Олена Більчук
В дорозі
(оповідання)
«Я схожий на того лелеку», — подумав Антон, застібаючи куртку до самого підборіддя й позираючи на зіщуленого бузька, що маячив у гнізді: птах прилетів стерегти свою територію, прилетів заздалегідь, коли ще холодно.
Вітер посилився. І до автобусної зупинки почали потроху підтягуватись люди, а до обрію — світанок.
……
Їхати було майже до центру міста, й Антон вирішив хоч якось підготуватись до першого уроку: дістав смартфон — не свій, тобто таким його не відчував, здавалося, той був у вжитку, ще коли міг заряджатися від веж Тесли (жарт) — і відкрив читалку.
На наступній зупинці людей у салоні побільшало. Щось не виходило зосередитись. Антон поспішно засунув смартфон у кишеню, заглибився у капюшон.
— Слухай, я вибачаюсь. Випадково побачив: «Дон Кіхот» — а чий переклад? — звернувся до нього чоловік, що сидів поряд, біля вікна.
Блиснуло сонце, і силует людини на мить став гостро окресленим. За ним миготіли будинки й гілля дерев, небо весни.
Чоловік був військовим.
— Не знаю.
— Можна? Лише гляну.
Антон дістав смартфон, відкрив сторінку й передав сусідові. Той перегорнув декілька й почав читати, усміхнувся.
Небо було синьо-графітово-білим. Синім з хмарами.
Зупинка. В автобус залетіла гамірна ватага дівчат. Чоловік раптом підніс смартфон на рівень обличчя, на саму видноту («Серйозно? Чисто музейний експонат», — зіронізував подумки Антон), і продовжував читати.
Йому було років сорок. Світлі вії, біля очей доріжки зморшок.
І знову зупинка. Дівчата вийшли, а військовий простягнув смартфон Антону.
— Тримай. Спасибі. Це він, Лукаш, якщо не помиляюсь. Я про переклад. Колись не дочитав цю книжку — чесно кажучи, так багато не читаю, — але мені зайшов цей текст, слова тут такі.. влучні — що захотів тоді узнати про перекладача. Прочитай якось про перекладача. Як про людину, — узявся за наплічник. — Виходиш зараз?
— Ні, я на наступній.
***
Звичайний, не надто великий, супермаркет передмістя. Поряд ліс з високими соснами.
Пісочний обрій надвечір’я.
Звичний, ледь відчутний гул усередині. Товари і речі. За голосом цін — скромне мовчання речей. За кожною — історії людей.
Колись у природі планети були острови, наприклад ліси, де не було чи не відчувалися люди. А тепер нас майже скрізь щонайменше чути. Хіба що десь в Арктиці, Антарктиці є острівці, десь у глибині океанів — немає наших історій.
……
Сестра не вибігла назустріч: отже, або занурена у щось, або засмучена.
— Ти зібрала речі? — запитав Антон і одразу ж помітив її худенький наплічник біля стільця.
Підійшов до перегородки, що відділяла сестрин куточок в кімнаті.
У ніс вдарило «Моментом» (запахом клею).
— Можна?
— Чого тобі? — визирнула.
«Ага. І зайнята, і засмучена», — відзначив.
За спиною у сестри на стіні виднівся свіжий крафт з малих камінців.
— О, турецький прапор. Ми ж наче не в Туреччину їдемо, — спробував пожартувати.
— Ти дурень?! Це просто місяць і зірочка! Краще іди, цілуйся зі своїми мавпами! До речі, татко їх, здається, викинув.
— До чого тут мавпи?! Це ти здуріла вже зовсім! Сама цілуйся, — випалив Антон і кинувся до свого ліжка, висунув з-під нього картонну коробку — мапи там були.
Наче всі. Прихопив декілька з останніх і засунув їх у сумку, яку зібрав раніше. Далі поспішив на кухню — на столі пакети, складені мамою в дорогу.
Суп був неторканий. Час. Час мчить на Інтерсіті? Вже треба вирушати.
Футболки, що висіли на балконі, не встигли висохнути: після ручного викручування речі сохнуть довго — все ж Антон узяв свою, і почав її складати, вона трохи пахла батьковими міцними цигарками. «Нічого, досушиться в поїзді».
Нове повідомлення.
— Я вийду хвилин на десять, — гукнув до сестри. — А ти збирайся. Кабанчиком! До речі, ти поїла в столовці?
— Так!
***
Антон і Ярина зовні були дуже схожими, наче двійнята, хоча мали різницю у віці три роки: обоє довгообразі (як казала бабуся), темноволосі, та найсильніша схожість — у виразі обличчя: ніби насмішкуватому, збитошному, аж нахабнуватому (як іноді казала бабуся). Можливо, це через особливий розріз очей, трохи примружених, що начебто сміються, навіть коли все складно чи серйозно.
Ярина з самого малку, а їй уже одинадцять років, збирала камінці. Усілякі різні. Спершу просто. З часом почала їх вивчати й нагромадила щось на кшталт бібліотеки, тобто камінотеки. Що її захопленню додавало солідності.
