Світлина: Polaris від Minnastronomer.
Олена Більчук
ПОЛЯРНА ЗОРЯ СВІТИТЬ НА ТИ
Частина 1
Назустріч Рівноденню
Трипілля, десь 3 800 р. до н. е.
Час від часу, незалежно від пори року, сонячні промені підфарбовували навколишній світ теракотово-палевим кольором, ніби ледь торкалися вогнем. Таким було й сьогоднішнє надвечір’я.
Але вже ніч. І Сеті вдалося непомітно, як їй здалося, вислизнути з хати, адже натруджена за день родина спала міцно. Навіть круглі вікна-очі хатини залишалась прикритими.
Ясно світив місяць. Повітря було холодним, проте вже на повен подих весняним. Перше відчуття весни приходить ще в грудні, одразу після Дня народження Сонця — зимового сонцестояння, — коли день починає зростати, хай спершу лише на макове зернятко.
Домівка Сетиної родини розташовувалась біля великого центрального майдану — дівчина прямувала в напрямку околиці: вже проминула громадський склад, житлові будівлі, ось і вона — колись недобудована хатина, лише дерев’яний каркас.
Призупинилась. Тиша. Змії поховались у норах і закутках. Балки були вологими. «Впасти напередодні свята повноліття — ще та пригода», — подумала Сета, піднімаючись балками наверх, як робила це багато разів раніше з подругою Таною.
— Світла твоїм дорогам! — вигукнула Тана, вона була не одна: до неї прив’язався, як теля, Таха, її трохи молодший брат.
— Світла твоїм дорогам! — відгукнулась Сета й помахала рукою: вони ще раніше домовились зустрітися тут.
Діти піднялись до Сети на дах, точніше те, що мало колись би ним стати.
Тана вмостилася на балці, віддихалася, дістала пакунок й розгорнула полотняну тканину — а там була таріль.
Коли Сета була ще малою, її прапрамама Кая розповідала про рух Сонця за розписом на тарелі. Згодом ця таріль розбилася, та минулого літа Сеті показала дуже схожу Тана: подруга розповіла, що перемалювала її з домашньої, тобто виявилося, що в родині Тани зберігалася майже така ж!
По краю тарелі зверху було зображення сходу і заходу Сонця у зимове сонцестояння, коли світловий день починає зростати, внизу — літнього, коли він найдовший. Обабіч намальовані дні рівнодення наполовину заштрихованими кругами.* А навколо центру колами — очевидно, випромінення Сонця або ж навіть рух сузір’їв на півночі, шляхами-лініями.
А тепер Тана вирішила передати свою таріль Каї, після того як дізналась від Сети, що та останнім часом щось притихла й стала більш відсторонена, ніж зазвичай. Хоча й громадських справ додалось: цього року їхнє поселення завершувало підготовку до остаточного переселення на нове місце — це станеться восени. І свої теперішні домівки вони поховають у вогні, як годилося. Кая лише раз сказала онуці: «Не думала що житиму так довго, що застану переселення, це велика і важлива подія, доню», — але в очах був прихований сум. Та що казати, навіть молоді, якій це здавалося особливо захопливим, грандіозним, бувало боляче назавжди залишати звичні місця.
Отож Тана несподівано принесла таріль.
— Ти хвилюєшся, як буде завтра на святі? — запитала: вона була на рік молодшою і не вирушить завтра, у день весняного рівнодення і свята повноліття, у місто Сонця.
Сета відповіла не одразу.
— Хотілося б побачити, як перший промінь світанку впаде на вівтар у хатині Сонця. Та навряд чи так пощастить: кажуть, люди будуть навіть з віддалених поселень.
— Наче ти ніколи не бачила промінь на вівтарі — чи у вашій хатині він не від Сонця? — подав голос Таха.
— Перший промінь на вівтарі саме на рівнодення у місті Сонця із зібранням громад? — запитала у відповідь Сета.
— Та ти просто ревнуєш, що ще замалий, щоб побувати на цьому святі, — додала Тана.
— Якби так, то не показав би вам, що побачив на небі, а я покажу, — і Таха показав рукою на небо в напрямку півночі, у те місце, навколо якого, якщо спостерігати, рухалися сузір’я. — Бачите: там не темно зовсім. Якщо уважно придивитися — то видно зірку.
— Не бачу. І вона мала би бути й на тарілі по центру, а там — пустка, — сказала Тана.
— А може й була — неяскрава й мала, а потім затерлась, а перемальовщиці вже так і малюють, із пусткою.
