"У Біблії, в 50-му псалмі, який віруючі люди знають напам’ять, є таке прохання до Бога: „Очисти гісопом мене, — і буду я чистий, омий Ти мене — і я стану біліший від снігу”. Йдеться про очищення від гріхів. Що ж то за гісоп? У Біблії він згадується багато разів. У часи Мойсея він вважався священною травою, якою лікували хворих, знезаражували приміщення. Палестина від нас далеко. А проте Бог не обділив Україну біблійним зіллям. Гісоп крейдяний зростає і в наших краях. Він трапляється коло річок Сіверський Дінець, Лугань — там, де в землі багато крейди. Він до того любить крейду, що може рости на її свіжих відслоненнях, де не витримує жодна інша рослина. А вже коли гісоп утворить зарослі й застелить крейду перетлілим листям, поруч з ним поселяються різні трави..." (Зірка Мензатюк)
"І чим той терен заслужив такої шани? Є ще глід та шипшина, теж колючі, теж цілющі, і цвіт мають не гірший, ніж у терну. Так ні. Про них тільки й придумали, ніби їх створив лукавий, щоб люди кололися та грішили, лаючись. А про терен склали зворушливу легенду. Нібито був він колись не колючим. І так безжалісно люди ламали його гілки з терпкими ягодами — на ліки, на узвар, на наливку, на варення, що врешті терен не витримав. Пішов на скаргу до Бога. "Так і так, — почав жалітися, — я геть беззахисний. Хто йде, той і терне, й обламає." То Бог і дав йому захист: густі та гострі колючки. Вертався кущ від Бога, а позад нього чувся сміх: "Ану, люде, тепер терни! Тепер спробуй обламай!" Терен живучий і невибагливий, оселяється всюди, не вибираючи місця: у ярах, балках, на глинистих кручах, кам’янистих схилах, на узліссях і в долинах річок..." (Зірка Мензатюк)
"Любо йти на озера й луки:
в цю благодатну мить
благословляють незримі руки
тих, в кого серце болить.."(Михайло Драй-Хмара)
"Вони ростуть у Карпатах. Але навіть не всі гуцули бачили дикі, вільні едельвейси: квіти розцвітають на важкодоступних скелях, у піднебесній височині. Нелегко знайти, ще важче добратися, щоби зірвати рідкісну квітку. Негоряни здебільшого знають їх хіба що з книжок та з фотографій. Проте всі неодмінно чули про ці незвичайні рослини. Вони личать Карпатам! То суворий і гордий край, там бокораші в піняві й реві потоків гнали смерекові плоти, там хлопці-повстанці в найтяжчих муках помирали за вільну Україну, там легіні стрясають гори, квітка гір — особлива й ні на що не схожа. Гуцули називають її шовковою косицею, тобто шовковою квіткою..." (Зірка Мензатюк)
"Ялинки, сосни та смерічки всім добре відомі, без них не обходиться новорічне свято. Але є в Україні ще одне голчасте дерево, найдивовижніше серед колючих побратимів — тис ягідний. Дивна назва, чи не так?. Річ у тім, що тис насправді родить не шишки, а яскраві червоні ягідки. Вродить і красується: на темно-зелених гілочках плоди горять, мов коштовні коралі! Від цього незвичайного дерева „позичили” собі назви річка Тиса на Закарпатті, містечко Тисмениця під Івано-Франківськом та чимало сіл — Тисів, Тисовиця, Тисменичани. Не тільки Колумбові, але й тисові людство завдячує великими географічними відкриттями. Без нього мореплавці навряд чи змогли переплисти величезні простори океанів. Саме з тису робили найважливіші деталі кораблів, адже він — негній-дерево, або залізне дерево Європи. Його червоняста деревина — гарна й надзвичайно тверда та міцна..." (Зірка Мензатюк)
"Будяки ніхто не любить. Бо колючі та шкідливі, засмічують ниви. Спробуй їх позбутися, коли коріння у будяків може сягати дво-, а то й триметрової глибини, ще й галузиться на всі боки. Насіння в них теж видимо-невидимо, недаремно саме ним набивали опудала звірів. Не рослина, а справжнісінька колюча фортеця! Стовбичить серед поля, звисока поглядає на пшеничку... Як фіалки та конвалії — улюблені квіти поетів, так будяк став улюбленцем байкарів. Він уособлює чванькуватих або злих людей, що принижують інших. Отож, з найдавніших давен, чи не звідтоді, як плуг торкнувся землі, людина ворогує з цим колючим сімейством. Ще в Біблії з будяком порівнювали грішників. В Україні вважали, що будяки, осот насіває сам чорт..." (Зірка Мензатюк)
"Фіалочки на підвіконні
Милують очі сонні.
Послав красу Господь Всевишній
Із пелюстків віночок пишний.
Та різні кольори бувають
На них увагу всі звертають.
Ці квіти гарні, шовковисті,
Чудові, милі і барвісті."(Вікторія Стасів)
"В українських піснях та казках траву неодмінно називають шовковою: "Жала Марійка шовкову траву, ой рано!" І таку ж народну назву має найгарніша трава українського степу — ковила. То незрівнянна картина, коли проти сонця хвилюються її довгі пухнасті остюки — ніжні, тонкі, переливчасті, наче зблискують срібні шати, наче струменіють коштовні шовки! Багато мандрівників залишили захоплені описи ковилового степу. Але в наші дні побачити таку красу можна лише в заповіднику. Степи давно розорані, і ковила росте хіба що на непридатних для хліборобства землях. Але й там їй загрожує небезпека: молоді стебла залюбки випасає худоба. Це вже потім, коли ковила викине насіння, пастухи обминають її..." (Зірка Мензатюк)
"Вітерець дмухнув легенько
Та й кульбабку розсмішив,
Назбирав насіння в жменьки
Й далі в поле поспішив.
Розлетілися по світу
Насінинки, мов птахи..."(Ксенія Бондаренко)
Зміст другої частини "Казок на щодень" від Галини Римар:
"...І все-таки: що воно за чарівне тройзілля, про яке в Україні співали майже п’ять століть? Давні знахарі також казали, що хворим найкраще помагає трійне зілля, або ж троян, тобто суміш трьох. Часом брали аж дев’ять — тричі по три. Але знахарі використовували звичайні лікарські рослини. А в народі жили перекази про неймовірне, чарівне зілля, здатне творити дива. Чарівним вважали цвіт папороті, який відкриває скарби, дає знання про найпотаємніше. А ще є, казали, чудодійна розрив-трава. Її сила величезна — від дотику відмикаються замки (тому й називали її ключ-травою), розчиняються брами, розпадаються кайдани, а хижі леви чи злющі пси-ярчуки стають смирними, як ягнята. З нею можна добутися до скарбів за які завгодно мури! Ото б її бодай листочок — тим бранцям, що сиділи в турецькій неволі! Опали б з них кайдани, відчинилися темниці — і полинули б вони, вільні, як вітер, додому в Україну!.." (Зірка Мензатюк)
"Липневого вечора ми верталися з полонини. Сутінки швидко густішали, як буває в горах, тому ми поспішали. Раптом стежка вивела на галявину, яка мов світилася в оточенні темних, аж чорних смерек. То ясніли великі сонячні квіти. Вони мали шорстке довгасте листя, такі ж шорсткі стебла і цвіт, схожий на ромашку з жовтими, жовтогарячими пелюстками. "Що це за зілля?" — спитала я в жінки, котра також вийшла з лісу. "Арніка, — сказала вона й додала: — Не рвіть її." Мені досі перед очима та мандрівка, та галявина, вологі пахощі вечора, таємниче мовчання смерек, легкий туман, що стелився низом, і сяйво арніки над туманом. Відтоді я закохалася в цю квітку..." (Зірка Мензатюк)
"У кінці літа на карпатських узліссях, на світлих у/галявинах, а то й де-небудь край дороги розцвітають чудові сині квіти, трохи схожі на дзвоники. Вони сидять попарно на рівних гнучких стеблах, і важко повірити, що ця досконала краса — дикоростучі кущі. Таж вони оздобили б і найвишуканіший квітник! Ліс у Карпатах вони теж прикрашають. Дивишся на них і дивуєшся: звідки знав Бог, творячи світ, що цей синьоокий тирлич так личитиме ранній гірській осені? Бо навряд чи можна додати щось краще до смарагдової отави, темно-зелених смерек і першого жовтого листя. А ще ним лікувалися, бо допомагав здолати не одну недугу. Щоправда, ліки з нього виходили гіркі, як сама гіркота..." (Зірка Мензатюк)
"Він справді схожий на мініатюрну копію дерева: струнке стебельце — немов стовбур, густе — мов крона. Але назвали його деревієм, скоріш за все, з іншої причини: тому що він твердий, аж дерев’янистий. Без ножа його важко зірвати, цупким стеблом навіть можна порізати пальці. Росте деревій усюди, де не глянь, — на узліссях і галявинах, на луках і в полі, попри дороги та у дворах. Часом луки аж білі від розквітлого деревію, так рясно його насіялося. Назв у нього теж багато. Він і деревник білий, і білоголовник — тому що цвіте білим цвітом. Він і кашка, і пижмочка, бо справді трохи схожий на пижмо. Він і тисячолисник, бо листок ніби складений з тисячі дрібненьких зелених ниточок..." (Зірка Мензатюк)
"Чарівна купальська ніч! Папороть творить дива, та й інше зілля стоїть у розповні сили й цвітіння. Тому рано-ранесенько, вдосвіта жінки-знахарки йшли на некошені луки, у далекі звори, де кури не допівають та пси не догавкують, і рвали цілющі трави. Шукали звіробій, або Іванів цвіт, іванок. Збирали кмин, чебрець, деревій, полин, ромашку-рум’янок, інше лікарське зілля - хто яке знав. Це було дуже урочисте дійство, прадавня магія збирання. Плив ранковий туман, будилися птахи, ліс огортав прохолодою й острахом. Зілля зростало не саме собою, його випестовували лісовики та русалки, - а що, як котра підглядає з кущів? Рука вибирала стебла звіробою, він рясний та хороший, жовті пелюстки мокрі від роси, а вуста шепотіли замовляння: „Святий Аврам орав, Ісус Христос насіння давав, а Господь сіяв, а Мати Божа поливала та всім православним на поміч давала...” Рвали зілля до схід сонця, найдалі - поки спаде роса. Врешті, дозволялося збирати його тиждень до Івана і тиждень після, а ще перед святом Трійці та Маковея. Набравши зілля, його несли до церкви святити, а вже свячене брали на лік. Найбільш цілющим був звіробій..." (Зірка Мензатюк)
Усі казки відомої української письменниці Марії Дем’янюк утверджують ідеали добра, справедливості, краси, дружби, взаємодопомоги у світі, дотичному до нашого. Закладені змалку, вони обов’язково зійдуть щедрим і добірним врожаєм у дитячих душах, які вірять у чудасію. Тим паче, коли вона ще й небесна. Казки для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку видано відповідно до Програми підтримки книговидання місцевих авторів та популяризації української книги у місті Хмельницький на 2018-2020 роки «Читай українською».
"Місячної ночі з води виходять русалки. Вони гойдаються на гіллі або танцюють на ясних галявах — бліді, тонкорукі, у білих напівпрозорих сорочках, з довгим розпущеним волоссям, у зелених вінках з осоки. Тільки в найстаршої русалки вінок з чудових водяних лілей. Біле латаття, або водяна лілея — то найпринадніша квітка наших озер і тихих заплав. Велика, сліпучо-біла, з золотою, мов сонце, серцевиною, вона далеко видніється серед води, мов царівна на зеленому троні. У різних народах склали чудові легенди про латаття, шанували його і навіть обожнювали. Давні греки вважали, що водяною лілеєю стала прекрасна німфа, і що ця квітка чарівна може наділяти людину красномовством. Німці різьбили її на лицарських гербах. Індіанці вірили, що біле латаття виникло з іскор зірки, яку збив стрілою молодий вождь. А в Україні розповідають печальну легенду, що водяними лілеями стали дівчата, яких гнали в неволю татари. Рятуючись від наруги, полонянки втопилися в глибокому озері, а на ранок виринули над плесом непорочним білим цвітом..." (Зірка Мензатюк)
"Кажуть, що його принесено в Україну на копитах татарських коней. Під час своїх набігів татари, перш ніж брати воду й напувати коней, кидали в озера й річки коріння аїру — для дезінфекції. І вода ставала придатною для пиття. "Літа Божого 1224 зі сходу сонця бігло за татарським копитом зілля татарське аїр", — пише Ігор Калинець, котрий склав багато віршів і казок про квіти. В Україні аїр не родить плодів — шкірястих червоних ягідок, як у себе вдома в Азії. У нас немає комах, що його запилюють. А проте він прижився, розрісся, облямувавши береги тихих озерець довгим і вузьким, мов шаблюки, листям. Його називають татарка, аїр, лепеха, шувар, а то навіть і цар-зілля (таке воно цінне). На Зелену неділю його запашними стеблами й листям застеляють долівку в хаті. Можливо, спочатку таким чином вдавалися до чарів: топтали ординське зілля, жадаючи потоптати й саму лиховісну орду..." (Зірка Мензатюк)
"Чи чули ви, як тихо шепче ліс,
Як весело виспівує струмочок?
Чи бачили, як пагін новий зріс
І як квітує поле і садочок?.."(Наталя Карпенко)
"Ох, як вона мене вабила, як манила до себе! Ніби то не квітка росла, а сама спокуса. Вона мала дивовижні темно-сині квіти, що формою нагадували черевички. От би взути в них ляльку! Але мама строго-настрого забороняла чіпати тою (так називалися ті квіти). Тож я тільки ходила довкола куща з гарним блискучим листям та зітхала. Тепер я знаю, чому мама була такою суворою. Тоя — смертельно отруйна, одна з найбільш отруйних рослин України. І вона ж — могутня магічна рослина. Люди вірили, що тоя захищає від злих чарів, лікує від насланих хвороб; що від неї втікають гадюки, тому, йдучи в ліс, брали з собою листя тої й любистку..." (Зірка Мензатюк)
