Публікації за тегом: Рослини

Сортувати:    За датою    За назвою

Оксана Іваненко. Чудесна квітка (казка зі збірки Великі очі). Художник Василь Євдокименко."Що ж, тепер, звичайно, вже важко повірити, що між нами є люди, які чогось бояться. Невже хтось із вас побоїться поїхати на Південний полюс, або полетіти на Місяць, або сказати неприємну правду у вічі своєму товаришеві? А от, уявіть собі, ще зовсім недавно жила дівчинка, яка всього боялася. Вона боялася мишей, хоча миші, як відомо, самі усіх бояться. Вона боялась темної кімнати, хоча завжди і вночі можна засвітити електрику. Вона боялась навіть голосно розмовляти, і вчителі не на жарт непокоїлись, що вона завжди буде мовчати. Як тоді бути їм? Як дізнатися, вивчила вона урок чи ні, і що їй треба ставити в табелі? Як усім відомо, всі діти мають властивість рости, бо з кожним роком, з кожним днем вони хочуть побачити все більше й більше. Зрозуміло, що для цього їм, насамперед, треба бути більшими на зріст. Але дівчинка, чим більш бачила і узнавала, тим більше всього боялася. Вона хотіла б сховатися від усього, і тому, прийшовши до школи, вже не росла, а навіть трохи зменшувалася..." (Оксана Іваненко)

Юлія Забіяка. Збірка казок про їжачка Спуню. Малюнок Головаш Наталії."Їжачок народився навесні. Тоді, коли лише починала пробуджуватися від сну природа. Мама з татом облаштували йому дитячу кімнату, що залишилася від  старших братика та сестрички, які уже виросли. Як відомо, перше,що надається від народження - ім'я. Але ніхто не міг придумати як назвати малого. "Може Пушок чи Колько?" - думав вголос  тато. "Та ні, він не пухнастим буде,коли виросте!" - говорила мама, -"Та й зараз не дуже м'які чи гострі у нього колючки". Як ви вже зрозуміли, поки що їжачок був без імені. Одного разу сестричка повела його на прогулянку. Маля неквапливо брело по стежці та позіхало. Не дійшовши й  до середини шляху, малий заснув і молодша їжачиха понесла його додому..." (Юлія Забіяка)

Illustrated by Phil"Якось маленький Лесик приїхав у гості до дідуся, що жив у залісненій місцевості. Його сивастий дідусь працював лісником у лісі й любив повторювати: "Я тільки там, де лісно". Хлопчик обожнював гостювати у діда, адже той залюбки брав хлопчину з собою геть усюди, куди міг, і розповідав про все навколо. "Це моя дідизна, — повторював щоразу, коли брав малого з собою до лісу. Улюблений дідунь завжди з піднесенням показував, як ростуть рослинки від насіннячка аж на повний зріст, як потрібно прихиляти гілочки й присипати землицею, щоб ростинка продовжувала йти по ґрунту далі, пускаючи корінець і новим стебельцем вистрілюючи в іншому місці. Лесик з дідусиком разом розсаджували розсаду й саджанці на відведених для цього ділянках. Це було дуже цікаво, радісно й приємно. Тільки одне приносило роздратування, — несподівані зустрічі з кропивою. Хлоп'я завжди сердилося на неї, бо, куди б не йшло, вона примудрялась його вжалити, хоча хлопчик не мав звички заголювати ноги, як йшов лісом..." (Галина Мирослава)

Зірка Мензатюк. Дзвоники. Оповідання з книги Зелені чари. Художники: Людмила Остапенко, Олена Бржосніовська, Вікторія Ярош."Це трапилося в часи перших християн, у пору палкої віри й великої жертовності... Один священник, ідучи лісом, милувався погідним літнім вечором і дякував Богові за ясноту неба, за мрійливу тишу, за всю довколишню красу, що сповнювала серце зачаруванням. Він вийшов на галявину, і раптом очам відкрилося справжнє диво. Все навколо мов залила блакить, так рясно цвіли дзвоники. Вони похитувались під лагідним вітром і наче видавали чистий, ніжний, мелодійний передзвін... Довго стояв священник зворушений, слухав прекрасну музику квітів, милувався досконалою формою блакитних вінчиків. І в нього виник задум: відтворивши форму лісової квітки, вилити для костелу дзвін із лункого металу. Легенда називає й містечко, де він це зробив: Нола в італійській області Кампанія. Був то перший металевий дзвін. Латинська назва дзвоників досі нагадує про ту місцевість: кампанула (campanula). Дзвоники ростуть повсюдно, усі їх знають і ні з чим не плутають завдяки неповторній формі квітів..." (Зірка Мензатюк)