Захоплення Антона солідним не здавалося. Точніше, здавалося безглуздим. Він малював мапи, з усілякими лініями й тільки йому зрозумілими умовними позначеннями — цих усіляких різних мап в інтернеті, як камінців у камінотеці, до того ж повно застосунків для роботи із зображеннями (хоча не всі міг би витягнути Антоновий смартфон).
Та останнім часом мама забороняла поповнювати Яринці її збірню. І справа була не в захаращуваності (хоча можна було й через це), а в небезпечності. Дарма Яринка переконувала, що на ходу розрізнить шлак і метеорит, що більш ніж досить уважна, щоб помітити на землі деталі від касетних боєприпасів, якщо вони там будуть. Але мама наполягала.
Може, ще й тому вони з Антоном почали частіше сваритися. І все ж залишались дружніми.
Що добре — от і сьогодні мали разом поїхати в неблизьку дорогу: у мами на увесь місяць планувалися часті нічні зміни на роботі і вона наважилася прийняти запрошення подруги пожити в неї дітям, щоб не були самі ночами. Тобто залишалися б не зовсім самі, та бути з татком зараз — вважай, що самі. До того ж за кілька тижнів у школі весняні канікули.
……
Яринка мирно спала у тиші стукоту поїзда, на верхній полиці плацкартного вагона. Антон влаштувався неподалік, на верхній бічній.
З-під ковдри у неї визирнула біла шкарпетка із жовтою п’ятою мало не на середині стопи — ці патріотичні шкарпетки, з жовтими п’ятами, носками й синіми тризубами на халявках, подарував сестрі дядько Андрій рік тому.
Унизу за столиком тихо говорили чоловіки: їхній сусід по квартирі Микола Анатолійович — він їхав у справах і заодно супроводжував дітей у далекій поїздці — і чоловік, з яким той познайомився в поїзді.
За вікном пролітали придорожні вогні.
Антон згадав відео, що надіслала мамина подруга: Олеський замок на світанку. На мапах Львівщина здавалася прокресленою дорогами, урбанізованою частиною світу, аж раптом — стільки простору. Ось і зараз — простір…
— Отож, сам дурний, а дурніших за себе ненавиджу, — почувся знизу сиплий голос подорожнього. Антон мимоволі усміхнувся.
Поїзд трохи стишився, можливо, скоро зупинка.
— Так от, — голос подорожнього стало чути розбірливіше, — що воно за натура така людська: людина зробила багато хорошого, хоча всякого бувало, але хорошого багато і не пам’ятаєш його всього. І ось осічка — і вже так, ніби й не було взагалі того хорошого, а згадуєш погане.
— Ну, негатив то ж питання безпеки, — це вже голос Микола Анатолійовича. — У такому разі згадується сильніше, що було загрозливим. Чи таким здавалося. Так, здається, говорять в науці, Це просто природа виживання говорить.
— Ну да, — трохи непевно сказав подорожній. — Я ж кажу, натура, — невелика пауза. — Виходить, не забувати погане — то про виживання, а що тоді про життя?
Антон вже не почув, про що говорилося далі — далася взнаки друга поспіль безсонна ніч.
***
Хлопець різко схопився, наче щось його штовхнуло: Яринки не було. Ні на другій, ні на першій полиці — перед очима темні пустки.
— Яринко.
Він зіскочив на підлогу й кинувся в кінець туманно освітленого вагона, у тамбур. Двері туалету зачинені.
— Яринка! Ти тут? — смикнув за ручку, й та мало не відірвалася. — Скажи, ти тут?! Ти тут!?
За хвилину двері розчинилися.
— Хлопче, ти чого шумиш?
— Моя сестра…
— А ти скрізь подивився? Звернися до провідниці.
Один відсік. Другий. Третій. Їхній. Антон пригнувся, щоб зазирнути — про всяк випадок: Яринка сиділа біля вікна, в самому куточку, підігнувши ноги й загорнувшись у куртку.
— Та чого ти? — запитала якось наче безтурботно.
«Тук-тук — тук-тук — тук-тук — тук-тук» — це поїзд.
— Ти тут, — зрештою сказав Антон і присів на полицю.
— Я прокинулась, коли була зупинка, — Яринка, здавалось, вибачалася. — Жінка знизу вийшла, і я спустилася.
Поїзд різко пригальмував. Так що підлітків добряче хитнуло.
За вікнами — дерева, точно не станція. Тривога? Антон поліз на свою полицю за смартфоном — ні, не вона.
Коли сплигнув, сестра вже тримала в руках знайомий мішечок — серйозно? Каміння в дорогу?
— Хочеш послухати, як вони звучать? — стишила голос.
— Ні, — кинув Антон і сів поруч.
Хотів щось додати щодо камінців, але згадав про мапи у своєму наплічнику і більше не сказав нічого.
— Або ж я тобі відкрию одну таємницю.
