Василь Сухомлинський. "Серце віддаю дітям" (читати, завантажити)

• Все
• Текст
• Вкладені публікації (36)
• Відгуки (3)
• Мітки (6)

"Після 10 років педагогічної роботи я був призначений директором Павлиській середньої школи. Тут завершилося формування моїх педагогічних переконань, які складалися в перше 10-річчя педагогічної праці. Тут мені хотілося побачити свої переконання в живій творчій справі. Чим більше я прагнув втілити свої переконання в практику, тим ясніше ставало, що керівництво навчально-виховною работою - це правильне поєднання вирішення ідеологічних і організаційних завдань в масштабі всієї школи з особистим прикладом в роботі. Роль директора школи як організатора педагогічного колективу незмірно підвищується, якщо вчителі бачать в його праці приклад високої педагогічної культури, безпосереднього вихователя дітей. Виховання - це перш за все постійне духовне спілкування вчителя і дитини..." (Василь Сухомлинський)

 

"Восени 1951 року за 3 тижні до занять, одночасно з прийомом дітей в 1 клас, школа взяла на облік 6-річних хлопчиків і дівчаток, тобто тих, кому починати вчитися через рік. З цими дітьми мені треба було працювати 10 років. Коли я зібрав всіх батьків разом з дітьми і запропонував послати дітей в школу за рік до офіційного початку навчання, думки розділилися: одні батьки схвалювали мій намір, вважаючи, що при відсутності цілорічного дитячого садка (в ті роки в селі був дитячий садок, який працює тільки в літній час) відвідування дітьми школи буде хорошою допомогою сім'ї, інші побоювалися, що передчасне вчення несприятливо позначиться на здоров'ї дітей..." (Василь Сухомлинський)

 

"Щоб добре дізнатися дітей, треба добре знати сім'ю - батька, матір, братів, сестер, дідусів і бабусь. У мікрорайоні нашої школи була 31 дитина 6-річного віку, 16 хлопчиків і 15 дівчаток. Усі батьки погодилися посилати дітей в "Школу радості" - так через деякий час батьки і матері назвали нашу групу дошкільнят. З 31 людини 11 хлопців не мали батьків, у двох не було ні батька, ні матері. За кілька тижнів до відкриття "Школи радості" я познайомився з кожною родиною. Мене турбувало, що в окремих сім'ях не було атмосфери дружби між батьками і дітьми, батьком і матір'ю, не було взаємної поваги, без якої неможливе щасливе життя дитини..." (Василь Сухомлинський)

 

"З хвилюванням чекав я на малюків. О 8 годині ранку прийшло 29 вихованців. Не прийшла Саша (мабуть, мамі погано). Не було Володі, очевидно, проспав, а матері не захотілося будити хлопчика. Майже всі діти святково вдягнені, в новеньких черевичках. Це мене занепокоїло: сільські діти з давніх-давен звикли в жаркі дні ходити босоніж, це прекрасне фізичне загартування, кращий засіб запобігання простудним захворюванням Чому ж батьки намагаються захистити дитячі ніжки від землі, вранішньої роси й гарячої, розпеченої сонцем землі? Все це вони роблять з добрих намірів, а виходить погано: з кожним роком усе більше сільських дітей взимку хворіють на грип, ангіну, коклюш. А треба так виховувати дітей, щоб вони не боялися ні спеки, ні холоду..." (Василь Сухомлинський) 

 

"Неподалік від школи, за селом - великий яр, що заріс чагарником і деревами. Для малюків це - дрімучий ліс, сповнений таємничим і невідомим. Одного разу я помітив у стіні яру вхід до печери. Всередині печера виявилась просторою, з міцними сухими стінами Та це ж цілий скарб! Тут буде наш Куточок мрії. Важко передати захоплення дітей, коли я вперше повів їх до печери. Діти верещали, співали, перегукувались одне з одним, гралися в піжмурки. В той же день вистелили долівку сухою травою. Спочатку ми просто тішилися таємничим куточком, обживали його, створювали затишок: прикріпили на стінах кілька картинок, розширили вхід, зробили столик. Із захопленням діти прийняли пропозицію зробити пічку, час од часу топити її..." (Василь Сухомлинський)

 