Зірка Мензатюк. Біблійний гісоп. Оповідання зі збірки Зелені чари. Художники - Людмила Остапенко, Олена Бржосніовська, Вікторія Ярош"У Біблії, в 50-му псалмі, який віруючі люди знають напам’ять, є таке прохання до Бога: „Очисти гісопом мене, — і буду я чистий, омий Ти мене — і я стану біліший від снігу”. Йдеться про очищення від гріхів. Що ж то за гісоп? У Біблії він згадується багато разів. У часи Мойсея він вважався священною травою, якою лікували хворих, знезаражували приміщення. Палестина від нас далеко. А проте Бог не обділив Україну біблійним зіллям. Гісоп крейдяний зростає і в наших краях. Він трапляється коло річок Сіверський Дінець, Лугань — там, де в землі багато крейди. Він до того любить крейду, що може рости на її свіжих відслоненнях, де не витримує жодна інша рослина. А вже коли гісоп утворить зарослі й застелить крейду перетлілим листям, поруч з ним поселяються різні трави..." (Зірка Мензатюк)

Зірка Мензатюк. Терновий вінець. Оповідання з книги Зелені чари. Художники - Людмила Остапенко, Олена Бржосніовська, Вікторія Ярош"І чим той терен заслужив такої шани? Є ще глід та шипшина, теж колючі, теж цілющі, і цвіт мають не гірший, ніж у терну. Так ні. Про них тільки й придумали, ніби їх створив лукавий, щоб люди кололися та грішили, лаючись. А про терен склали зворушливу легенду. Нібито був він колись не колючим. І так безжалісно люди ламали його гілки з терпкими ягодами — на ліки, на узвар, на наливку, на варення, що врешті терен не витримав. Пішов на скаргу до Бога. "Так і так, — почав жалітися, — я геть беззахисний. Хто йде, той і терне, й обламає." То Бог і дав йому захист: густі та гострі колючки. Вертався кущ від Бога, а позад нього чувся сміх: "Ану, люде, тепер терни! Тепер спробуй обламай!" Терен живучий і невибагливий, оселяється всюди, не вибираючи місця: у ярах, балках, на глинистих кручах, кам’янистих схилах, на узліссях і в долинах річок..." (Зірка Мензатюк)

Зірка Мензатюк. Цвітуть луки. Оповідання з книги Зелені чари. Художники - Людмила Остапенко, Олена Бржосніовська, Вікторія Ярош."Любо йти на озера й луки:
в цю благодатну мить
благословляють незримі руки
тих, в кого серце болить.."

(Михайло Драй-Хмара)

 

Зірка Мензатюк. Едельвейс — квітка мужніх. Оповідання з книги Зелені чари. Художники: Людмила Остапенко, Олена Бржосніовська, Вікторія Ярош.

"Вони ростуть у Карпатах. Але навіть не всі гуцули бачили дикі, вільні едельвейси: квіти розцвітають на важкодоступних скелях, у піднебесній височині. Нелегко знайти, ще важче добратися, щоби зірвати рідкісну квітку. Негоряни здебільшого знають їх хіба що з книжок та з фотографій. Проте всі неодмінно чули про ці незвичайні рослини. Вони личать Карпатам! То суворий і гордий край, там бокораші в піняві й реві потоків гнали смерекові плоти, там хлопці-повстанці в найтяжчих муках помирали за вільну Україну, там легіні стрясають гори, квітка гір — особлива й ні на що не схожа. Гуцули називають її шовковою косицею, тобто шовковою квіткою..." (Зірка Мензатюк)