.
— Перемальовщиці? А як я твоїх улюблених собак намалювала в колі життя на глечику, то вже й забув?
— Ні.
— О, мало не забула, — Сета дістала з дорожньої торбини горнятко з диким медом. — Це я, була, назбирала, як натрапила влітку на розорене бджолине гніздо в лісі, то, напевно, ведмідь був.
— О… — видихнула Тана.
— Ех, а ще б горнятко за те, що показав зірку, — жартівливо протягнув Таха. Вона таки є, просто трохи туманно, а око соколине не у всіх.
— Тобі, невгамовний соколе, як мед, то й горнятками, — легенько штурхнула брата Тана.
Сета обережно загорнула таріль у тканину, в якій перед цим лежало горнятко, й поклала в торбину.
Перевела подих. Поглянула на північ, а потім підняла голову: може, й було трохи туманно, та Великий зоряний шлях аж ніби ось — тут, зовсім близько — так гарно. Й незвідано.
Частина 2
Назустріч морю
Харапська цивілізація, десь 2 300 р. до н. е.
Хмари над доком нагадали Мінові заморське місто Ур — вони були багаторівневими, — його величний зикурат і хаотичні штучні пагорби з будівельних залишків та попелу, і різноманітні заплутані вулички, які так сильно відрізнялись від звичних чітко окреслених вулиць. Але небесна чистота — ні, це не про заморські міста.
День тому Мін повернувся в рідний Лотал із торговельних подорожей річками. Через два місяці, коли повіє північно-східний мусон, знову вирушати, уже в набагато довше плавання — за море. І йому вперше довірять керувати торговельним судном. Хтось би міг сказати, що він замолодий для цієї місії, але не той, хто знав історію Міна: коли в десять років він втратив маму, щоб тому було легше пережити важкі часи, батько узяв хлопчика із собою в торговельну експедицію. І ось тепер, коли йому двадцять, за плечима молодого чоловіка вже багато плавань річковими маршрутами й три заморські подорожі. Під час останньої він був головним помічником батька.
— Сприятливих тобі течій, — привітався перехожий, Капал, давній батьковий знайомий. — Не впізнав тебе одразу.
Після повернення Мін вирішив залишити невелику бороду, що відросла в дорозі: для солідності.
А якби зараз його зустріла Каялі, чи упізнала б?
Вони познайомились близько місяця тому, біля громадської криниці в Мохенджо-Даро.
***
Біля громадської криниці в гончарному кварталі було гамірно: молодь — дівчата й хлопці — весело грали в Голі-Гунду — гру на вибивання кульок кульками.
За ними з даху найближчого будинку спостерігали зграйки горобців.
Мін підійшов ближче до криниці — так, що на платформі стало видно накреслене білою крейдою коло з теракотовими кульками всередині.
«Дзелень», — зовсім поряд мелодійно зазвучали браслети.
— Тепер моя черга.
Мін обернувся й побачив зовсім юну дівчину, на мить їхні погляди перетнулися: у неї були мигдалевидні світло-карі очі й підмальовані брови врозліт.
— Так, Каялі, тепер ти! — почулося з юрби.
Дівчина поклала на платформу теракотову кульку, присіла навпочіпки, прицілилась і щиглем запустила її в коло.
Кулька влучила, але точнісінько в криницю.
— Давай наступну!
— Все, у мене більш не залишилось.
— Тримай, — Мін простягнув їй ясно-зелену кульку, нефритову — рідкісного каменю в цих краях.
— А що, як і вона зникне? — усміхнулась Каялі, і взяла кульку не роздивляючись, наче це не вперше бачила такий камінь — насправді вперше.
— Вона не зникне — просто змінить місце і компанію.
— Як і ти? Ти ж не місцевий, правда?
— Каялі, нумо, стріляй вже! — терпець інших гравців почав уриватися.
«Дзень, дзень», — браслети Каялі. «Тук, тук, тук» — це розліталися кульки.
— Благословенна вода, ви знову тут зібрались? Іншого місця ніяк не знайдете, — це підійшла старша жінка з глеком на голові — і хлопці й дівчата, привітавшись й порозбиравши свої глеки, розлетілися, наче ті ж сполохані горобці. Лише Мін і Каялі залишились.
