"Матуся готувалась до першого синочкового шкільного ярмарку. Не встигала. Поза всяку ціну їй потрібна була допомога. Вона покликала свою найстараннішу помічницю — десятирічну донечку Мусю, так вдома називали Марусю, та, киваючи на коржі, точнісінько такі, як для знаменитого ''Наполеона'', а також на миску з заварним кремом, проказала: — Допоможи, доню. Переклади. У той час винуватець події Ігорко щось будував у сусідній з кухнею кімнаті. Голос мами, у якому відчувалась занепокоєність, змусив його відразу відгукнутись. — Я зроблю. Куди треба покласти? — Що покласти? — вискочило з мами. — Не знаю. Ти просила Мусю щось кудись перекласти, я можу замість неї, мені не важко переносити, — пояснив Ігорко. — Я не про те. Треба коржі перемазати кремом, а не переміщати речі з місця на місце. — А... Тепер зрозумів, — відреагував Ігорко, — Я теж хочу долучитися до приготування смаколиків на ярмарок. — Справді?! Який подвиг! — вигукнула Муся й через хвилину додала: Усе правильно! Ярмарок у тебе, не в нас. Берись до роботи! Я якраз домазала, тобі залишилось лише зверху прикрасити..." (Галина Мирослава)
«На стіні кухні п'ятирічний Ростик зауважив календар. Він уже вмів читати великі друковані букви абетки, тож взявся до роботи. Текст, який починався з червоної буквиці ''К'', що займала три рядки, вирішив оминути. Не дивно, адже він був записаний низенькими літерками, які не надавалися до читання. — Тут потрібні окуляри, — подумав, а тоді потягнувся до таблички під текстом. Йому кортіло скласти розклад завдань на цілий тиждень. Перше, що він прочитав, — це дві великі буквочки: ''Ч'' та ''Т'', тобто четвер. Усі дні тижня Ростик знав. Міг поплутати хіба порядок...» (Галина Мирослава)
"Маленький Едик замислився — вранці тато зажурено промовив, що Едиків черевик всівся. До того хлопчик вже якось чув незадоволене бурчання бабці, звернене до нього, коли він занадто метушився: "Всядься нарешті''. А, виявляється, й черевикам треба всідатися. Але ж черевики спокійні, лише їхні господарі змушують черевики бігати, ходити або зупинятися. Хіба можна на них скаржитись?! Хоч на весь голос цвікай — стоятимуть собі незворушні, де їх поставили. Почухав гарячково потилицю, хотів було запитати в мами, однак його увагу відвернули розкидані по підлозі в його кімнаті речі. Їх нагромадилось стільки, що треба було хоча б набік порозпихати, бо як пройдеш? Прибирання забрало трохи часу, якого завжди так шкода... (Галина Мирослава)
Міла Сонячна. Вірші про мову
"Зачиняти – вікна та двері.
Розгортати – книги, журнали.
Тож у мовленні й на папері,
Сподіваюсь, Ви так уживали?
Відчиняймо в кімнаті кватирку,
Розгортаймо роман цікавий.
Відкриваймо ж – у небі зірку!
І розплющуймо очі від кави..."(Міла Сонячна)
«— Ким ти хочеш стати, коли виростеш? — запитала п'ятнадцятирічна Павлинка жвавого й винахідливого дев'ятирічного Микитку. — Фенологом, — впевнено відповів він, — Я хочу вигадати такий фен, який би не затягував волосся всередину, міг працювати без електричного шнура, заряджався від сонця, краще, аби ще якимось способом. Міг бути як маленьким, так і великим, до того ж не ковзати в руці й не розпадатись на частини під час роботи. Павлина ледь стримувала сміх, відколи почула про які фени говорить брат. — Братику, — пояснила вона, — фенологи займаються вивченням змін у живій і неживій природі при змінюванні пір року, вони укладають календарі природи, які допомагають охороняти її й правильно вести господарство...» (Галина Мирослава)
"Вітри і бурі весняні
Звалили камінь із могили,
В кривавім морі і огні
Її окрадену збудили.
