Публікації за тегом: Оповідання

"Тебе розбудили. У повітрі привидом зависла ніч. Густа. Тисне. Не чорна, не сіра, скоріше — темно-сива. Хоча що з того — ти все одно не знаєш куди себе подіти у цій терпкій тмосивості. Тобі давно пора звикнути. Ти б мав якось по-іншому жити по ночах, знайти якийсь вихід. Ти ж знаєш, що твоє хропіння нестерпне. Що можеш бути лише один у кімнаті, або кімната має бути без тебе. Кого цікавить, що ти у цьому не винен, що роками не можеш нічого вдіяти, що твої звертання до лікарів, знахарів, аптекарів, шарлатанів нічого не змінили, тільки викрали в тебе з-під носа купу часу, нервів, грошей. Тобі шкода своїх співмешканців. Розумієш, що ніч для того, щоб спати. Вони розраховували на спокій, а тут ти. Тільки що тобі робити з собою?! Ти теж потребуєш завалитись у ліжко і пропасти до ранку..." (Галина Мирослава)

 

"Ялинки, сосни та смерічки всім добре відомі, без них не обходиться новорічне свято. Але є в Україні ще одне голчасте дерево, найдивовижніше серед колючих побратимів — тис ягідний. Дивна назва, чи не так?. Річ у тім, що тис насправді родить не шишки, а яскраві червоні ягідки. Вродить і красується: на темно-зелених гілочках плоди горять, мов коштовні коралі! Від цього незвичайного дерева „позичили” собі назви річка Тиса на Закарпатті, містечко Тисмениця під Івано-Франківськом та чимало сіл — Тисів, Тисовиця, Тисменичани. Не тільки Колумбові, але й тисові людство завдячує великими географічними відкриттями. Без нього мореплавці навряд чи змогли переплисти величезні простори океанів. Саме з тису робили найважливіші деталі кораблів, адже він — негній-дерево, або залізне дерево Європи. Його червоняста деревина — гарна й надзвичайно тверда та міцна..." (Зірка Мензатюк)

"Будяки ніхто не любить. Бо колючі та шкідливі, засмічують ниви. Спробуй їх позбутися, коли коріння у будяків може сягати дво-, а то й триметрової глибини, ще й галузиться на всі боки. Насіння в них теж видимо-невидимо, недаремно саме ним набивали опудала звірів. Не рослина, а справжнісінька колюча фортеця! Стовбичить серед поля, звисока поглядає на пшеничку... Як фіалки та конвалії — улюблені квіти поетів, так будяк став улюбленцем байкарів. Він уособлює чванькуватих або злих людей, що принижують інших. Отож, з найдавніших давен, чи не звідтоді, як плуг торкнувся землі, людина ворогує з цим колючим сімейством. Ще в Біблії з будяком порівнювали грішників. В Україні вважали, що будяки, осот насіває сам чорт..." (Зірка Мензатюк)

"Юрасику скоро буде три роки. Він уміє одягати штанці, защіпати светрик і навіть взувати кросівки. Але сьогодні йому не вдається. Мама хоче допомогти, однак хлопчик відмовляється. Тоді вона каже: “Поправ язичок”. Юрасик відкидає кросівки вбік і біжить до лазнички, хапає ослінчик за ніжку, підсуває його ближче до стіни, аж до самого дзеркала, стає на нього, а тоді запихає пальчик до рота, щоб почати поправляти там язичок. Мама розпливається в усмішці й лагідно підказує: ”Юрасику, у черевиків теж є язики. Ходімо покажу”. Вона бере Юрка на руки й несе до вбиральні. Вони нахиляються над кросівкою. “Ось він”, - лагідно промовляє мама і торкає язичка на кросівці. Юрчикові тепер самому смішно. Він обіймає маму і вони дружно взувають Юрка у кросівки..." (Галина Мирослава)

 

"На вулиці Береговій він оселився не так давно. Місцеві мешканці не бачили цього чоловіка раніше. Молодий, середнього зросту, з уважними сірими очима. Він був мовчазним, що спершу насторожувало. Та потім хтось упізнав у ньому водія автобуса, і згодом Арсен, так його звали, став тут своїм. Хатинка, яку орендував, була придатною для мешкання лише частково. А паркан був рідким, невисоким, через нього запросто міг пройти кожен охочий. Зате з ґанку було добре видно обрій. Адже хатина була на околиці села. Автобус, який позмінно водив Арсен, курсував від міста до найвіддаленішого села району. Удень він ледве вміщав усіх пасажирів і був ущерть наповнений неголосними розмовами про життя-буття..." (Олена Більчук)

"Не забула. Вона таки пам'ятає село, усі його вершки й ровені з кривульками доріг, усі його крайчики. Саме зараз вони стали прикутками її хворих очей, якими вона так гостро бачить у своїй уяві. Високі порости навколо вузької річечки з викрутами, раптові верниводи, глухий бір з місцями опалин і погарів усередині нього, зрубанки зі мшаними пнями. Мочарі, ті жабокряківки в сосновому ліску за кілька метрів від старої хати. Крини перед очима — бери й рви. Вона обережно обходить їх знову, хоча не підіймається з місця, і, як колись, заплутується у виприннику довкола. Теплим світлом проскакує на обличчі усмішка. Які ж ті дитячі остроги рідні! Невисокі пагорби за селом, звідки з сестрою пильнувала за дорогою, остерігаючись несподіваної появи порушників спокою. Там, біля старезного, верхами коріння по піску, дуба приховане цілюще джерело..."  (Галина Мирослава)

 

" — Бах!
Микита почув сильний звук — і заплющив очі. А коли їх розплющив, то не побачив зеленого, синього, жовтого… не побачив кольорів! Данило, що стояв за спиною Микити, засміявся: це він непомітно підійшов і притьма хлопнув пакетом. 
— Що, злякався? — потішено запитав і побіг до гурту хлопчиків.
Хлопчики пішли..."

(Олена Більчук)

"Моя подорож до Варшави, яка відбулась завдяки акції майже безкоштовного проїзду від автобусів "Ecolines", не була запланованою взагалі, я випадково побачила акцію і загорілась. Дозволяю собі одну подорож на місяць, якщо все складається більш-менш добре, на лютий збиралась лише до Кракова, але спокуслива нагода побачити Варшаву ввірвалась у життя потоком, який "поклав мене на лопатки"... Я піддалась. Подорож була неймовірно короткою. Автобус — не літак, майже пів доби довелось провести в дорозі туди, добу присвятила Варшаві, одна ніч пішла на дорогу назад. Зрозуміло, що пізнати всі лиця столиці навряд чи можливо сторонній людині, за один раз тим більше, та хоч одне роздивитись дуже таки хотілось..." (Галина Мирослава)

 

"Старі книги, особливо томові видання, енциклопедії, з якими мені доводилось працювати, здебільшого мали коричневі палітурки. І не просто коричневі, а кольору шоколаду. І ті, що я маю вдома, теж шоколадні. Та й стоять вони у мене хоч і серед різнокольорових видань, проте в оточенні шоколадистого кольору меблів, які тепло налаштовують на щось притягально приємне, просто, без зайвих зусиль, вводять ув особливий стан своїм дуже відповідним для такого типу літератури темним кольором, спроможним віддаляти в бік тіні від жару червоного - улюбленого кольору маленьких дітей і первісних народів. Саме шоколадність надає того спокою, коли поверховість, за яку так тримається жовтий колір, розсіюється, а пасивність, притаманна схильному до пихатості зеленому, затягується зосередженістю і, до того ж, не відволікає та не стягує, як це робить самозаглиблена у себе синя барва..." (Галина Мирослава)

 

"Що таке кохання? Мабуть, усі ми задавали собі це запитання. І як не дивно, в залежності від віку відповідь різна. Існує два поняття: коханя і закоханість. Часто люди плутають ці два зовсім різні почуття..." (Карина Гусельникова)

 

 

 

 

 

 