***
Мін перемовився з Капалом, і попрямував далі додому — він ішов від друга дитинства Ері, нині корабельного тесляра, якого запросив у свою морську команду. До речі, це Ері колись навчив Міна й інших хлопчаків плавати. На мить призупинився: хмари розступилися — й лише ясна глибока синява була над ним і містом. Мін раптом зробив руками гребок в небо, так, наче у воду, й відчув полегшення. Можливо, хтось із перехожих подумав: ще той дивак. Та Міна це не хвилювало. Точніше, хвилювало не це.
Чи ще страждає від образи на нього Каялі? За тиждень його перебування в Мохенджо-Даро вони часто зустрічались і зрештою зрозуміли, що закохалися. Каялі нічого не лякало — ні майбутні подорожі Міна, ні ймовірний переїзд у Лотал, а може навіть аж в заморський Ур, далеке місто із зовсім іншим укладом життя, хай і серед земляків. Вона готова була, за благословенням батьків, негайно заручитися й дати обітницю дочекатися. Та Мін відмовляв її. Каялі була ще такою юною, попереду нові знайомства, робота в гончарній майстерні, підготовки до громадських святкувань. Вона ще поки мало з ким спілкувалася, окрім родини, сусідів і друзів дитинства. Він не хотів, щоб вони побралися через півтора роки тільки тому, що Каялі дотрималася обіцянки, а не за покликом її серця. Каялі на ці слова обурилася й сказала, що він сам, напевно, сумнівається. А Мін пам’ятав довгі очікування й переживання його мами, коли бувало місяцями, а то й більше року, ніякої вісточки від батька. Каялі ще не знає, що таке довге очікування — й у такому разі отримати обіцянку дочекатися було неприйнятним для нього.
Мін вирішив завернути на ринок за кутоміром — інструментом, що міг стати в пригоді як навігаційний навіть під час каботажного плавання, тож до теракотових з Мохенджо-Даро він придбав ще декілька, вирізаних із мушель.
Перемінний вітер посилився. У місті, де вулиці були зорієнтовані строго за сторонами світу, напрямки вітру міг визначити будь-хто з мешканців. Голосно зашелестів піпал, що ріс неподалік, на площі. «Пірнути у звучання листя, що шелестить від вітру, — не те саме, що в море», — подумав Мін. Адже в морі бурхливі хвилі на поверхні, а на глибині спокійніше. Хіба що так звучить ліс з високими деревами.
Але Каялі священне дерево піпал щоразу говоритиме про море.
Частина 3
Назустріч дощу
Палестина, 10 ст. н. е.
Учитель Хісдай злегка схилив голову й промовив:
— Ідіть з миром. На сьогодні ми закінчили наше навчання.
Хлопчаки почали неспішно складати свої воскові дощечки або глиняні черепки для письма.
У цей час біля школи туди-сюди походжав високий юнак. За одягом — шовковим білим тюрбаном та накидкою — було видно, що він мусульманин і прибув здалеку. Нарешті зсередини будівлі почувся злагоджений хоровий вигук: «Будь мужнім, будь мужнім, і зміцнімося!», — залунало вулицею.
Масивні низькі дерев’яні двері розчинилися — і з будинку один за одним виходили учні років десяти: якусь мить ще обличчям до вчителя, а далі вільно розходились-розбігались поодинці чи галасливими купками — декілька хлопчаків озиралась з цікавістю на незнайомця.
Юнак підійшов до дверей, роззувся і перевів подих, трохи міцніше стискаючи у руці сувій з посланням і подарунок. Зрештою рішуче й обережно відчинив двері, не торкаючись мезузи — футляру, в якому лежав пергамент з віршем з Тори, — і, пригнувшись, зайшов у клас.
Це було чимале приміщення з маленьким вікном, неподалік якого, на невеликому підвищенні, сидів чоловік поважного віку. Біля нього привітно світив глиняний каганець.
— Мир тобі, о устазе Хісдай, майстре слова та хранителю мови Пророків, — сказав Алі, приклавши руку до серця.
— Мир і тобі, юначе, — спокійно відповід Хісдай, відклавши навчальні сувої вбік. — Що привело тебе у мою скромну школу?
— Я — Алі ібн аль-Хусейн із Багдада, учень великого Абу Алі аль-Фарісі. Нехай дні твої будуть благословенними, о устазе Хісдай. Слава про твої знання і мудрість досягла Багдада, Обителі Миру. Я прийшов як шукач знань до твого порогу: мій учитель порадив звернутись до тебе, — промовив Алі й простягнув Хісдаю послання від Алі аль-Фарісі і свій подарунок: мішечок рідкісних прянощів, довгастий пенал із темного горіхового дерева та майстерно заточене перо, очерет для якого був зрізаний на далекому березі Євфрату.