"Досвід переконав нас у тому, що приблизно у 85% усіх невстигаючих учнів головна причина відставання в навчанні - поганий стан здоров'я, якесь нездужання або захворювання. найчастіше зовсім непомітне і таке, що можна вилікувати тільки спільними зусиллями матері, батька, лікаря і вчителя. Приховані, замасковані дитячою жвавістю, рухливістю нездужання і захворювання серцево-судинної системи, дихальних шляхів, шлунково-кишкові дуже часто є не хворобою, а відхиленням від нормального стану здоров'я..." (Василь Сухомлинський)

 

"Уже через тиждень після початку занять у «Школі радості» я сказав малюкам: «Принесіть завтра альбоми і олівці, будемо малювати». Наступного дня ми розташувалися на галявині шкільної садиби. Я запропонував дітям: «Подивіться навколо. Що ви бачите гарного, що вам найбільше подобається, те й малюйте». Перед нами був шкільний сад і дослідна ділянка, освітлені осіннім сонцем. Діти защебетали: одному подобалися червоні й жовті гарбузи, другому — схилені до землі голівки соняшника, третьому — голубник, четвертому — виноградні грона..." (Василь Сухомлинський)

 

"Мене дуже непокоїла байдужість окремих дітей до живого і прекрасного в навколишньому світі, тривожили вчинки, що свідчили про незрозумілу, на перший погляд, дитячу жорстокість. Ось ми йдемо лугом, над травою літають метелики, джмелі, жуки. Юра, спіймавши жука, витяг з кишені скалку скла, розрізав комашину навпіл і «досліджує» її нутрощі. В одному з глухих куточків шкільної садиби багато років підряд живуть кілька сімей ластівок. Якось ми пішли туди, і не встиг я повести мову про ластівчині гнізда, як Шура кинув камінець у пташине житло. Всі учні оберігали гарні квіти кали, що росли на подвір’ї, а Люся підійшла до клумби, зірвала рослину. Всі ці факти мали місце вже в перші дні життя «Школи радості». Мене вражало, що захоплення дітей красою перепліталося з байдужістю до долі красивого..." (Василь Сухомлинський)

 

"«Як досягти того, щоб праця стала найважливішою духовпню потребою дітей?» — це питання хвилювало весь наш педагогічний колектив. Учителі початкових класів В. П. Новицька, Г. О. Нестерепко, М. М. Верховинна, В. С. Осьмак, К. М. Жаленко з першого дня виховання залучали дітей до посильної праці в шкільному саду, на навчально-дослідницькій ділянці. Разом з В. П. Новицькою ми побудували маленьку теплицю, де діти працювали взимку. Радячись, як надихнути дитячу працю високими ідейними спонуканнями, вчителі вирішили: давайте щороку, в День Перемоги над фашистською Німеччиною саджати один дубок. Це буде живий літопис нашої радості. З того часу кожного року в нашій Діброві Перемоги з’являється ще одне столітнє дерево — так діти називають дуб..." (Василь Сухомлинський)

 

"Музика, мелодія, краса музикальних звуків — важливий засіб морального і розумового виховання людини, джерело благородства серця й чистоти душі. Музика відкриває людям очі на красу природи, моральних стосунків, праці. Завдяки музиці в людині пробуджується уявлення про високе, величне, прекрасне не тільки в навколишньому світі, а й у самому собі. Музика — могутній засіб самовиховання. Багаторічні спостереження над духовним розвитком одних і тих самих вихованців від молодшого віку до зрілості переконали мене в тому, що стихійний, неорганізований вплив на дітей кіно, радіо, телебачення не сприяє, а скоріше шкодить правильному естетичному вихованню..." (Василь Сухомлинський)

 

"Зима... Які прекрасні можливості для виховання й розвитку дітей дає ця чудова пора. Глибоко помиляються ті, хто вважав періодом оздоровлення дітей тільки літо. Якщо не використано для зміцнення здоров'я зиму — з помірними морозами, м’якими щедрими снігами, то й літо не принесе користі. Я привчав малюків бути на морозі, дихати чистим морозним повітрям. Уранці ми йшли в шкільну теплицю зустрічати схід сонця, яке забарвлювало в яскраво-червоний колір химерні візерунки на замерзлих шибках у коридорі теплиці. На кожній шибці наше уявлення малювало дивовижні світи. Ми бачили фантастичних звірів, таємничі гірські ущелини, хмари, квіти. Тут, біля замерзлих шибок, діти створили не одну казку. Тут вони вчилися читати, про що я розповім пізніше..." (Василь Сухомлинський)

 

"Взимку коло пташиних кліток і «лікарні» для звіряток ми мріяли про теплий весняний день, коли наші маленькі друзі полетять у блакитне небо, поскачуть до гаю. І ось прийшло довгоочікуваене свято. Через день після того, як у небі з’явився перший жайворонок, ми винесли клітки з птахами і звірятами на вершину кургана. Степ дзвенів пташиними голосами. Діти відкрили клітки — і жайворонок, дятел, іволга і заєць опинилися на волі. Ось наш жайворонок уже співає в небі; ось він уже лине до землі... Ми стоїмо, зачаровані красою, і переживаємо радість від того, що зберегли життя живим істотам. У такі хвилини в моїй уяві вимальовувалося майбутнє: щороку ми приходимо на вершину кургана, щоб відзначити свято жайворонка..." (Василь Сухомлинський)

 

"Розкажу про те, як малюки вчилися читати й писати. Все те, про що йтиме мова, не розглядайте, дорогий читачу, як новий метод навчання грамоти. Я не замислювався над науковим обгрунтуванням нашої творчості,— а це саме творчість дітей, виховна робота, що допомагає навчанню,— далекий від думки, що вона може якоюсь мірою замінити методи навчання грамоти, перевірені десятиліттями. Це творчість, що народилася серед полів і лугів, у затінку дібров і під палючим степовим вітром, на зорі літнього дня і в зимові присмерки..." (Василь Сухомлинський)

 

"У глухому куточку шкільної садиби школярі посадили хризантеми. На осінь тут зацвіли білі, сині, рожеві квіти. Ясного теплого дня я повів сюди своїх малюків. Діти були в захопленні від такої великої кількості квітів. Та гіркий досвід переконав мене, що дитяче захоплення красою часто буває егоїстичним. Дитина може зірвати квітку, не вбачаючи в цьому нічого поганого. Так трапилося і цього разу. Ось я бачу в руках дітей одну, другу, третю квітку. Коли залишилося не більше половини квітів, Катя вигукнула: "А хіба можна рвати хризантеми?" В її словах не було ні здивування, ні гніву. Дівчинка просто запитувала. Я нічого не відповів. Хай цей день стане уроком для дітей. Діти зірвали ще кілька квіток краса куточка зникла, галявина немов осиротіла. Порив захоплення красою, що спалахнув у дитячих серцях, згас. Малюки не знали, що робити з квітами..." (Василь Сухомлинський)

 

"З перших днів життя "Школи радості" я прагнув внести в колектив дух сімейної сердечності, задушевності, чуйності, взаємної довіри, допомоги. У вересні - день народження трьох дітей: Віті, Валі, Колі. Ми всім колективом відзначали його: в шкільній їдальні пекли пиріг, дарували іменинникам малюнки, книги. Я з подивом дізнався, що в родині Коли ніколи не відзначали дня народження ні дітей, ні батьків. Це був перший свято в житті хлопчика. Увага товаришів схвилювало дитину. У роки дитинства кожна людина вимагає участі, ласки. Якщо дитина виростає в обстановці безсердечності, він стає байдужим до добра і краси. Школа не може в повній мірі замінити сім'ю і особливо мати, але якщо дитина позбавлена у родині ласки, сердечності, турботи - ми, вихователі, повинні бути особливо уважні до нього..." (Василь Сухомлинський)

 

"Залишився місяць до того дня, коли мої вихованці стануть учнями. Наближався чудовий місяць літа - серпень. У спекотні липневі дні діти приходили в школу рано вранці і у передвечір’я. Декому далеко було йти додому обідати, тому діти залишалися обідати в шкільній їдальні. У мене зародилася думка: нехай з місяць поживуть малюки не вдома, а десь в саду, на березі ставка. Місце облюбували поруч зі ставком; в заростях дерев старші школяри допомогли нам спорудити кілька куренів - в таких куренях ціле літо живуть сторожа баштанів. В курені наклали соломи, зробили столики для малювання. До наших куренів прилягав великий сад. Садовод дозволив: сад буде головним місцем нашого відпочинку. Поруч з куренями побудували кухню, сільський голова дав нам продукти, призначив кухаря. Батько Сані спорудив купальню, поруч з нею стояв моторний човен, побачивши який у хлопців спалахували очі. Почалося життя нашого колективу в Саду здоров'я - так назвали наше житло і місце відпочинку батьки дітей..." (Василь Сухомлинський)

 

"Закінчувалося життя нашої «Школи радості». Скоро мої вихованці стануть учнями,— від цієї думки мені було і радісно і тривожно. Радісно від того, що не один ще рік вестиму своїх малюків стежиною життя, праці й пізнання, що за рік мої малюки зміцніли, загоріли.
Коли скінчилися дні нашого перебування в «Школі радості», я подумки порівняв, якими були Володя, Катя, Саня, Толя, Варя, Кость рік тому і якими стали тепер. Були бліді, кволі, із синіми жилками під очима. А тепер усі рум’яні, загорілі; про таких дітей кажуть: кров з молоком. Радісно було й від того, що без задушного класу, без дошки й крейди, без невиразних малюнків і розрізних літер діти піднялися на першу сходинку пізнання — навчилися читати й писати. Тепер їм буде незрівнянно легше, ніж тому, для кого ця сходинка починається з прямокутної рамки класної дошки..." (Василь Сухомлинський)

 

"Тихим сонячним ранком в останній день серпня 1952 року на зелену галявину перед шкільним будинком прийшли всі школярі, вчителі, батьки. Цей урочистий день, що передує початку навчального року, вже давно став у нас традиційним святом школи і книжки. Особливо хвилюючим було свято цього ранку. Як землепроходець, що вирушає в далекі, невідомі землі, дивиться в очі своїх супутників і товаришів, так і я вдивлявся в очі моїх малюків. Ось вони стоять — 16 хлопчиків і 15 дівчаток. Разом з дітьми прийшли батьки, багато хто з бабусь І дідусів. Ось матері Колі і Толі. На плече Галі поклала руку мачуха, і дівчинка не насупилася, як це було рік тому. Всі поздоровляють нас, бажають доброї путі. Десятикласники підходять до малюків, вручають кожному пам’ятний дарунок — книжку а написом; «Доброї путі тобі, маленький друже. Бережи цю книжку. Нехай вона все життя нагадує тобі про свято школи, про день, коли ти став учнем. Нехай завжди зберігається в бібліотеці твоєї сім'ї». Минули роки, мої вихованці стали дорослими людьми, і кожний з них береже цю книжку як святиню, як безцінну пам'ять про золоте дитинство..." (Василь Сухомлинський)

 

"Я не боюсь ще й ще раз повторювати: турбота про здоров’я — це найважливіша праця вихователя. Від життєрадісності, бадьорості дітей залежать іхнє духовне життя, світогляд, розумовий розвиток, міцність знань, віра в свої сили. Якщо виміряти всі мої турботи й тривоги про дітей протягом перших 4 років навчання, то добра половина їх — про здоров’я. Турбота про здоров’я неможлива без постійного зв’язку із сім’єю. Переважна більшість бесід з батьками, особливо в перші 2 роки навчання дітей у школі — це бесіда про здоров’я малюків. Я пояснював батькам, що їхнім дітям не задаватимуть домашніх завдань. Правила й визначення діти запам’ятовуватимуть (заучуватимуть) на уроці. Дома учням треба виконувати головним чином вправи, мета яких — сприяти глибокому осмисленню матеріалу..." (Василь Сухомлинський)

 

"Дуже важливо, щоб дивовижний світ природи, гри, краси, музики, фантазії, творчості, що оточував дітей до школи, не закрився перед дитиною класними дверима. Навчання в перші місяці і роки шкільного життя не повинно перетворитися в єдиний вид діяльності. Дитина лише тоді полюбить школу, коли вчителі щедро відкриють перед ним ті ж радості, які були у нього раніше. Разом з тим навчання не можна пристосовувати до радощів, навмисне полегшувати його тільки для того, щоб дитині не було нудно. Поволі дитину треба готувати до найголовнішої справи свого життя - до серйозної, наполегливої праці, яка неможлива без напруження думки. Важливу виховну задачу я бачив в тому, щоб поступово прищеплювати дітям навички напруженої, творчої розумової праці. Дитина повинна вміти відволікатися від навколишньої дійсності в даний момент, щоб розумові зусилля спрямувати на досягнення мети, поставленої учителем або самим собою..." (Василь Сухомлинський)

