Земля прокляла
день Чорнобиля – пекло пожеж.
Ми варті того, щоб себе на землі повторити
У музиці вічній,
поезії віщих словах,
Щоб наше ім’я вкарбувалось в історії миті,
А голос лунав,
наче струни дзвінкі на вітрах.
В долонях у нас – світанкові бажання планети,
Вечірня зоря
і дитинство всесвітніх пригод.
Допоки ми є, не дозвольмо життя наші стерти
Зі шпальтів століть.
Хай же Бог береже наш народ!
* * *
ЗОРЯ ЧОРНОБИЛЬ
Сниться знов мені сон:
Зірка – біля вікон
Світить з давніх сказань,
Наче хоче сказать:
- Я до тебе звертаюсь, людино!
Схаменись, бо планета загине.
Не дозволь, щоб засяяла знову
В синім неба зоря полинова.
В ріках – жовта сльоза.
В небі – смертна гроза.
Сонце палить, пече.
Голос з неба рече:
- Я до тебе звертаюсь, людино!
Схаменись, бо планета загине.
Не дозволь, щоб засяяла знову
В синім неба зоря полинова.
Голос мозок ятрить:
- Скільки ще тут нам жить?..
Дітям далі рости.
Землю ти захисти!
- Я до тебе звертаюсь, людино!
* * *
МЕТРОНОМ ЧОРНОБИЛЯ
В небо Чорнобиля ржавими вітами
Ліс
Чорною пам’яттю, мертвими квітами
Вріс.
Знов оживе у квітневім пробудженні
Дзвін,
Збудить навкруг щедрі землі відчужені
Він.
Села й міста не чекають господарів
Там –
Родять лани лиш мутантів-володарів
Нам…
Корбою десь тихо вітер побавиться
Знов,
Літній асфальт під ногами розплавиться
В кров.
Яблук врожай в стиглі трави некошені –
Бах!..
Просять хрестів малюки ненароджені –
Жах!
Жур-журавель з неба кине краплинами
Крик –
З тінями він жити поруч невинними
Звик…
Люди! Ми маємо краплю майбутнього –
Шанс.
Вміймо, прошу, зберегти справжню суть його –
Нас.
|
|
Наталія Погребняк, українська письменниця,народилася у с. Бабчинці Могилів-Подільського р-ну на Вінниччині. Закінчила Тульчинське училище культури (Вінницька обл.), Вінницький педагогічний інститут. Працює вчителькою зарубіжної літератури в КЗ “Ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою повітряних сил" Вінницької обласної Ради. Авторка 14 поетичних збірок для дітей і дорослих. Лауреатка Літературно-мистецької премії «Кришталева вишня» за «За вагомий внесок у розвиток пісенної творчості Поділля». 
"
