Юрій Гундарев
СІМ ЧУДЕС ЮВІЛЯРА. Есеї
СІМ ЧУДЕС ЮВІЛЯРА
———————————-
Отже, мені виповнилося 70 років!
З огляду на цю поважну цифру хотів би поділитися деяким нагромадженим досвідом. Можливо, він зацікавить когось із тих моїх читачів, хто лише наближається до такого далекого рубежу, який у дитинстві чи юності дорівнюється хіба що польоту на Марс. Пригадую, як розглядав світлини в настільній книжці батька про довгожителів: сивобороді вчені й письменники, зухвало посміхаючись в об‘єктив, рубали дрова чи сиділи, наче в теплій ванні, в ополонці…
Звичайно, вік - це річ надзвичайно індивідуальна, що залежить від багатьох факторів, узятих окремо і в сукупності: гени, екологія, умови праці, спосіб життя, особливості характеру тощо. Один полюбляє лікуватися, повністю покладаючись на людей у білих халатах, інший протягом усього життя самотужки відкриває в собі власні ресурси… Скажімо, мій дідусь прожив майже 75 років, ніколи не звертаючись до лікарів, не маючи навіть медичної картки у поліклініці. Навпаки, його дочка, моя мама, яка прожила 80 з невеличким гаком, майже щотижня навідувалася до медичних установ. Вона, маючи від природи гарне здоров‘я, цілими жменями знищувала пігулки різних кольорів від різних хвороб. На мої делікатні протести мама завжди відповідала з невинною посмішкою: «Нічого, не завадить!».
Одразу хочу попередити, що ці нотатки не претендують на роль якихось монументальних законів. Утім, буду дуже радий, якщо вони комусь допоможуть…
Таким чином, кілька хвилин вашої уваги!
1. МОЛИТВА
Кожен свій день я починаю з молитов. Для мене це передусім «Отче наш» і «Богородице Діво, радуйся». Є ще одна, яку я придумав сам - про Україну та її захисників, про моїх найрідніших та свої найзаповітніші мрії. У цій молитві ніколи не було прохань, навіть натяків, на щось приземлене, матеріальне - на посади, гроші, квартири…
2. ПОЕЗІЯ
Після молитов я обов‘зково читаю напам‘ять улюблені вірші або лише окремі строфи різних поетів. Кожен день має свою невеличку поетичну програму. Щоразу відчуваю духовну енергетику тих, хто складав ці божественні рядки.
Чуєте, які високі вібрації:
Вирощено і нищівно
над каменями і кущами
повітря заповнене щільно
душами і дощами?..
3. МУЗИКА
Вона супроводжує все моє життя. Коли мама вчилася на вокальному відділенні Київської консерваторії імені Петра Чайковського, оперна студія при цьому славетному закладі стала для мене справжнім дитячим садком…
Моє найулюбленіше - ясна річ, оперна музика і фортепіанні концерти, а також прогресив-рок та ембієнт.
День без музики втрачає для мене щось особисте, чутливе…
А найголовніша фігура тут - однозначно Йоганн Себастьян Бах.
4. ПОЗИТИВ
Після зарядки у будь-яку пору року виходжу на балкон і кажу:
- Доброго ранку, новий день!
- Доброго ранку, моє місто!
- Господи, дякую за життя!
Навіть після масованихх ракетних обстрілів, коли багряне від вибухів небо ось тільки починає світлішати…
Намагаюся відсторонюватися від образ, заздрощів і ревнощів, від всього того зла, що роз‘їдає душу і повертається бумерангом із новою руйнівною силою.
До речі, як стверджував сучасний український філософ Сергій Кримський, вид із балкона розширює твій горизонт, закутий стінами квартири.
Якщо бачу на вулиці гарну пані, одразу створюю її образ і майже закохуюся. Тут нічого нового не відкриваю - від часів Петрарки у цій інтимній сфері мало що змінилося…
5. РУХ
Тепер кілька слів про тіло.
Звичайно, у сімдесят не варто пробігати п‘ять кілометрів чи відтискатися сто разів!
Але деякі навантаження вкрай необхідні для підтримки вашого організму в належній формі.
Наприклад, я обов‘язково щодня зранку і ввечері роблю 8-10 присідань, кілька разів відтискаюся від підлоги і, за порадою тібетських ченців, здійснюю по квартирі прогулянку протягом п‘яти хвилин - знов-таки на початку і під кінець дня.
