Анатолій Григорук. "Чим хата багата" (збірка оповідань)

 

 

 

 

Анатолій Григорук

ЧИМ ХАТА БАГАТА

(збірка)

 

Завантажити текст збірки оповідань Анатолія Григорука "Чим хата багата" (txt.zip)

 

 

 

 

 

І З ПОСМІХУ ЛЮДИ БУВАЮТЬ

Моїм донькам — Оксані, Олесі й Алісі

Дениско Бублик — звичайнісінький п’ятилітній хлопчик. Тільки білявий чубок стирчить у нього, як гребінь у задерикуватого півника. Та ніс трохи ґудзиком і весь у ластовинні. Та один передній зуб хилитавсь, хилитавсь, а оце три дні тому — хрусь, випав і десь у траві загубився. То замість нього чорніє тепер у Дениска в роті невеличка квадратна дірочка.

Як візьме себе Дениско в руки і стане таким слухняним, що слухнянішого за нього годі й уявити, усім домашнім починає здаватися, ніби в хату зійшла ясна яснина. Кожен Денискові усміхається, кожен пестить його і ласкаво називає «мізинним дитятком». Дениско й справді у родині найменший. Як ото пальчик-мізинчик на руці.

Та досить Денискові ступити бодай один необачний крок, досить ненароком зробити хоч якусь, хай і найдрібнішу шкоду, як усі мало не в один голос починають шпетити його і настирливо повчати. До того ж, роблять це так, ніби йдеться не про Дениска, а про когось іншого, стороннього, кого при цій розмові й у хаті нема. А це, щоб ви знали, дошкуляє найдужче, бо тої миті починаєш відчувати себе зовсім самотнім і навіть нещасним.

— Ехе-хе, — як завжди, першою подає голос бабуня. — Що не кажіть, а такого неслуха, такого шалька, такого штукопала, як той хлопчисько, в цілім світі не знайти. Очевидячки, на гарне діло йому характеру бракує.

— Зате на різні пустощі характеру в нього — за десятьох, — суворо зауважує тато.

А мама співчутливо позирне на Дениска й додасть:

— Характер у нього і справді не мед. Навіть не цукор. А от душа добра.

— Сміятись нікому не боронено, — поважки пристає до розмови дідусь. — Тільки я так метикую: хто сьогодні у велику втіху чортиків малякає, завтра візьме і справжню картину намалює. І може, вона, та картина, весь Бубликів рід прославить. Недарма ж є приказка, що і з посміху люди бувають.

Дениско кидає в дідусів бік вдячний погляд. Йому хлюпає в груди щось тепле й до лоскітного щему радісне. Він починає уявляти, як і справді намалює велику, на всю стіну, картину. А на картині — їхня хата у мальвах і пелехатих соняхах. А біля хати, на лавочці, сидить сім’я Бубликів. Навіть безсовісну Мар’янку, що так любить на нього наговорювати, він теж намалює. І всі люди з їхнього села, та й не тільки з їхнього, ітимуть до них, дивитимуться на ту картину й казатимуть: «Ви лишень гляньте! Усе це Дениско Бублик намалював. Он яка з посміху людина стала».

 

 

* * *

 

 

 

 

 
ТОЙ ЩЕ НЕ МУЗИКА, ХТО В ДУДКУ ДМЕ

Ішов Дениско з дідусем повз крамницю. А там у вітрині стільки іграшок, що просто очі розбігаються!

— Дідуню, — став благати Дениско. — Купи мені дудочку. Я про неї все життя мрію.

Денисків дідусь — добра душа, внукові не відмовить. От і купив.

Та невдовзі від тої дудочки нікому в хаті спокою не стало. Дениско ні на мить не випускав її з рук. Від світання до смерку він видобував з дудочки такі оглушливо могутні, такі розкотисті звуки, що здавалося, то без упину грякає молодий, повний сили весняний грім.

 

 

Качки й кури ходили у дворі якісь знервовані. Пес Кудлай боявся вилізти з буди. А кіт Муркаш — той і зовсім з обійстя втік.

Коли бабуні урвався терпець, вона заткнула пальцями вуха, глянула з докором на дідуся й вигукнула:

— Ну, старий, і купив же ти дуду на свою біду!

— Ваші грають — наші плачуть, — винувато усміхнувся дідусь.

— Гарно грає, але танцювати неохота, — зітхнула мама.

— А звісно, — буркнув тато. — Бо той ще не музика, хто в дудку дме.

Дениско сторопів:

— Та я ж вам!.. Для вас стараюся. Щоб веселіше було...

Усі мовчали. Мар’янка церемонно вклонилася Денискові й сказала:

— Красненько дякуємо. Але не за те, що грали, а за те, що перестали.

 

 

 

 

* * *

 

 

 

 

 

ХТО МІНЯЄ, ТОЙ НІЧОГО НЕ МАЄ

Дениско лежав на м’якенькому, зігрітому сонцем спориші й час від часу прикладав до ока свою дудочку. Грати на дудочці йому вже набридло, тс він, ніби в підзорну трубу, став роздивлятися в неї воронячі гнізда на деревах.

Де не візьмись — Денисків приятель Тимцьо. В одній руці у Тимця було дротяне кілечко, в другій — зелена пластмасова мисочка.

— Думаєш, я не знаю, що це? — спритно підхопився на ноги Дениско. — Це мильні бульбахи пускати.

— Ну і знай собі, — зверхньо буркнув Тимцьо й тут-таки видмухав бульбаха, великого й синього, як баклажан.

— Тимчику, хочеш поміняємось? — у захваті прошепотів Дениско. — Тобі дудочка, мені кілечко.

Тимцьо кілька хвилин щось обмірковував, а тоді мовчки простяг Денискові кілечко, взяв дудочку й покушпелив своєю дорогою...

Цілісінький день Дениско не випускав кілечка з рук. Потай від бабуні він змилив аж два шматки мила, і якби бульбахи тут-таки не лускали, то, мабуть, виповнили б увесь їхній куток.

Проте під кінець дня охота пускати бульбахи в Дениска пропала. Він хотів був гайнути до Тимця, щоб переміняти все назад. Але зразу ж за ворітьми здибав Костика. Костик біг вулицею, тримаючи над головою доморобного вітрячка, який весело лопотів на вітрі.

— Стій! Зупинись-но! — загукав Костикові Дениско. — Хочеш за вітрячок кілечко з мисочкою? Будеш бульбахи пускати.

Костик ніби нехотя взяв кілечко, віддав вітрячка й побіг далі.

А Дениско уявив себе на справжньому реактивному літаку й до заходу сонця встиг оббігати з вітрячком мало не пів села.

Коли він уже присмерком вертався додому, то неподалік від своєї хати побачив сусідську дівчинку Гафійку. Гафійка тримала за нитку велику повітряну кульку. Кулька була незвичайна. Гафійчин тато наповнив її якимось легким, навіть легшим за повітря газом, і кулька весь час намагалась висмикнути з рук свого хвостика й утекти в небо.

 

 

О, як Денискові закортіло тієї кульки! Ну, хоч умри — так закортіло!

— Гафієчко! Миленька! — тремтячим голосом вигукнув він. — Давай мінятися! Ти мені кульку, я тобі вітрячка. Дивись, як ловко крутиться нього пропелер.

— Коли ти так просиш, — сказала Гафійка, — то, будь ласка, міняймося.

Щасливий як ніколи Дениско вбіг на рідне подвір’я. Під хатою на лаві сидів, спочиваючи після трудового дня, весь Бубликів рід.

— Гляньте! — вигукнув Дениско, показуючи на кульку.

Дениско підняв кульку над головою і аж підстрибнув з радощів, що отримав такий скарб. Але саме тої миті кулька випорснула йому з рук і гайнула догори.

Всі дивилися їй услід, поки вона не зникла з очей, а тоді перевели погляд на Дениска, що нерушно стояв серед двору, як мальований стовп.

— Ну, що ж, цікаво було подивитися, як міняють шило на мило, — без найменшого співчуття сказала бабуня.

— Проміняв бики на воли, аби вдома не були, — додав дідусь.

— Хто міняє, той нічого не має, — повчально зауважила мама.

— Міняйло без штанів ходить, — ще рішучіше відрубав татусь.

Тільки Мар'янка цього разу не похопилася жодним словом. Як по щирості, то їй було трошки жаль і барвистої кульки, і самого Дениска.

 

 

* * *

 

 

 

 
 
ЗНАЄ КІТ, ЧИЄ САЛО З’ЇВ

Пекла бабуня млинчики. І на тобі — тіста в макітрі ще он скільки, а олія вже на самому денці.

— Дениску, — покликала бабуня. — Катай-но до тітки Уляни. Позичиш склянку олії.

— Зараз, — буркнув Дениско. — Ось останні картинки в калейдоскопі додивлюсь та й катну.

— Це ж які такі в калейдоскопі «останні картинки»! — підвищила голос бабуня. — Ану живо по олію, бо млинці підгорять.

Дениско нехотя зсунувся з лави, узяв на олію пляшку і вийшов з хати. Та, перебігаючи провулок, побачив, що в леваді, побіля річки, хлопці запускають змія. Змій низько зависав над вільхами, в’яло метляв хвостом — от-от упаде й заплутається у верхів’ї дерев.

— Дужче! Дужче за шворку смикай! — ще здаля загукав Дениско.

