Зірка Мензатюк. "Терновий вінець" (оповідання з книги "Зелені чари")

Зірка Мензатюк

ТЕРНОВИЙ ВІНЕЦЬ
(зі збірки оповідань "Зелені чари")

Завантажити текст оповідання Зірки Мензатюк "Терновий вінець" (txt.zip)

І чим той терен заслужив такої шани? Є ще глід та шипшина, теж колючі, теж цілющі, і цвіт мають не гірший, ніж у терну. Так ні. Про них тільки й придумали, ніби їх створив лукавий, щоб люди кололися та грішили, лаючись. А про терен склали зворушливу легенду. Нібито був він колись не колючим. І так безжалісно люди ламали його гілки з терпкими ягодами — на ліки, на узвар, на наливку, на варення, що врешті терен не витримав. Пішов на скаргу до Бога.
— Так і так, — почав жалітися, — я геть беззахисний. Хто йде, той і терне, й обламає.
То Бог і дав йому захист: густі та гострі колючки. Вертався кущ від Бога, а позад нього чувся сміх:
— Ану, люде, тепер терни! Тепер спробуй обламай!
Терен живучий і невибагливий, оселяється всюди, не вибираючи місця: у ярах, балках, на глинистих кручах, кам’янистих схилах, на узліссях і в долинах річок.
Від нього дістали назви немало сіл, урочищ та навіть одна з областей України — Тернопільська. Що ж, у нашої землі теж колюча тернова доля. А в скількох журливих піснях співається про терен!
Гай, гай! Якби змога, разом з терном на скаргу до Бога ішли б тисячі й тисячі зеленинок. Бо людина збирає цвіт і плід, на лік і на їжу, а то й просто так, без жодної потреби, рве оберемками зілля. Так, не букети, а неодмінно саме оберемки, які в жодну вазу не помістяться, і ніякої в них краси, а тільки зім’яті, стиснуті, зібгані пелюстки й стебла. Звідки він, цей інстинкт незборимий: рвати, рвати, рвати?!
Колись давно скіфа Анахарсіса, одного з найбільших мудреців світу, запитали, хто живе за досконалішими законами: люди чи звірі?
— Звірі, — відповів Анахарсіс. — Тому що вони живуть за законами, які дав їм Бог, а люди самі придумують собі закони.
Збігли тисячоліття, проте нерідко й досі над красою домінує захланність і хижацтво. Але й у найтемніші часи чиєсь серце горіло жертовністю, чиясь рука заслоняла від зла чи то весняну квіточку, чи й цілий світ.
І не лавр, не золото, а саме терен найчастіше увінчував сміливих і жертовних. Терновий вінець прикрасив голову Ісуса Христа. Терновий вінок поклали на труну Тараса Шевченка, і він був красномовніший будь-яких промов, які влада заборонила виголошувати. Із терновими вінцями проводжали в останню путь героїв визвольної боротьби за волю України.

Вінок з терну став символом людської пожертви і безвинних страждань. Сумна то нагорода. І все ж -

Завжди терновий вінець
буде кращий, ніж царська корона.
Завжди величніша путь
на Голгофу, ніж хід тріумфальний.
Так одвіку було
й так воно буде довіку,
поки житимуть люди
і поки ростимуть терни.

Хіба можна не погодитися з Лесею Українкою? Таж вона й сама мала гірку тернову долю...

За матеріалами: Зірка Мензатюк. "Зелені чари". Оповідання. Художники Людмила Остапенко, Олена Бржосніовська, Вікторія Ярош. Чернівці, Видавничий дім "Букрек", 2012 р., стор. 20 - 24.

Більше творів Зірки Мензатюк на нашому сайті:

"Квітують луки! Цвіте усе зело, а кожна квітка ніби промовляє. Про що ж вони хочуть розказати?" Розгадати їхні таємниці давно намагалася відома буковинська письменниця Зірка Мензатюк. У збірці оповідань "Зелені чари" вона розповідає про знані й маловідомі рослини України, пов'язані з ними легенди, повір'я, народні звичаї, про їхні чарівні й реальні властивості, про дива України - Долину нарцисів, заповідні тисові гаї та інші. Особливу увагу авторка приділяє забороненим у радянський час - і тому майже забутим - релігійним легендам про рослини, а також пов'язаним з різними квітами цікавим бувальщинам з житті видатних українців.

 

"Колись малою я любила читати, сидячи на горісі. Гілля навколо було мов зелене шатро, я опинялася мовби в інакшому, таємничому світі. А ще, правду кажучи, я ховалася. Батьки не схвалювали мого читання-всього-підряд. Тепер розумію чому. Книжки — як друзі. Є серед них надійні і справжні. Є й такі, на які просто марнуєш час." (Зірка Мензатюк)