***
Хоча вже з’явились рятівними острівцями довгі тіні надвечір’я, сонце припікало нещадно. Вулички Тверії з темними базальтовими будинками наповнювало сірувато-жовте повітря. Та Хісдай не відчувавав ані спраги, ані задухи. Навіть не зупинився, як зазвичай по дорозі додому, біля сабілю — міського джерела. Він думав про Єрусалим, згадував Академію, а ще —зустрічі з Алі аль-Фарісі.
— Нехай Бог зробить твій вечір щасливим, учителю.
Це до Хісдая підійшов Йонатан, його колишній учень.
— І тобі того ж, — відповів Хісдай.
— Чи дозволить мій учитель попросити його, — притишивши голос продовжив Йонатан.
— Так, Йонатане, говори.
— Прошу дуже тебе, мій учителю, навчати мого старшого сина Хієля, хоча б раз на тиждень, світським наукам. Тепер він не матиме права приходити у Дім учення. З посильною оплатою за твій витрачений час. Отримати гарну освіту — це його єдиний шанс вибитися в люди. Прошу, — схилив голову Йонатан.
Вперше учитель запримітив Йонатана в початковій школі, коли той несподівано намалював на глиняному черепку крапки-зорі сузір’я Аїш — сім цяток майже один в один! Як виявилось потім, хлопчик не тільки любив спостерігати за нічним небом, а й зацікавився астрономією: про зорі й календарі Хісдай потроху розповідав йому та іншим допитливим дітям. Також Йонатан охоче брав участь у дружніх обговореннях: цей підхід до навчання, що нагадував палкі дискусії у вищих школах та академіях, учитель вирішив спробувати вже у початковій. Проте хлопець не пішов навчатися далі, він мав допомагати батькові, став рибалкою, згодом одружився, деякий час його родина мешкала в іншому місті. А тепер, у роки засухи, Йонатан прийняв іслам, бо сплачувати податок для іновірців, особливо податок Фатімідського халіфату, його родині стало непосильно. Хоча це вважалося зрадою, до «примушених» частина юдейської громади намагалася ставитися з розумінням.
Хісдай поглянув на хлопця, що стояв поруч із Йонатаном. Йому було років тринадцять. «Хієль схожий на матір. Як і Мар’ям, місяцеликий», — подумав учитель і підбадьорливо усміхнувся. Хісдай мав м’які риси обличчя й, коли усміхався, здавався лагідним (і так воно й було), та його учні знали, що він міг бути й вимогливим.
— Приходьте на третій день після Суботи.
***
Алі тимчасово оселився у Тверії й дуже цінував візити до Хісдая, а той, у свою чергу, тішився успіхами юнака у розрізненні й вимові відтінків звуків, наголосів і відповідних позначень. Крім того Алі вивчав різні способи рахування літер і слів, які допомагали б уникнути помилок при переписуванні священних текстів. Вони обговорювали й інші теми, й улюблену обома астрономію — так почали складатися прості й довірливі стосунки. Якось, коли час чергової зустрічі добігав кінця, Алі запитав за хлопця, якого зустрічав не раз біля будинку Хісдая:
— Твій учень, що вийшов якраз перед моїм приходом, на ньому не було розрізнювального пояса, зуннара: він не юдей?
Хісдай уважно поглянув в очі Алі.
— За вірою батьків його — він був народжений юдеєм, — несподівано саме так відповів.
Алі одразу ж «зчитав» докір. Він відчув водночас співчуття й обурення.
— Мусульмани колись, за правління великого Умара ібн аль-Хаттаба, скасували візантійську заборону юдеям проживати в Єрусалимі, і вони разом очистили Храмову гору від сміття. Як, безперечно, відомо й тобі, о устазе Хісдай.
Так, і що було потім, безперечно, знали обоє вчених. Хісдай не відповів: чи був сенс щось говорити далі по темі? Запала напружена мовчанка.
У вікно зазирнув яскравий місяць. Повіяло довгоочікуваною прохолодою, близьким морем. Час був доволі пізній, і Алі мав би уже збиратись. Але він ще не підводився.
«Я побачив свого Господа оком свого серця. Я запитав: "Хто Ти?" Він відповів: "Ти!"», — раптом сказав Алі вголос.
Хісдай упізнав ці рядки — це був уривок з вірша ісламського проповідника й аскета Мансура аль-Халладжа.