Він жбурнув пляшку під кущ і став допомагати хлопцям укоськувати змія. Вони бігали понад річкою, то попускаючи шворку, то шарпаючи її, ніби підсікали на гачку рибину. І змій потихеньку-помаленьку, пручаючись і комизуючи, став підійматися вище, ще вище, а потім ще. І враз горішній потік повітря підхопив його, поклав на своє дуже крило й поніс далі й далі, аж під хмари.

Може, годину, може, дві хлопці пасли в небі свого змія. Аж тут Дениско згадав, куди й за чим його послано.

— Ой лишечко! — вигукнув він. — Що ж тепер буде!

Вхопивши пляшку, Дениско навпростець припустив до тітки Уляни. Там йому налили олії, і він щодуху повернув додому.

— Де це тебе носило? — гнівно стріла його на порозі бабуня.

— Ну, там, — непевно махнув рукою Дениско. — У леваді... З хлопцями...

— Бачили телепало! — шукаючи співчуття у всіх, хто був у хаті, спитала бабуня. — Як пішов по масло, то й у печі погасло.

 
 
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

* * * 

 

 
 

 

 

 
КОВАЛЬ КЛЕПЛЕ, ПОКИ ТЕПЛЕ

— Мабуть, хтось нашого Муркаша зурочив, — сказала Денискові бабуня. — Був такий лагідний котик, такий потихоня! Миші могли йому вузлики на хвості в’язати. А тепер, бач, розласився до пташок. По деревах з гілки на гілку стрибає. Пуцьверінків кривдить.

— Ну, це йому так не минеться, — сказав, червоніючи від обурення, Дениско.

Другого дня він прокинувся раніше, ніж завжди. Швиденько вмивсь, одягся, з’їв пів тарілки вівсяної каші й почимчикував до сільської кузні.

Кузня стояла за вигоном у дикому вишняку. Вона була маленька, скособочена й чорна від кіптяви. Але там з ранку до вечора гуготіло в горні полум’я і лунав веселий передзвін молотків.

— Здрастуйте, — привітався Дениско, переступаючи поріг.

Коваль дядько Левко, кремезний і нешвидкий у рухах чоловік, тицьнув у жар синє, бо вже схололо, залізко, поклав на кувадло кліщі, витер пропаленим у кількох місцях фартухом пітне чоло й тільки по тому відповів:

— Доброго здоров’я й тобі. Чого це так рано встав?

— А наш кіт Муркаш до пташок розласився, — квапливо заходився пояснювати Дениско. — Підкрадеться і ловить. А я хочу на шию йому дзвіночка. Бо з дзвіночком дідька лисого підкрадешся. Дзвіночок що не ступиш — телень-телень! От пташки і встигнуть утекти. 

— Діло! — підморгнув дядько Левко. — Сам придумав?

— Ні, це по телевізору про таке розказували... А ви мені дзвіночка викуєте? У крамниці їх зараз нема. А поки тато чи мама в район поїдуть, Муркаш всіх горобців і синиць виловить.

— Як така рахуба, то доведеться викувати, — сказав дядько Левко. — Тільки ось мою роботу попервах упораєм. Гайда, ставай до міха. Василь, що за молотобойця в мене, до військкомату поїхав. Восени йому в армію. То стажуйся — і я тебе на його місце візьму.

— А я хіба зможу? — щиро засумнівався Дениско.

— Не святі горшки ліплять, — розгладив вуса дядько Левко. — А ти хлопець бідовий. Думаю, саме враз будеш.

 

 

Підохочений щедрою похвалою, Дениско дотягся до металевої ручки міха і смикнув її донизу. Проте міх навіть не зворухнувся.

— Ти що, каші мало їв? — блиснув білозубою посмішкою дядько Левко.

— Чого це мало? — ображено засопів Дениско. — Цілих пів тарілки.

Він ухопився за ручку обома руками і, підстрибнувши, завис на ній у повітрі. Але тут-таки під вагою власного тіла опустився.

Міх важко зітхнув. З горна віялом приснули скалки. По кузні метнувсь прохолодний вітрець.

Тепер діло в Дениска пішло веселіше. Він підстрибував і опускався на землю, підстрибував і опускався. Міх задихав легко, на повні груди. Вугілля пойнялося фіалковим димком, а далі з нього виткнулося кілька язиків вогню. Хвилини за три залізко так розпеклося, що знов стало червоне аж до жовто-білого. Дядько Левко спритно вихопив його кліщами й поклав на кувадло.

— Тобі перекур, товаришу молотобоєць, — сказав він. — Тепер моя черга чуба погріти. Відійди-но подалі, щоб іскри не дістали. Та швидше, бо наш брат коваль клепле, поки тепле.