Зірка Мензатюк. Незнайома ялинка. Оповідання з книги Зелені чари. Художники - Людмила Остапенко, Олена Бржосніовська, Вікторія Ярош."Ялинки, сосни та смерічки всім добре відомі, без них не обходиться новорічне свято. Але є в Україні ще одне голчасте дерево, найдивовижніше серед колючих побратимів — тис ягідний. Дивна назва, чи не так?. Річ у тім, що тис насправді родить не шишки, а яскраві червоні ягідки. Вродить і красується: на темно-зелених гілочках плоди горять, мов коштовні коралі! Від цього незвичайного дерева „позичили” собі назви річка Тиса на Закарпатті, містечко Тисмениця під Івано-Франківськом та чимало сіл — Тисів, Тисовиця, Тисменичани. Не тільки Колумбові, але й тисові людство завдячує великими географічними відкриттями. Без нього мореплавці навряд чи змогли переплисти величезні простори океанів. Саме з тису робили найважливіші деталі кораблів, адже він — негній-дерево, або залізне дерево Європи. Його червоняста деревина — гарна й надзвичайно тверда та міцна..." (Зірка Мензатюк)

Зірка Мензатюк. Будяки. Оповідання з книги Зелені чари. Художники: Людмила Остапенко, Олена Бржосніовська, Вікторія Ярош."Будяки ніхто не любить. Бо колючі та шкідливі, засмічують ниви. Спробуй їх позбутися, коли коріння у будяків може сягати дво-, а то й триметрової глибини, ще й галузиться на всі боки. Насіння в них теж видимо-невидимо, недаремно саме ним набивали опудала звірів. Не рослина, а справжнісінька колюча фортеця! Стовбичить серед поля, звисока поглядає на пшеничку... Як фіалки та конвалії — улюблені квіти поетів, так будяк став улюбленцем байкарів. Він уособлює чванькуватих або злих людей, що принижують інших. Отож, з найдавніших давен, чи не звідтоді, як плуг торкнувся землі, людина ворогує з цим колючим сімейством. Ще в Біблії з будяком порівнювали грішників. В Україні вважали, що будяки, осот насіває сам чорт..." (Зірка Мензатюк)

Вікторія Стасів. Вірші про рослини (читати та слухати). Витинанки в формі аплікацій - Вікторії Стасів та майстрині Христини Бали."Фіалочки на підвіконні
Милують очі сонні.
Послав красу Господь Всевишній
Із пелюстків віночок пишний.
Та різні кольори бувають 
На них увагу всі звертають.
Ці квіти гарні, шовковисті,
Чудові, милі і барвісті."

(Вікторія Стасів)

Зірка Мензатюк. Шовкова трава. Оповідання з книги Зелені чари. Художники: Людмила Остапенко, Олена Бржосніовська, Вікторія Ярош."В українських піснях та казках траву неодмінно називають шовковою: "Жала Марійка шовкову траву, ой рано!" І таку ж народну назву має найгарніша трава українського степу — ковила. То незрівнянна картина, коли проти сонця хвилюються її довгі пухнасті остюки — ніжні, тонкі, переливчасті, наче зблискують срібні шати, наче струменіють коштовні шовки! Багато мандрівників залишили захоплені описи ковилового степу. Але в наші дні побачити таку красу можна лише в заповіднику. Степи давно розорані, і ковила росте хіба що на непридатних для хліборобства землях. Але й там їй загрожує небезпека: молоді стебла залюбки випасає худоба. Це вже потім, коли ковила викине насіння, пастухи обминають її..." (Зірка Мензатюк)

Зірка Мензатюк. Тройзілля. Оповідання зі збірки Зелені чари. Художники: Людмила Остапенко, Олена Бржосніовська, Вікторія Ярош."...І все-таки: що воно за чарівне тройзілля, про яке в Україні співали майже п’ять століть? Давні знахарі також казали, що хворим найкраще помагає трійне зілля, або ж троян, тобто суміш трьох. Часом брали аж дев’ять — тричі по три. Але знахарі використовували звичайні лікарські рослини. А в народі жили перекази про неймовірне, чарівне зілля, здатне творити дива. Чарівним вважали цвіт папороті, який відкриває скарби, дає знання про найпотаємніше. А ще є, казали, чудодійна розрив-трава. Її сила величезна — від дотику відмикаються замки (тому й називали її ключ-травою), розчиняються брами, розпадаються кайдани, а хижі леви чи злющі пси-ярчуки стають смирними, як ягнята. З нею можна добутися до скарбів за які завгодно мури! Ото б її бодай листочок — тим бранцям, що сиділи в турецькій неволі! Опали б з них кайдани, відчинилися темниці — і полинули б вони, вільні, як вітер, додому в Україну!.." (Зірка Мензатюк)