І відповів Алі — словами вчителя Халладжа — Джунайда аль-Багдаді:
— Колір води — це колір посудини, в якій вона міститься.
Частина 4
Казка про вовчицю*
Південна окраїна Галицького князівства Русі, 12 ст. н. е.
Якось, дуже-дуже давно, коли люди, що возили сіль Соляним шляхом, ще не називались чумаками, — якось, коли поверталися вони через бори з півдня додому, посеред білого дня стало так темно, що й не розгледіти майже нічого. А потім як спалахне! І вдарив оглушливий грім — і воли, запряжені у вози, — чи то від сильного переляку, чи то просто від несподіванки — зупинились. Й ані руш з місця.
— Перечекаємо тут трохи.
І вирішили подорожні вогнище розпалити — диких звірів відігнати, перепочити на галявині. Та минуло вже понад годину, а потім й дві, на третю пішло — й так до ночі повернуло — та все темно, не видно нічого: ані місяця, ані шляху зоряного, ані хоч би однієї зірочки.
Аж тут біля вогнища показалась вовчиця. Стала повіддаль і дивиться.
— Та це ж та вовчиця, вовченя якої ми лікували! — підхопився молодий хлопець, аж смушева шапка йому на голові підскочила.
Вовки з таким рудуватим забарвленням не водились у тих краях. А років зо три тому підійшла до людей саме така вовчиця, із пораненим вовченям у зубах, рана на лапці якого вже почала гноїтись. Промили тоді ретельно рану соляним розчином, на ранок знову, підгодували-напоїли, та й розійшлися: люди й дикі звірі — кожен далі своєю дорогою.
— Так, це я, — раптом відповіла вовчиця людським голосом. — Дякую вам, добрі люди, що вовченя моє порятували. Бачила, як зупинилися ви ще вчора, посеред дня. Скоро ранок, ось-ось розхмариться й сонце зійде, та воли ваші не підуть далі — від потрясіння розгублені сильно. Дозвольте мені повести їх за собою, і якщо зрушать з місця, то далі як завжди йтимуть.
— Та як тобі це вдасться, якщо воли навіть нас не слухають, де вже тобі, звірині дикій.
— Бачу, є віз у вас невеликий. Запряжіть мене в нього, стану попереду й гукніть до мене в дорогу вирушати, як звично волам гукаєте.
Нікуди діватися: якщо воли не підуть — пропадуть тварини серед бору. І люди без солі потерпатимуть.
Запрягли вовчицю у той невеликий віз, добре, що увесь він із дерева, не надто важкий був, й стала вона попереду обозу.
— Вйо!.. — полинуло бором.
А вовчиця раптом як підстрибне високо — й у небо злетіла. І заясніло воно безліччю зірок, а віз з вовчицею все далі летів-летів — і тільки й бачили її.
— Оце так. Дременула наша вовчиця з возом.
— А мо, то лисиця насправді була.
Та бачать подорожні: а деякі зірки почали загорятися все яскравіше і яскравіше — один, два... вже сім нарахували — і наче віз на небі окреслився! А найясніша — там, де вовчиця була впряжена. Малий Віз!
Тим часом воли заревіли — і рушили з місця.
Як проясніло небо — стало видно дорогу, а прямо над нею ясніла зірка, Північна зоря.
А вовчиця з возом пролетіла через Північний полюс й продовжила путь до рідних берегів, у далечину заполярну, туди, де й дотепер на острові Ванкувер морські прибережні вовки мешкають й діточок ростять, як і раніше, під сонцем і зорями.
Частина 5
Назустріч вітру
Острів Ванкувер, 19 ст. н. е.
На цьому острові й нині багата й дивовижна природа.
Наприклад, вовки не звичні нам сіроманці, а морські, вони мешкають на берегах, але плавають і полюють в океані (навіть навчилися використовувати перетинки між пальцями на лапах як ласти), й харчуються переважно рибою, тюленями, молюсками та крабами.
На відносно невеликому острові проживає дуже багато народів, що здавна займаються рибальством, мисливством і збиранням.
Раніше народи на півночі та заході, за горами, були жорстко ієрархічними, з поділом на стани: знать, простолюдини й раби; і влада вождя передавалась у спадок. Вони й у наш час славляться яскравим мистецтвом, особливо оригінальним різьбленням і розписом тотемних стовпів та масок.
І північні, і західні народи часто воювали між собою за кращі ділянки суші й води. Крім того північні регулярно нападали на південні — берегових салішів. Насамперед гілка леквілток народу квакіутль.