Дівчачу таємницю?
— Добре, давай каміння.
— Відкрий долоні, — Яринка обережно насипала йому дрібку дрібних камінців. — Тепер стули й потряси біля вуха.
Антон так і зробив.
Ще раз.
— Наче дятел, — сказав.
— Та ну, гарно ж.
— Так це ж був комплімент. Я чув дятла, він вайбово стукає.
Антон для переконливості, що йому сподобалось, ще раз потряс камінцями біля вуха.
— А людина може не бути, а потім стати безсердечною? — раптом запитала Яринка.
Антон висипав камінці в мішечок.
— Ти про що?
— Коли ранкова хвилина мовчання, я не відчуваю того, що раніше, або відчуваю іншим разом. Іноді зовсім нічого, навіть коли думаю про дядька Андрія. Скажи, я стаю безсердечною?
Хлопець розгублено поглянув на сестру. Яринка пильно дивилася на нього.
Якраз нещодавно Антонова вчителька говорила з його класом про це. Що почуття не бувають за розкладом. Що на нас впливає безліч речей у зовнішньому світі і також кожен має свої біологічні особливості сприйняття. І щоденна обов’язкова хвилина мовчання в певний час — це й можливість призупинитися, посеред того, що є саме зараз, відчути відповідальність чи просто подих життя — це теж вдячність.
Антон, мабуть, уперше пошкодував що не надав значення написанню творам і переказам, уникав їх як міг. Він дивився на сестру й підбирав потрібні слова.
Зрештою відповів:
— Ні. Це нормально.
— Кру, — почулося приглушено, десь назовні, у небі.
— Кру…
— Кру!
— Чуєш? Це журавлі! Вони вже якраз над нами. Перегукуються.
— Кру! Кру!
— О, знову, це щоб не загубити одне одного.
Яринка прилипла до вікна.
— Не видно їх… Лише дерева.
— До речі, у мене є декілька мап з їхніми маршрутами.
— Кру… — вже віддалено.
— Покажеш? І я ж так і не розповіла тобі про таємницю, — сестра повернулась у куточок. — Пам’ятаєш, ти прийняв мій місяць і зірку за турецький прапор?
«Так то ж був прикол», — подумав Антон.
— І я подумала: що ж це може бути ще, на що схоже. І — увага, — Яринка змовницьки подалася вперед — і витримала момент, — це літера і крапка, зашифроване слово. Вгадай яке?
— Так це ж може бути що завгодно, — сила.. сорока.. купа слів на «с».
— З трьох спроб. І.. — сестра на мить задивилася крізь нього, — сім літер.
— Та просто скажи. У мене слова відлітають, коли так різко питають.
— То пошукай їх на своїх мапах, — усміхнулась очима Яринка.
***
Вона швидко заснула, коли згорнулась калачиком, — і так і не поглянула на Антонові мапи цієї ночі. До того ж освітлення у вагоні — ледь-ледь. Звичайно, можна було б засвітити ліхтарик, але «хай поспить, іншим разом», — подумав Антон і примостився зі смартфоном біля сестри.
Поїзд укотре рушив, і за вікном з’являлись-зникали вогні. Близькі і далекі.
……
Мапи Антонові, а також багато-багато інших.
Сьогодні ми користуємось мапами частіше, ніж, приміром, століття тому. І вони точніші й різноманітніші — розгляньмо їх ширше, розповідь про Антона і Яринку ненадовго віддаляється — і можна побачити рідну землю з висоти пташиного польоту, і рідну планету з висоти польоту космічного корабля, і нашу зоряну систему з висоти… висоти?
Якщо послухати, почитати — люди частіше прагнуть хорошого. Так, як вони його відчувають і розуміють. І часто за вчинками, що приносять лихо, — впевненість у спричиненні добра чи заради добра.
І можна стати зброєю в руках свідомих маніпуляторів. Чи застряглих серед кривих дзеркал.
Але також можна спробувати створити Мапу свого бачення (М.с.б.) і Мапу реальних подій (М.р.п.), де інформація — з різних джерел.
Наприклад, коли удар на випередження здається виправданим.
На М.с.б. — історія в сусідній країні переписана. І настільки, що вона — частина загрози нашій національній безпеці. На М.р.п. — дивитися необхідно саме підручники (в сучасності є вільний доступ онлайн), не лише окремих істориків чи блогерів. Саме в них офіційна позиція в цьому питанні, де можна побачити, чи несуть зміни загрозу, і якщо так, то яку: існуванню, життю — або ж статусу, самооцінці тощо. Інший погляд, що просто не збігається з власним, можна сприймати як потенційну загрозу, а можна — як стимул до наукової дискусії та досліджень.
Або ще. На Мапі свого бачення — напад зовнішніх ворогів неминучий. На М.р.п. — чи є переміщення і скупчення військ поблизу кордонів, чи є в потенційного нападника загарбницька чи ворожа риторика (не окремих осіб чи якогось руху, а постійний загальний тон у ЗМІ та в офіційних заявах), і якщо ворожа з’явилася, то після яких подій. Чи збільшуються військові витрати — якщо так, то знову ж таки — після яких подій. Або чи розпалюються випадки, які можна використати як причину для нападу тощо.