"Пошукова система Google легко виводить на дві книжки, написані українською мовою Спиридоном (Спіридоном, Спіридіоном, Спірідоном) Осташевським, гербу Остоя, можна знайти й інший запис передачі імені: Спиридон Остоя Осташевський. Що відомо про цю людину?.." (Галина Мирослава)

 

 

 

 

"Ще вчора мені казали, що я найпотрібніша працівниця на всю фабрику меблів, а сьогодні ніхто й оком не кліпнув, як з легкістю скоротили. Мовляв, фабрика переходить до іншого власника, він і набиратиме робітників. "Пишіть заяву", - сказав Яків. "Боже, а я ж для нього й за нього все до крапки виконувала. Любила, дурна. Ні сім'ї не створила, ні здоров'я вже не маю. Все казав, що дружина хворіє, а він не може її покинути", а тут раз — й іншу планету вибрав, більшу, вічно нахилену до кожного нового сонця, тепер він ту Настю Крижане Серце, аби їй добре було, горбату, клишоногу, ряботинням вкриту, улещує, аж на кільця розсипається. Таким став, що літати скоро почне, не думаю, і не кажіть, що його зачарували — смішно. Що ж мені залишається? І пам'ять би постирала, якби могла. І попереду невідомість... Хоч спочатку життя починай. А що інакше?!" (Галина Мирослава)

 

"В українських піснях та казках траву неодмінно називають шовковою: "Жала Марійка шовкову траву, ой рано!" І таку ж народну назву має найгарніша трава українського степу — ковила. То незрівнянна картина, коли проти сонця хвилюються її довгі пухнасті остюки — ніжні, тонкі, переливчасті, наче зблискують срібні шати, наче струменіють коштовні шовки! Багато мандрівників залишили захоплені описи ковилового степу. Але в наші дні побачити таку красу можна лише в заповіднику. Степи давно розорані, і ковила росте хіба що на непридатних для хліборобства землях. Але й там їй загрожує небезпека: молоді стебла залюбки випасає худоба. Це вже потім, коли ковила викине насіння, пастухи обминають її..." (Зірка Мензатюк)

"Творчість – це таїна... Про одного з видатних прозаїків читаєш – кожне речення він записував майже відразу і правки було мало. Можна було інколи сказати, що правки ніби і не було. А про іншого пишуть зовсім  не так – переписував свої новели... разів по двадцять. Написане – скорочував нещадно. Ну, що ж... у кожного свій шлях. Мабуть, кожен автор відчуває, а який саме підхід є для нього оптимальним. Головне, аби результат був привабливим для читача. Хтось з письменників починає з поетичних рядків, а вже потім переходить на прозу. А хтось як почав писати прозу, так прозу і пише. А комусь удається поєднати і тяжіння до прози, і поетичне натхнення..." (Володимир Даник)

 

"Поїзд віз до Рахова на Закарпатті повні вагони школярів, що зачудовано видивлялися на позолочені осінню гори. "Гляньте, крокуси цвітуть!" - почувся здивований вигук, і діти вкотре поприлипали до вікон. Справді, неподалік від колії, на темно-зеленій, посрібленій інеєм траві, серед мідяного опалого листя ясніли рожевувато-лілові квіти. Вони аж світилися посеред хрусткої паморозі - ніжні, беззахисно тендітні! "Яке диво..." - зворушено шепотіли дівчатка. Якби ось тут, серед листопаду, враз розквітнув яблуневий сад, то й він не вразив би дітей дужче. А дива, власне, й не було. То квітував пізньоцвіт, і квітував саме тоді, коли йому належить. За пізнє цвітіння він називається осінником, зимовником, морозовиком. Це дуже своєрідна рослина, такий собі упертюх, що все робить інакше, ніж інші. У пізньоцвіту свій календар, за яким весна для нього наступає восени. І припізніла бджілка в цю пору прилітає-таки до нього, бо інших квітів уже нема..." (Зірка Мензатюк)

