Публікації за тегом: Оповідання

"Десь високо-високо в горах, де зелені полонини, де, мов звивисті стрічки, плаї, де беруть початок чисті джерельця, де і сонечко, здавалось, ближче до землі, жив собі хлопчик Данилко – малий пастушок. Мав він білявого чубчика, сині, мов погідне літнє небо, оченята, рум'яні щоки та прудкі ноженята, які не знали втоми, бігаючи по гірських стежинах. Разом із дорослими вівчарями випасав хлопчик овечок на полонині. От пасе собі Данилко овечки, а рученята все щось майструють та майструють. То сопілочку голосисту, то топірець узорчастий, то тайстрину. Та ще багато чого умів робити хлопчик, усього і не перелічиш. І знали малого майстрика усі люди в довколишніх селах. Любили його, поважали. Та не тільки за рученята умілі, а й за серденько добре та щире. Бо ніколи нікого не кривдив, усім допомагав: чи то пораненій пташці, чи скривдженому дереву, ба, навіть дощовому струмкові, який збився з дороги, зачепився за велику каменюку і кружляв довкола неї, бо ніяк не міг потрапити у русло мами Річки..." (Марія Деленко)

 

"У садочку, що повниться пташиними піснями від самого світання, сивий дідуньо майструє колисоньку. У білій сорочці, з добрим настроєм, як і годиться. Не снідаючи, після ревної Молитви. Йому підсобляє тато. Малому Сергійкові це так цікаво! То він хутенько вніс дрівцят до печі - мама з бабунею попросили, і біжить до татка з дідусем. А дід Андрій усміхається..." (Галина Римар)

 

"Якось матуся повідомила милій донечці Людмилі, Люді, Люсі, що в Китаї, країні, де дуже багато людей, жив колись імператор Лю Да, який походив з роду Лю. Його батько теж був Лю, а діда звали ще цікавіше — Лю Сю.  Всі сини Лю Да також до імені додавали слово Лю. І спадкоємцем Лю Да згодом став якийсь новий Лю. — Китай, — повторила про себе Люда по складах, — мабуть, там має бути багато китів. Але вголос запитала про інше: — А як правильно: Лю Лю чи Лю Люєвич? Мама знизила плечима і відповіла: — Люсю, Людо, люлю — це я тобі іноді перед сном кажу, а він був просто Лю, це не ім'я, а прізвище..." (Галина Мирослава)

 

"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!!!" (Галина Мирослава)

 

"Море тихо плесь та плесь. Я розкажу вам казку про море. Слухайте!.. На далекому пустинному березі, куди рідко припливають кораблі, в маленькій рибальській хатинці жив старий-старий дід з своєю внучкою Ганкою. Дід ловив рибу, а Ганка пасла кози. Не любив дід землі, він змалку звик плавати по морях, і тільки коли під його ногами гойдався човен на хвилях, почував себе міцно і впевнено. Та тепер він був такий уже старий, що навіть рідко коли випливав у море, а тільки плів великі дивовижні сіті. Казали люди, що то щастя купити в діда невід. Риба йшла у той невід купами, як на найкращі заманки. Але дід рідко робив свої сіті на продаж; він казав, що плете їх для внучки. Багато див бачив старий на своєму віку за морями, за океанами. Він плів сіті і згадував срібні води, в яких плавав, золоті квіти в сонячних країнах, в яких бував, морські страшні бої, в яких воював. Сіті виходили від того різними, і чудові сни снилися Ганці, коли вона спала в шатрі, зробленому з цих сітей..." (Оксана Іваненко)

"Невже ваші старші брати й сестри не розповідали вам ніколи, що, коли вони були маленькими, декому з них довелося лікуватися у одного дивного лікаря, якого діти поміж себе називали «гострим»? Так, так, його поміж себе всі називали просто гострим, бо він завжди з загостреною увагою приглядався не тільки до своїх хворих, а й до всього навколо і мав через це дуже гострий вигляд — гостру борідку, гострі вуса, гострий ніс і такі гострі очі, що нікуди від них втекти не можна було: він ніби пришпилював ними. Проте останнім часом про лікаря і його лікарню згадували все рідше й говорили про них усе менше. Мені здається, про нього навіть почали потроху забувати. Та це й не дивно, бо всі ми певні, що таких хвороб, які обрав своєю спеціальністю гострий лікар, у нас тепер майже немає, навіть удень лікарі крізь свої трубочки їх не помічають, а вночі, коли всі сплять, тим більше на них ніхто не хворіє..." (Оксана Іваненко)

"Цікаво, чи стрівали ви таких людей, яким завжди сумно, коли іншим весело, і, навпаки, вони тільки тоді й усміхаються, коли товаришам не до сміху? Ну, от просто ніяк не попадуть у лад?
Хоч таких чудних людей мені завжди шкода, проте бувати з ними в товаристві не дуже зручно, і я, по правді сказати, не дуже люблю, та і ви, напевно, також? Мабуть, тому і в Зіни не було товаришів: вона теж ніяк не могла вгадати, коли треба сміятися, а коли плакати. Наприклад, у їхньому класі — 5-А — дівчинка Ася зайняла на міському музичному конкурсі перше місце. Звичайно, весь клас ніби свято справляв, і кожен з учнів до речі і не до речі згадував: «Я вчуся в одному класі з тією самою Асею!» Тільки бідна Зіна ходила, ніби в воду опущена. Правда, у неї саме в ті дні боліли очі..." (Оксана Іваненко)

Галина Мирослава, у дитячій літературі часто підписувалась як Галка Мир, родом з Червонограда. Пані Галина — з родини вчительки української мови, що фанатично любила свою професію та українську літературу, Мирослави Козак, і дизайнера одягу, шанованого у Червонограді закрійника невеличкого ательє, до якого приїздили шити костюми та плащі навіть зі столиці, Івана Козака. За життя навчалась на різних курсах, як потрібних, так і таких, що були даремною тратою часу, змінювала види діяльності, та єдине, що завжди залишалось незмінним — безмежна любов до української мови та поезії.

«У його нотатках нащадки знайдуть чудові архітектурні рішення і проєкти, креслення-винаходи танка й парашута, гелікоптера й дивовижних військових машин, математичні розробки й відкриття в галузі анатомії людини, тварин та рослин. Цей чоловік винайде скафандр, підводний човен, пароплав, ласти, велосипед, планер, кулемет. Він першим запропонує встановлювати гарматні батареї на броньованих кораблях, накреслить схеми небачених ткацьких верстатів, машин для виготовлення голок, потужних підйомних кранів, оригінальних важелів і ґвинтів. У XV столітті ця людина знала про кулькову вальни цю, без якої не можна створити принципово нові машини. В житті геніального Леонардо да Вінчі не було фантастичних таємниць, як вважають зараз. Звичайно, в його біографії трапляються загадки, проте шлях да Вінчі напрочуд цікавий та насичений і без усяких "шифрів" та "кодів"...» (Олесь Ільченко​)

 

«Перед вами розповідь про дитинство людини, яка змінила уявлення про світ живої природи. Цей шведський вчений не просто описав для науки півтори тисячі видів рослин і тварин й не лише дав їм назви латинською мовою, які й досі застосовуються у вченому світі — він описав справжню, наукову систему живої природи, де кожна істота зайняла своє визначене місце. Всі тварини і рослини він розташував у природному порядку. В "мішанині" всього живого він зумів розпізнати струнку організацію життя, де окремі, але подібні істоти об'єднуються у види, родини, ряди, класи, типи, царства живої природи — навіть людину він поставив серед інших тварин, хоча й не на рівні із ними. Він любив лад у всьому. Звали його Карл Лінней. У Києві вже багато років існує Товариство шанувальників Карла Ліннея. Як його голова, я не міг не написати про цю геніальну людину...» (Олесь Ільченко​)

 