 

"Відомий німецький математик Ф. Клейн порівнював гімназиста з гарматою, яку десять років начиняють знаннями, а потім вистрілюють, після чого в ній нічого не залишається. Я пригадував цей сумний жарт, спостерігаючи за розумовою працею дитини, яка змушена заучувати те, що вона не осмислила, що не викликає в її свідомості яскравих уявлень, образів та асоціацій. Підміна думки пам’яттю, яскравого сприймання, спостереження за сутністю явищ заучуванням — велика вада, що отупляє  дитину, відбиває врешті охоту до навчання..." (Василь Сухомлинський)

 

"Природа — благодатне джерело виховання людини. Але з пізнання природи лише починається становлення розуму, почуттів, поглядів, переконань Людина живе в суспільстві, і, по суті, все її життя — це ті стосунки, в які вона входить з іншими людьми. Я прагнув, щоб протягом усіх 4 років навчання у початковій школі діти поступово осмислювали важливу істину: людина живе завдяки тому, що її матеріальні та духовні потреби задовольняють сотні й тисячі інших людей; у суспільстві неможливо жиги, не створюючи матеріальних і духовних цінностей для сотень і тисяч людей. У праці, в процесі взаємовідносин у суспільстві формується моральне обличчя людини, її духовна культура, погляди на життя, світогляд. Одне з важливих виховних завдань учителя полягає в тому, щоб діти зрозуміли й відчули серцем: через творення матеріальних і духовних благ виявляється в нашому суспільстві ставлення людини до людини, суспільне обличчя громадянина..."(Василь Сухомлинський)

 

"Важливе завдання школи — виховати людину допитливою, творчою, такою, що думає. Я уявляю собі дитячі роки як школу мислення, а вчителя — як людину, що дбайливо формує організм і духовний світ своїх вихованців. Турбота про розвиток і зміцнення мозку дитини, про те, щоб це дзеркало, яке відбиває світ, завжди було чутливим і сприйнятливим, — один з головних обов’язків педагога. Як м’язи розвиваються і зміцнюються від фізичних вправ в процесі подолання труднощів, так і для формування та розвитку мозку необхідні праця й напруження. Мозок дитини розвивається і зміцнюється в процесі встановлення багатогранних зв’язків з предметами і явищами навколишнього світу — причинно-наслідкових, часових, функціональних. Я вбачав своє завдання в тому, щоб допомагати дітям зрозуміти ці зв’язки в явищах навколишнього світу, щоб формувати, зміцнювати й розвивати у них допитливий, гострий, спостережливий розум. Вправами, що пробуджують внутрішню енергію мозку, стимулюють гру розумових сил, є розв’язання задач на кмітливість. Ці задачі породжуються самими речами, предметами, явищами навколишнього світу..." (Василь Сухомлинський)

 

"Учитель початкових класів повинен домагатися, щоб кругозір дитини поступово розширювався від рідних полів і лісів до картин природи та життя нашої Вітчизни й усієї Землі. Уже у першому класі мої діти добре знали, що Земля — це величезна куля, яка повертається до Сонця то одним, то другим боком, що в один і той самий час на Землі в різних кутках буває і жарке літо, і сувора зима, і день, і ніч. З другого класу ми почали здійснювати «подорожі» по земній кулі. Діти сидять у «зеленому класі», перед ними великий глобус, освітлений штучним «Сонцем»; «Земля» обертається навколо «Сонця», «Місяць» — навколо «Землі». «Ось, діти, — звертаюсь я до малюків, — простори нашої Батьківщини. Ми живемо недалеко від її західного кордону, рушаймо ж у далеку подорож на схід, побуваємо в містах і селах, подивимось, як живуть люди». Потім розповідаю про поля, річки, населені пункти, які трапляються на нашому шляху. Слово супроводжується показом картинок і діафільмів..." (Василь Сухомлинський)

 

"Розумова праця учня, успіхи та невдачі в навчанні — це його духовне життя, його внутрішній світ, нехтування яким може призвести до сумних наслідків. Дитина не тільки взнає щось, засвоює матеріал, а й переживає свою працю, висловлює глибоко особисте ставлення до того, що їй вдається і не вдається. Учитель для маленької дитини — живе втілення справедливості. Подивіться в очі учневі першого класу, що дістав незадовільну оцінку... Дитина не тільки почуває себе нещасною, а й проймається почуттям неприязні, а нерідко — й ворожості до вчителя. Учитель, який ставить двійку, по суті, за те, що дитина чогось не зрозуміла, здається дітям несправедливою людиною..." (Василь Сухомлинський)

 

"Казка, гра, фантазія — животворне джерело дитячого мислення, благородних почуттів і прагнень. Багаторічний досвід переконує, що естетичні, моральні та інтелектуальні почуття, які народжуються в душі дитини під враженням казкових образів, стимулюють потік думки, який пробуджує до активної діяльності мозок, зв’язує повнокровними нитками живі острівці мислення. Через казкові образи у свідомість дітей входить слово з його найтоншими відтінками, воно стає сферою духовного життя дитини, засобом висловлення думок і почуттів — живою реальністю мислення. Під впливом почуттів, що пробуджуються казковими образами, дитина вчиться мислити словами. Без казки — живої, яскравої, що заволоділа свідомістю і почуттями дитини, — неможливо уявити дитячого мислення і дитячої мови як певного ступеня людського мислення і мови..." (Василь Сухомлинський)

 

"Дітей приваблює незвичайне — романтика подорожей і пригод, боротьба зі стихійними силами природи. Коли я вперше розповів малюкам про пригоди Робінзона Крузо, їм захотілося погратися в мандрівників, почути шум морських хвиль і гуркіт водоспаду. Діти вирішили зробити свій «Острів чудес» — таємничий куточок, в якому можна було б жити у світі гри. Цей «острів» ми створили у заростях терену та акації: побудували житло Робінзона з частоколом, що захищав від диких звірів, з таким самим вогнищем, як у нашого героя; зробили маленьке віконце, через яке дивились у неозору далечінь «моря», скопали маленьку грядку, посіяли на ній кілька десятків зерен пшениці та ячменю. Коля приводив сюди з дому навіть козеня — адже в господарстві Робінзона були кози. Принесли стару діжку, мотузки, цеглу. З обручів зробили ножі, змайстрували сіті для ловіння риби. Як первісні мисливці, добували вогонь тертям двох шматочків сухого дерева — адже могло трапитися, що у Робінзона не було ніяких інших засобів для добування вогню..." (Василь Сухомлинський)

 

"У початкових класах, як і в «Школі радості», ми слухали музику природи, яка є найважливішим джерелом емоційного забарвлення слова, ключем до розуміння і переживання краси мелодії. Слухаючи музику природи, діти емоційно готувалися до хорового співу. Я домагався того, щоб вони розпізнавали в природі музику, співзвучну пісні, яку ми будемо співати. Недалеко від школи — прекрасний куточок. Вечірнє небо тут відбивається в дзеркальній поверхні ставу, з лугу долинає спів пташок; дзвінкою піснею коники зустрічають вечірню прохолоду. Тут ми кілька разів слухали музику природи перед тим, як розучити пісню українського композитора Якова Степового «Зоре моя вечірняя». У цій пісні прекрасно передано сприймання краси вечірньої зорі. В її мелодії діти вловлювали музику, яка зачаровувала їх тихими літніми вечорами. Тут же, в цьому куточку, ми вивчили пісню. Дітям хотілося співати. А потім, через кілька тижнів, діти виконували її у кімнаті для слухання музики, співів, гри на народних інструментах. Пісня пробудила у дітей спогади про красу вечірньої зорі, їхні обличчя світилися радістю..." (Василь Сухомлинський)

 

"Книжка відіграє велику роль у духовному житті дітей, але лише тоді, коли дитина вміє добре читати. Що означає «добре читати»? Це насамперед володіти елементарним умінням — технікою читання. Я прагнув до того, щоб індивідуальне читання було духовною потребою дитини. У перших — других класах на кожні 1 — 2 тижні учень брав у бібліотеці книжку, читав її вголос. Без цього не можна виробити твердого, стійкого вміння вільно читати й розуміти прочитане. У кожного учня вже у другому класі з’явилася записна книжка — «Словесна скринька». В неї записувалися слова, які здалися дитині цікавими чи незрозумілими (потім я пояснюю дітям значення або емоційне забарвлення слова). У третіх – четвертих класах, за винятком окремих слів, у «словесну скриньку» записувалися звороти, фрази, речення, які сподобалися учневі. Читання як джерело духовного збагачення не зводиться до вміння читати; з цього вміння воно тільки починається. Дитина може читати вільно, безпомилково, та книжка — це часто буває — не стала для неї тією стежиною, що веде до вершини розумового, морального та естетичного розвитку. Вміти читати — означає бути чутливим до змісту й краси слова, до його найтонших відтінків. Тільки той учень «читає», у свідомості якого слово виграє, тріпоче, переливається барвами й мелодіями навколишнього світу. Читання — це віконце, через яке діти бачать і пізнають світ і самих себе..." (Василь Сухомлинський)

 

"Мова — духовне багатство народу. «Скільки я знаю мов, стільки разів я людина», — говорить народна мудрість. Та багатство, втілене у скарбниці мов інших народів, лишається для людини неприступним, якщо вона не опанувала рідну мову, не відчула її краси. Чим глибше людина пізнає тонкощі рідної мови, тим тонша її сприйнятливість до гри відтінків рідного слова, тим більше підготовлений її розум до опановування мовами інших народів, тим активніше сприймає серце красу слова. Я прагнув до того, щоб це життєдайне джерело — багатство рідної мови — було відкрите для дітей з перших кроків їхнього шкільного життя. «Подорожуючи» до живого джерела думки та слова, мої вихованці пізнавали одночасно емоційні, естетичні, смислові відтінки українського слова. Я домагався, щоб вони відчували красу мови, дбайливо ставились до слова, дбали про її чистоту..." (Василь Сухомлинський)

 

"Навесні, перед закінченням першого класу, ми почали створювати Куток краси. Діти мріяли про нього давно. Він уявлявся нам тихим, затишним місцем, де незаймана краса природи доповнювалася б красою, створеною людськими руками. Мрія поривалася у майбутнє, ми думали про те, як з кожним роком у нашому кутку буде все більше рослин. Тут ми відпочиватимемо й працюватимемо, зустрічатимемо весну й прощатимемося з літом. Між шкільною садибою та заростями чагарника діти знайшли маленьку галявину, що межувала зі схилом яру, зарослим травою. Під час дощів тут збиралося багато вологи. Ми очистили галявину від бур’янів. Почали перетворювати її на зелені луки. Мрія надихнула дітей. Ми багато попрацювали, щоб перетворити галявинку на зелені луки. Довелося перенести з поля плиточки дерну, посадити їх та поливати. Діти з нетерпінням чекали дощу, щоб і він полив зелену травицю. Знайшли в лісі кілька паростків хмелю, пересадили їх на схил яру. На наше щастя, літо було вологим, і всі рослини добре прижилися..." (Василь Сухомлинський)

 

"Я намагався уявити кожного з моїх вихованців дорослою людиною. Мене тривожили думки: яким громадянином, якою людиною ти станеш, малюк? Що ти принесеш суспільству, в чому буде твоя радість, чим ти захоплюватимешся і чим обурюватимешся, в чому знайдеш своє щастя, який слід залишиш на землі? Як учитель і вихователь я прагнув до того, щоб перекласти в юні серця моральні цінності, створені і завойовані людством протягом багатьох століть, — любов до Батьківщини і свободи, непримиренність до поневолення й гноблення людини людиною, готовність віддати свої сили і життя в ім’я високих ідеалів — щастя та свободи людей. Дуже важливо, щоб високі слова про Батьківщину її величні ідеали не перетворилася у свідомості наших вихованців на гучні, але пустопорожні фрази, щоб вони не знебарвилися, не злиняли, не стерлись від частого вживання..." (Василь Сухомлинський)

 

