Публікації за тегом: Оповідання

"У парку, біля школи, сиділа дівчинка. То була Осінь. Вона роздивлялася на розлогого клена і його листя поволі жовтіло. Потім дістала гребінець, і почала  розчісувати довгі руді кучері. І враз, подув свіжий, наповнений дощем вітер. — А чого це ти не в школі? Недобре прогулювати уроки, -—- почула вона поряд голос бабусі. — Он чуєш? Дзвоник! Біжи, якраз встигнеш. Школа була поруч. Дівчинка підхопилася..." (Ольга Зубер)

 

 

 

"Макар біг униз сходами, зачіпаючи однією своєю ногою іншу в ділянці щиколоток. Старенький вчитель фізкультури, Прокіп Сильвестрович, йшов ззаду. Він своєю сильною рукою стримав Макара та, напоумлюючи, строго звернувся до хлопця:  —  Ти можеш впасти. Спускайся повільно. Макар послухався й перестав бігти, але ніжки все одно зачіпали одна одну. Прокіп Сильвестрович уважно спостерігав за хлопчиком. Йому не подобалась така хода, він мимоволі згадав, як його самого у дитинстві дітлахи за таку перехресну ходу обзивали клишоногим. Як би він хотів, аби нікому з дітей не лунало услід:.." (Галина Мирослава)

 

Маленька пригода двох друзів, Максимка та Миколки, та їхнього вірного песика Світлика несподівано перетворюється на небезпечну подорож. Звичайний ліс на околиці села виявляється чарівним місцем, яке благає про допомогу. Світло лісу згасає, а з глибокої темряви з'являється загадкова Тінь, яка прагне поглинути все живе. Щоб урятувати магічний світ, хлопчикам доведеться знайти три втрачені іскри. Але ці іскри ховаються не під камінням, а в їхніх власних серцях. Чи зможуть герої подолати свої найбільші страхи, коли навколо згасає останнє світло? Це зворушливе та захопливе казкове оповідання про те, що навіть найменший добрий вчинок здатний перемогти найбільшу темряву. Історія, яка нагадує: справжні пригоди ніколи не закінчуються, поки ми вміємо творити добро.

 

"Час від часу, незалежно від пори року, сонячні промені підфарбовували навколишній світ теракотово-палевим кольором, ніби ледь торкалися вогнем. Таким було й сьогоднішнє надвечір’я. Але вже ніч. І Сеті вдалося непомітно, як їй здалося, вислизнути з хати, адже натруджена за день родина спала міцно. Навіть круглі вікна-очі хатини залишалась прикритими. Ясно світив місяць. Повітря було холодним, проте вже на повен подих весняним. Перше відчуття весни приходить ще в грудні, одразу після Дня народження Сонця — зимового сонцестояння, — коли день починає зростати, хай спершу лише на макове зернятко..." (Олена Більчук)

 

"Ось і настали літні канікули! Ох і чекав же їх Ярик! — Ля-ля-ля! Ля-ля-ля! – наспівував він, збираючи валізку. – Ось, зберуся й гайну в село на все літо! Ніяких тобі уроків, книжок і домашніх завдань! Роби, що хочеш! Спи, їж, гуляй! – радів він. Аж ось і автобус. До побачення, мама й тато! А разом з вами ваші повчання й зауваження! Все, поїхали! Всю дорогу посмішка не сходила з його обличчя. Свобода! Оце втіха! А он уже й село видніється. А там, і ліс, і річка! Краса! Приїхали! Ярик вистрибнув з автобуса..." (Ольга Зубер)

 

 

"«Я схожий на того лелеку», — подумав Антон, застібаючи куртку до самого підборіддя й позираючи на зіщуленого бузька, що маячив у гнізді: птах прилетів стерегти свою територію, прилетів заздалегідь, коли ще холодно. Вітер посилився. І до автобусної зупинки почали потроху підтягуватись люди, а до обрію — світанок..." (Олена Більчук)

 

 

 

 