Зірка Мензатюк. Арніка. Оповідання зі збірки Зелені чари. Художники: Людмила Остапенко, Олена Бржосніовська, Вікторія Ярош."Липневого вечора ми верталися з полонини. Сутінки швидко густішали, як буває в горах, тому ми поспішали. Раптом стежка вивела на галявину, яка мов світилася в оточенні темних, аж чорних смерек. То ясніли великі сонячні квіти. Вони мали шорстке довгасте листя, такі ж шорсткі стебла і цвіт, схожий на ромашку з жовтими, жовтогарячими пелюстками. "Що це за зілля?" — спитала я в жінки, котра також вийшла з лісу. "Арніка, — сказала вона й додала: — Не рвіть її." Мені досі перед очима та мандрівка, та галявина, вологі пахощі вечора, таємниче мовчання смерек, легкий туман, що стелився низом, і сяйво арніки над туманом. Відтоді я закохалася в цю квітку..." (Зірка Мензатюк)

Зірка Мензатюк. Відьомський тирлич. Оповідання з книги Зелені чари. Художники: Людмила Остапенко, Олена Бржосніовська, Вікторія Ярош."У кінці літа на карпатських узліссях, на світлих у/галявинах, а то й де-небудь край дороги розцвітають чудові сині квіти, трохи схожі на дзвоники. Вони сидять попарно на рівних гнучких стеблах, і важко повірити, що ця досконала краса — дикоростучі кущі. Таж вони оздобили б і найвишуканіший квітник! Ліс у Карпатах вони теж прикрашають. Дивишся на них і дивуєшся: звідки знав Бог, творячи світ, що цей синьоокий тирлич так личитиме ранній гірській осені? Бо навряд чи можна додати щось краще до смарагдової отави, темно-зелених смерек і першого жовтого листя. А ще ним лікувалися, бо допомагав здолати не одну недугу. Щоправда, ліки з нього виходили гіркі, як сама гіркота..." (Зірка Мензатюк)

Зірка Мензатюк. Деревій. Оповідання зі збірки Зелені чари. Художники: Людмила Остапенко, Олена Бржосніовська, Вікторія Ярош."Він справді схожий на мініатюрну копію дерева: струнке стебельце — немов стовбур, густе — мов крона. Але назвали його деревієм, скоріш за все, з іншої причини: тому що він твердий, аж дерев’янистий. Без ножа його важко зірвати, цупким стеблом навіть можна порізати пальці. Росте деревій усюди, де не глянь, — на узліссях і галявинах, на луках і в полі, попри дороги та у дворах. Часом луки аж білі від розквітлого деревію, так рясно його насіялося. Назв у нього теж багато. Він і деревник білий, і білоголовник — тому що цвіте білим цвітом. Він і кашка, і пижмочка, бо справді трохи схожий на пижмо. Він і тисячолисник, бо листок ніби складений з тисячі дрібненьких зелених ниточок..." (Зірка Мензатюк)

Зірка Мензатюк. Незамінний звіробій (зі збірки оповідань Зелені чари). Художники Людмила Остапенко, Олена Бржосніовська, Вікторія Ярош."Чарівна купальська ніч! Папороть творить дива, та й інше зілля стоїть у розповні сили й цвітіння. Тому рано-ранесенько, вдосвіта жінки-знахарки йшли на некошені луки, у далекі звори, де кури не допівають та пси не догавкують, і рвали цілющі трави. Шукали звіробій, або Іванів цвіт, іванок. Збирали кмин, чебрець, деревій, полин, ромашку-рум’янок, інше лікарське зілля - хто яке знав. Це було дуже урочисте дійство, прадавня магія збирання. Плив ранковий туман, будилися птахи, ліс огортав прохолодою й острахом. Зілля зростало не саме собою, його випестовували лісовики та русалки, - а що, як котра підглядає з кущів? Рука вибирала стебла звіробою, він рясний та хороший, жовті пелюстки мокрі від роси, а вуста шепотіли замовляння: „Святий Аврам орав, Ісус Христос насіння давав, а Господь сіяв, а Мати Божа поливала та всім православним на поміч давала...” Рвали зілля до схід сонця, найдалі - поки спаде роса. Врешті, дозволялося збирати його тиждень до Івана і тиждень після, а ще перед святом Трійці та Маковея. Набравши зілля, його несли до церкви святити, а вже свячене брали на лік. Найбільш цілющим був звіробій..." (Зірка Мензатюк)