Так більше шансів наблизитися до реальної картини.
Але якщо пробитися до неї не виходить — правдиві джерела не здаються авторитетними, тобто правдивими, або ж доступ до них закрито, або внутрішні стіни занадто високі — є ті рішення, які ми приймаємо, зустрічаючись з реальністю впритул.
Невідомо, чи вірив пілот у те, що визволяє маріупольців від нацистів, але він не міг не бачити напису перед маріупольським драматичним театром — і міг не виконати злочинний наказ.
Принаймні не виконати злочинний наказ.
Або не залучатися чи не закликати до того, щодо чого критично не вистачає даних. Тобто якщо не докладено зусиль, щоб їх зібрати, — бо як розпізнати ту критичність, якщо інформація завжди не повна.
Страшно визнавати помилки, які спричинили болючі наслідки. Так людині, яка годувала птахів хлібом, щоб їх підтримати, може бути тяжко прийняти факт, що це їм шкодило. Настільки, що вона не повірить і продовжить робити як раніше. Але ми всі помиляємось, це дає визначення діям, вчинкам, але не нам як таким. Мужність визнати помилки. За помилкові дії — прийняти наслідки, за злочинні — покарання. І все ж пам’ятати, що ми не прикуті до жодного ярлика.
Думки не визначають нас, важливо, що ми обираємо. Приміром, зла думка може дати привід людині вважати, що такою є її сутність, але це не так. Ми проживаємо, обираємо, розвиваємо, трансформуємо, не тримаємо, відкидаємо, відпускаємо, тобто — є напрямок. Який може змінюватись.
Здатність розрізняти є природною, як і потреба обирати. Немає генів рабських чи волелюбних. Є тяглість й історичні злами. І самоврядування — взаємодія людини і громади — прослідковується ще з первісних часів.
Самоврядування — крізь усю історію нашого краю: первісні громади і ради старійшин, військові демократії, народні збори часів Русі, Магдебурзьке право, Козацька республіка, братства, просвітницькі громади, кооперативні об’єднання тощо… І в боротьбі проти різних форм поневолення. Але й були періоди, коли люди не самоорганізовувались масово на протести, наприклад, проти війни в Афганістані — в умовах обмеженого доступу до інформації, відстороненості чи страху, коли відстежувалися й обривалися горизонтальні зв’язки ще на початку. Коли лише дисиденти тримали цю нитку.
І все-таки ця нитка не обривається, в жодній країні.
Справа не в тому, що демократія — ідеальна форма устрою, це невідомо. Але в ній є варіативність, можливості для розвитку різних напрямів, створення традиційних й експериментальних добровільних відкритих спільнот із різними формами власності, де гідне ставлення — і до спільного простору, й до особистої свободи. До досвіду й ненавченого погляду.
Демократія може дати різні плоди, для хороших — потребує високого рівня загальної освіченості й залученості, в міру можливостей, які у всіх різні. Самоврядування — це часом дуже не просто. Треба бути увімкненим ліхтариком і водночас — не втрачати орієнтир у відкритому просторі. Тоді як існування в автократичних і тоталітарних режимах — це ніби рух в акваріумі ідеології. Якщо ж політичною зброєю стає релігія (або релігійною зброєю стає політика), якщо в очах людей правитель діє від імені Бога чи найвищої ідеї — раціо часто вимикається взагалі. І може виправдовуватись будь-яке насильство. Адже обрані, адже місія.
Безоглядна віра — це теж особиста свобода й краса. Але всесвіт не має і не дихає підвладно нашим уявленням й очікуванням.
Нам дається сила почуттів, а діяльність розуму може бути нашим даром природі. Часто кажуть, що сучасна людина занадто раціональна — з огляду на наслідки — схоже, це не так, а навпаки, ми поки небезпечно відстаємо від технологічного прогресу, частіше керуємось емоціями. Хоча й наслідки інтелектуальних зусиль бувають різними. Але ж і вдячністю можуть бути теж. І серце, і розум — це про нас.
……
Обрій наближався до світанку, а поїзд мчав у протилежному напрямку — назустріч дню.
Антон пригадав, що забув передати сестрі камінець від Мілани, його однокласниці: коли повернувся після зустрічі, Яринка ще так і не зібралась в дорогу й було не до того. Камінець лежав у кишені куртки — сіро-синій, блискучий й гладенький, звичайний скляний шлак, але ніби з далекого узбережжя, загартованому морем і сонцем. Антон поклав його біля Яринки на стіл й подумав, що Київ, який на мапі нагадує серце, — має нерівні обриси, такі, ніби хтось виклав його з різних камінців.
Світлина: кадр з відео «Олеський замок на світанку» — щиро дякую редакції «Малої сторінки» за нього.