"Це оповідання — художнє свідчення воєнного злочину,  документ пам’яті заснований на десятках реальних історій. І хай читач відчує огиду, злість чи  страх — усе це означатиме, що текст спрацював, аби всі пам’ятали, заради кого ця війна має завершитись саме перемогою. Реальність набагато жорстокіша,ніж те, що  зображено у художньому творі. Література свідчення не задля естетики — задля совісті." (Юлія Дмитренко-Деспоташвілі)

 

 

 

"Настало тепле, яскраве, барвисте літо. Сонечко сипало свої промінці на землю, пташки співали, а на подвір’ї бігали діти. Серед них був хлопчик Марко. Він дуже любив гратися надворі, пізнавати світ, спостерігати за природою. Одного дня мама сказала: — Марку, одягни капелюшок. Сонечко сьогодні дуже гаряче. Але хлопчик тільки махнув рукою: — Та нічого зі мною не станеться! Марко пішов гратися. Він бігав, стрибав, ловив метеликів і зовсім забув про мамині слова. Та через деякий час хлопчик відчув, що йому стало дуже гаряче, голова закрутилася, а гратися вже зовсім не хотілося..." (Тетяна Прокоф’єва)

 

"Ще вчора, в останню п'ятницю літа, його П`ЯТУНЬЦЮ, Осип прощався з морем. Тепло, як прощаються з побратимами. І водночас наскрізь тривожно, ніби з усім своїм ВСЕСВІТОМ. Прощався від самого світанку аж до глухих сутінків. Але нині субота, день, котрий він завжди присвячував упорядкуванню, толоці, а він у дорозі, і вже досить далеко від дому. Його тіло звикло до розкладу, руки до роботи просяться, сверблять. Важко Осеві* не при ділі, особливо зараз. Залишена на згадку морська бірюза, чи, як кажуть його турецькі друзі, фіруза, кольором щастя вперто стоїть перед очима, де-не-де змінюючи відтінки, прозорість, блиск, мовби граючи з ним у незрозумілу, але вкрай щемливу, навіть щебетливу - сплески хвиль, плюскання риби, пташині переспіви - гру. Незримою тугою пронизуючи у намаганні ошанути його всього. Осип ледве втримується, щоб не заквилити чайкою. Якби ж то була можливість, він викричався б у море, а тут і перекинутись словом нема як, немає з ким. А єство таки потребує, ще й як! Йому треба проговорити, виговорити, заговорити до йоти усі страхи, аби не муляли. Таке з ним уперше..." ( Галина Мирослава)

 

"Отже, мені виповнилося 70 років! З огляду на цю поважну цифру хотів би поділитися деяким нагромадженим досвідом. Можливо, він зацікавить когось із тих моїх читачів, хто лише наближається до такого далекого рубежу, який у дитинстві чи юності дорівнюється хіба що польоту на Марс. Пригадую, як розглядав світлини в настільній книжці батька про довгожителів: сивобороді вчені й письменники, зухвало посміхаючись в об‘єктив, рубали дрова чи сиділи, наче в теплій ванні, в ополонці… Звичайно, вік — це річ надзвичайно індивідуальна, що залежить від багатьох факторів, узятих окремо і в сукупності: гени, екологія, умови праці, спосіб життя, особливості характеру тощо. Один полюбляє лікуватися, повністю покладаючись на людей у білих халатах, інший протягом усього життя самотужки відкриває в собі власні ресурси… Скажімо, мій дідусь прожив майже 75 років, ніколи не звертаючись до лікарів, не маючи навіть медичної картки у поліклініці. Навпаки, його дочка, моя мама, яка прожила 80 з невеличким гаком, майже щотижня навідувалася до медичних установ. Вона, маючи від природи гарне здоров‘я, цілими жменями знищувала пігулки різних кольорів від різних хвороб. На мої делікатні протести мама завжди відповідала з невинною посмішкою: «Нічого, не завадить!». Одразу хочу попередити, що ці нотатки не претендують на роль якихось монументальних законів. Утім, буду дуже радий, якщо вони комусь допоможуть…" (Юрій Гундарів)

 

"Вимкнули світло, мама спокійно запалила свічку та продовжила розповідати. — Коли ти була зовсім маленька, — просокотала матуся та пригорнулась до Яринки, — ти ні секунди не могла спокійно постояти, все щось тобі було треба, кудись хотіла зазирнути, щось порухати, випробувати. Одного разу, добре це пам'ятаю, я принесла з крамниці борошно. Не встигла навіть оком змигнути, а ти вже була обсипана з ніг до голови мукою. — Заму́чилась, —  засміявся братик Ярема. — І замучи́лась, - додала весело мама. Яринка усміхнулась. Вона відчувала, як серце в грудях тріпоче метеликом, а по тілу тече тепло..." (Галина Мирослава)

 

"— А ось і ваш новий однокласник, — енергійно, сяючи радістю, вимовила директорка школи Мальвіна Олексіївна, зненацька прочинивши двері класу. З-поза неї визирав високий хлопчина з кучмою білопінного волосся на голові. Він скидався на кульбабку, яка от-от розлетиться від подуву першого ліпшого вітру, — Цей хлопчик перевівся до нас з іншої школи. Знайомтесь. Це Андрій Пуделко. — Пудель, — вигукнув Віталик, котрого завжди так і підбивало встругнути якесь дошкульне слово, особливо тоді, коли опинявся на задній парті. Клас, чого й слід було очікувати, затрясся од сміху. Андрійко знітився. Те, що він відчував, легко прочитувалось, варто було лише поглянути на Андрієве обличчя, що поступово набирало червоно-фіолетового відтінку..." (Галина Мирослава)

 

"Цій моїй шкільній історії вже понад піввіку. Хоча для мене вона є й досі надзвичайно актуальною, адже визначила для мене вектор на все життя…" (Юрій Гундарєв)

 

 

 

 

 

 

"– Мамо, а що таке петрографія? – запитав у мами Петрик. Мама не встигла рота відкрити, як обізвалась Петрикова сестричка Інна, на рік старша за брата: – Графіті з нашим Петриком десь на паркані? І засміялась, але Петрик ніби й не звернув увагу, він вже давно звик до сестриччиних вибриків. Натомість хлопчик почав висловлювати свої припущення: – Це щось пов'язане з ім'ям Петро? Написане? Нашкрябане? Може, історія життя Петра, учня Ісуса Христа? Вгадав?! – Є ще петрологія, – замість відповіді матуся загадково доповнила Петрика, – І петрогліфи. Очі Петрика округлились. Мову на якусь мить відняло. Він як стояв, так і завмер, наче приморожений до підлоги. Матуся, зауваживши реакцію сина, вирішила зняти напругу: – Річ у тім, що ''петро'' у всіх цих словах походить від грецького слова ''петра'', що означає камінь. Ім'я Петро теж від каменю..." (Галина Мирослава)

 

"Автобус з першокласниками був у дорозі вже пів години. Діти нудились. Ніби й поговорили, і побавились маленькими іграшками, принесеними з дому, кожен - своєю, але їх тягнуло бігати, скакати, доганяти один одного, задиратись. — Ще година, — з сумом підсумував Вітькó, що сидів біля вікна посередині автобуса. — Яка година?! — гарячково відреагував його сусід по автобусу Адáсь, — Ти ж чув, що нам казали: ''Годинка''. Це менше. Дорослі на задніх рядах усміхнулись, а Адамчик, пришпилений паском безпеки, як всі інші першачки, відкинувся на м'якому сидінні, заклавши ногу за ногу, точнісінько так само, як це робить його тато, вмостившись у фотелі після ситної вечері. Але Вітько не міг заспокоїтись, він би хоч зараз вискочив з автобуса, тільки дай йому волю..." (Галина Мирослава)

 