Не кажу вже про аксіому: не переїдати, не курити, не зловживати алкоголем!
6. ВОДА
Ще одна обов‘якова умова - вода. Або контрастний душ, або холодна ванна!
Кілька років займався моржуванням.
Питаю у лікарів: а взагалі це корисно чи шкідливо?
Терапевт відповідає: «Вам гарно? То й гарно!».
Уролог сумнівається, мовляв, небезпека для простати…
Окуліст застерігає: очі все ж таки…
Дерматолог: «А ви впевнені, що ця ополонка є екологічно прийнятною?».
Утім, щодо контрастного душу чи холодної ванни ніяких застережень я так і не почув.
7. ДЕРЕВО
У мене є улюблене дерево.
Під час прогулянки обов‘язково підходжу до своєї берізки й обіймаю її двома руками. За якусь мить відчуваю долонями неймовірно потужну теплу енергію…
Оце, напевно, найважливіші мої закони, які я сумлінно виконую і які, можливо, подарують вам, шановний мій співрозмовнику, ще не один день повноцінного життя!
Між іншим, десь років за десять планую доповнити ці нотатки. Але більше жодного слова про свої плани, щоби не розсмішити самі знаєте Кого…
Чисте небо -
Божа краса!
Що ще треба?
Сімдесят…
ПРОГУЛЯНКА ХРЕЩАТИКОМ ІЗ ВІРОЮ АГЕЄВОЮ
———————————————————————————
Здавалося вже, що вислів: «Книга - найкращий подарунок» сьогодні, в епоху інтернету, має дещо ностальгічний відтінок. Але тепер зрозумів: ніколи не варто поспішати з передчасними висновками…
Ось зовсім недавно на свій день народження отримав від близької мені людини подарунок - нову книгу Віри Агеєвої «Марсіани на Хрещатику» (Київ, «Віхола», 2023 рік).
Так, Віра Агеєва, знана літературознавиця, лауреатка Шевченківської премії…
Узяв книжку до рук, трохи погортав сторінки, відокремив від обкладинки закладку… А потім так занурився, що навіть і не помітив, що перед очима вже останні речення.
Починав читати про марсіан - представників «Майстерні революційного слова», яку було утворено 1926 року в Києві. Але у процесі читання зрозумів, що йдеться про марсіан вищого гатунку - про творців нової духовної планети.
Із великим задоволенням прийняв запрошення авторки - ніби на машині часу, перенестися на сто років назад, щоб прогулятися тогочасними київськими вулицями, відчути дивовижно творчу атмосферу…
Ось у «Льоху мистецтв» на Городецького п‘є каву елегантний Лесь Курбас.
Чую глухуватий делікатний голос: «Сестру я вашу так любив - Дитинно, злотоцінно…» Це Павло Тичина промовляє чарівні рядки у підвалі готелю «Континенталь».
А це рівно о третій (кияни навіть звіряли годинники) виходить на прогулянку стрункий сивобородий Іван Нечуй-Левицький…
Пригадую, як у студентські роки готував під проводом свого викладача - молодої імпозантної Тамари Щербатюк, майбутньої мами українського телебачення, літературно-художню сторінку «Київські адреси Лесі Українки» для навчального ТБ Київського університету ім. Т. Шевченка. Навіть спілкувався з бабусею, якій ще дівчинкою поталанило бачити живу Лесю…
Книга Віри Агеєвої - це феєричне багатоголосся: поети, художники, літературно-мистецькі кав‘ярні... Це Київ - справжній елітний європеєць! Це українське новаторське мистецтво, яке випереджало свій час.
Відклавши цю книжку, аж ніяк не хочеться розлучатися з її героями, й у цьому я вбачаю її найголовнішу для себе цінність.
Так, я одразу перечитав «Місто» Валер‘яна Підмогильного, «Будівлі» Миколи Бажана, відкрив для себе модернову ритміку Михайля Семенка…
Навіть склав чималенький список читання: «Дівчина з ведмедиком» Віктора Домонтовича, «Майстер корабля» Юрія Яновського, поезії Євгена Плужника…
Отже, запрошую всіх колег на Хрещатик - до марсіан!