Берегові саліші внутрішні конфлікти намагалися вирішувати дипломатією. У них теж були стани, але з більшою часткою свободи і статус належності до знатного роду необхідно було підтверджувати: удачею, гідними вчинками, багатством і щедрістю (хоча потлач, щедре дарування, так чи інакше практикували всі народи острова).
Воїни південних народів оборонялися й давали відсіч, та все ж напади часто були руйнівними й жорстокими, багато людей потрапляло в рабство.
Зрештою в середині 19 ст. народи острівних берегових салішів а також тих, що мешкали на материку, зуміли об’єднатися, виробити спільну тактику — і в запеклій битві при Мейпл-Бей остаточно перемогли північних загарбників.
***
На лаві на підставці на увесь відсік будинку пахнув кедровим лісом мокрий жіночий капелюх, майстерно сплетений із кедрової кори.
Він належав дружині старійшини салішів: жінка нещодавно прийшла з вулиці, де шуміла злива.
Молодша донька старійшини сиділа за ткацьким верстатом й мовчки дивилися на виткану нею ковдру з неочікувано, у її виконанні, гарним орнаментом. «Неймовірно, це просто неймовірно».
Дівчина піднялась.
— Я послухати дощ, — сказала матері, підхопила підставку з її капелюхом, пройшла за завісу й попрямувала довгим центральним проходом родового будинку. Дорогою залишила капелюх на високій антресолі для сушіння неподалік вогнища. Й нарешті вийшла на вулицю під глибокий кедровий навіс.
— Це неймовірна новина, — сказала. Напевно, дощу.
Щойно мама розповіла, що сміливий воїн, який порятував її брата під час битви у бухті — Місці, де вода йде глибоко в сушу — виявився чоловіком її старшої сестри.
Так, тим самим простолюдином-рибалкою, з яким сестра втекла до материкових берегових салішів два роки тому. Брат упізнав його за голосом, оскільки обличчя воїна було приховано за дерев’яною маскою.
Отже, Духи предків простили сестру, якщо порятунок брата відбувся ось так, за участю її чоловіка — а значить можливе примирення. І тільки-но брат після поранення зміг розповісти про це, батько одразу ж відправив посланців на материк.
Тобто сестри скоро зустрінуться!
Вже минув той гнів і відчай, який відчула дівчина після втечі сестри. Вона сама тоді мало не втекла, але вже світ за очі. Адже їй одразу суворо обмежили простір спілкування: більше ніяких контактів із нижчими за статусом. Й оскільки старшої обдарованої сестри вже не було, молодшу почали навчати різним навичкам посилено. А також усьому тому, що вона потім передасть у спадок своїм дітям, де серед головного: повага до всього живого і природи, родовід, права, обов’язки, ритуали тощо.
Вчинок сестри був зухвалим, егоїстичним викликом правилам, непослухом Духам предків.
Але якось колишня доглядальниця, що була поряд з дівчатками ще з їхнього народження, сказала: «Може, вона у сні почула голос особистого Духа-помічника й тому наважилась на таке». «Але сни бувають оманливими», — додала пізніше.
Хто знає. Голос свого Духа-помічника молодша сестра, правду кажучи, ще не чула. Хоча вже пройшла випробування тривалим постом і холодом у глибині лісу й отримала родове ім’я. Та наразі з сакральних дарів їй вдавався лише танець. І коли батько оголосив родині, що після переможної битви мир традиційно буде закріплено шлюбом, а це стосувалося її безпосередньо, — Дух-помічник навіть у сні поки не висловився з приводу майбутньої події.
Злива почала затихати.
— Так-так-так, — хвилювалося листя під краплинами дощу.
— Ні-ні-ні, — хвилювався крихітний листок, що зачепився за самотню павутинку.
«Знаки… ще ті віщуни», — подумала дівчина. Зрештою, рідні й так вже багато пережили. До того ж, якщо вийде заміж, то не втратить їх, вони бачитимуться час від часу. І серце її — вільне. Про місію, яку на неї покладав її народ, вона не наважувалася навіть думати, наскільки це здавалося не про неї.
— Тлук-тлук, — це блакитна сойка, з миролюбно пригладженим чубом, присіла на гілку вільхи. Пташка часто навідувалась, щоб перехопити щось смачненьке, коли готувалася їжа. І бувало, що першою сповіщала про небезпеку все поселення, коли її чуб наїжачувався, а сама вона з пронизливим криком перелітала з гілки на гілку аж на верхівку дерева. Чи прилітала просто так, як ось зараз.