В красі нетлінній, чарівній
Вона розкрила очі сині…
Лани й ліси вклонились Їй —
Воскреслій мрії — Україні..."(Олександр Олесь)
"Платон ще маленький. І дуже кумедний. Йому лише п'ять. Але спілкуватись з ним неймовірно весело й неабияк приємно. Якось він йшов з сестричкою Уляною, такою ж синьоокою й сніжноволосою, як він, вулицею. Дівчинка цьогоріч вперше пішла до школи, ще й місяця не минуло, як вона стала школяркою. На хвіртці перед одним з двоповерхових будинків обоє дітей зауважили табличку. На ній красувався напис, однак прочитати його Платон не міг, хоча нещодавно навчився розпізнавати всі літери. Він, майже благаючи, попросив Уляночку допомогти, його вимучувала шалена цікавість, що ж на цій табличці написано. Дівчинка почала помаленьку промовляти..." (Галина Мирослава)
"Весело розгойдуючись на стільчику, Омелянчик взявся до домашнього завдання з англійської. Він силувався скласти англійські буквиці докупки й отримати слова. Коли мама почула слово ''юнн'', вона перестала перекладати речі й запитала: – ''Юнн''? А що це таке? Як воно пишеться? – Хіба не здогадуєшся? Прислухайся... ''Юнн'', майже по-нашому, відразу ясно, що воно означає ''юний'', спочатку пишеться слово ''ти'': ''вай'', ''ов'', ''ю'', а за ними: ''ен'', ''джі'', – розтлумачував Мілько..." (Галина Мирослава)
"Агафія Данилівна, наша завучка, зазирнула через прочинені двері класу й покликала рукою Марту Святославівну до дверей. Ми видихнули. Можна розслабитись. Я продовжувала переписувати з дошки нові для мене слова..." (Галина Мирослава)
"Чаруєш, вабиш, огортаєш,
Цілуєш, пестиш, обіймаєш.
Даруєш радість і надію,
Теплом і щирістю нас грієш.
Завжди пораду добру знайдеш,
Знанням і мудрістю нас вабиш..."(Тетяна Прокоф’єва)
П'ять цікавих оповід
ок циклу «З письменницького зошита» від Володимира Даника:
«І ДОКТОРКА, І КЛАСИКИНЯ!»,
«СКАЗАНО — УКРАЇНСЬКОЮ...»,
«СЛОВА, ЩО — МОГЛИ Б...»,
«КРАЩЕ ЗНАЮТЬ»,
«І МУЗИКА, І ГЕОГРАФІЯ».
Вчимося читати: Ольга Зубер. «Веселі склади» — читайлик для дошкільнят та молодших школярів
"Під кущиком самотньо сиділа буква А. Підійшла до неї буква М, та й каже:
— Давай дружити!
— Давай!
Взяла буква М букву А за руку і утворився склад МА. Вийшли вони на вузьку стежку. А пішла першою, а за нею М. І утворився склад АМ..."(Ольга Зубер)
"До України крок лише один
з усіх її вершин, з усіх глибин.
До пісні, що бринить на видноколі,
з її душі, яка живе на волі…
Попри всі відстані і виміри годин –
до України тільки крок один."(Сергій Губерначук)
«Щастя, лишенько ж твоє,
мов зачмелене цабе
їдко ф'юкне, ґрече хрусне,
з гіркотою піде й лусне.»(Галина Мирослава)
"Відтоді, як Ромчик навчився рахувати до десяти, його світ розширився — він почав виявляти зовсім нові значення в знайомих словах, тим більше новенькі в новесеньких для вуха хлопчика. От почує якесь слово, в якому сховалась цифра, та й біжить до мами, матуся передусім!, а як нема її поруч — до тата, а вже як і татко далеко, до когось, хто його доглядає на ту хвилину, аби поділитись своїм відкриттям і спробувати витлумачити слово. Щасливий такий, аж усі навколо ощасливлюються! Питає якось і мене: — А ти знаєш, хто такий одинчик? А я у відповідь: — Спробуй вгадати. — Пальчик? — намагається довідатись Ромко, показуючи свій мізинчик. — Ні, Ромасю, — кажу, — пальчики поодинці не живуть, вони не самотні. Одинчик має бути один. — Пінгвінчик, який загубився, сів на крижину й плаче? — підскакує Романчик..." (Галина Мирослава)