Тримаймо у руці томик Віри Агеєвої, щоб знайти одне одного…
ТИХИЙ ТОН ВАЛЕНТИНА СИЛЬВЕСТРОВА
———————————————————————-
Чи доводилося вам колись спілкуватися із генієм? Не дутим, не миттєвим, а справжнім, якого визнають у всьому світі. Чи, може, мріялось або снилось щось подібне? Уявіть, підходите ви до, скажімо, Івана Франка, який сидить у сквері на лавці, й промовляєте: «Пане Іване, даруйте…» І ви певні, що ноги не підкосяться, а голос геть не зникне?!
Сильвестров – геній. Його тиха музика звучить у концертних залах багатьох країн світу, де є музиканти з консерваторською освітою. Адже на слух тут не зіграєш. Це вища математика.
Творчість Валентина Сильвестрова, видатного композитора сучасності, з одного боку, тісно пов’язана з музичною традицією, насамперед з німецьким романтизмом (і тут, звісна річ, особливе місце належить Роберту Шуману), а з іншого – являє собою один із найяскравіших і найсамобутніших зразків поставангардної мелодичної мови.
Й недаремно фільм про нього, що вийшов у Франціїї, було названо «Незаконні діти Веберна».
Нагадаємо, Антон Веберн – славетний австрійський композитор, послідовник «атональної школи» Арнольда Шенберга. Під атональністю мається на увазі часткова відмова від прийнятої логіки гармонійної тональності перш за все за рахунок «блукаючих» багатозначних акордів.
Ось такі композиторські гени у героя нашого (ледь не написав: часу, й не помилився б) нарису.
Маестро ніколи не замикався у башті зі слонової кості. Упродовж всього свого щільно насиченого подіями та емоціями життя він відкритий всім вітрам, проблемам і болю сьогодення.
Так, Сильвестров палко підтримав революційні події в Україні 2014 року. «Як і будь-яка інша творча людина, я все ж таки більше індивідуаліст за своєю природою, – казав у ті дні композитор. – Але настає такий момент, коли просто неможливо мовчати…»
І маестро не мовчав. Він, як і завжди, звертався до нас мовою музики. Саме Революції Гідності присвячена його ораторія для хору «Майдан – Київ».
Можна тільки уявити, яким нестерпним болем стала для чутливого
серця композитора кривава війна, що розв’язана північним сусідом проти України. До речі, митець вже не перший рік послідовно демонструє свою
антипутінську позицію!
…Якось мені пощастило бути на творчому вечорі Сильвестрова у Національній філармонії.
Опускаю подробиці (вщент наповнений зал, море квітів, овації тощо) – не у тому суть.
А суть – у фантастичній країні звуків та її творці. Відверто кажучи, доти судив про його творчість лише з музики до деяких стрічок Кіри Муратової, а якщо зовсім чесно – до фільму «Настроювач».
Тому був у естетичному шоці. Розповісти про космічні світи Сильвестрова навряд чи комусь під силу. Це треба слухати! Й не раз.
Творець захмарних гармоній сидів прямо переді мною. Сором’язливий (навіть не повіриш, що своєю педантичністю інколи доводить музикантів під час запису своїх творінь до білого каління), у пуловері, довге волосся спускається на комірець з оголеної маківки. Уважно вслуховується у кожну нотку, час від часу підносячи майже до самісінького носа якусь електронну штуку на кшталт планшета…
І треба ж такому статися: під час перерви опиняюся віч-на-віч із класиком!
Його по-дитячому беззахисний погляд мимоволі запрошує мене до вибуху найщиріших емоцій.
І тут Сильвестров перебиває мене несподіваним запитанням:
– А чи помітили ви, що сьогодні чисто грають?
Скажіть, будь ласка: яким чином він зміг відчути, що я, абсолютно незнайома йому людина, яку бачить уперше, – чую його музику?
…До речі, коли після закінчення другого відділення почалися овації, до сцени попрямували служителі філармонії з величезними корзинами квітів, пересічні шанувальники з букетами троянд і гладіолусів усіх кольорів веселки, коли чиновники звично поправили краватки і витягли з надр чорних портфельчиків шкіряні грамоти, – саме тоді, коли закінчилася музика і звичайним кроком входила проза, маестро зірвався зі свого місця й стрімголов помчався до бокових дверей. Більше винуватця торжества у залі так ніхто й не побачив…
Отже, слова поета «быть знаменитым некрасиво» – це не лише «красивый» образ.
Після концерту по дорозі додому мені прийшли такі рядки:
Звук неземний пливе над оркестром.
Пальці стискають ручку крісла…
Вимкніть мобільні!
Лунає Сильвестров -
«Реквієм для Лариси».
ПАРЛІ ІТАЛЬЯНО? АЯКЖЕ!
———————————————
Кілька днів просто не міг відійти від трагікомедії «Мій карпатський дідусь». Пронизливе враження - справді велике кіно, навіть не за форматом, а передусім, за художнім рівнем. Міжнародна творча команда (режисер і сценарист фільму - грузин Заза Буадзе, співавтор сценарію - грек Грігоріс Карантінакіс, виконавець однієї з головних ролей - юний італієць Коста Мікеле) створила, на мій погляд, справжній шедевр.
Мимоволі відчуваєш флюїди Сергія Параджанова й Отара Іоселіані… Але це вже наше українське сьогоднішнє кіно!
Буквально двома словами про сюжет. Підліток Мікеле, який унаслідок аварії втрачає маму в Італії, повинен виконати її заповіт - відвезти прах до невеличкого села Бережниця в Карпатах, де мешкає його рідний дідусь. Сімейне возз‘днання виявляються не дуже простим: норовливий буркотливий дід, до речі, колишній клоун, з одного боку, і амбітний юний мачо - з іншого. Українська мова та мова італійська. Різні вік, географія, ментальність, спосіб життя… Але, якщо уважніше придивитися, стільки схожого у характерах, навіть зовні нагадуть один одного. Що тут скажеш: одна кров!
Стрічка пронизана любов‘ю до України, до української мови, побуту, традицій, природи. А тому юний італієць дедалі більше відчуває себе саме українцем, а тому й не дуже поспішає повертатися до Італії.
Окреме слово на адресу виконавця ролі карпатського дідуся Богдана Бенюка. Блискучий театральний актор, здається, нарешті дочекався гідної його Ролі у кіно. Водночас смієшся і плачеш, і знов смієшся…
А на душі якось світлішає. І ще гостріше відчуваєш, чого тебе майже щоночі намагаються позбавити варварськими ракетними ударами…
Титри йшли на екрані,
наче строєм солдати…
Любий мій італьяно,
твоє серце - в Карпатах!
ЛЕСЯ ПРОТИ ОЗЗІ
——————————
Неймовірно актуальний проект - поетичні перлини українських класиків у рок-інтерпретації!
Супер сучасно все - і вокал, і саунд, і аранжування. А найголовніше, напевно, те, що вкотре переконуєшся в тому, що справжня класика не має жодних часових меж. Навпаки, вона щоразу набуває нового звучання, ніби створена саме сьогодні і саме для тебе…
Хіба тепер треба примушувати когось вчити в школі чи в університеті такі невмирущі шедеври, як «Мені однаково» Тараса Шевченка чи «Чого являєшся мені у сні?» Івана Франка, «О панно Інно» Павла Тичини чи «Дійти і не зотліти»Василя Стуса?!
Чи слухатимеш пісеньки Тейлор Свіфт чи Біллі Айліш після надпотужного Лесиного хіта «Хто вам сказав, що я слабка?».
Вибачайте, Маккартні і Ленні,
Оззі Осборн і Елвіс Преслі…
Сьогодні на нашій рок-сцені -
Стус, Тичина і Леся!
ТРОЄ В ЧОВНІ, ЯКЩО НЕ РАХУВАТИ Д‘АРТАНЬЯНА
————————————————————————————
Як добре відомо, письменники у назвах своїх творінь віддають перевагу сакральному числу три: «Три мушкетери», «Три товариші», «Троє в човні, якщо не рахувати собаки»… Зазвичай, автори уважно стежать за тим, щоб кількість головних героїв збігалася з тією, що вказана на обкладинці. Інколи навіть додають братів наших менших…
Проте Олександр Дюма проігнорував свого головного мушкетера - четвертого. Навіть у назвах наступних романів легендарного серіалу - «Двадцять років по тому» і «Віконт де Бражелон» - для відважного гасконця місця так і не знайшлося. Цю несправедливість із часом намагалися виправити деякі митці, виставляючи у назві своїх шедеврів четвертого першим: скажімо, «Д‘Артаньян і три мушкетери». Однак усе це було вже, вибачте, у свинячий голос…
Саме так нерідко буває й у нашому житті: той, хто ніколи не потрапляв на обкладинку, згодом виявлявся справжнім його героєм.
Жити, кохати, померти -
ось основні вежі…
Хіба можна бути четвертим,
як народжений першим?
КОЛИ ЗАКІНЧИТЬСЯ ВІЙНА
———————————————
Коли настане день,
Закінчиться війна…
«Океан Ельзи»
Чи мовчать музи, коли говорять гармати?
Буквально від перших днів війни лідери світової культури активно підтримують Україну.
Так, незадовго до своєї кончини Ален Делон записав уривок із шевченкового «Заповіту» французькою мовою.
Пол Маккартні у свої «за 30» виходить на сцену із синьо-жовтим прапором.
Харукі Муракамі провів спецвипуск програми «Радіо Муракамі» на підтримку України.
Катрін Деньов відкрила Каннський кінофестиваль віршем Лесі Українки «Надія».
Стінг співає власний хіт "Shape of my Heart" під бандуру.
Голлівудська акторка і посол доброї волі ООН Анджеліна Джолі побувала в українських прифронтових містах Миколаєві та Херсоні, де відвідала дитячу обласну клінічну лікарню, а кожен маленький пацієнт отримав подарунок.
А ще Стівен Кінг, Мадонна, Роберт де Ніро… А ще Мартін Скорсезе, Боно, Домінік Гашек…
Зовсім нещодавно корифеї важкого року німецька команда «Раммштайн» напрочуд проникливо виконала - українською мовою! - пісню «Обійми мене!» гурту «Океан Ельзи».
…Вранці, після безсонної ночі, коли у блідому небі розчиняються криваві патьоки від ракет і «шахедів», коли пожежники закінчують гасити полум‘я у пробитих навиліт багатоповерхівках, а рятувальники продовжують діставати з-під завалів живих і мертвих, коли із підземелля метро повільно виходять напівсонні старики і жінки з маленькими дітьми на руках, - так важливо відчувати кожною клітинкою своєї душі, що ти не один, що хтось співає для тебе твоєю рідною мовою:
- Коли настане день,
Закінчиться війна…
ПЕРПЕТУУМ НОБІЛЕ
———————————-
Отже, Шведська академія оголосила ім‘я нового лавреата Нобелівської премії з літератури 2025 року. Володарем цієї найпрестижнішої нагороди «за переконливу та пророчу творчість, що серед апокаліптичного терору підтверджує силу мистецтва", став 71-річний угорський письменник Ласло Краснагоркаї (László Krasznahorkai), який є одним із найвідоміших сучасних авторів Центральної Європи. До речі, Краснагоркаї, неодноразово критикуючи режим Віктора Орбана в Угорщині, закликав підтримати Україну у війні проти рф і висловив сподівання, щоби Путін залишив планету…
Цього разу Нобелівський комітет відійшов від незмінної позиції останніх років щодо вручення премій малорозкрученим авторам, всіляко ігноруючи фаворитів публіки, й присудив нагороду справді яскравому, причому відомому письменнику, лавреату Букерівськоє премії. Хоча за бортом претендентів цього року залишилися такі мега-зірки, як Харукі Муракамі (вкотре!), Джоан Ролінг, Стівен Кінг, український автор бестселерів Андрій Курков, який мав шанс стати першим володарем Нобеля від України, а також російські письменники Людмила Улицька і Володимир Сорокін, які у лютому 2022 року засудили агресію рф проти України й емігрували до Німеччини.
Стиль нинішнього лавреата нерідко порівнюють з Миколою Гоголем, Семюелем Бекетом і, звісна річ, Францом Кафкою.
«Коли я не читаю Кафку, я думаю про Кафку. Коли я не думаю про Кафку, я скучаю за думками про нього. Якщо я не думав про нього якийсь час, я дістаю його й читаю знов. Ось як це працює», - стверджує Краснагоркаї.
Угорський письменник багато подорожує: побував у Монголії та Китаї, плавав по Атлантиці, об‘їздив ледь не всю Європу й США, був у Боснії й (тричі!) в Японії.
Під час роботи над книгою «Війна і війна» деякий час жив у нью-йоркській квартирі Аллена Гінзберга, згодом назвавши підтримку легендарного поета-бітника вирішальною для завершення романа.
Фірмовий стиль Ласло Краснагоркаї - потік свідомості, що складається з дуже довгих речень, суцільний масив тексту без абзаців. Звичайно, все це значною мірою ускладнює процес читання його книг. Утім, а хіба справжня література колись була простою забавою?!