«"О діти, діти! Ви не вчилися по-справжньому на зорі свого віку! Але так буває завжди: на щастя, сумлінні діти в дорослому віці найчастіше стають тупуватими молодими людьми і довершеними бовдурами". Це уривок з листа відомого письменника Жюля Верна, якого він написав своєму батькові. Він іронізував і над освітою, і над самим собою... А яким був Жюль-Габріель у дитинстві? Як він навчався? Які захоплення в нього були? Щоб розповісти про це, треба написати роман у дусі Жюля Верна! І діда, й батька Жюля Верна звали П'єрами. Жили вони в місті Нант. І обидва були правниками. А також —знавцями літератури та й узагалі широко освіченими людьми. Біографи кажуть, що дідусь Жюля полюбляв віршувати і вмів це робити дуже добре, навіть витончено. А ще він цікавився технікою, винаходами й наукою. Мати Жюля, Софі, як згадують сучасники, вносила людяність і душевне тепло в інтелектуальне середовище родини Вернів...»  (Олесь Ільченко)

 

«Якось гуляючи із приятелем, худенький хлопчик сказав: "Коли я стану дорослим, у мене буде сотня тисяч доларів. Я прагну цього, і так буде". "Цей американець свято вірив, що Бог пошле йому заможність, високе становище серед людей, можливість впливати на них і робити свою країну кращою. А до всього додасть сто років життя. Чоловік той помре за шість тижнів до свого 98-річчя. І все інше Бог йому теж дав. "Я отримав цей дар і благословення лише тому, що Господь твердо знав: я віддам ці гроші ближнім". Так говорила людина, чиє ім'я стало символом багатства й успіху в бізнесі, Джон Рокфеллер, мільйонер, який більшу частину своїх неймовірних статків передав людям і рідній Америці. Джон Рокфеллер потягнувся в кріслі, в якому сидів за письмовим столом, перед купами квитанцій, кошторисів...» (Олесь Ільченко)

 

«Ця дівчина володіла понад десятком європейських мов, знала вітчизняну і світову літературу, історію, філософію, географію, культуру стародавніх і сучасних народів Сходу та Європи, чудово грала на фортепіано й писала цікаві живописні полотна... Але уславилася вона як видатний поет і геніальний драматург Лариса Петрівна Косач — Леся Українка. Михайло Павлик, письменник і громадський діяч, казав після однієї зустрічі із нею у Львові в 1891 році, що Леся просто приголомшила його своєю освіченістю й тонким розумом. Павлик вважав, що вона живе лише поезією, але то було не зовсім так. Для свого віку вона виявилася геніальною жінкою. Він довго з нею розмовляв і в кожному її слові бачив розум і глибоке розуміння поезії, науки і життя. А тоді Лесі Українці, нагадаємо, було всього двадцять років! Протез для хворої правої ноги, який виготовили у Варшаві, трохи притлумив нестерпний біль. Тепер Леся могла ходити майже вільно та ще й без ціпка, який так її дратував...» (Олесь Ільченко)

 

«"У видатних людей часто бувало нещасливе дитинство. Суворий гніт обставин, злигодні, уколи презирства і насмішок, яких зазнали вони на зорі свого життя, були необхідні, аби збудити в них безжальну цілеспрямованість і чіпку кмітливість, без яких великі звершення вдаються лише зрідка". Уже в дорослому віці такий запис зробив чоловік, який залишив помітний слід в історії Великої Британії й усієї Європи, — сер Вінстон Леонард Спенсер Черчілль. Та що таке щасливе дитинство? Відповідь на це запитання не така очевидна, як видається на перший погляд. Чи було щасливим дитинство Вінстона Черчілля? І так, і ні...» (Олесь Ільченко​)

 

Олесь Ільченко — український поет, прозаїк, сценарист, журналіст. Народився у Києві 4 жовтня 1957 року. Закінчив Київський педагогічний університет ім. Драгоманова та Московський літературний інститут ім. Горького. Тривалий час працював журналістом, редактором на українському телевізійному каналі. Пише вірші та сценарії. Поезії перекладено в США, Сербії, Литві, Росії. Автор понад 30 книг для дітей і дорослих, а також численних публікацій в пресі на культурологічні теми. Олесь Ільченко — лауреат телепремій «ТЕФІ» й «Телетріумф» (2006), переможець конкурсу журналу "Кореспондент" "Найкраща книга року - 2010". Член Асоціації українських письменників, Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України. 