Він легко, ніби граючись, загрюкав молотком по залізкові, то спліскуючи, то вигинаючи його. А Дениско дивився на ту спритну роботу, як зачарований.

— Це у свинарнику двері мінятимуть, — пояснив дядько Левко. — Старі оджили своє, струхлявіли, а нові для міцності обкувати треба.

— Знаю, — сказав Дениско. — У вас робота ого яка відповідальна і важлива.

— Е, зараз це ремесло не те, що колись, — пошкріб потилицю дядько Левко. — Нині все тобі на заводі мудрі автомати злагодять. А раніше й справді без коваля жодна жива душа не обходилась. Чи плуга там, чи рогача з коцюбою, чи завіса, чи підкови коням — все на ковалеві руки. Недарма у тьми-тьмущої люду прізвище — Коваль. А то ще — Ковальчук, Коваленко, Ковалина, Ковалишин. А візьми ти росіян. У них чи не найбільше Ковальових та Кузнєцових. У поляків одне з найпоширеніших прізвищ Ковальський. А в англійців — Сміт, що теж значить «коваль». Тепер давай будемо згадувати приказки. І їх про ковалів достолиха. Може, знаєш хоч одну?

 

 

— А ви ж он казали: «Коваль клепле, поки тепле», — нагадав Дениско.

— Правильно. Молодець, що запам’ятав. А ще про нас кажуть: «Без плуга не орач, без молота не коваль», «У коваля руки чорні, а хліб білий», «Не бери заліза в руки, поки на нього не плюнеш» і так далі. Про гарного майстра відгукуються з повагою: «Добре тому ковалеві, що на обидві руки кує». А бракороба, що й одною рукою працювати не навчився, засміють: «Кував, грів та на пшик звів»...

Так у роботі та в щирій розмові дядько Левко з Дениском спорали всю роботу.

Під обід приніс Дениско з кузні манюнього, але голосного дзвіночка-скликанчика і на міцній шворці прив’язав Муркашеві на шию...

Маєте сумнів, чи допомогло це пташкам? Перевірте самі, от і знатимете.

 

 

 

* * *

 

 

 

 
 

МОЛОДЕЦЬ ПРОТИ ОВЕЦЬ

Вийшов Дениско на двір. Бачить — на моріжку сусідський цапок пасеться. Підступив Дениско до цапка, войовничо голову нагнув.

— Ну, що, — питає, — битись будемо чи миритись?

А цапок байдужісінько скубе траву, ніби не до нього й мова.

— То ти гордуєш мною? — розпалився Дениско.

Ухопив він хлудину і хвось цапка по жижках.

 

 

Відскочив цапок убік та спересердя буц рябеньке порося, що поряд у дощовій калюжці бабралось.

«Куві! Куві!» — заволало, ніби його різали, порося і, перебігши подвір’я, шмиг у собачу буду.

Вискочив з буди завжди сонний пес Кудлай і хрипким сердитим голосом «Г-гав!» на весь куток.

Поряд на тину кіт Муркаш маніжився. Злякався Муркаш Кудлая та стриб у лободу.

А там мишеня сиділо. Вихопилось, нажахане, з лободи і видрібцем Денискові під ноги.

Дениско як не звересне! Кинувся до сіней, брязнув дверми, ще й на клямку зачинився.

Добре, що Мар’янка всього того не бачила, бо неодмінно здійняла б забіяку на сміх.

«Молодець проти овець, а проти молодця — сам вівця», — сказала б вона ще й зневажливо посміхнулася б.

 
 

 * * *

 

 

 

 
 
 
ХОЧЕШ БУТИ ЩАСЛИВИМ, НЕ БУДЬ ЛІНИВИМ

Загадала бабуня, щоб Дениско перебрав дві склянки гречаних круп на кашу: там же і насінинки бур’яну трапляються, і «колінця» від стебел, і навіть манюні грудочки землі. А від усього того хіба може бути каша смачна!

Сів Дениско за стіл, чисті крупинки відгортає по ліву руку, а весь непотріб — по праву. Тільки робота ця загайна і вимагає великого терпцю та уваги, а Дениска швидко ліньки напали. От він і перебрав крупи абияк.

Зварилася каша. Сіли всі вечеряти. Коли це Дениско як не підскочить:

— Ой! Що ви мені підсунули! — і виплюнув на край тарілки крем’яшка.

Всі повернули до нього голови, а бабуня відклала набік ложку і з докором сказала:

— Це дякуй тому хлопчачкові, що крупи перебирав. Все йому, бач, ліньки.

— Е, лінивому й нитку перервати важко, — підтакнув тато.

— Щира правда, — не втримавшись, докинув і своє слово дідусь. — Лінивий сидячи спить, лежачи робить.

— Ледачому завше ніколи, — посміхнулася мама. — Вранці росяно, в обід душно, а ввечері комарі кусають.

