Галина Мирослава
ПІДРУЧНИК
Мирко замислився. Він добре знає, що таке підніжка. Пам'ятає з молодшої групи в дитячому садку. А от слово ''підручник' нове для Мирка. Зовсім незнайоме. Так кортить довідатись, що мав на увазі той старший хлопчик на майданчику, коли питав іншого, чи має він підручник.
Якби це був різкий рух, як-от підніжка, як його можна було б мати?! Рухи треба виконувати, отримувати. ''Підручник'' — це щось інше.
Мирко сидів на гойданці, звісивши ноги, й легенько розгойдувався, а думки крутились навколо дивного слова: ''підручник''.
— От дорослі люблять ходити попід руки,— міркував він, — Чи має ця дія якийсь стосунок до слова ''має''?!
Цікавість не давала спокою, лоскотала, а коли вже почала допікати, Мирко не витримав, зіскочив з гойдалки на рівні ноги та швидким ходом направився до виховательки групи.
— Поліно Карпівно, а що таке підручник? — випалив захекуючись.
Поліна Карпівна, звикла до несподіваних всеможливих та неможливих з першого погляду запитань, відповіла відразу, ніби давно приготувала відповідь, ще й так, начебто мала дуже мало часу на роздуми. Тож Мирко почув її швидше, ніж зазвичай спостерігачі під час бліцтурніру:
— Підручник — це книжка, за допомогою якої щось серйозно вивчають. От школярі вчаться з підручників.
— Тому, що сторінки треба гортати рукою? — допитувався Мирко.
— Цікаво мислиш, — зауважила Поліна Карпівна й додала: — Підручники школяреві бажано тримати поблизу, під рукою, щоб читати й переглядати, коли потрібно. Підручник ще називають навчальним посібником, тобто навчальним помічником. Є таке слово: ''пособа'', стародавнє, призабуте, означає те саме, що й допомога.
Мирко не кліпаючи стежив за виразом обличчя виховательки, слухав її спокійний, проте впевнений, голос і намагався зорганізувати свої думки. Однак почуте від Поліни Карпівни й продумане ним не спішили триматись купи.
— Під ногами,— роздумував Мирко, — це внизу. Ставлять підніжку — падаєш і лежиш. Під руками — то поряд. А чому книжка? А не, до прикладу, ложка? Не зошит? Незрозуміло.
Той ''підручник'' не давав йому спокою цілий день. Надвечір Мирко, вже перебуваючи вдома, примостився на канапі біля мами й став ділитись своїми роздумами.
Мама уважно слухала, не перебиваючи, й час від часу гладила Мирка по голівці, а вже як він вихлюпнув все, що його турбувало, промовила:
— Могли й ложку так назвати, якби її пізніше придумали, ніж книжку. Чому ні?! І зошит, і ще багато чого. Хтось перший так придумав, іншим сподобалось — і слово прижилось. Не завжди легко відгадати значення слова, якщо воно багато чого нагадує. Буває й так, що слово не має нічого спільного зі словами, які відразу згадуються, коли його чуєш. От, приміром, візьмемо слово ''відносно''. Хіба воно якось пов'язане з носом?
— Ні, — аж підвівся Мирко.
— А з дієсловом ''носити''?
— Теж ні.
— От бачиш. Але тобі пора до ліжечка. Тримай ліжник, дуже пасує до твого ліжка, еге ж?! А ще більше до тебе. Бачу, як очі склеюються. Почитати тобі щось на ніч?
— Та, — протягнув Мирко й тут же поринув у сон.
Тільки шкода, що я досі не знаю, що йому снилось.
Оповідання люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше творів Галини Мирослави на нашому сайті:
