Василь Сухомлинський
СЕРЦЕ ВІДДАЮ ДІТЯМ
"ШКОЛА РАДОСТІ"
ЗИМОВІ РАДОЩІ І ТУРБОТИ
Зима... Які прекрасні можливості для виховання й розвитку дітей дає ця чудова пора. Глибоко помиляються ті, хто вважав періодом оздоровлення дітей тільки літо. Якщо не використано для зміцнення здоров'я зиму — з помірними морозами, м’якими щедрими снігами, то й літо не принесе користі. Я привчав малюків бути на морозі, дихати чистим морозним повітрям.
Уранці ми йшли в шкільну теплицю зустрічати схід сонця, яке забарвлювало в яскраво-червоний колір химерні візерунки на замерзлих шибках у коридорі теплиці. На кожній шибці наше уявлення малювало дивовижні світи. Ми бачили фантастичних звірів, таємничі гірські ущелини, хмари, квіти. Тут, біля замерзлих шибок, діти створили не одну казку. Тут вони вчилися читати, про що я розповім пізніше.
Зустрівши сонце, діти відчиняли двері з коридора в теплицю і входили в царство квітів. Взимку в нас в одній з теплиць цвітуть хризантеми. У кожної дитини тут була своя квітка — свій друг. Діти поливали квіти. Це були радісні хвилини, в маленьких краплинках загорялася веселка, діти захоплено дивилися на неї, мріяли про літо. Тут народилася казка про сонячний міст — золоту веселку.
Після кожної заметілі, коли обновлялася біла ковдра на землі, ми йшли дивитися на снігові замети в шкільному саду. Дивний це світ — снігові замети: такий таємничий і несподіваний, як і хмари. В чудернацьких заметах дітям ввижалися і казкові тереми на верхів'ях неприступних гір, і застиглі морські хвилі, і білий лебідь, і сірий вовк, і хитра лисиця. Одного разу природа неначе спеціально для нас створила казковий корабель — з вітрилами й капітанським містком, з якорем і піратами, що вдивляються вдалечінь. Кілька днів підряд, поки вітер і сонце не зруйнували корабель, ми ходили дивитися на нього. А ввечері діти збиралися в школі, щоб послухати мою розповідь про піратів і добрих людей — визволителів слабких і несправедливо скривджених, про боротьбу добра й зла, про перемоги правди над несправедливістю.
У сильні холоди ми не ходили на прогулянки. Якщо мороз був невеличкий, діти перебували на повітрі. А коли починалася відлига, до нас приходило справжнє свято. Старші школяри допомогли нам спорудити снігове місто. Із снігових плит побудували сховище, вийшло щось схоже на печеру. І тут відпочинок і працю супроводжували казка й гра. Ми грали в полярників. Я розповідав дітям казки про велику крижану безмовність. У них перепліталася фантастика із справжніми, героїчними подвигами людини. Із сумом розлучалися малюки зі своїм сховищем, що розтануло під промінням сонця.
Взимку ми двічі їздили в ліс, один раз на автомашині й один раз — кіньми. Легенький морозець обпікав щоки, та ніхто не скаржився на холод. Дні, проведені в зимовому лісі, назавжди лишилися в пам’яті дітей. Ми слухали музику зимового лісу, спостерігали за життям птахів. У лісовому яру знайшли незамерзаюче джерело. Грілися біля вогнища, варили кашу. Милувалися красою вечірньої зорі, на наших очах змінювалося забарвлення гілок, вкритих снігом, вони були то блідо-рожеві, то жовтогарячі, то багряні, то фіолетово-блакитні. Казка про Сонечко збагатилася новими образами, що захопили дітей своєю фантастичною незвичністю і красою. Тут ми склали вірш, в якому діти передали своє враження від зимового лісу. Катя, милуючись красою сосни в сніговому вбранні, сказала:
— Сосна спить.
Зіна намалювала яскравіший образ:
— Сосна заснула до літа...
— Сосна заснула до весни,— сказав Сергійко, і всі відчули співучість цих слів. Дітям хотілося продовжити думку товариша.
— Їй сняться, сняться, сняться сни,— вимовляє хтось із дітей.
Сосна заснула до весни,
їй сняться, сняться, сняться сни,—
співали хлопчики й дівчатка, переживаючи почуття гордості від того, що самі склали пісню.
Цей зимовий вечір відкрив переді мною цілий світ духовних, багатств дитини. Я остаточно утвердився в переконанні: вчити думати, розвивати розумові сили й здібності дітей треба безпосередньо біля джерела думки і слова.
Хто з малюків не любить ліпити снігову бабу, кататися на санчатах? У помірний мороз і в тиху погоду, особливо коли яскраво світило сонце, ми цілими днями бували за повітрі. На околиці села ми влаштували крижану гірку. Дерев'яні і металеві санки нас не задовольняли —- не досить швидко вони ковзали, і ми зробили зо два десятки льодяних санчат: брали солому, змішували з гноєм, обливали водою, надаючи цим витворам форми гніздечка. Санчата були цілком безпечні.
Мені пригадалося власне дитинство... Ми знайшли колесо від воза, вставили вісь в ополонку на ставу, крига скувала вісь, і колесо перетворилося на карусель. Діти, тримаючись за палиці, поприв'язувані до колеса, ковзалиспо дзеркальній поверхні ставу. В цих іграх і забавах проходили цілі дні. Слабенькі діти — Саня, Володя, Катя, Кость стали рутяними, червонощокими.
Своєрідна краса зимової природи особливо яскраво розкривалася перед дітьми о тихі безхмарні морозні вечори. Ми стояли десь в саду, дивились на яскраво-червоний дохід, чекала перших зірочок. Осяяний вечірнім світлом, сніг здавайся рожевим, потім - світло-фіолетовим. У ці хвилини почуття, що охопили дітей, виражалися в слові і в музичній мелодії. Пригадувалися мелодії народних пісень, співзвучних неповторній красі. Зачаровані, ми йшли до школи, розпалювали вогонь у пічці і співали пісень.
Тихого зимового ранку діти милувалися сходом сонця. Вони стояли мовчки, споглядаючи красу. Їм хотілося знайти слова, щоб висловити своє захоплення. Я допомагав у пошуках слова. Кожна знахідка пробуджувала не тільки радість, а й була новим зарядом енергії мислення.
За матеріалами: Василь Сухомлинський. Вибрані твори в п'яти томах. Том третій. Київ, видавництво "Радянська школа", 1977 рік, стор. 73 - 75.
Усі статті книги Василя Сухомлинського "Серце віддаю дітям":
Василь Сухомлинський. "Серце віддаю дітям" (читати, завантажити)
