Галина Мирослава
ЗООПАРК
(згадуючи через кілька років)
Автобус з першокласниками був у дорозі вже пів години. Діти нудились. Ніби й поговорили, і побавились маленькими іграшками, принесеними з дому, кожен - своєю, але їх тягнуло бігати, скакати, доганяти один одного, задиратись.
— Ще година, — з сумом підсумував Вітькó, що сидів біля вікна посередині автобуса.
— Яка година?! — гарячково відреагував його сусід по автобусу Адáсь, — Ти ж чув, що нам казали: ''Годинка''. Це менше.
Дорослі на задніх рядах усміхнулись, а Адамчик, пришпилений паском безпеки, як всі інші першачки, відкинувся на м'якому сидінні, заклавши ногу за ногу, точнісінько так само, як це робить його тато, вмостившись у фотелі після ситної вечері. Але Вітько не міг заспокоїтись, він би хоч зараз вискочив з автобуса, тільки дай йому волю.
Нінця, що сиділа в ряду перед ними, голосно захрускотіла. Звук був до відгуку знайомий. Віть та Адамко принюхались раз, потім другий, а тоді я, яка тихенько сиділа позаду них, зауважила, що з кожним вдихом вони все більше вихилялись, притискаючись чимраз щільніше до Ніниного сидіння з надією не тільки вловлювати запахи, а й бачити спокусу. Врешті Віть не стримався:
— Нінусько, поділишся?!
— Беріть, — і Нінця щедро відрахувала їм у наставлені жмені по 5 чипсів.
Настрій у хлопців різко пішов догори. На щічках загуляли рум'янці, а в очах знову з'явились бісики.
— Виторгували, — пожартувала я про себе та й заглибилась у ''Майн крафт'' на телефоні. Не надовго.
— Дивіться, — вигукнув Віть, бажаючи, щоб його почули геть усі, він навіть трішки підвівся, зрозуміло, що не на весь зріст, лише скільки дозволяв пасок безпеки, — Озеро!
За вікном я теж встигла побачити водойму. Вона була не дуже більша за ванну, квадратна, десь три метри на три. Якщо чесно, то це, мабуть, була калюжа, утворена проливними дощами, що йшли не спиняючись майже весь попередній тиждень. Та хай йому буде озеро. Краще згодитись, ніж через таку дурницю сперечатись.
Євдокія з ряду навпроти, яка не любила, коли її кликали: ''Доця'', зауважила:
— А корабель там є?
— Нема, навіть човна нема, — скрушно підсумував Вітько.
— Риби нема. Якби там була риба, був би човен, — зажурено протягнула Євдокія.
— А мій тато рибалка! Він таку щуку виловив! — і Адась розвів руки в сторони, — Отакезну!
— Ого! — вихлюпнув з себе захоплено Вітько. Інші діти аж закрутилися на місцях — так несподівано вдарило те ''ого'' всім у вуха. Не дивно, що всі першачки, з тих, звичайно, хто не спав, повернули голови до Адамчика. Адась відчував себе центром Всесвіту. Я б теж так хотіла. Круто! А як приємно!
Тим часом наша вчителька Світлана Миронівна попросила водія зупинити автобус. Річ у тім, що Дмитрикові стало погано. Його захитало. Батьки запропонували всім, хто був в автобусі, скористатись можливістю зупинки на автозаправці, тож автобус миттю спорожнів. Діти й батьки нарешті змогли вийти на свіже повітря, помити руки, сходити до вбиральні та й просто порозминати ноги.
Після двадцятихвилинної паузи наш автобус зрушив з місця. Залишалось десь пів годинки до запланованого приїзду. За планом ми мали дістатись до зоопарку опівдні.
Проте чим ближче ми були до зоопарку, тим більше я хвилювалась. Думки про зоопарк не давали спокою. Не думаю, що тваринам подобається жити в неволі. Можливо, декому з них, як мені, до прикладу, нестерпно, коли на мене витріщаються незнайомі люди, або тобі дають їсти не те, що хочеш, а те, що є, без вибору. Але якщо подумати, плюси є - в зоопарках на тварин не полюють інші тварини, їх тут годують, лікують, ними опікуються. І діти можуть приходити сюди та бачити, як ті чи інші тварини виглядають насправді, не лише на картинках, як вони рухаються, їдять, бавляться, сплять. Але, признаюсь, до зоопарку я їхала не для того, щоб оглядати тварин чи вивчати їхні звички, а для того, щоб їх сфотографувати та викласти фотки для подружок в інстаграмі. Хай всі бачать, де я була!
Коли ми під'їхали до зоопарку й вийшли з автобуса, я швиденько витягла з кишені телефон, натиснула - і залилася слізьми. Він був розряджений. Усе надаремно. Для чого я так рано вставала? Навіщо терпіла таку далеку дорогу?! Добре, що хоч ігри були на телефоні, без них не витримала б взагалі. Світлана Миронівна підійшла до мене, ніжно торкнула та ласкаво запитала, чого я плачу. Я показала їй свій телефон. Вітько, Адась, Нінця з Євдокією теж не розгубились, вони обступили мене з усіх сторін та навперебій стали втішати, пропонуючи фотографувати все, що я попрошу й скидати мені всі фотки. І навіть більше — фоткати мене саму біля кожної тваринки. Я відчувала себе такою щасливою, що готова була навіть у клітки залазити, але то небезпечно. А коли ми повертались додому, то, добре пам'ятаю, всю дорогу цокотіла про тваринок, біля яких мене фотографували, а вже згодом я собі думала, якою б самотньою та покинутою була б, якби не поїхала того дня до зоопарку, якби не провела таку дивовижну неділю. Досі пам'ятаю, як мимоволі стала центром Всесвіту, чого так бажала.
.jpg)
Оповідання люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше творів Галини Мирослави на нашому сайті:
