Публікації за тегом: Оповідання

Сортувати:    За датою    За назвою

Полтавський Хрестовоздвиженський монастир. Малюнок Тараса Шевченка (фрагмент).."Полтава — місто в самому центрі України, місто найдорожче серцю для кожного полтавця. Неможливо словами описати всі свої почуття та любов до рідного краю. Про Полтаву можна писати вічно, чого вартує тільки славнозвісні полтавські галушки. Полтавщина прославилась саме завдяки літературі, завдяки Івану Котляревському, Миколі Гоголю. Мало хто знає, що їжа і література тісно пов'язані між собою в історії Полтавського краю. Іван Котляревський у своїй “Енеїді” неодноразово згадує галушки.Ось він пише “без галушок як помирали, колись як був голодний год”, потім “п’ять казанів стояло юшки, а в чотирьох були галушки”. Він у своїй “Енеїді” згадує майже 160 назв українських страв. У Полтаві на честь галушки звели пам'ятник, частування нею обов' язковий елемент будь-якої туристичної програми..." (Карина Гусельникова)

 

Картина художника Олега Шупляка."— Ти завжди був моїм натхненником, Сергію. Що найбільше мене інтригує й затягує, так це несподіваний спосіб мислення, неочікуваний погляд на звичні речі. Неважливо навіть, чи він правильний. Від незвичності я дивним чином набираю сил, мені стає цікаво жити, у голові починають роїтись нові думки, з'являються нові бажання. Пам'ятаєш, друже, як ми познайомились просто на вулиці? Нам було по шість.Ти вимальовував паличкою якісь цифри на піску. Я зняв з плечей ранець, поставив на землі та присів біля тебе, а ти водив паличкою або в повітрі, як диригент, або по землі. Ми росли. Ти захопився шуканням чотирьох цифр, які б відображали чотиризначність, як ти тоді казав, ''чотиризначущість'', світу. Ти відкривав мені свій, тепер і мій, світ, звертаючи увагу на несуттєві для мене речі, від чого вони ставали для мене вагомими. Мені не вистачить життя на щирі подяки тобі.  — То не просто чотири сторони світу та чотири пори року, — пояснював ти, — Ранок відповідає сходу, день — півдню, вечір — заходу, ніч — півночі. Мені здавалось, що ти маєш якісь особливі ключі до безмежності. Ти завжди першим відкривав двері до недоступного мені світу..." (Галина Мирослава)

 

Painting by Vincent van Gogh."Стефа, яка нещодавно розміняла восьмий десяток, вже не мала сили підвестися з ліжка. Після падіння позаторік ноги відмовили. Але її голова залишалась світлою, тіло — підтягнутим, серце  — напрочуд чулим. Приємно  видовжене обличчя, яке вона за звичкою, прищепленою в дитинстві, щоранку змащувала соком огірка впродовж життя, вражало свіжістю, помітити на ньому зморшки було майже неможливо,  от тільки великі каламутно зелені очі глибоко позападали всередину. Стукіт у двері змусив її здригнутися. Вона відчула, що щось зараз має статися. Арсен, чоловік Стефи, з яким вони  разом понад 40 щасливих років, чомусь затримався біля дверей. Стефа прислухалась. Голоси з передпокою не впізнавала, вловити зміст не могла тим більше. Несподівано за Арсеном до невеличкої кімнати зі Стефиним ліжком, двома стільцями та шафою-білизняркою,  зайшли двоє: молода розкішна жінка з чорним волоссям по плечі та її високий і досить худий чоловік. Навіть худіший за Арсена. Життєрадісна жінка, що пахла квітами, світилась усмішкою. Арсен лагідно поглянув на Стефу й промовив.." (Галина Мирослава)

 

Картина художника Бориса Сердюка.Не можу з тим відійти на той світ, мушу виповісти. Болить воно, муляє. Хочу спокійно переставитись, воно ж не дає, хоч і давнє. Молодий я тоді був, мене совіти до війська забрали та на фронт кинули. Якраз перед кінцем війни. Ми в Секешфегерварі, дуже гарне місто, край угорський, в монастирі отаборились, довго звідти стріляли, а як втихло, дивлюсь — хлопці, з якими служив, солдатики молоденькі, черниць ґвалтують разом, у рот вкладати прутня змушують, у вуха випускають, одяг їхній монастирський на них роздирають і на ганучі беруть. Я ж з родини, що в Бога вірить, у мене душа навпіл рветься, того тягаря витримати не може, а заступитись не смію — розстріл на місці. Стою поруч, сльози ковтаю, брешу, що то піт, відмовляюсь, кажу: „Не стоїть”, а сам молитви безперестанку шепчу. „Ти што, вєрующій?” — питають, головою киваю, мов ні, а в Бога тут же пробачення прошу. Петром мене, мабуть, нарекли недарма, мав я на своїй шкурі відчути як то від Бога заради свого життя відмовляються..." (Галина Мирослава)

 

Картина художника Миколи Куценка"Малою дитиною я завжди брав ложку не за держанце, як належить, а за черпу. Наді мною підтрунювали, але якось так, що не підранювали, ніби вичікуючи, що колись та й доумлюся. Тато все повторювати любив: “Дайте мацьопі цьопку часу. Не боркайте, як хочете, щоб з нього щось путнє вийшло”. Не знати, чи що путнє вийшло, а от життя мені та звичка врятувала. Чуєте, лебеді греготять над плесом. Гущак за ними бачите? Так, старий уже, пожовчений. Він навіть взимку, хоч і поборошниться, з-поміж гілля брезкинить. Дитиною я в його черпі переховався. Те місце мені горнцем стало. Пригорнуло. Вибрав би іншу місцину — одкриту, рівну, — не жив би. Ніхто й понині не знає, як то сталось, але коли ті, не дай Боже знову, “визволителі” були на підході до нашого села, хтось із лісу пальнув і влучив у їхнього, зовсім молодого та незграбного солдатика. Ким була та дитина для них? Сімнадцятку, кажуть, заледве мав.  Найвправнішим солдатом, сином полку, другом, братом? Цього ніхто тепер не скаже, та село вони вирішили покарати, знищити, прирікши усіх нас на смерть..." (Галина Мирослава)

 

"Я задихалась від самотності. Однак з кожним днем все сильніше зживалась з нею. Хто я така, щоб розраховувати на щастя у тридцять з хвостиком, коли навколо повно молоденьких звабливих дівчат? – думала собі. На що може розраховувати пересічна людина без особливих здобутків у житті у маленькій квартирі на п’ятому поверсі на околиці маленького провінційного містечка? Низенька, худенька, без пишних форм та виразного обличчя… Я підходила до дзеркала, сумно констатувала свої можливості. Хоча, – казала сама собі, – роки мене поки не псують, навпаки, з часом набираю королівської постави, витонченості, тільки її треба зауважити. Одного разу я таки спромоглась зареєструвати себе у кількох соціальних мережах, про які багато розповідали мої знайомі..." (Галина Мирослава)

 

4-й міжкультурний конкурс новел на тему: Штучний інтелект, мислячі машини та Homo sapiens

 

Конкурс INK — це літературний конкурс, організований Akademio Literatura de Esperanto (Літературною академією есперанто) у співпраці з Bobelarto та під егідою Всесвітньої асоціації есперанто з метою заохочення створення оповідань авторами з різних культур. Спільна тема, різні точки зору, різні історії… Міжкультурний конкурс оповідань проводиться вже вчетверте і запрошує написати оповіданняна на тему «Штучний інтелект, мислячі машини та Homo sapiens». Вам пропонується написати короткі оповідання на тему: «Штучний інтелект, мислячі машини та Homo sapiens» і надіслати їх через онлайн-форму до 30 червня 2024 року. Обсяг новели не має перевищувати 2000 слів. Мінімальний об’єм твору не встановлений, тому мікро-оповідання вітаються! Тексти не повинні бути опублікованими до моменту їх подачі на конкурс.

 

Картина художника Юрія Журки (фрагмент)."Наша велика родина, за тодішніми господарськими мірками, заможною не була. Землі – обмаль, синів, невісток і онуків – купа. Проте в найми не йшли, на багатших не батракували, попідтинню не вмирали. Обходилися своєю працею. Прабаба згадує, що за її дитинства у дворі була навіть пара волів і сяка-така пасіка – може, два, може, три вулики. Був добротний сільськогосподарський реманент. Усім цим до часу кермував мій прапрадід Панас (Охтанасій). Кермував вправно. Кожного ранку він узував свої незмінні юхтові чоботи – лівий чобіт на праву ногу, а правий на ліву – і поволеньки йшов уздовж хутора. Дворів, у яких жили його сини з невістками чи зяті з дочками, було в селі чимало. [...] Ото хіба вже в глибокій старості виходив Охтанасій увечері на ганок, приставляв долоню до вуха і скрушно зітхав: «Ееее, не чуть уже, не співають дівчата й парубки». Починалися тридцяті..." (Сергій Осока)

 

Картина художника Олега Шупляка."Крапля борщу упала на шкіру. Абищиця, а він здригнувся. У мозку щось знову рвонуло, мовби порох розсипався по тілу і якимось дивним чином вийшов через усі м’язи одночасно назовні укупі з потом. Вдихав повітря через рот, а видихнув через шкіру. Ще трохи — й усе спокійненько. Розшарувався, розсипався, а тоді знову докупи, як віяло — з’єднаними частинами у крило. А коли його триблисте тіло розслаблене, він відчуває себе маленьким хлопчиком, у якого, як при створенні світу, все — одне ціле, єдино правильне, таке, що не викликає жодних сумнівів. Тим біленьким синьооким хлопчиком, який ще не здогадується про двозначність світу, не те, що про багатовимірність, який щиро не підозрює про поділ на позитивне і негативне, не мастить собі голову думками про кордони між взаємно протилежним, йому анітрохи не важливо, величні вони чи не величні, адже попереду до сприйняття багатовекторності ще так далеко..." (Галина Мирослава)

 

Painting by Vincent van Gogh (fragment)."Минулого літа ми гурманом дашили Семенові хату. Іван ницьма сидів навпроти мене, Василь бокував зсутулившись. Юрко був трохи нижче. Він постійно нахилявся, виглядало, що відбивав поклони. Іван десь-не-десь кидався до нього словами: “Чого кожній інстанції кланяєшся?” Юрко мовчки ковтав Іванові слова та не полишав праці. Мабуть, йому так було зручно. Іванові така поведінка Юрка стояла поперек горла — не міг себе вспокоїти, щоб якось триматись, час від часу гатив кулаком по черепиці, від чого всі мовчки здригались. Баба Міля, хата якої стояла око в око Семенової, мала місце — три порожні кімнати, то я собі подумав, що мій підмайстер, як над’їде, міг би зупинитись у неї. То як тільки з даху зауважив її, гукнув до неї: “Бабо Мілю, здоровенькі були!”. Вона підійшла ближче, пильно подивилась на мене та кивнула головою. Намагаючись говорити якомога приязніше, аби мені не було відмовлено, я з теплою усмішкою на обличчі сказав..." (Галина Мирослава)

 

Склянка часу"Стратегія видавництва “Склянка часу” і відповідного журналу, коли пошук нових творів для публікації проводиться і шляхом конкурсного відбору, себе виправдовує. Досвід щодо результатів подібних конкурсів підказує, що перемагають здебільшого вірші і коротка проза, а, скажімо, такий жанр, як есе, дещо відстає. Однак цікаві твори з'являються і у цьому напрямку,тож ситуація може змінитися. Бо есе — це популярний жанр. Бо це особистий погляд автора твору на світ, на нестримний вир життя. І це спонукує нас не тільки прислухатися до почутих і прочитаних думок, а і продукувати, і висловлювати думки власні, ще не звичні для нашого сприйняття і схвильовані. Отож на одному з конкурсів, що проводила “Склянка...”,  увагу журі привернуло есе Анни Губіної “Філософія почуттів”. А потім цей твір був опублікований і у журналі..." (Володимир Даник)

 

Сергій Осока — український письменник, поет, перекладач, журналіст. Член Національної спілки письменників України.«Не я пишу, а мною щось пише»,
«Переповідати родинні історії – моя внутрішня потреба».

(Сергій Осока)

 

 

 

 

 

"Різдво Христове. Радіє весь християнський світ. І у кожного народу свої звичаї на це велике свято. Які ж традиції, освячені віками, залишили нам діди-прадіди? Почитаємо етнографічний нарис Олекси Воропая «Звичаї нашого народу», виданий 1958 року в Лондоні, в еміграції. Отже, Різдвяні свята починаються зі Свят-Вечора..." (Катерина Колесник)

 

 

 

 

Руїни Крем'янецького замку (фрагмент). Художник С.А.Кашоваров (Крем'янець,1961 р.)

"Чого я знову повертаюсь до тих подій?! Чому чіпляюсь за відправні точки кадрів, ретельно відкладених в архівах пам'яті?! Не кольорові, зафільмовані як свідки свого часу — у чорно-білих тонах. Перше, що вистрибує з пам'яті,  — пробудження з дрімоти в легковій машині, не нашій, мої батьки ніколи не мали машини. За вікном ферфелив дощ, а через мокре скло мені відкрились руїни замку на пагорбах. З роками стерлась точна відповідь на запитання, адресоване батькам, через яке місто їдемо, а я, хоч і багато років стекло, досі не визначила, був то Кременець, чи був то Кам'янець. Була якось у Кам'янці-Подільському, ніби не він, хоча час змінює світ навколо, часом до невпізнаваності, та й до Кременця досі не доїхала. Пам'ятаю, що ''Жигулі'' різко рвали вгору, опісля нестримно котились донизу, ми спішили, іноді так, що мені перехоплювало дух. Ще два села  — й були на місці..." (Галина Мирослава)

 

Painting by Vincent van Gogh."Скільки знала того чоловіка, він завжди виглядав однаково. З того часу, як його вперше побачила років тридцять тому, він не змінювався. Хіба одяг, але то суттєвого  значення, коли не змінюється спосіб носіння одягу, не має. Цей поважного віку пан був для мене зразковим прикладом думки, що старіння не пов’язане з віком, а є лише відбитком стилю життя. Мені здається, що секрет його дивної молодості ховався в особливому філософському способі думання. Відколи його знала, на його обличчі повсякчас сяяла тепла, сонячна, вітальна усмішка, в якій абсолютно не проглядався  сарказм чи якийсь інший недоброзичливий підтекст, здавалось, що цей вічний чоловік світиться зсередини. Вітатись з ним справляло одне задоволення. Найцікавіше, що не маючи дару всеохопної спостережливості, я здебільшого не запам’ятовую людей, з якими не розмовляю, з першого разу, однак його не зауважити та не  залишити в пам’яті, здається, неможливо, то як сонця, що його не можеш не помітити, у якій би позиції ти не перебував..." (Галина Мирослава)

 

Різдво на Поділлі. Картина художника Віктора Наконечного (фрагмент)."Підмела зима-бабуся всі стежки, усі доріжки. До куті готує мама пресмачні горішки. Тихо-тихо так морга до зірок сніг. Десь вітер в кучугурах на хвилечку  приліг. Місяць хмари розганяє, янголятам помагає. Одягає в срібло нічку, на віконце ставить  свічку. В хаті прибрано і чисто, одягнулася  бабуся у новесеньке намисто. Данко на сопілці грає, коляду нову вивчає. І Устим часу не гає, гарно іграшки складає. Навіть Барні вимив лапки, не гризе в дідуся тапки..." (Марія Деленко)

 

 

Painting by Vincent van Gogh."Він розбудив мене посеред ночі. Від кожного з його дотиків вдаряло струмом. Колись я вже з цим зустрічалась. На випускному в школі, коли взяв мене до танцю шкільний товариш. Під час наших кружлянь його кілька разів пронизував струм. Стримуючи переляк, я приймала ці удари, точніше, стріли, з глибоким внутрішнім напруженням. Я боялась цих відчуттів, та вони повернулись. Найбільше вбивали його очі. З них проривалась дика, нічим не погамована, одержимість, що знесла б усе на своєму шляху. Мовчки, без жодного спротиву, я підвелась з ліжка і покірно, з затаєним страхом усередині, чекала, що ж буде далі. ”Встань на коліна,” — почула його напружений голос. Це не був наказ, проте проймало відчуття, що різке порушення його плану обернеться страшною бідою. І я послухалась, він теж  опустився поруч. Мав такий вигляд, наче от-от почне розшаровуватись на частини. Його сили катастрофічно  вичерпувались від намагання зібрати себе докупи. ”А тепер помолимось і зачнемо дитину від Святого Духа,” — напрочуд ніжно проказав він..." (Галина Мирослава)

 

Painting by Vincent van Gogh."Ніщо так не виправдує людину, як традиція. “Так заведено”, — кажете ви. Гість ніяковіє і підкоряється, бо він лише гість, він не має морального права на руйнування чужих засадничих речей. “Мабуть, – думає він, — у цьому є свій потаємний зміст.” І робить спробу його віднайти. ,,У чужий монастир зі своїм статутом не лізь,” — згадує. І, поки не зірвався з гальм, не лізе. А що з того, що поліз би?! Перед традицією він безсилий. Правда завжди на стороні господаря. Микола  у себе вдома – пуп, він відчуває родове коріння в усьому ще з того часу, як засвоїв, що в українській абетці рівно тридцять три літери, не якихось 29  чи 35, а 33. Не дивно, що своїми улюбленими числами він завжди вибирає симетричне 11, пам’ятаючи, як “Отче наш”, що одинадцять земних років — циклічний період активності Сонця, а ще обирає шляхетну трійку...." (Галина Мирослава)

 

Олена Більчук. Синє радіо (У танці відстаней, розділ 12, фантастика, начерк)"На розкриту долоню Улі несподівано впав жовтий листок — літо у розпалі. А день — надвечір'я.
— Улю, за твоїми словами, кульки були сріблястими, а Василь описав їх ...
— Василь? — притишила голос Уля. — Ви зустрічались?
— Так, зустрічались. Можна? Глянути, — Данило взяв листок з Уліної долоні. — І, за його словами, вони були зеленими. А в Устима — синіми. А Богдана — Богдана бачила не кульки.
— Зачекай. То у вас був збір, де ви говорили про іншопланетні кульки, а я про це ось щойно дізнаюся? Згадавши про них побічно..." (Олена Більчук)

 

Painting from Art-room."Вони дивились на мене так, ніби хотіли увійти. Просто в мене. Потяг рівномірно гойдало, ложечка у склянці чаю постукувала. Араб під два метри, заледве не мокрий від напруження, поперемінно то  щільно стискав ноги докупи, то розпружував, дозволяючи їм розходитись у сторони. Його очі бігали з одного кутка в інший, ніби боячись провалитись у мене. Місця в купе було надто мало, щоб не помітити, що він не має куди себе подіти. З рухом потяга очевиднішало, що якби в купе не виявилось більше нікого, мені б не вдалось уникнути його рук. Підходила ніч. Ніч розхитаного вагона. Балакучий в’єтнамець з кожним свавільним кидком потяга вбік ближче підсувався до мене,  частіше дихав,  продовжуючи наполегливо розповідати мені про досягнення в’єтнамської медицини та про здобуту ним медичну освіту в Індії, про дуже потрібний йому для праці диплом нашого медінституту..." (Галина Мирослава)

 


Всього:
855
Поточна сторінка: 1
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11  
Наступна
В кінець

Споріднені мітки:     Микола Трублаїні    Євген Гуцало    Ярослав Стельмах    Володимир Винниченко    Леся Воронина    Андрій М’ястківський    Олена Пчілка    Василь Сухомлинський    Сергій Плачинда    Євген Шморгун    Михайло Слабошпицький    Богдан Лепкий    Михайло Коцюбинський    Книжковий огляд   
Топ-теми