— Знаю, знаю, — винувато закліпав Дениско. — Хочеш бути щасливим, не будь лінивим...

 

 

* * *

 

 

 

 
КУДИ ВІТРЕЦЬ, ТУДИ Й РОЗУМЕЦЬ

Наповзла на село страхітлива чорна хмара. Наповзла з блискавками та оглушливим громом. Запнула пів неба, і линув такий шпаркий, такий рясний дощ, що, здавалося, затопить увесь білий світ.

Та невдовзі хмара відпливла за ліс. Дощ ущух. І знов заяскріло сонце.

Дениско вибіг у леваду й ну гасати по калюжках.

Ви навіть уявити собі не можете, що то за втіха бігати босоніж, де всі порослі травою лужки-бережки пойняла дощова вода!

— Хочеш, я тебе заклички проти гикавки навчу? — співчутливо спитала Гафійка.— Нумо, повторюй за мною:

Іди собі, гикавко, до води
Та всіх, кого стрінеш там,
Напади!
Як вийдеш на кладку,
То напади Гнатка!
А ступиш на дошку,
Напади Явдошку,
І, стеребкавшись на пліт,
Ускоч жабі у живіт.

— Хіба це допоможе? — зверхньо глянув на Гафійку Дениско.

— Ще й як! Тільки треба вірити в це. Ну, щоб і трохи не сумнівався... Ти в прикмети віриш?

— У які ще прикмети? — криво посміхнувся Дениско.

— У звичайнісінькі. Як розсиплеш сіль, то з ким-небудь посваришся. А засвербить ліве око — будеш плакати. Глянь ось — на зап’ясті в мене ниточка. Це чудодійний талісман. Щоб не зурочив ніхто.

— Кого щоб не зурочив? — нічого не втямивши, в один голос запитали хлопці.

 

 

— Мене, кого ж іще! Ви, може, і в чорну кішку не вірите? От перетне вам дорогу, то так і знайте: ніякої удачі не буде.

— Байочки все це, — сказав Дениско і, відчуваючи, що трошки промерз, а саме від того й нападає гикавка, — подався додому.

Він перебіг леваду, перемайнув через виповнений брудною стічною водою рівець і побрався на гору по зарослій бур’янами межі.

Завернувши у розгаслий після дощу провулок, Дениско уповільнив крок, бо відчув, що вже трохи зігрівся. Аж тут де не візьмись — назустріч йому чорнезний, як смола, кіт. Зі свого досвіду кіт знав, що з хлопцями, а тим паче незнайомими, краще не здибатися. Тому він квапливо звернув з дороги, перебіг з одного краю провулка на другий і чкурнув між штахетинами в густі порічки.

«А щоб ти скис! — подумки вилаявся Дениско і став як укопаний. — Треба ж! Перебіг дорогу — і не обминеш... А що, як Гафійка не збрехала? Підеш прямцем — і захворієш... Чи інша яка напасть...»

Щоб не сталось ніякої біди, Дениско вирішив не йти провулком, а тут-таки, де стояв, перелізти через паркан. Він ухопився обіруч за гостроверхий сучкуватий стовпець і став чарабкатися вгору. Коли це права ногавиця — дир! І от тобі маєш — на зовсім новеньких штанцях, які дідусь привіз навесні з Києва йому в подарунок, утворилася велика, з кулак завбільшки, дірка.

 

 

«Тепер будеш знати, чого вартий Гафійчин талісман і всі її прикмети! — мало не плачучи, дорікнув собі Дениско.— Не злякався б клятого котиська й не поліз через тин, то й штани були б цілі».

Удома він чесно розповів про все мамі.

— Пустопорожня твоя голова! — сказала, усміхаючись, мама.— Нема з тобою ладу ні раз. Хіба ж можна брати на віру таку нісенітницю! От поміркуй. У нас дехто вважає чорних котів за злу силу. А, скажімо, в Англії багато людей вірять, ніби кішка цієї масті приносить тільки щастя. Там у родинах рибалок спеціально тримають їх у господі. Мовляв, від цього море стає ласкаве, дарує щедрий улов і не топить човнів. Але все це, Дениску, смішні казочки та забобони... Про легковірних, наївних людей, тих, що не мають своєї, власної думки, що ладні повірити будь-якій дурниці, кажуть: «Куди вітрець, туди й розумець». Дуже мені не хотілося б, щоб так казали й про тебе.

 

 

* * *

 

 

 

 
З КУРМИ ЛЯГАЙ, З ПІВНЯМИ ВСТАВАЙ

Дениско залюбки став ходити в дитячий садок. Там у нього і друзів повно, і різних іграшок та розваг уволю.

