"Фіалочки на підвіконні
Милують очі сонні.
Послав красу Господь Всевишній
Із пелюстків віночок пишний.
Та різні кольори бувають
На них увагу всі звертають.
Ці квіти гарні, шовковисті,
Чудові, милі і барвісті."(Вікторія Стасів)
"В українських піснях та казках траву неодмінно називають шовковою: "Жала Марійка шовкову траву, ой рано!" І таку ж народну назву має найгарніша трава українського степу — ковила. То незрівнянна картина, коли проти сонця хвилюються її довгі пухнасті остюки — ніжні, тонкі, переливчасті, наче зблискують срібні шати, наче струменіють коштовні шовки! Багато мандрівників залишили захоплені описи ковилового степу. Але в наші дні побачити таку красу можна лише в заповіднику. Степи давно розорані, і ковила росте хіба що на непридатних для хліборобства землях. Але й там їй загрожує небезпека: молоді стебла залюбки випасає худоба. Це вже потім, коли ковила викине насіння, пастухи обминають її..." (Зірка Мензатюк)
"Вітерець дмухнув легенько
Та й кульбабку розсмішив,
Назбирав насіння в жменьки
Й далі в поле поспішив.
Розлетілися по світу
Насінинки, мов птахи..."(Ксенія Бондаренко)
Зміст другої частини "Казок на щодень" від Галини Римар:
"...І все-таки: що воно за чарівне тройзілля, про яке в Україні співали майже п’ять століть? Давні знахарі також казали, що хворим найкраще помагає трійне зілля, або ж троян, тобто суміш трьох. Часом брали аж дев’ять — тричі по три. Але знахарі використовували звичайні лікарські рослини. А в народі жили перекази про неймовірне, чарівне зілля, здатне творити дива. Чарівним вважали цвіт папороті, який відкриває скарби, дає знання про найпотаємніше. А ще є, казали, чудодійна розрив-трава. Її сила величезна — від дотику відмикаються замки (тому й називали її ключ-травою), розчиняються брами, розпадаються кайдани, а хижі леви чи злющі пси-ярчуки стають смирними, як ягнята. З нею можна добутися до скарбів за які завгодно мури! Ото б її бодай листочок — тим бранцям, що сиділи в турецькій неволі! Опали б з них кайдани, відчинилися темниці — і полинули б вони, вільні, як вітер, додому в Україну!.." (Зірка Мензатюк)
"Липневого вечора ми верталися з полонини. Сутінки швидко густішали, як буває в горах, тому ми поспішали. Раптом стежка вивела на галявину, яка мов світилася в оточенні темних, аж чорних смерек. То ясніли великі сонячні квіти. Вони мали шорстке довгасте листя, такі ж шорсткі стебла і цвіт, схожий на ромашку з жовтими, жовтогарячими пелюстками. "Що це за зілля?" — спитала я в жінки, котра також вийшла з лісу. "Арніка, — сказала вона й додала: — Не рвіть її." Мені досі перед очима та мандрівка, та галявина, вологі пахощі вечора, таємниче мовчання смерек, легкий туман, що стелився низом, і сяйво арніки над туманом. Відтоді я закохалася в цю квітку..." (Зірка Мензатюк)
"У кінці літа на карпатських узліссях, на світлих у/галявинах, а то й де-небудь край дороги розцвітають чудові сині квіти, трохи схожі на дзвоники. Вони сидять попарно на рівних гнучких стеблах, і важко повірити, що ця досконала краса — дикоростучі кущі. Таж вони оздобили б і найвишуканіший квітник! Ліс у Карпатах вони теж прикрашають. Дивишся на них і дивуєшся: звідки знав Бог, творячи світ, що цей синьоокий тирлич так личитиме ранній гірській осені? Бо навряд чи можна додати щось краще до смарагдової отави, темно-зелених смерек і першого жовтого листя. А ще ним лікувалися, бо допомагав здолати не одну недугу. Щоправда, ліки з нього виходили гіркі, як сама гіркота..." (Зірка Мензатюк)
"Він справді схожий на мініатюрну копію дерева: струнке стебельце — немов стовбур, густе — мов крона. Але назвали його деревієм, скоріш за все, з іншої причини: тому що він твердий, аж дерев’янистий. Без ножа його важко зірвати, цупким стеблом навіть можна порізати пальці. Росте деревій усюди, де не глянь, — на узліссях і галявинах, на луках і в полі, попри дороги та у дворах. Часом луки аж білі від розквітлого деревію, так рясно його насіялося. Назв у нього теж багато. Він і деревник білий, і білоголовник — тому що цвіте білим цвітом. Він і кашка, і пижмочка, бо справді трохи схожий на пижмо. Він і тисячолисник, бо листок ніби складений з тисячі дрібненьких зелених ниточок..." (Зірка Мензатюк)
"Чарівна купальська ніч! Папороть творить дива, та й інше зілля стоїть у розповні сили й цвітіння. Тому рано-ранесенько, вдосвіта жінки-знахарки йшли на некошені луки, у далекі звори, де кури не допівають та пси не догавкують, і рвали цілющі трави. Шукали звіробій, або Іванів цвіт, іванок. Збирали кмин, чебрець, деревій, полин, ромашку-рум’янок, інше лікарське зілля - хто яке знав. Це було дуже урочисте дійство, прадавня магія збирання. Плив ранковий туман, будилися птахи, ліс огортав прохолодою й острахом. Зілля зростало не саме собою, його випестовували лісовики та русалки, - а що, як котра підглядає з кущів? Рука вибирала стебла звіробою, він рясний та хороший, жовті пелюстки мокрі від роси, а вуста шепотіли замовляння: „Святий Аврам орав, Ісус Христос насіння давав, а Господь сіяв, а Мати Божа поливала та всім православним на поміч давала...” Рвали зілля до схід сонця, найдалі - поки спаде роса. Врешті, дозволялося збирати його тиждень до Івана і тиждень після, а ще перед святом Трійці та Маковея. Набравши зілля, його несли до церкви святити, а вже свячене брали на лік. Найбільш цілющим був звіробій..." (Зірка Мензатюк)
Усі казки відомої української письменниці Марії Дем’янюк утверджують ідеали добра, справедливості, краси, дружби, взаємодопомоги у світі, дотичному до нашого. Закладені змалку, вони обов’язково зійдуть щедрим і добірним врожаєм у дитячих душах, які вірять у чудасію. Тим паче, коли вона ще й небесна. Казки для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку видано відповідно до Програми підтримки книговидання місцевих авторів та популяризації української книги у місті Хмельницький на 2018-2020 роки «Читай українською».