"Життя переконує: якщо дитина тільки "споживає" радості, не видобуваючи їх працею, напругою духовних сил, його серце може стати холодним, черствим, байдужим. Величезною моральною силою, що облагороджує дітей, є творення добра для людей. Одна з виховних завдань нашої школи полягає в тому, щоб дитина серцем відчувала, що навколо нього є люди, які потребують допомоги, турботи, ласки, сердечності, участі. Найголовніше — щоб совість не дозволяла дітям проходити повз цих людей, щоб добро людині дитина дарувала не з бажання відзначитися перед іншими, а з безкорисливих спонукань. Джерело дитячої совісті, готовності робити добро для інших — це співпереживання тим людям, у яких на серці горе. Чуйність до духовного світу людини, здатність відгукуватися на чуже нещастя — з цього починається найвища людська радість, без якої неможлива моральна краса..." (Василь Сухомлинський)

 

"Праця стає великим вихователем, коли вона входить у духовне життя наших вихованців, дає радість дружби і товариства, розвиває допитливість, яка народжує зворушливу радість подолання труднощів, відкриває все нову й нову красу в навколишньому світі, пробуджує перше громадянське почуття — почуття творця матеріальних благ, без яких неможливе життя людини. Радість праці — могутня виховна сила. У роки дитинства кожна дитина має глибоко пережити це благородне почуття. Перша осінь шкільного життя. На ділянці старші школярі виділили для нас кілька десятків квадратних метрів землі. Ми розпушили ґрунт — праця ця звична для сільської дитини. Кажу малюкам: «Тут ми посіємо озиму пшеницю, зберемо зерно, змелемо його. Це буде наш перший хліб». Діти добре знають, що таке хліб, і прагнуть працювати, як їхні батьки і матері; разом з тим у справі, яку ми задумуємо, є щось романтичне, є елемент гри. Мрія про перший хліб надихає, допомагає долати труднощі. А труднощі чималі: діти носять маленькими кошиками перегній, змішують його з ґрунтом, риють канавки для рядків пшениці, відбирають по зернятку насіння. Сівба перетворюється на справжнє свято. Натхнення працею охоплює усіх дітей. Нива засіяна, та ніхто не йде додому. Хочеться мріяти..."

 

"Прийшла та пора фізичного І духовного розвитку моїх вихованців, коли дитяча енергія стала нестримно рватися назовні, виливаючись у дивні вчинки, які з першого погляду нічим не можна пояснити. На моїх очах відбувався якийсь стрибок, сором’язливі ставали відчайдушними, боязкі — сміливими і рішучими. Одного разу ми пішли в поле подивитись, як селяни і старші школярі скиртують солому. Хлопчиків і дівчаток зацікавило, як тракторист, прикріпивши до своєї машини товстий дріт, тягне на високий стіжок цілу копицю соломи. Дріт натягується, піднімаючись угору метрів на 15. Від скирти ми пішли до комбайна. І ось здалеку я бачу: хтось з хлопчиків, схопившись руками за дріт, підіймається все вище й вище. Подивився — немає Шури. Так, це він висить на 15-метровій висоті. Діти побачили Шуру, побігли до скирти, кричать від радості, кожному захотілося, мабуть, звідати насолоду від підйому на запаморочливу висоту. Я ледве дочекався, коли Шура з’їхав, як на санчатах, зі скирти. Не знав, що робити, — радіти щасливому завершенню незвичайної подорожі чи швидше піти з дітьми звідси..." (Василь Сухомлинський)

 

"Після закінчення 4-го класу всі мої діти — 16 хлопчиків і 15 дівчаток — перейшли до 5-го класу. 12 учнів з усіх предметів мали відмінні оцінки, педагогічна рада нагородила їх похвальними грамотами. 13 учнів мали добрі й відмінні оцінки. У 6 дітей були і «3», і «4», і «5». Найголовнішим успіхом своєї виховної роботи я вважав те, що діти пройшли школу людяності, навчилися відчувати людину, брати близько до серця її радості і прикрощі, жити серед людей, любити свою Батьківщину. Вони зрозуміли важливу роль праці, прекрасно опанували рідною мовою, навчилися спостерігати, думати, читати, писати, передавати думку словом. Я переконався, що навчити читати і писати дітей можна до 7-річного віку, тобто, по суті, до навчання у 1-му класі. Якщо цієї мети досягнуто, духовні сили дитини звільняються для думки й творчості..." (Василь Сухомлин)

 

Споріднені публікації, за тегами:     Школа    Навчання    Діти    Виховання    Педагогіка    Василь Сухомлинський