"...Але нові слова виникають і з приводу більш привабливих обставин. Є таке досить цікаве і симпатично оформлене видання в Україні — музичний альманах “Октава”. Опікується ним канівське видавництво “Склянка часу”, що позиціонує себе, як видавництво міжнародне. У цьому альманасі можна знайти свіжонаписані пісні українських авторів, інструментальні твори наших сучасних музикантів, статті-роздуми на музичні теми, вірші, що могли б стати піснями і не тільки це. Редактор “Октави” Ірина Апалькова, звертаючись до читачів (вже у чотирнадцятому випуску альманаху), пише про тематичні обрії видання. І зокрема говорить, що там ітиме мова про... “музикодення сучасності”! Не знаю, чи прилучилася пані Ірина до нелегкої справи словотворення чи просто підхопила кимось вдало знайдене слово. Але музикодення — це звучить чудово! Пишу ці рядки 10 жовтня 2022 року, увечері, прослухавши повідомлення про те, що по Україні рашистами учора було випущено більше 80 ракет. Загинули люди. Зруйновані будинки. Отож і справді — навколишня дійсність і вдень може бути інколи досить похмурою і навіть бідьше схожою на темну ніч. Але ж і на цьому досить невеселому фоні все ж чудово звучить слово — музикодення! Звучить енергійно, упевнено, життєствердно..." (Володимир Даник)
"Ми звертались до неї лише так: Франя Франківна. До інших сусідів звичніше: Ірка, пані Ганя, баба Міля, тітка Оля. Лише пані Франю називали по батькові. Згодом, коли до нашого будинку підселилась Феофана Францівна, ім'я якої за кілька днів ми спростили до Фана, часом у нас виривалось замість Франя, повне ім'я якої Франка, Фаня. Франя Франківна вирізнялась з-поміж наших сусідів не лише іменем, передусім гордою поставою. Не помітити високу й струнку Франю Франківну навіть у великому натовпі здавалось неможливим. Хоча говорила вона мало, дивним чином усі її слова й дії запам'ятовувались і продовжують жити з нами, хоч і минуло багато років... Чоловік Франі Франківни теж мав досить дивне ім'я — Филимон Флоріанович, але таким помітним нами, як його половинка, не був, може бути, що його наші сусіди теж зауважували, та ми двоє ним не цікавились зовсім. Якось ми наважились запитати Фаню Франківну про те, чому у неї таке дивне ім'я. І почули відповідь..." (Галина Мирослава)
"Жити – значить творити. Творити прекрасне, чудове, добре, а значить, корисне людям. Так творити, щоб для користі іншим вкладати в свою працю всю свою душу, вміння, працювати від щирого серця, із натхненням і радістю, що така праця – не щось марне, а потрібне людям. У цьому я вбачаю красу життя..." (Сергій Губерначук)
"...Тільки-но жінки піднялись сходами до Славка, під ногами земля пішла ходором – по селу вдарила артилерія. Один за одним посипались будинки, а з їхньої хати залишилась лише половина.
– Сідайте, – гукнув до них сусід Сергій зі своєї машини, виїжджаючи неподалік на дорогу.
Усі Сергієнки вскочили до машини. Перестрашені й розгублені.
– Слава Богу, що живі, – кинув Сергій, теж Сергієнко, хоча й не родина, і помчав по дорозі, віддаляючи й віддалюючись від страху й небезпеки, – Все буде добре. Головне – живі. Решта – наживне. Якось наладиться. Нам уже нічого не страшно.
– Слава Україні! – виголосив Славко.
– Героям Слава! – відповіли як один всі разом." (Галина Мирослава)
"Антон біг до хати, переповнений бажанням сповістити мамі про сьогоднішній незабутній урок української мови. І коли неня відчинила двері, він тут же з піднесенням випалив: "Антоніми".
— Які антоніми? — не второпала матуся.
— Борислава Остапівна пояснювала нам, що таке антоніми. Розумієш? — і продовжив відхекавшись. — Усі в класі розвернулись до мене, а дехто навіть у долоні заплескав. На честь Антона.
— А, — блимнула очима мама. — Вам Борислава Остапівна сказала, що на честь Антона?!.." (Галина Мирослава)