З-за рогу будинку вистрибнув Хмарка, цуценя білої вовняної собаки, й підбіг до дівчини.
— Попливеш зі мною на каное в напрямку крижаного вітру, Хмарко? — запитала вона й обережно взяла цуценя на руки. — Це буде десь через пів року.
…..
Далі буде
Післямова
«Полярна Зоря не йде на Ви» — такою була назва спершу, але вона могла б прочитатися як протиставлення знаменитому вислову князя Святослава «Іду на Ви», коли задум був — не в протиставленні. Особливо зараз, коли в Україні триває війна за незалежність і не стихають бої, коли багато окупованих росіянами міст зруйновано, а прифронтові вже більше чотирьох років після повномасштабного вторгнення не мають і дня без обстрілів.
І теперішня точніша.
Для текстів, де спробувала доторкнутися до сторінок історії без воєн, а також до інших, раніше малознаних, принаймні для мене.
Війни — не варіант норми. Це те, чого може не бути, як, наприклад, не стало чорної віспи (хоча порівняння не точне). Те, що не обов’язково має бути.
І під час роботи над оповіданнями й обговорення соціальних устроїв цих періодів із товаришем по планеті, я вийшла на книгу науковців Девіда Ґребера та Девіда Венґрова «Світанок усього. Нова історія людства».
Вона об’ємна, все ж потроху її прочитала — є легальна повна публікація англійською у відкритому доступі, на сайті, де можна активувати гугл-перекладач. Хоча сучасний залучає ШІ, який, буває, «покращує» текст —оскільки книга науково-популярна й написана ясною мовою, думаю, окрім явних ляпів, принципових помилок у такому перекладі не так багато. І нещодавно в Україні вийшов друкований професійний переклад цієї книги.
У ній багато співзвучного і того, про що раніше не знала або над чим не замислювалась.
Кліматичні умови, форми господарювання (мисливство, збирання, скотарство, землеробство… чи їх поєднання), осілість чи постійний рух, кількість людей, замкнений тип розселення або відкритий, із можливістю переселення — ніщо неминуче не призводило до створення суспільств, побудованих на незмінній ієрархії та насильстві. Хоча, звісно, одні обставини можуть бути більш сприятливими для чогось, ніж інші.
Знати про це — не для копіювань, замилувань, не для озирань — це знати про широкий спектр можливостей.
Не переказуватиму коротко (і, може, і не вийшло б). Краще почитати книгу безпосередньо.
У післямові, ще раніше, до знайомства з книгою, мені хотілося нагадати, й собі теж, що завдяки інтернету ми можемо не тільки зміцнювати й облаштовувати нашу інформаційну бульбашку, а й неочікувано вийти з неї.
Що згідно із сучасними дослідженнями — а наукові методи універсальні — наш мозок — пластичний, що, звичайно, не відміняє і здатність зациклюватись, притуплюватись чи впадати в неконтрольований азарт.
Що згідно з дослідженнями Бенджаміна Лібета та інших науковців, у нас є «вето на імпульс» — невелике вікно в долі секунди між усвідомленням наміру і дією, коли є можливість, хай і маловловима, зробити вибір у критичний момент.
Що є слова, які ми розуміємо приблизно однаково: тоталітаризм, расизм, шовінізм, нацизм... І слова, що мають не одне тлумачення, їхнє значення можна зрозуміти з контексту, хоча не факт, що почується саме те, що малося на увазі: держава, націоналізм, космополітизм, пацифізм, ієрархія, комунізм, егалітаризм, фемінізм, демократія, лібералізм, культура, цивілізація, ліві та праві… Слова, навколо визначення яких точилися й тривають суперечки: агресія, геноцид, колабораціонізм… І слова, до значення яких ми часто щось додаємо від себе: фашизм, толерантність…
Що слово «гармонія», у первісному значенні — поєднання різних деталей в одне ціле, є актуальним: ідеальної й стабільної узгодженості не буває, але змайструвати корабель, спроможний плисти серед стихій і витримувати довге плавання, як виявилось, цілком можливо.
Що існує думка: людина здатна підтримувати близькі зв'язки, тобто з відчуттям «свої», лише з обмеженим колом людей. Але комп'ютер із його теками й гіперпосиланнями підказує, як може працювати вмістимість: не обов'язково тримати все одночасно в центрі уваги.