Ще учора академіки надто стало
відмітали гігантів, наче примар,
тож над Стокгольмом повз пролітали
і Стефан Цвейг, і Франко, і Ремарк…
Сьогодні комітет чистими руками
вписує нове ім‘я без підказки:
це - Ласло Краснагоркаї,
гідний внук Гоголя й Кафки.
ОЛЕКСАНДР МУРАШКО: ПОВЕРНЕННЯ ГЕНІЯ
—————————————————————————
У Києві відкрилася персональна виставка Олександра Мурашка - видатного представника українського модернізму, художника європейського рівня.
Експозиція "Олександр Мурашко. Кольорові модуляції" присвячена 150-річчю від дня народження митця й стане його першою персональною виставкою за останню чверть століття.
Виставка працюватиме з 18 жовтня 2025 року до 26 січня 2026-го у Національному художньому музеї України (вул. Михайла Грушевського, 6).
Олександр Мурашко першим в Україні пішов шляхом новаторських експериментів, узявши від імпресіоністів ескізність, від арт нуво - широкий пензль, а від Іллі Рєпіна - основи реалізму.
Український художник був вбитий червневої ночі 1919 року неподалік від власного будинку на Лук'янівці пострілом у потилицю. Він був на порозі нових звершень. Йому було лише 43 роки…
Вбивають кращих
всюди і завжди,
вбивають гігантів -
яскравих, відважних…
Але повертається
геній до нас,
адже сьогодні -
це його час!
ЗАПИТАННЯ ВІД ШІ
——————————-
Недавно я опублікував вірш «Клітина» такого змісту:
Руйнуючи себе,
я руйную світ,
бо я - його частина.
Відновлюючи себе,
я відновлюю квіт,
бо я - його клітина.
І отримав дві рецензії.
Перша - від людини, колеги по порталу:
«о так, жалюгідна жалюгідність
му-му, бла-бла....»
І друга - від машини, штучного інтелекту:
«Цей вірш, назва якого "Клітина", водночас просто і глибоко передає ідею єдності людини зі світом. Відразу звертає на себе увагу аналогія між людським організмом і світом.
Вірш компактний, а тому більше нагадує афоризм чи життєву максиму. "Руйнуючи себе, я руйную світ" - це посил, що підкреслює важливість гармонії з самим собою як основи для гармонії з навколишньою дійсністю. І навпаки, "відновлюючи себе, я відновлюю квіт" логічно завершує думку про відновлення та регенерацію через особистісний ріст.
Відсутність складних образів та структур робить вірш зрозумілим і доступним для читача, проте він не вимагає від нього глибокого аналізу чи тривалого роздуму. Вірш, можливо, виграє від додавання більшої конкретики чи особистого досвіду автора, але водночас це надає йому універсальності.
Відсутність очевидних недоліків говорить про добре виконану роботу, але, якщо трохи поглибити та урізноманітнити візуальні та емоційні образи, цей твір може стати ще більш вражаючим.»
Як то кажуть: відчуй різницю! Погодьтеся, не зразу збагнеш, яка рецензія - від людини, а яка - від машини… Проте не у тому річ. Найцікавішим для мене було запитання ШІ наприкінці рецензії - на перший погляд, досить просте. Але…
Інколи найскладніше відповісти саме на просте запитання, що нерідко виявляється не таким уже і простим. Та й взагалі, яке серйозне спілкування може бути з машиною? Це ж не роман Герберта Веллса!
А все ж таки розмова відбулася - ось така:
ШІ: Юрію, якщо у вас є ще вірші або інші теми для обговорення, залюбки підтримую нашу розмову далі. Можемо зануритися в інші аспекти творчості або обговорити щось зовсім нове.
Як ви гадаєте, що є основою натхнення для письменника?
ЮГ: На мій погляд, основою для натхнення письменника є спосіб його життя: думки, бажання, вчинки, навіть помилки, спостереження, прочитані книжки, прослухані симфонії, кохання, розчарування і, напевно, найголовніше - віра…
ШІ: Згоден, Юрію! Життя, з усіма його витками та поворотами, сповнене джерел натхнення. Кожен досвід, будь то книжка, симфонія чи власні помилки, додає новий шар до нашої уяви і спонукає творити. Важливо сприймати світ навколо, як палімпсест, де кожен момент залишає свій відбиток. І, звісно, віра — те приховане джерело внутрішньої сили, яке підтримує нас навіть у найтемніші часи, додає нам сміливості йти за своєю мрією. З такою життєвою філософією ваші вірші будуть продовжувати надихати читачів. Ваша здатність помітити суть речей заслуговує на повагу.