Олена Більчук
В ДОРОЗІ
(оповідання)
«Я схожий на того лелеку», — подумав Антон, застібаючи куртку до самого підборіддя й позираючи на зіщуленого бузька, що маячив у гнізді: птах прилетів стерегти свою територію, прилетів заздалегідь, коли ще холодно.
Вітер посилився. І до автобусної зупинки почали потроху підтягуватись люди, а до обрію — світанок.
……
Їхати було майже до центру міста, й Антон вирішив хоч якось підготуватись до першого уроку: дістав смартфон — не свій, тобто таким його не відчував, здавалося, той був у вжитку, ще коли міг заряджатися від веж Тесли (жарт) — і відкрив читалку.
На наступній зупинці людей у салоні побільшало. Щось не виходило зосередитись. Антон поспішно засунув смартфон у кишеню, заглибився у капюшон.
— Слухай, я вибачаюсь. Випадково побачив: «Дон Кіхот» — а чий переклад? — звернувся до нього чоловік, що сидів поряд, біля вікна.
Блиснуло сонце, і силует людини на мить став гостро окресленим. За ним миготіли будинки й гілля дерев, небо весни.
Чоловік був військовим.
— Не знаю.
— Можна? Лише гляну.
Антон дістав смартфон, відкрив сторінку й передав сусідові. Той перегорнув декілька й почав читати, усміхнувся.
Небо було синьо-графітово-білим. Синім з хмарами.
Зупинка. В автобус залетіла гамірна ватага дівчат. Чоловік раптом підніс смартфон на рівень обличчя, на саму видноту («Серйозно? Чисто музейний експонат», — зіронізував подумки Антон), і продовжував читати.
Йому було років сорок. Світлі вії, біля очей доріжки зморшок.
І знову зупинка. Дівчата вийшли, а військовий простягнув смартфон Антону.
— Тримай. Спасибі. Це він, Лукаш, якщо не помиляюсь. Я про переклад. Колись не дочитав цю книжку — чесно кажучи, так багато не читаю, — але мені зайшов цей текст, слова тут такі.. влучні — що захотів тоді узнати про перекладача. Прочитай якось про перекладача. Як про людину, — узявся за наплічник. — Виходиш зараз?
— Ні, я на наступній.
***
Звичайний, не надто великий, супермаркет передмістя. Поряд ліс з високими соснами.
Пісочний обрій надвечір’я.
Звичний, ледь відчутний гул усередині. Товари і речі. За голосом цін — скромне мовчання речей. За кожною — історії людей.
Колись у природі планети були острови, наприклад ліси, де не було чи не відчувалися люди. А тепер нас майже скрізь щонайменше чути. Хіба що десь в Арктиці, Антарктиці є острівці, десь у глибині океанів — немає наших історій.
……
Сестра не вибігла назустріч: отже, або занурена у щось, або засмучена.
— Ти зібрала речі? — запитав Антон і одразу ж помітив її худенький наплічник біля стільця.
Підійшов до перегородки, що відділяла сестрин куточок в кімнаті.
У ніс вдарило «Моментом» (запахом клею).
— Можна?
— Чого тобі? — визирнула.
«Ага. І зайнята, і засмучена», — відзначив.
За спиною у сестри на стіні виднівся свіжий крафт з малих камінців.
— О, турецький прапор. Ми ж наче не в Туреччину їдемо, — спробував пожартувати.
— Ти дурень?! Це просто місяць і зірочка! Краще іди, цілуйся зі своїми мавпами! До речі, татко їх, здається, викинув.
— До чого тут мавпи?! Це ти здуріла вже зовсім! Сама цілуйся, — випалив Антон і кинувся до свого ліжка, висунув з-під нього картонну коробку — мапи там були.
Наче всі. Прихопив декілька з останніх і засунув їх у сумку, яку зібрав раніше. Далі поспішив на кухню — на столі пакети, складені мамою в дорогу.
Суп був неторканий. Час. Час мчить на Інтерсіті? Вже треба вирушати.
Футболки, що висіли на балконі, не встигли висохнути: після ручного викручування речі сохнуть довго — все ж Антон узяв свою, і почав її складати, вона трохи пахла батьковими міцними цигарками. «Нічого, досушиться в поїзді».
Нове повідомлення.
— Я вийду хвилин на десять, — гукнув до сестри. — А ти збирайся. Кабанчиком! До речі, ти поїла в столовці?
— Так!
***
Антон і Ярина зовні були дуже схожими, наче двійнята, хоча мали різницю у віці три роки: обоє довгообразі (як казала бабуся), темноволосі, та найсильніша схожість — у виразі обличчя: ніби насмішкуватому, збитошному, аж нахабнуватому (як іноді казала бабуся). Можливо, це через особливий розріз очей, трохи примружених, що начебто сміються, навіть коли все складно чи серйозно.
Ярина з самого малку, а їй уже одинадцять років, збирала камінці. Усілякі різні. Спершу просто. З часом почала їх вивчати й нагромадила щось на кшталт бібліотеки, тобто камінотеки. Що її захопленню додавало солідності.
Захоплення Антона солідним не здавалося. Точніше, здавалося безглуздим. Він малював мапи, з усілякими лініями й тільки йому зрозумілими умовними позначеннями — цих усіляких різних мап в інтернеті, як камінців у камінотеці, до того ж повно застосунків для роботи із зображеннями (хоча не всі міг би витягнути Антоновий смартфон).
Та останнім часом мама забороняла поповнювати Яринці її збірню. І справа була не в захаращуваності (хоча можна було й через це), а в небезпечності. Дарма Яринка переконувала, що на ходу розрізнить шлак і метеорит, що більш ніж досить уважна, щоб помітити на землі деталі від касетних боєприпасів, якщо вони там будуть. Але мама наполягала.
Може, ще й тому вони з Антоном почали частіше сваритися. І все ж залишались дружніми.
Що добре — от і сьогодні мали разом поїхати в неблизьку дорогу: у мами на увесь місяць планувалися часті нічні зміни на роботі і вона наважилася прийняти запрошення подруги пожити в неї дітям, щоб не були самі ночами. Тобто залишалися б не зовсім самі, та бути з татком зараз — вважай, що самі. До того ж за кілька тижнів у школі весняні канікули.
……
Яринка мирно спала у тиші стукоту поїзда, на верхній полиці плацкартного вагона. Антон влаштувався неподалік, на верхній бічній.
З-під ковдри у неї визирнула біла шкарпетка із жовтою п’ятою мало не на середині стопи — ці патріотичні шкарпетки, з жовтими п’ятами, носками й синіми тризубами на халявках, подарував сестрі дядько Андрій рік тому.
Унизу за столиком тихо говорили чоловіки: їхній сусід по квартирі Микола Анатолійович — він їхав у справах і заодно супроводжував дітей у далекій поїздці — і чоловік, з яким той познайомився в поїзді.
За вікном пролітали придорожні вогні.
Антон згадав відео, що надіслала мамина подруга: Олеський замок на світанку. На мапах Львівщина здавалася прокресленою дорогами, урбанізованою частиною світу, аж раптом — стільки простору. Ось і зараз — простір…
— Отож, сам дурний, а дурніших за себе ненавиджу, — почувся знизу сиплий голос подорожнього. Антон мимоволі усміхнувся.
Поїзд трохи стишився, можливо, скоро зупинка.
— Так от, — голос подорожнього стало чути розбірливіше, — що воно за натура така людська: людина зробила багато хорошого, хоча всякого бувало, але хорошого багато і не пам’ятаєш його всього. І ось осічка — і вже так, ніби й не було взагалі того хорошого, а згадуєш погане.
— Ну, негатив то ж питання безпеки, — це вже голос Микола Анатолійовича. — У такому разі згадується сильніше, що було загрозливим. Чи таким здавалося. Так, здається, говорять в науці, Це просто природа виживання говорить.
— Ну да, — трохи непевно сказав подорожній. — Я ж кажу, натура, — невелика пауза. — Виходить, не забувати погане — то про виживання, а що тоді про життя?
Антон вже не почув, про що говорилося далі — далася взнаки друга поспіль безсонна ніч.
***
Хлопець різко схопився, наче щось його штовхнуло: Яринки не було. Ні на другій, ні на першій полиці — перед очима темні пустки.
— Яринко.
Він зіскочив на підлогу й кинувся в кінець туманно освітленого вагона, у тамбур. Двері туалету зачинені.
— Яринка! Ти тут? — смикнув за ручку, й та мало не відірвалася. — Скажи, ти тут?! Ти тут!?
За хвилину двері розчинилися.
— Хлопче, ти чого шумиш?
— Моя сестра…
— А ти скрізь подивився? Звернися до провідниці.
Один відсік. Другий. Третій. Їхній. Антон пригнувся, щоб зазирнути — про всяк випадок: Яринка сиділа біля вікна, в самому куточку, підігнувши ноги й загорнувшись у куртку.
— Та чого ти? — запитала якось наче безтурботно.
«Тук-тук — тук-тук — тук-тук — тук-тук» — це поїзд.
— Ти тут, — зрештою сказав Антон і присів на полицю.
— Я прокинулась, коли була зупинка, — Яринка, здавалось, вибачалася. — Жінка знизу вийшла, і я спустилася.
Поїзд різко пригальмував. Так що підлітків добряче хитнуло.
За вікнами — дерева, точно не станція. Тривога? Антон поліз на свою полицю за смартфоном — ні, не вона.
Коли сплигнув, сестра вже тримала в руках знайомий мішечок — серйозно? Каміння в дорогу?
— Хочеш послухати, як вони звучать? — стишила голос.
— Ні, — кинув Антон і сів поруч.
Хотів щось додати щодо камінців, але згадав про мапи у своєму наплічнику і більше не сказав нічого.
— Або ж я тобі відкрию одну таємницю.