"Кожна людина формується не день, не лише в сім'ї, близькому оточенні, де знайомиться з традиціями, звичаями і звичками, вона вплетена в світові й локальні рамки часу. Хронологія подій, яка  підводить до розуміння витоків, без знань про окремі долі людей, які жили до нас на нашій землі, або живуть поруч, особливо шанованих за великий внесок у тій чи іншій царині, може бути витлумачена і сприйнята неправильно. Люди, які говорять до нас своїми голосами через свої дії, твори, вчать нас, коригують, гармонізують, допомагають зрозуміти себе і шляхи розвитку кожного особисто й держави в цілому в майбутньому.  Що може бути цінніше за людей?!" (Галина Мирослава)

 

"...І все-таки: що воно за чарівне тройзілля, про яке в Україні співали майже п’ять століть? Давні знахарі також казали, що хворим найкраще помагає трійне зілля, або ж троян, тобто суміш трьох. Часом брали аж дев’ять — тричі по три. Але знахарі використовували звичайні лікарські рослини. А в народі жили перекази про неймовірне, чарівне зілля, здатне творити дива. Чарівним вважали цвіт папороті, який відкриває скарби, дає знання про найпотаємніше. А ще є, казали, чудодійна розрив-трава. Її сила величезна — від дотику відмикаються замки (тому й називали її ключ-травою), розчиняються брами, розпадаються кайдани, а хижі леви чи злющі пси-ярчуки стають смирними, як ягнята. З нею можна добутися до скарбів за які завгодно мури! Ото б її бодай листочок — тим бранцям, що сиділи в турецькій неволі! Опали б з них кайдани, відчинилися темниці — і полинули б вони, вільні, як вітер, додому в Україну!.." (Зірка Мензатюк)

​"Липневого вечора ми верталися з полонини. Сутінки швидко густішали, як буває в горах, тому ми поспішали. Раптом стежка вивела на галявину, яка мов світилася в оточенні темних, аж чорних смерек. То ясніли великі сонячні квіти. Вони мали шорстке довгасте листя, такі ж шорсткі стебла і цвіт, схожий на ромашку з жовтими, жовтогарячими пелюстками. "Що це за зілля?" — спитала я в жінки, котра також вийшла з лісу. "Арніка, — сказала вона й додала: — Не рвіть її." Мені досі перед очима та мандрівка, та галявина, вологі пахощі вечора, таємниче мовчання смерек, легкий туман, що стелився низом, і сяйво арніки над туманом. Відтоді я закохалася в цю квітку..." (Зірка Мензатюк)

"У кінці літа на карпатських узліссях, на світлих у/галявинах, а то й де-небудь край дороги розцвітають чудові сині квіти, трохи схожі на дзвоники. Вони сидять попарно на рівних гнучких стеблах, і важко повірити, що ця досконала краса — дикоростучі кущі. Таж вони оздобили б і найвишуканіший квітник! Ліс у Карпатах вони теж прикрашають. Дивишся на них і дивуєшся: звідки знав Бог, творячи світ, що цей синьоокий тирлич так личитиме ранній гірській осені? Бо навряд чи можна додати щось краще до смарагдової отави, темно-зелених смерек і першого жовтого листя. А ще ним лікувалися, бо допомагав здолати не одну недугу. Щоправда, ліки з нього виходили гіркі, як сама гіркота..." (Зірка Мензатюк)

"Він справді схожий на мініатюрну копію дерева: струнке стебельце — немов стовбур, густе — мов крона. Але назвали його деревієм, скоріш за все, з іншої причини: тому що він твердий, аж дерев’янистий. Без ножа його важко зірвати, цупким стеблом навіть можна порізати пальці. Росте деревій усюди, де не глянь, — на узліссях і галявинах, на луках і в полі, попри дороги та у дворах. Часом луки аж білі від розквітлого деревію, так рясно його насіялося. Назв у нього теж багато. Він і деревник білий, і білоголовник — тому що цвіте білим цвітом. Він і кашка, і пижмочка, бо справді трохи схожий на пижмо. Він і тисячолисник, бо листок ніби складений з тисячі дрібненьких зелених ниточок..." (Зірка Мензатюк)