Одна біда — не любить він раненько вставати. Всім його домашнім ніколи. Кожен квапиться, бо одному на роботу треба, другому — до школи. А Денискові байдуже — вилежується, як лінивий кіт на печі.

Щоб він уставав, його підохочують спершу лагідно, ніби жартуючи.

— Сонце на ялинці, а ми ще в перинці, — каже, усміхаючись, бабуня.

— Люди жати, а ми на лежанці лежати, — додає мама.

— Лежи, Тетяно, бо ще рано, — озивається тато.

— Виспався та не вилежався, — зауважує дідусь.

Тільки Мар’янка, якій перед школою треба завести Дениска в садок, не церемониться. Вона рішуче відгортає ковдру й мало не в самісіньке вухо гукає братові:

— Нумо, вставай, чоловіче, третій півень кукуріче!

Дениско кривиться, ніби найкислішу кислицю надкусив, сідає на постелі, довго тре кулаками очі й позіхає.

Мар’янка починає дратуватися.

— Не позіхай на мене, бо, як і ти, зледащію, — каже вона й силоміць стягує брата з ліжка. — Увечері його не вкладеш, уранці не піднімеш. Ану, сплюхо, роби зарядку!

 

 

Дениско про людське око випростує поперед себе руки, присідає кілька разів навпочіпки, потім на зло Мар’янці, щоб вона зледащіла, позіхає на неї і плентає умиватися.

Після сну вода завжди здається холоднющою, як з ополонки. То Дениско вмочає самі лише кінчики пальців і ледь торкається ними щік. Нерідко його ловлять на такому «вмиванні», й тоді хто-небудь із дорослих умиває лінька ще раз. Та вже так, що Дениско стає чистісінький, як скельце, і червоний, як варений рак.

По вмиванні починається вдягання та взування. Просунувши одну ногу в ногавицю штанців, Дениско береться чухати себе за вухом, смикати за носа і знов без упину позіхати.

— Раненько встали, та на порозі задрімали, — докірливо кидає бабуся.

— Еге, — підхоплює Мар'янка. — Бачили, який проворний! Як муха в сметані. Сидить, надувається, вперед п’ятами взувається. — І, гнівно змірявши брага очима, приказує:

— 3 курми лягай, з півнями вставай, от скрізь і встигатимеш, сонько нещасний.

 

 

* * *

 

 

 

 

 

СКІЛЬКИ ЗЛОДЮЗІ НЕ КРАСТИ, НЕ МИНЕ ВІН НАПАСТІ

У Денискового тата золоті руки. Він що хочеш злагодить: і гойдалку, і свистка, й годівничку, і лука зі стрілами. А оце вчора взяв цупку дротину й поробив Денискові та всім його друзям ловкенькі ключечки. Щоб ними обручі котити.

— Тренуйте, хлопці, ноги, — добродушно усміхаючись, сказав тато. — Та так, щоб могли смаленого вовка догнати.

От вони цілісінький день свої ноги й тренують — бігають з обручами наввипередки, поки й сили стане. Обгасали всю закутину села, вихопились у поле. Женуть путівцем, аж сорочки їм за спиною спухирилися. Коли бачать — бреде назустріч віслючок. І що дивно — сам-один, без хазяїна. Ще й саморобний візок за собою тягне.

— Микити Клішти, що над ставом живе, — виявив обізнаність Василько. — Віслючок у нього аж із Молдавії.

— Та знаємо, — нетерпляче махнув рукою Дениско. — Цей дядько дуже на чуже ласий. Його вже не раз на крадійстві ловили.

— Цікаво, чого це він відпустив віслючка додому самого? — замислено сказав Костик.

— Може, він не відпустив. Може, ззаду назирці йде, — висловив припущення Тимцьо.

Хлопці пробігли за віслючком якийсь час, роззираючись на всі боки, і впевнилися, що Клішти нема ніде й духу.

— Давайте трохи під’їдемо, — запропонував Василько.

Тут уже нікого не треба було припрошувати. Повкидали хлопці у візок обручі та ключки і самі стеребкались.

У візку — свіжа пахуча трава. А під травою — ой, леле! — повнісінько кукурудзяних качанів.

— Ти диви! — підхопився на коліна Дениско. — Це ж із колгоспного лану! Значить, крадені... Тепер зрозуміло, чого ослика самого пущено. Без хазяїна що з нього спитаєш!.. Ні, зараз ми завернемо його до правління.

— Тпру! Стій! Ти арештований! — загукали хлопці осликові.

Але той спокійнісінько йшов собі своєю дорогою, ліниво відганяючи хвостом ґедзів.

Дениско зіскочив з візка, ухопив жмутик трави, забіг віслючкові наперед:

— На ось, пригощайся.

Віслючок зупинивсь, нюхнув траву, обережно взяв її губами, пожував неквапом і ковтнув.