Дівчачу таємницю?
— Добре, давай каміння.
— Відкрий долоні, — Яринка обережно насипала йому дрібку дрібних камінців. — Тепер стули й потряси біля вуха.
Антон так і зробив.
Ще раз.
— Наче дятел, — сказав.
— Та ну, гарно ж.
— Так це ж був комплімент. Я чув дятла, він вайбово стукає.
Антон для переконливості, що йому сподобалось, ще раз потряс камінцями біля вуха.
— А людина може не бути, а потім стати безсердечною? — раптом запитала Яринка.
Антон висипав камінці в мішечок.
— Ти про що?
— Коли ранкова хвилина мовчання, я не відчуваю того, що раніше, або відчуваю іншим разом. Іноді зовсім нічого, навіть коли думаю про дядька Андрія. Скажи, я стаю безсердечною?
Хлопець розгублено поглянув на сестру. Яринка пильно дивилася на нього.
Якраз нещодавно Антонова вчителька говорила з його класом про це. Що почуття не бувають за розкладом. Що на нас впливає безліч речей у зовнішньому світі і також кожен має свої біологічні особливості сприйняття. І щоденна обов’язкова хвилина мовчання в певний час — це й можливість призупинитися, посеред того, що є саме зараз, відчути відповідальність чи просто подих життя — це теж вдячність.
Антон, мабуть, уперше пошкодував що не надав значення написанню творам і переказам, уникав їх як міг. Він дивився на сестру й підбирав потрібні слова.
Зрештою відповів:
— Ні. Це нормально.
— Кру, — почулося приглушено, десь назовні, у небі.
— Кру…
— Кру!
— Чуєш? Це журавлі! Вони вже якраз над нами. Перегукуються.
— Кру! Кру!
— О, знову, це щоб не загубити одне одного.
Яринка прилипла до вікна.
— Не видно їх… Лише дерева.
— До речі, у мене є декілька мап з їхніми маршрутами.
— Кру… — вже віддалено.
— Покажеш? І я ж так і не розповіла тобі про таємницю, — сестра повернулась у куточок. — Пам’ятаєш, ти прийняв мій місяць і зірку за турецький прапор?
«Так то ж був прикол», — подумав Антон.
— І я подумала: що ж це може бути ще, на що схоже. І — увага, — Яринка змовницьки подалася вперед — і витримала момент, — це літера і крапка, зашифроване слово. Вгадай яке?
— Так це ж може бути що завгодно, — сила.. сорока.. купа слів на «с».
— З трьох спроб. І.. — сестра на мить задивилася крізь нього, — сім літер.
— Та просто скажи. У мене слова відлітають, коли так різко питають.
— То пошукай їх на своїх мапах, — усміхнулась очима Яринка.
***
Вона швидко заснула, коли згорнулась калачиком, — і так і не поглянула на Антонові мапи цієї ночі. До того ж освітлення у вагоні — ледь-ледь. Звичайно, можна було б засвітити ліхтарик, але «хай поспить, іншим разом», — подумав Антон і примостився зі смартфоном біля сестри.
Поїзд укотре рушив, і за вікном з’являлись-зникали вогні. Близькі і далекі.
……
Мапи Антонові, а також багато-багато інших.
Сьогодні ми користуємось мапами частіше, ніж, приміром, століття тому. І вони точніші й різноманітніші — розгляньмо їх ширше, розповідь про Антона і Яринку ненадовго віддаляється — і можна побачити рідну землю з висоти пташиного польоту, і рідну планету з висоти польоту космічного корабля, і нашу зоряну систему з висоти… висоти?
Якщо послухати, почитати — люди частіше прагнуть хорошого. Так, як вони його відчувають і розуміють. І часто за вчинками, що приносять лихо, — впевненість у спричиненні добра чи заради добра.
І можна стати зброєю в руках свідомих маніпуляторів. Чи застряглих серед кривих дзеркал.
Але також можна спробувати створити Мапу свого бачення (М.с.б.) і Мапу реальних подій (М.р.п.), де інформація — з різних джерел.
Наприклад, коли удар на випередження здається виправданим.
На М.с.б. — історія в сусідній країні переписана. І настільки, що вона — частина загрози нашій національній безпеці. На М.р.п. — дивитися необхідно саме підручники (в сучасності є вільний доступ онлайн), не лише окремих істориків чи блогерів. Саме в них офіційна позиція в цьому питанні, де можна побачити, чи несуть зміни загрозу, і якщо так, то яку: існуванню, життю — або ж статусу, самооцінці тощо. Інший погляд, що просто не збігається з власним, можна сприймати як потенційну загрозу, а можна — як стимул до наукової дискусії та досліджень.
Або ще. На Мапі свого бачення — напад зовнішніх ворогів неминучий. На М.р.п. — чи є переміщення і скупчення військ поблизу кордонів, чи є в потенційного нападника загарбницька чи ворожа риторика (не окремих осіб чи якогось руху, а постійний загальний тон у ЗМІ та в офіційних заявах), і якщо ворожа з’явилася, то після яких подій. Чи збільшуються військові витрати — якщо так, то знову ж таки — після яких подій. Або чи розпалюються випадки, які можна використати як причину для нападу тощо.