Що мешкаючи на планеті, багатій на ресурси, маючи сучасні технології, і, головне, порівняно розвинену свідомість, сліпе слідування природі експансії — це буде про нас, людей?
Та досвід уже дає відповідь — у нас є вибір.
Що не треба здаватися, хоча загалом свідомість людей зростає повільно, що, зрештою, теперішня невідповідність нашим можливостям, якщо ми не хочемо знищити планету, не дає нам іншого вибору, як не здаватися.
І знову звертаю увагу на дослідження Девіда Ґребера та Девіда Венґрова. Якщо є бажання прочитати, але не вистачає часу для всієї книги, то хоча б останній розділ: 12. Висновок. Світанок усього.
Частина 7
Стрічка
Україна, 20, 21 ст. н. е.
Невелика кольорова стрічка на одязі чи сумці як прояв причетності до чогось — часто авангардна й мейнстрімна водночас. Але, буває, стрічка зустрічається поодиноко. Як ось ця, на наплічнику, червоно-чорна. Як тихий ударний інструмент пам’яті. Як «попіл Клааса стукає в моє серце».
***
Рік і автор листівки невідомий, місце випуску — теж. Як і багатьох інших листівок підпілля УПА. На ній поранений воїн схилився на коліно, гвинтівка спирається на плече, одна його рука перемотана, в іншій тримає мазепинку — мабуть, він вшановує когось. Або ж замислився, призупинився перепочити серед лісу й снігів. Чи подумки промовляє слова молитви, адже Різдво. Й у промені Різдвяної зірки, яка торкається землі, — образ Марії з маленьким Ісусом: хлопчик простягає руку до воїна.
— Подібна листівка могла бути і в іншій армії.
— Так.
— Хоча, можливо, підбірка повстанських різдвяних листівок є унікальною за кількістю і виразністю.
Адже більше п’ятнадцяти літ, якщо згадати й роки підпілля, відносно невеликій армії добровольців доводилось воювати — а в окремі періоди на двох, а то й трьох фронтах водночас — і тримати стрій навіть тоді, коли вже не було шансів на перемогу в ті часи.
Кого вшановувати, пам’ятати — особисте право людини. І право будь-якої країни. Як? — вже пов’язано зі свободою інших.
Солдат, що став на захист своєї землі від гітлерівського нацизму в 1941 році, для Києва був захисником, а згодом визволителем. Він не порушував кордони своєї тогочасної міжнародно визнаної країни. Для Львова у 1944 році він був визволителем від гітлерівців у складі своєї армії та антигітлерівської коаліції й разом з тим окупантом, а в 1939 році — лише окупантом. Хоча, ймовірно, вважав себе визволителем і помічником. Бо так тоді називала його радянська пропаганда, що замовчувала таємний протокол Пакту Молотова-Ріббентропа та інші домовленості. Адже з відносно недавніх часів, коли геополітика ускладнилась, для ефективного залучення простих людей, не воїнів, або ж заради правильної картинки для міжнародної спільноти, стала бажаною праведна причина нападу. До прямого «іду на Ви» у різних куточках світу додалося підступне «заради вас» або «превентивно захищаючись від вас» тощо.
Історія не є простою, багато в чому залишається невивченою, особливо давня. І буває недовивченою чи викривленою. І вшановуючи людину, події, говоримо вголос про те, що саме продовжуємо. І що вважаємо недопустимо повторити. У першу чергу й головне — для себе. Адже потенційний агресор може придумати виправдання своїй агресії у будь-якому разі.
І в будь-якому разі може відчути світ не як ворожий. А як світ, сповнений викликів.
_________
* «Трипільська тарілка — астрономічний календар», відео на каналі «Україна прадавня» https://www.youtube.com/watch.
* За часів Трипільської культури на місці сучасної Полярної було видно зірку Тубан із сузір'я Дракона, яка значно поступалася за яскравістю.
* «Казка про вовчицю» — з попереднього начерку (частина «Ара»)
Девід Ґребер, Девід Венґров, «Світанок усього. Нова історія людства» https://theanarchistlibrary.org/.
Повстанське Різдво у вітальних листівках УПА (листівка, що згадується в «Стрічці», як згодом з’ясувалось, випущена закордонним представництвом Української головної визвольної ради, 1947 р.) https://mi100.info/.
Світлина: Polaris від Minnastronomer, https://commons.wikimedia.org/wiki/
ліцензія CC BY-SA 4.0 https://creativecommons.org/
Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше творів Олени Більчук на "Малій Сторінці":