Зірка Мензатюк. Водяна царівна. Оповідання про водяну лілею з книги Зелені чари. Художники Людмила Остапенко, Олена Бржосніовська, Вікторія Ярош. "Місячної ночі з води виходять русалки. Вони гойдаються на гіллі або танцюють на ясних галявах — бліді, тонкорукі, у білих напівпрозорих сорочках, з довгим розпущеним волоссям, у зелених вінках з осоки. Тільки в найстаршої русалки вінок з чудових водяних лілей. Біле латаття, або водяна лілея — то найпринадніша квітка наших озер і тихих заплав. Велика, сліпучо-біла, з золотою, мов сонце, серцевиною, вона далеко видніється серед води, мов царівна на зеленому троні. У різних народах склали чудові легенди про латаття, шанували його і навіть обожнювали. Давні греки вважали, що водяною лілеєю стала прекрасна німфа, і що ця квітка чарівна може наділяти людину красномовством. Німці різьбили її на лицарських гербах. Індіанці вірили, що біле латаття виникло з іскор зірки, яку збив стрілою молодий вождь. А в Україні розповідають печальну легенду, що водяними лілеями стали дівчата, яких гнали в неволю татари. Рятуючись від наруги, полонянки втопилися в глибокому озері, а на ранок виринули над плесом непорочним білим цвітом..." (Зірка Мензатюк)

Зірка Мензатюк. Татарське зілля. Оповідання про аїр зі збірки Зелені чари."Кажуть, що його принесено в Україну на копитах татарських коней. Під час своїх набігів татари, перш ніж брати воду й напувати коней, кидали в озера й річки коріння аїру — для дезінфекції. І вода ставала придатною для пиття. "Літа Божого 1224 зі сходу сонця бігло за татарським копитом зілля татарське аїр", — пише Ігор Калинець, котрий склав багато віршів і казок про квіти. В Україні аїр не родить плодів — шкірястих червоних ягідок, як у себе вдома в Азії. У нас немає комах, що його запилюють. А проте він прижився, розрісся, облямувавши береги тихих озерець довгим і вузьким, мов шаблюки, листям. Його називають татарка, аїр, лепеха, шувар, а то навіть і цар-зілля (таке воно цінне). На Зелену неділю його запашними стеблами й листям застеляють долівку в хаті. Можливо, спочатку таким чином вдавалися до чарів: топтали ординське зілля, жадаючи потоптати й саму лиховісну орду..." (Зірка Мензатюк)

Зірка Мензатюк. Якби не тоя. Оповідання з книги Зелені чари. Художники Людмила Остапенко, Олена Бржосніовська, Вікторія Ярош."Ох, як вона мене вабила, як манила до себе! Ніби то не квітка росла, а сама спокуса. Вона мала дивовижні темно-сині квіти, що формою нагадували черевички. От би взути в них ляльку! Але мама строго-настрого забороняла чіпати тою (так називалися ті квіти). Тож я тільки ходила довкола куща з гарним блискучим листям та зітхала. Тепер я знаю, чому мама була такою суворою. Тоя — смертельно отруйна, одна з найбільш отруйних рослин України. І вона ж — могутня магічна рослина. Люди вірили, що тоя захищає від злих чарів, лікує від насланих хвороб; що від неї втікають гадюки, тому, йдучи в ліс, брали з собою листя тої й любистку..." (Зірка Мензатюк)


Всього:
36
Поточна сторінка: 1
1   2  
Наступна
В кінець
Топ-теми