— Давайте ще! — гукнув хлопцям Дениско.

Всі поскочувалися з візка на землю й почали один поперед одного простягати віслючкові жмутики трави. Але тільки поманять, а далі кроків на п’ять відступляться і знов простягають руку з травою.

 

 

У віслючка, за всіма ознаками, прокинувся апетит. Він прискорив ходу і, трюхикаючи за хлопцями, невдовзі опинився біля правління Хлопці підманили його якраз під вікно кабінету голови колгоспу. Голова почув якийсь шарварок, вийшов на ґанок. Він уважно вислухав хлопців, подякував за пильність, рішучість та винахідливість. Ще й кожному руку потис. А віслючка наказав одвести на сільську обору.

Дядько Клішта прийшов по свою худібку аж увечері. Тут-таки на нього склали акта, і голова правління сказав: 

— Микито! Скільки злодюзі не красти, не мине він напасті.

 

 

* * *

 

 

 

 
 
ДЕ ДУБИ, ТАМ І ГРИБИ

На краю села, між ріденьких хащаків глоду й тернини, а ще буйних, у зріст коня полинів, ріс дуб.

Скільки дубові років, не знав ніхто. Казали тільки, що він з’явився на білий світ у давню давнину, коли ще й села не було. Стовбур у дуба був шкарубкий і грубий, десь у три обіймища. А гілля густе й кучеряве.

В літню спеку дуб давав людям прохолоду. Ховав від зливи. А ще родив жолуді. Жолуді були великі-превеликі. З Денисків кулак. Восени лісники назбирували їх два повних лантухи й вирощували для розсади манюні дубочки — шкілку.

Якось Дениско з дідусем везли в городню бригаду бочкою воду. Коли бачать: на дубі гусінь. І стільки її, тої гусені, аж кишить!

— А добра б тобі не було! — цвьохнув батогом дідусь. — Об’їсть усе листя й спасибі не скаже. А воно ж, як ото мовиться, де дуби, там і гриби.— Дідусь зупинив Гнідка, обійшов довкіл дуба, скрушно похитав головою: — Здавалось би, Дениску, он який велет! Стеменне цар-дерево. А миршава кузька може його занапастити. Значить, тут наша підмога потрібна. Гайда-но, зробимо так: поки я завезу воду, ти проскоч додому та принеси заступа й ряднину...

Через пів години Дениско з дідусем були вже за річкою. А там посадка. А в посадці — повно рудої мурашви.

Вони облюбували невеличкий, ще молодий мурашник. З усіх боків обережно обкопали його. І весь мурашиний рід разом із муравлинням опинився у відрі.

Мурахам це ой як не сподобалось! Вони занервували, заметушилися. Чимало їх встигло чкурнути навтьоки. Але дідусь із Дениском щільно обв'язали відро рядниною і без клопотів переселили мурашник під дуба.

Щоб ніхто не заподіяв мурахам ніякої кривди — ні дятел, що любить поласувати мурашиними подушечками, ні дикі веприки, що їдять геть усе без розбору, дідусь напнув над мурашником невеличкого, із залізної сітки намета.

Дениско теж не бив байдиків. Він приніс із посадки кілька відер соснових голок. Тепер мурахи мали з чого розбудовувати собі хату.

По якімось там часі вони зовсім призвичаїлись. Полізли на дуба в розвідку, шукаючи поживи. А там — гусінь. От мурахи нею і поласували.

 

 

* * *

 

 

 

 
 
 
В ГУРТІ Й ПІСНЯ В ЛАД ІДЕ

Як поприходять усі з роботи, та упораються по господі, та повечеряють, любо тоді посидіти якусь часину проти місяця на причілку, поговорити про те, чим день видавсь цікавий. А то й — під гарний настрій — поспівати.

Пісню в родині Бубликів люблять однаково що малі, що великі. І перший заспівувач у них — дідусь. Бува, сидить він нищечком на краю лави, бо взагалі натурою мовчакуватий, слухає, усміхаючись у вуса, про що інші гомонять. А коли розмова дійде кінця і попримовкають усі, дідусь кашляне спроквола і впівголоса, ніби дослухаючись до самого себе, заведе:

Місяць на небі, зіроньки сяють,
Тихо по морю човен пливе...

Бабуня лукаво позирне на дідуся, звичним рухом поправить хустину на голові й високим, на диво молодим голосом підхопить:

В човні дівчина пісню співає,
А козак чує — серденько мре.

Два останні рядки дружно повторюють усі гуртом: і дідусь з бабуньою, і тато з мамою, і Мар’янка з Дениском. Пісня мужніє, повниться силою, і Денискові починає здаватися, ніби її зачаровано слухають цибаті мальви під вікнами, буйне віниччя на погрібні, вишняк край городу, навіть сонні ворони у своїх чорних, ледь видимих у пітьмі гніздах. Він починає так старатися, що завершальні слова пісні кінчає пізніше за інших, на ноті високій і навіть писклявій.

