Публікації за тегом: Оповідання

Сортувати:    За датою    За назвою

"Часто, лежачи над самісіньким морем, під навислим каменем, і дивлячись на фаланги хвиль, на ясний горизонт, здавалось мені, що я опинилась у такій країні, де ще не було чи вже нема людей. Мушу признатись, така мрія була мені мила. Мізантропія не в моїй натурі, але часом буває, що хочеться на який час втекти від людей власне для того, щоб не почати ненавидіти їх. Десь я чула вираз, ніби сама природа, самий краєвид, без людей, – то все одно що рамка без картини; але я часами думаю, що се картина – без плями. Здалека дивлячись, навіть місто, що розсипалось по долині над морем, не здавалось мені ділом людських рук, а просто тільки частиною пейзажу; увечері, коли видко було тільки міські вогні, а будинки ховались у темряву, мені спогадувались казки про чарівну гору, повну червоного золота і дорогих самоцвітів, що відкривалась по слову закляття перед відважним мандрівцем..." (Леся Українка)

 

Карина ГусельниковаМолода поетка Карина Гусельникова народилася в селі Байрак, що на Полтавщині. Цей квітучий край дарує авторці натхнення писати вірші віддавна... Але коли розпочалася війна почала писати, для того, щоб "заспокоїтися"... Читаймо, співпереживаймо, молімося за нашу перемогу...

 

 

 

 

 

 

Юлiя Дмитренко-Деспоташвiлi — українська письменниця, яка мешкає у Грузії.Читаймо патріотичні вірші та коротку прозу української письменниці Юлiї Дмитренко-Деспоташвiлi, яка народилася в Полтаві, а наразі мешкає та працює у Тбілісі (Грузія).

 

 

 

 

 

 

Ілюстрація Аніти Сергієнко (anitepi_art)."Тепер зрозумiла, чому та бабуся, що стiльки пережила, хлiб не викидала, й навiть крихти бережно збирала. Не тому, що хотiла зберегти, накопичити його для себе, а тому, що бачила очi тих, кого цi крихти могли врятувати, коли  ïх, цих крихт,  не було...  Вiдправити до смiтника той шматочок, мовби зрадити тi очi, знецiнити ïх страждання. Страждання, якi могли бути ïï, та не стали, або торкнулися в меньшiй мiрi. Немовби вони не мали того хлiба, аби вона його мала. Й це почуття провини, свiдоме чи пiдсвiдоме. Цi збереженi крихти в долонi, як символ збереженого життя. Ним можно лише подiлитися: з пташкою, безхатнiм песиком... А викидати? Нi." (Юлiя Дмитренко-Деспоташвiлi)

 

Картина Михайла Дмитренка (фрагмент)"Ти поспішаєш до найближчої крамниці. У тебе нема часу. У думках проскакує, що ця мандрівка надто довга, тож раз за разом прискорюєш ходу. Залишається кілька кроків, кожний на вагу золота. Чуєш дзвінок. Мить — і хапаєшся за трубку: “Так, серденько. Зараз. Лише придбаю ґудзики, тканину на обрус і мереживо, плетене човником, тиждень поспіль не вдається заскочити, хоча й поруч, а товаришка казала, що майже не залишилось. Може  яку прикрасу до хати пошукаю. Чогось мені бракує, але досі не визначилась”..." (Галина Мирослава)

 

 

Черешня. Картина Алли Василькової."Одного разу влітку, незадовго до Зелених свят, я прокрадаюся з хати і йду серед білого дня до вуйка Васіле, старшого брата мого батька, красти черешні; бо тільки в нього та ще десь у кількох місцях у селі була рання черешня, яка дозрівала близько Зеленої неділі. І я роздумую, як то зробити, щоб мене не впіймали. Спочатку я заходжу до нього в хату i вдаю, що кличу Йона скупатися в річці. – Йона немає вдома, – сказала тітка Маріоара, – поїхав привезти сукманів із твоїм вуйком Васіле до чесалки в Кодрень, що біля фортеці. Хочу вам сказати, що в Хумулештях прядуть і дівчата й хлопці, і жінки й чоловіки; і робиться там багато сувоїв: i чорного, і чорного з білим, різноякісного сукна, яке продають і шматками, і вже шитими. І продають все там же, на місці, вірменським купцям, що приїжджають навмисне з інших міст: з Фокшаню, Бакеу, Романа, Тиргу-Фрумос та звідусіль, а також спродують на ярмарках повсюди..." (Йон Крянґе)

 

«‒ Цвінь-цвірінь! Цвінь-цвірінь! Подивіться, падає сніг! Настала зима! Два горобці весело стрибають по гілці ялинки. Під ялинкою ‒ хатинка зайчика Біле Хутро. ‒ Настала зима?! – тріпоче зайчик у віконце вухами. – Яке диво! Незабаром наш ліс одягнеться у мантію кольору мого хутра. Я знаю, чому зима вибирає саме цей колір. ‒ Чому? ‒ запитують горобці. ‒ Бо зима мене дуже любить. Більше за інших тварин. ‒ У тебе немає й крихти скромності! ‒ розсердилися горобці. – Ти хвалько. Між іншим, бабуся Зима носила білий кожух задовго до того, як ви, зайчики, з’явилися на світі! І якщо хочеш знати ‒ Зима любить усіх нас! Усіх!..» (Емілія Плуґару)

 

 

Painting by Trisha Romance."Жила колись молода й гарна мати. Що мені ще сказати вам про неї, щоб ви краще уявили її? Вона, діти, була схожою на кожну з ваших матерів. Була настільки схожою, що те, що я вам розкажу, навіть не можна вважати казкою. Або, якщо хочете, це історія будь-якої матері. Її діти багато чого в ній не помічали. Ні того, що вона молода й вродлива, ні того, що іноді вона втомлена й задумана, ані того, що часто вона весела й щаслива, мов дитина. Вона була матір'ю…" (Мірча Синтімбряну)

 

 

 

Kids. Painting by Julia Swartz"З акації долинає злива пахощів. Дідусь сидить на призьбі. Думає. Про що він думає? Ні про що. Рахує падаючі квіти. Дивиться в глибінь саду. Чухає голову. І знову рахує квіти, які струсив вітерець. Його сивe кучерявe волосся схоже на суцвіття білих квітів; брови, вуса, борода... на них сніжило багато нелегких років. Тільки дідусеві очі залишились такими, як колись: добрими та ласкавами. ‒ Хто грюкнув ворітьми? Я думав, щo розгулявся вітер... о, дідусеві коники! Хлопчик і дівчинка, рум᾽яні та повнощокі, поцілували руки татуся-дідуся..." (Барбу Штефенеску Делавранча)

 

 

Український гірський гончак"Максимко їхав у потязі до Києва й усміхався сам до себе — у спогадах він ще продовжував жити в Карпатах. Правда, тепер дивився на себе ніби зі сторони. Якби цього літа він не поїхав до Рахова, у його житті не сталося б так багато змін. Хлопчик уже не раз з батьками підіймався в гори, навіть коли ще ходити як слід не вмів, та цей раз був особливий. Усе почалось з пригоди в селі, куди вони дістались з Рахова на автобусі. На зупинці тато роззирнувся довкола, аби зорієнтуватися, а тоді  повів за собою маму й Максима в гори. Невдовзі вони зупинились. За брамою перед великою і гарною гуцульською садибою, такі садиби, до речі,  гуцули називають ґраждами,  любо загавкав собака. Макс захоплено вслуховувався у приємну для його вуха мелодію. Він любив собак, але тоді вперше у нього пробудилось бажання дізнатись щось більше про цих тварин, яких називають друзями людини, довідатись, чим вони відрізняються одні від одних, навчитись впізнавати серед собак мирних і знати як треба поводитись зі злими..." (Галина Мирослава)

 

"Для дівчинки Дори сьогодні було справжнє свято — вона нарешті піде у школу, в підготовчий клас. Прощавай, садочок, малюки, виховательки, пісочниця та кубики! Тепер Дора матиме більш цікаві заняття, тепер вона — відповідальна, тому що вже доросла. Їй шість років. Перший день був сповненим хвилювання, бо що ж не кажіть, а таки раз у житті йдеш уперше у школу. А там стільки всього невідомого! Дора була трішки неспокійна. Та й не тільки вона. Інші хлопчики й дівчатка з її класу теж були трішки збудженими, сором'язливими. Та через декілька днів діти вже освоїлися зі своїм новим життям, своїми новими колегами, і на перервах збиралися докупи й спілкувалися. Кожному хотілося бути цікавим, вразити чимось інших..." (Людмила Дорош)

 

Лілії. Картина Інни Долгополої."Як самe він з’явився на світ – не знав. Прокинувся, ніби зі сну, і йому здалося, що існував, відколи й земля. Він не відчував ні болю, ні радості. Багато міркував: як з’явився і чий він? Малесенький, як насінинка сочевиці, він ворушив тендітними ніжками і обходив краєм листочок, який був йому притулком. Одного дня, відчувши внутрішній порив, виліз із прохолодної тіні й вибіг надвір, під промені сонця. Він остовпів, осліплений тим сильним блиском. Потроху його серце заспокоїлось, і він наважився розплющити очі сильніше, все більше й більше, і нарешті відкрив їх широко й подивився вгору. Він став ніби меншим, ніж був..."  (Еміль Ґирляну)

 

Дзвоник — журнал для українських дітей Румунії (видається Союзом Українців Румунії)Читаймо та слухаймо на нашому сайті твори румунських класиків для дітей у перекладі українською мовою, опубліковані у новій цікавій рубриці журналу «Дзвоник», що видається Союзом Українців України.

 

 

 

 

 

 

Сірий африканський папуга"Папуга Рейнер летів погратися з Тамриком, котик Тамрик з ним не дружив, проте Рейнер любив збиткуватися над Тамриком..."

(Катерина Михалевич)

 

 

 

 

 

Сніжинки. Ілюстрація Любові Лазаревої. "З неба зіроньки летять. Стоять дерева срібні. Катруся задивилася на сніжини чарівні, які лягали ніжно на долоні. "Матусю, сніжини-красуні мерехтять і тішать око.  Хто ж так вирізьблює їх майстерно?" — Катруся запитала. "Доню, Бог створив світ мудро, тому  все навколо сповнене Любові та Добра. Радість буття — це фарби різнобарвні," — матуся їй відповіла." (Людмила Кибалка)

 

 

 

 

Ван Гог. Зоряна ніч. Картина Олега Шупляка."Чому людей лякає це просте слово “млин,” яке пахне вітром, і сонцем, і духмяним зерном, мука з якого так лоскоче у носі, що хочеться навіть чхнути, згадуючи це все. Що в ньому особливого? Ця казка зовсім не казка, а найправдивіша історія в світі. І якщо колись тобі стане лячно в моторошній темряві, згадай її. Десь далеко-далеко, куди й дороги немає, стоїть невеличке село. Село, як село: хатки з садками, церква з дзвіницею, ставок з рибою, ліс, ріка і млин. Все, ніби, звичайне, але коли хтось промовляє останнє слово, то всі хрестяться і тихцем плюють через ліве плече. Чого ж бояться селяни? А невже я не сказала, що в цьому селищі не оди вітряк, а два? Один — новий і веселий, в якому мелють муку і обмінюються плітками, а інший… лише поглянувши на нього стає моторошно. Старезний, чорний від тисяч вітрів і дощів, похилений і розсохлий, він стоїть на пагорбі, моторошно завиває вітром в щілинах і дивиться на село єдиним віконцем під дахом, ніби погрожуючи кострубатими крилами. Кажуть, що в ньому живе нечиста сила. А все тому, що…" (Оксана Давидова)

 

Ілюстрації Марини Марчук. Оксана Давидова. У пошуках коштовного скарбу. Оповідання. Дитячий журнал — Вигадуй, думай, грай — №3 за 2014 р."Я зараз хвалитимуся: от стане тепло і ми всією родиною помандруємо до справжніх фортець! Спочатку поїдемо в Кам’янець-Подільський. А ще зазирнемо в Хотинську фортецю. Взагалі – це я вигадав Україною мандрувати! Якось ми кіно дивилися. А там – мужні лицарі в обладунку, і міцні вороги, і гострі стріли! І штурм фортеці… оця фортеця мене і вразила. Я зітхнув і промовив: "Ех… От щастить тим, за кордоном. У них он які фортеці є! А в нас що?! Самі вітряки!" Татко аж чаєм похлинувся: "Так це ж наша, українська фортеця і є! Хіба ти не знаєш, скільки в Україні справжніх фортець?!" Виявилося, що я зовсім нічого не знаю. Ми з татком до самої ночі в Інтернеті сиділи. Друзі!.. Виявляється, у нас справжніх височенних і широченних фортець з вежами, підземеллями, вузькими бійницями і казематами – повно! І до них можна просто поїхати і руками помацати. Ой, в мене аж пальці затерпли, коли я уявив, що можу доторкнутися до стіни, яку колись справжні лицарі захищали..." (Оксана Давидова)

 

""Усі кажуть, що Святий Миколай приносить подарунки.  Щороку пишу йому та прошу  песика, проте отримую зовсім інше. Сьогодні я не буду спати, чатуватиму на Святого Миколая", — міркував Сашко й виглядав  у вікно, пильно придивляючись до темряви, але сон зморив його. Уранці Сашко знайшов подарунок під подушкою. На жаль, це був не пес, а нічого не вдієш..." (Людмила Кибалка)

 

 

 

Оксана Давидова – дитяча письменниця, редакторка, упорядниця, літературна редакторка та книжкова оглядачкаОксана Давидова – дитяча письменниця, редакторка, упорядниця, літературна редакторка та книжкова оглядачка. Народилася і живе в Києві. Закінчила Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова. Але вчителькою так і не стала, адже ще під час навчання в університеті почала писати й публікуватися. Пише і для малюків, і для школярів, і для підлітків.

 

 

 

"Десь за майже розталою, прозоро світанковою межею сивих лісів народжувався новий день. Із-за ледь-ледь рожевого стомленого сутінками обрію, мов би ненароком, поволі виринали перші вранішні промені, поповнюючи світ дивовижними звуками природи. Здавалося, спить вона, знесилена вчорашньою грою, відспівала уже всі пісні; та ні – знову пташиний щебет розірвав тенета темряви, знову розворушив життєдайні джерела, заново зродивши людське натхнення до праці. Справжнє диво, яке ще не раз змусить поета взятися за перо! Одна за одною в небі танули зірки, ховаючи свої мініатюрні промінці серед несміливої блакиті. І, роздратований веселковими кольорами марева обрій, нарешті відчинив свій одвічний скарб: з-під побореної світлом темної громади землі з’явився багряний окраєць ранкового сонця. Він усе більшав і більшав, немов би своїм ростом навмисне прирікав низький світ до загибелі…"

 


Всього:
888
На початок
Попередня
Поточна сторінка: 9
4   5   6   7   8   9   10   11   12   13   14  
Наступна
В кінець

Споріднені мітки:     Микола Трублаїні    Євген Гуцало    Ярослав Стельмах    Володимир Винниченко    Леся Воронина    Андрій М’ястківський    Олена Пчілка    Василь Сухомлинський    Сергій Плачинда    Євген Шморгун    Михайло Слабошпицький    Богдан Лепкий    Михайло Коцюбинський    Книжковий огляд   
Топ-теми