"— Як це називається? — запитав Макар, тицьнувши пальцем на загороду* навколо ресторану при дорозі, куди він з батьками направився, коли вийшов з машини після кількагодинної їзди. — Пліт, — спокійно відповіла мама. — Пліт? — Макар зі здивуванням глянув на неньку, — Таку конструкцію брали й спускали на воду плотогони? — Хм, — потягнув звук через ніс тато, а тоді, як вони підійшли ближче до тої городьби*, промовив: — Різниця є, от поглянь: пліт огорожі вертикальний, а пліт плотогонів — горизонтальний. А от дерево і тут, і там щільно з'єднане, сплетене докупи. Наскільки я знаю, для водоплавного плота переважно беруть грубі колоди, для стоячої огорожі, гадаю, достатньо тоненьких, хоча не завжди так було. Старі дерев'яні замки огороджувались масивними колодами, вищими за людський зріст. — А я думала, що це тин, — обізвалась сестричка Богуслава зажурено... (Галина Мирослава)

 

"Мирко замислився. Він добре знає, що таке підніжка. Пам'ятає з молодшої групи в дитячому садку. А от слово ''підручник' нове для Мирка. Зовсім незнайоме. Так кортить довідатись, що мав на увазі той старший хлопчик на майданчику, коли питав іншого, чи має він підручник. Якби це був різкий рух, як-от підніжка, як його можна було б мати?! Рухи треба виконувати, отримувати. ''Підручник'' — це щось інше. Мирко сидів на гойданці, звісивши ноги, й легенько розгойдувався, а думки крутились навколо дивного слова: ''підручник''. — От дорослі люблять ходити попід руки,— міркував він, — Чи має ця дія якийсь стосунок до слова ''має''?! Цікавість не давала спокою, лоскотала, а коли вже почала допікати, Мирко не витримав, зіскочив з гойдалки на рівні ноги та швидким ходом направився до виховательки групи..." (Галина Мирослава)

 

"Мишко сидів перед комп’ютером вже більше години. Так-так! Грав у гру. Гарненький невидимий Віршик, що знаходився поруч уже стомився дивитися на його згорблену від тривалого сидіння спину і слухати постійні вигуки: «Ой!», «Анумо!», «Давай!». І вирішив поближче підійти до хлопчика. «Може відчує, що я поруч і відволочеться», — обнадійливо думав Віршик. Та, на жаль, цього не сталося. Михайлик уперто дивився в монітор і його окрім гри анічогісінько не цікавило. Отож Віршик походив навколо нього і пішов геть..." (Марія Дем'янюк)

 

 

"Був день. Хоча краще — ніч, щоб дійти до берега. До океану. Коли світло зірок тихіше за твої кроки. Але пінгвіни ловлять рибу вдень. Учора пінгвінчик Ур уперше наблизився до гучного прибою. І вперше доторкнувся до бурхливої хвилі. Лапою, обережно. Яка ж холодна. І стрімка. Ур підняв голову: неподалік, зайшовши трохи вглиб, плескались в океані інші пінгвіни. «Ха-ха, ха-ха-ха-ха-а…», — кружляли над ними й ніби сміялись сріблясті мартини. «Стрімка, як політ мартинів», — подумав Ур. Коли хвиля вкотре наблизилась, він нахилився, щоб уперше скуштувати її..." (Олена Більчук)

 

 

"У реклами справді є сила. Не та сила, яку Ромко щодня демонструє дзеркалу, підіймаючи свою гантелю по черзі спершу лівою, а тоді правою рукою, звісно, що ні. А зрозумів він по-справжньому силу реклами тоді, коли до його класу якось на заміну прийшла нова, але стара, вчителька. Іванна Степанівна, значно молодша вчителька, до якої він давно звик, навіть з нею подружився, на той час взяла й захворіла. За давньою, виробленою за цілих два роки школи, звичкою Ромко слухав п'яте через десяте, чи шосте через одинадцяте, а то й зовсім не прислухався. Адже стільки цікавого навколо. От сьогодні Аліна зі своїх тонесеньких кісок кошик на голові виклала, туди ж треба якийсь папірець закинути. Як без того?! То лише через дві парти. Ромчик вправний, має вцілити..." (Галина Мирослава)