Так більше шансів наблизитися до реальної картини.
Але якщо пробитися до неї не виходить — правдиві джерела не здаються авторитетними, тобто правдивими, або ж доступ до них закрито, або внутрішні стіни занадто високі — є ті рішення, які ми приймаємо, зустрічаючись з реальністю впритул.
Невідомо, чи вірив пілот у те, що визволяє маріупольців від нацистів, але він не міг не бачити напису перед маріупольським драматичним театром — і міг не виконати злочинний наказ.
Принаймні не виконати злочинний наказ.
Або не залучатися чи не закликати до того, щодо чого критично не вистачає даних. Тобто якщо не докладено зусиль, щоб їх зібрати, — бо як розпізнати ту критичність, якщо інформація завжди не повна.
Страшно визнавати помилки, які спричинили болючі наслідки. Так людині, яка годувала птахів хлібом, щоб їх підтримати, може бути тяжко прийняти факт, що це їм шкодило. Настільки, що вона не повірить і продовжить робити як раніше. Але ми всі помиляємось, це дає визначення діям, вчинкам, але не нам як таким. Мужність визнати помилки. За помилкові дії — прийняти наслідки, за злочинні — покарання. І все ж пам’ятати, що ми не прикуті до жодного ярлика.
Думки не визначають нас, важливо, що ми обираємо. Приміром, зла думка може дати привід людині вважати, що такою є її сутність, але це не так. Ми проживаємо, обираємо, розвиваємо, трансформуємо, не тримаємо, відкидаємо, відпускаємо, тобто — є напрямок. Який може змінюватись.
Здатність розрізняти є природною, як і потреба обирати. Немає генів рабських чи волелюбних. Є тяглість й історичні злами. І самоврядування — взаємодія людини і громади — прослідковується ще з первісних часів.
Самоврядування — крізь усю історію нашого краю: первісні громади і ради старійшин, військові демократії, народні збори часів Русі, Магдебурзьке право, Козацька республіка, братства, просвітницькі громади, кооперативні об’єднання тощо… І в боротьбі проти різних форм поневолення. Але й були періоди, коли люди не самоорганізовувались масово на протести, наприклад, проти війни в Афганістані — в умовах обмеженого доступу до інформації, відстороненості чи страху, коли відстежувалися й обривалися горизонтальні зв’язки ще на початку. Коли лише дисиденти тримали цю нитку.
І все-таки ця нитка не обривається, в жодній країні.
Справа не в тому, що демократія — ідеальна форма устрою, це невідомо. Але в ній є варіативність, можливості для розвитку різних напрямів, створення традиційних й експериментальних добровільних відкритих спільнот із різними формами власності, де гідне ставлення — і до спільного простору, й до особистої свободи. До досвіду й ненавченого погляду.
Демократія може дати різні плоди, для хороших — потребує високого рівня загальної освіченості й залученості, в міру можливостей, які у всіх різні. Самоврядування — це часом дуже не просто. Треба бути увімкненим ліхтариком і водночас — не втрачати орієнтир у відкритому просторі. Тоді як існування в автократичних і тоталітарних режимах — це ніби рух в акваріумі ідеології. Якщо ж політичною зброєю стає релігія (або релігійною зброєю стає політика), якщо в очах людей правитель діє від імені Бога чи найвищої ідеї — раціо часто вимикається взагалі. І може виправдовуватись будь-яке насильство. Адже обрані, адже місія.
Безоглядна віра — це теж особиста свобода й краса. Але всесвіт не має і не дихає підвладно нашим уявленням й очікуванням.
Нам дається сила почуттів, а діяльність розуму може бути нашим даром природі. Часто кажуть, що сучасна людина занадто раціональна — з огляду на наслідки — схоже, це не так, а навпаки, ми поки небезпечно відстаємо від технологічного прогресу, частіше керуємось емоціями. Хоча й наслідки інтелектуальних зусиль бувають різними. Але ж і вдячністю можуть бути теж. І серце, і розум — це про нас.
……
Обрій наближався до світанку, а поїзд мчав у протилежному напрямку — назустріч дню.
Антон пригадав, що забув передати сестрі камінець від Мілани, його однокласниці: коли повернувся після зустрічі, Яринка ще так і не зібралась в дорогу й було не до того. Камінець лежав у кишені куртки — сіро-синій, блискучий й гладенький, звичайний скляний шлак, але ніби з далекого узбережжя, загартованому морем і сонцем. Антон поклав його біля Яринки на стіл й подумав, що Київ, який на мапі нагадує серце, — має нерівні обриси, такі, ніби хтось виклав його з різних камінців.
Світлина: кадр з відео «Олеський замок на світанку» — щиро дякую редакції «Малої сторінки» за нього.