— Ми співали, нам і спасибі, — каже, перевівши дух, дідусь.

— Щира пісня гріє краще за кожуха, — нехотя підводиться з лави бабуня.

— В гурті пісня завше в лад іде, — зауважує тато.

— От тільки Денис півня пустив, — раптом кидає Мар’янка.

— Якого ще півня! — обурюється Дениско. — Завше ти вигадуєш!

— Мальованого! Всі кінчили, а ти нявчиш, як кіт, що його за хвоста смичуть.

— Годі вам, зведенюки! — примирливо усміхається дідусь. — Кажуть: не співається пісня без заспівувача. Але є й інша приказка: не той молодець, що починає, а той, що кінчає. Ти, Дениску, кінчив останнім. От і вважай, що вчинив, як справжній молодець.

 

 

* * *

 

 

 

 

 

ЧИМ ХАТА БАГАТА

Визолотило сонце лани. Скрізь розпросторився густий гарячий дух стиглої пашні.

Денисків тато і днює й ночує в полі. Він у комбайнерів за бригадира, і роботи в нього у жнив’яний час — непочатий край.

Дениско так, бува, скучить за татом, що більше й витерпіти несила. Тож відпроситься в домашніх, осідлає замість коня довгу лозину — й біжка на лан. Перетне ріденький лісок, за ним ярок та смугу колючої стерні, і вже ось він, у кабіні татового комбайна, що пливе по безмежному жовтому морю.

— Це добре, що ти підсобити прийшов, — пригладжує Денискові непокірного чубчика тато.— Тут, брат, поспішати треба, бо не той урожай, що в полі, а той, що в коморі. Як думаєш, упораємо за сьогодні цей лан?

— Щось йому ні кінця, ні краю, — з непевністю в голосі каже Дениско.

— Не питає добрий жнець, чи широкий загонець, — усміхається тато й, підморгнувши, додає: — Очі роботи лякаються, а руки роблять...

Так, перемовляючись та жартуючи, вони і жнивують, поки сонце не похилить до обрію і не ляже на землю передвечірня сутінь.

Частенько в цей час приходить по Дениска бабуня. Та не з порожніми руками, а з повним кошиком ще теплих пиріжків та струдлів, з баночкою липового меду і бідончиком квасу чи узвару.

Тато зупиняє комбайна, подає знак своїм хлопцям, щоб усі ставали на підвечірок. І тут-таки купа обмолоченої соломи обертається на скатертину-самобранку. Призволяються комбайнери струдлями та пирогами, найласіші шматки Денискові підсовують. А бабуня одне припрошує:

— Їжте, любі женчики, їжте. Чим хата багата, тим і рада.

— Е, бабо Насте, ваша хата не тільки пирогами багата, — весело усміхається Степан Ящук, високий парубок, що любить підкидати Дениска мало не під самісіньке небо. — Он який у вас хлібороб росте! Не хлопець — золото. Якби не Дениско, ми б сьогодні й половини норми не зробили. Недарма кажуть, що нива потребує доброї погоди, доброго насіння та доброго робітника.

Дениско опускає долу очі, бо не звик, щоб його хвалили, якийсь час мовчки вминає струдля з яблуками, а тоді каже баском:

— Зараз мені вже додому треба. А завтра я знов прийду. Буду щодня вам допомагати, поки весь лан не вижнемо.

І, взявшися з бабунею за руки, вони повертають у бік запнутого вечірнім серпанком села.

 

 
За матеріалами: Анатолій Григорук. "Чим хата багата". Оповідання. Для дошкільного та молодшого шкільного віку. Художник Валентина Серцова. Київ, видавництво "Веселка", 1989 рік, 48 с.
 

 

Більше творів Анатолія Григорука на "Малій Сторінці":

"Анатолій Іванович Григорук — один із найулюбленіших дитячіх письменників сучасності. Понад півстоліття він працює у дитячій літературі. Розмаїття жанрів, у яких Анатолій Іванович виявляє свій надзвичайний талант і майстерність, вражає: це - лірична поезія, сюжетний вірш, оповідка художня і оповідка науково-пізнавальна, казка, переклади й переспіви зарубіжної поезії (як авторської, так і фольклору) та прози, перекази фольклорних казок. Анатолій Григорук — автор понад двох десятків книжок для дітей. Його художнє слово торкає серця маленьких читачів, відкриває перед ними світ і допомагає знайти у світі своє місце. Усі його твори належать до золотої скарбниці української дитячої літератури." (за Оксаною Кротюк)