"Яка красива у нас мова:
І калинова, й малинова,
Дзвінка, барвиста, голосиста,
І як сльоза — джерельно-чиста.
Із вуст в вуста передається,
Як тепле сонечко, сміється,
Виразна, сильна і багата,
Окраса в будні і на свята!"

(Юлія Хандожинська)

"— Я візьму всі твої болі й гріхи на себе, не хвилюйся, все буде добре, — сказав Михась, і вона як стояла, так і завмерла. Єдине, чого їй хотілось цієї миті, але Леся навіть признатись собі боялась, — аби він завжди був біля неї. Надією, опорою, захистом. Їй здавалось, що вона дуже сильна, що незалежність — передусім, що у цьому світі треба вміти захищатись, а якщо не можеш, то жити осторонь, хоча це теж захист, тільки інший. А все виявилось значно простішим. І безмежно приємним. Вона знову відчувала себе маленькою, тою казочкою, яка хлюпалась у щасті й любові, як під літнім бризким водограйчиком. Його слова, теплі й всеосяжні, звучали мовби з проповіді, проказаної вчора на службі. Буцімто Михась належав до рангу святих. Її руки мимоволі опустились, мовби непідвладні їй, а закришка* до матаржину**, який вона готувала на завтра, посипалась зі стільниці на всі боки. Хоча тепер їй було байдуже, кричатиме на неї сестра, або й ні..." (Галина Мирослава)

 

"Mово! Пресвята Богородице мого народу! З чорнозему, рясту, любистку, м'яти, євшан-зілля, з роси, з дніпровської води, від зорі і місяця народжена! Мово! Мудра Берегине, що не давала погаснути зеленому вогнищу роду нашого і тримала народ на небесному олімпі волелюбності, слави і гордого духу. Мово! Велична молитво наша у своїй нероздільній трійці, що єси Ти і Бог - Любов, і Бог-Віра, і Бог-Надія. То ж стояла Ти на чатах коло вівтаря нашого національного храму й не впускала туди злого духа виродження, злого духа скверноти, злого духа ганьби! І висвячувала душі козацького роду спасенними молитвами й небесним вогнем очищення, святими водами Божого річища, щоб не змалів і не перевівся народ той. І множила край веселий, святоруський і люд хрещений талантами, невмирущим вогнем пісень і наповнювала душі Божим сяйвом золотисто-небесним, бо то кольори духовності і Божого знамення..." (Катрина Мотрич)

Радо читаймо прекрасні твори авторів, представлених на "Малій Сторінці"! 

 

 

 

 

 

 

 

"Фрр! Здійнялись круки в небо. Зі свистом:"Ф'ю, ф'ю"... "Кра"... До кісток. Ти б теж хотіла так легко відірватись від землі, розправити крила рук і, вихитуючи пір'їнами пальців, кистями, відчувати пучками доторки повітря, чути кожен м'яз і нерв, що здіймає й опускає передпліччя, плечі, розрухуючи обидва горбики лопаток і викривлений часом рів поміж ними, що весь мав би служити віссю. Весь. Але не втечеш, бо вони заполонили все село. Вчора стояла фукавиця*, нанесла снігу, кожен крок тепер на всі боки видно. А у стрій який зодягнутися? Хоча ти знаєш, що з усіх сорочок ця, з вишитими густо рукавами, чорним по білому, з широкими поясами манжетів на зап'ястках, хрестик за хрестиком тобою при тьмяному світлі в кутку найменшого покою хати шита, тобі пасує найбільше. Лише ти знаєш, що твою голку вела не ти, а ти лише довірилась своїм відчуттям, не малювала на папері жодного взору, не рахувала, не прикидала, як зазвичай робиш.." (Галина Мирослава)