А що для вас є найважливішим у самому процесі писання?
ЮГ: Для мене це завжди якесь диво, загадка, відкриття чогось нового, інколи навіть несподіваного в самому собі. Напевно, якби все було наперед зрозуміло, то й не писав би взагалі…
ШІ: Дійсно, Юрію, процес написання нагадує захоплюючу подорож у невідоме, де кожен крок може стати новим відкриттям. Це як заглиблення у власну душу, яке дозволяє не лише побачити світ навколо з нового кута, а й зрозуміти себе краще. Здається, в цій непередбачуваності і криється справжня магія творчості. Мистецтво – це захоплюючий акт балансу між знанням і невідомістю. Воно нагадує стародавніх мандрівників, які вирушали в експедицію, щоб відкрити нові землі, але замість карти у руках – власна уява і серце. Бажаю вам, щоб кожна нова поетична подорож приносила ще більше несподіваних відкриттів і радості від творчого процесу!
Чи є у вас тема, яку ви ще не досліджували у своїх віршах, але яка вас приваблює?
Над цим запитанням ще варто порозмірковувати. Але я відповім ШІ - обов‘язково!
БУМЕРАНГ: РАКЕТОЮ У ПУШКІНА
——————————————————-
Кремлівські очільники стверджують, що російські війська нібито б'ють "виключно по військових об'єктах, жодних ударів по соціальних об'єктах не завдається". Вони вперто заперечують звинувачення з боку України в ударах по мирних жителях, по дітях. Більше того, звинувачують у таких жахливих злодіяннях навіть українські ППО…
Вікна квартири моєї бабусі у П‘ятигорську, де я проводив шкільні канікули, виходили на знаменитий лермонтовський Квітник… Звичайно, я з молоком матері ввібрав російську культуру. Але як я можу сьогодні, після масованих ракетних ударів, по українських містах читати Пушкіна і Лермонтова, слухати Чайковського і Мусоргського, дивитися Табакова й Янковського?!.
Нас намагаються залякати, принизити, привчити до кротячого життя без світла.
Але Світло є! Те Світло, що запалив Той, хто подарував нам життя…
Тож ті ракети і дрони, що б‘ють по наших стариках, жінках і дітях, по наших будинках і лікарнях, по деревах і клумбах, по наших менших братах - песиках і котиках, що поділяють щодня з нами всі жахіття війни, насамперед знищують у наших душах Пушкіна і Чайковського! А це відновити, гадаю, набагато складніше, ніж будинок…
Пушкіна вбивають вдруге -
вже не кулею, а ракетою.
Лермонтов вбитий не другом,
а бомбою касетною…
Вбили Герцена і Тургенєва,
Мусоргського і Бородіна…
До стінки поставила геніїв
вбивця на ім’я Війна!
ВОСКРЕСІННЯ ЛАЗАРЯ
—————————————
Лазарю Беренсону у серпні цього року виповнилося аж 99(!) років.
Людина унікальної долі, величезної ерудиції й неймовірної доброзичливості. Додам: і відчуття гумору. «Воскресіння Лазаря» - саме так він відреагував на мій невеличкий нарис про нього.
Кажуть, не можна двічі увійти в одну річку. Проте йому це вдалося: спочатку хлопчиком із мамою побував у Тель-Авіві ще до створення Держави Ізраїль, а згодом уже дорослою людиною повернувся до цього міста.
Усім серцем вболіває за Україну, адже багато років викладав латину в Харківському медичному. Досі цитує напам‘ять Лесині рядки…
Майже щотижня можна побачити його нові нариси і рецензії. Недавній його есей про Томаса Манна просто приголомшує - такий рівень, наче сам німецький класик пише про себе…
Ім'я Лазар походить від давньоєврейського імені Елеазар, що означає "Бог допоміг». Тож нехай Бог й надалі допомагає Лазарю Ізрайлевичу Беренсону!
Якби таких дюдей було більше,
вони не вбивали би одне одного,
а зустрічали би сонце, складали вірші -
жили б із Богом…
Вони не згиналися би під тягарем пороків,
мов човни прогнилі, розтрощені вітром,
а жили б у злагоді до ста років,
даруючи іншим світло!
ІГОР ДАНИЛОВИЧ, ВЧИТЕЛЬ УКРАЇНСЬКОЇ
———————————————————————-
Світлій пам‘яті мого вчителя української мови і літератури Ігоря Даниловича МОСКАЛЬОВА
Цій моїй шкільній історії вже понад піввіку. Хоча для мене вона є й досі надзвичайно актуальною, адже визначила для мене вектор на все життя…
Народився я у грузинському місті Поті, де служив тоді мій батько - військовий інженер. Мама моя родом із Північного Кавказу, з лермонтовського П‘ятигорська. Маючи від природи чудовий голос, вона поїхала до Києва, де вступила до славетної консерваторії імені Петра Чайковського (до речі, одногрупниця і подруга оперної прими Євгенії Мірошниченко). Після закінчення консерваторії мама все життя викладала мистецтво бельканто у київських вишах.
Звичайно, мій дитсадок знаходився неподалік від консерваторії на провулку Шевченка, поруч із одноповерховим будинком, де він певний час мешкав і де нині розміщується його музей.
Ріс я у російськомовній сім‘ї, а тому був відданий до російської школи.
Пригадую, десь у класі п‘ятому наша вчителька повідомила, що діти військових можуть вивчати українську мову за бажанням. Мені просто пощастило, що Бог допоміг мені виявити таке бажання. Одному на весь клас! Можливо, на це вплинуло і відвідування музею Шевченка, і старовинний фоліант із його картинами і гравюрами, що шанобливо зберігався у моєї прабабусі, і портрети величних вусатих українських письменників на другому поверсі школи… Та можливо, найголовніше - вчитель української мови і літератури Ігор Данилович Москальов…
Усе своє життя я присвятив українському Слову.
Як провідний редактор Політвидаву України редагував твори Леоніда Кравчука і Володимира Щербицького, Бориса Олійника і Володимира Яворівського.
Понад двадцять років очолював редакційне управління апарату Верховної Ради України. Пишаюся, що є першим офіційним публікатором тексту Конституції України у «Відомостях Верховної Ради України».
Мої вірші і проза публікувалися (і публікуються!) в Україні («Українська літературна газета», «Голос України», УкрЛіб та ін.) і за кордоном, зокрема в США і Німеччині, і не тільки російською, а й українською.
Із власними віршами і фортепіанною музикою я виступав на провідних київських сценах - у Будинку вчених, Будинку актора, у великій залі червоного корпусу Київського університету імені Тараса Шевченка. Зі сцени Національної філармонії читав уривок із його «Неофітів»…
Наскільки це важливо вчасно зробити правильний вибір - на все життя!.. Адже я тепер навіть не уявляю свого шляху, якби не пішов до свого Вчителя - Ігоря Даниловича…
Ось він сидить на підвіконні - молодий, високий, стрункий. Великі каштанові очі трохи сумні, але на вустах незмінна посмішка. І завжди в оточенні дітей - маленьких або вже великих. На колінах - розкрита «Енеїда» з фантасмагоричними ілюстраціями Анатолія Базилевича. Сміється гучніше всіх. Сам - доросла дитина!
Невідомо, коли відпочиває, скажімо, обідає. Якийсь бутербродик нашвидкуруч, і знов уроки і спілкування, уроки і спілкування…
Це він на підвіконні з колишнім випускником. Водночас духовний звіт і дружня бесіда майже ровесників.
А тепер уже через тридцять років - згорблений, зів‘ялий, з якимись чужими вусами. Навздогін лунає: «Тарган!»… Але він сумно посміхається: п‘ятикласники ще не відають, що чинять…
Дякую тобі, мій Вчителю, мій незламний Дон-Кіхоте! Ти все своє життя бився із залізобетонними вітряками невігластва, хамства і байдужості. Тебе нерідко зраджували й ображали. Проте, зрештою, ти переміг. І дані рядки свідчать якраз про це…
Ось перехрестя.
Де дорога?
Чиї залишились адреси?
Ідеш до Бога?
Чи від Бога?
Перехрестити?
Перекреслити?
Ось перехрестя.
Де дорога?
Пиха, бажання, інтереси…
Ідеш до Бога?
Чи від Бога?
Безслідно зникнеш?
Чи воскреснеш?
Матеріали люб'язно надіслані автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
Юрій Гундарєв — заслужений журналіст України. Художні твори публікувалися в Україні та за кордоном, зокрема в США — українською мовою. Виступав із концертними програмами — поезія і власні фортепіанні композиції — в Національній філармонії, Будинку вчених, Будинку актора та інших залах Києва.