"Місячної ночі з води виходять русалки. Вони гойдаються на гіллі або танцюють на ясних галявах — бліді, тонкорукі, у білих напівпрозорих сорочках, з довгим розпущеним волоссям, у зелених вінках з осоки. Тільки в найстаршої русалки вінок з чудових водяних лілей. Біле латаття, або водяна лілея — то найпринадніша квітка наших озер і тихих заплав. Велика, сліпучо-біла, з золотою, мов сонце, серцевиною, вона далеко видніється серед води, мов царівна на зеленому троні. У різних народах склали чудові легенди про латаття, шанували його і навіть обожнювали. Давні греки вважали, що водяною лілеєю стала прекрасна німфа, і що ця квітка чарівна може наділяти людину красномовством. Німці різьбили її на лицарських гербах. Індіанці вірили, що біле латаття виникло з іскор зірки, яку збив стрілою молодий вождь. А в Україні розповідають печальну легенду, що водяними лілеями стали дівчата, яких гнали в неволю татари. Рятуючись від наруги, полонянки втопилися в глибокому озері, а на ранок виринули над плесом непорочним білим цвітом..." (Зірка Мензатюк)
"Кажуть, що його принесено в Україну на копитах татарських коней. Під час своїх набігів татари, перш ніж брати воду й напувати коней, кидали в озера й річки коріння аїру — для дезінфекції. І вода ставала придатною для пиття. "Літа Божого 1224 зі сходу сонця бігло за татарським копитом зілля татарське аїр", — пише Ігор Калинець, котрий склав багато віршів і казок про квіти. В Україні аїр не родить плодів — шкірястих червоних ягідок, як у себе вдома в Азії. У нас немає комах, що його запилюють. А проте він прижився, розрісся, облямувавши береги тихих озерець довгим і вузьким, мов шаблюки, листям. Його називають татарка, аїр, лепеха, шувар, а то навіть і цар-зілля (таке воно цінне). На Зелену неділю його запашними стеблами й листям застеляють долівку в хаті. Можливо, спочатку таким чином вдавалися до чарів: топтали ординське зілля, жадаючи потоптати й саму лиховісну орду..." (Зірка Мензатюк)
"Чи чули ви, як тихо шепче ліс,
Як весело виспівує струмочок?
Чи бачили, як пагін новий зріс
І як квітує поле і садочок?.."(Наталя Карпенко)
"Ох, як вона мене вабила, як манила до себе! Ніби то не квітка росла, а сама спокуса. Вона мала дивовижні темно-сині квіти, що формою нагадували черевички. От би взути в них ляльку! Але мама строго-настрого забороняла чіпати тою (так називалися ті квіти). Тож я тільки ходила довкола куща з гарним блискучим листям та зітхала. Тепер я знаю, чому мама була такою суворою. Тоя — смертельно отруйна, одна з найбільш отруйних рослин України. І вона ж — могутня магічна рослина. Люди вірили, що тоя захищає від злих чарів, лікує від насланих хвороб; що від неї втікають гадюки, тому, йдучи в ліс, брали з собою листя тої й любистку..." (Зірка Мензатюк)
Тетяна Строкач. Загадки про овочі
"На городі урожай!
Що вродило - те й збирай!
Не знести без помочі
Із городу...."(Тетяна Строкач)
"Було це багато років тому. Ми з сестричкою, ще зовсім малі, бігали чудовим буковим лісом, збираючи веснівки, козелець, листя папороті. І раптом сестричка знайшла дивовижну квітку, якої ми ніколи раніше не бачили. Вона мала опуклий яскраво-жовтий мішечок, зсередини поцяткований червоним. Він нагадував черевичок балерини. Від нього відходили довгі вишневі пелюстки, ще й підкручені, мов кучері модниці. Мені стало прикро, що в моєму букеті немає цього дива. Побігавши, я знайшла і зірвала таку ж квітку..." (Зірка Мензатюк)
"Космея, Явдошка, розтріпана пані…
І як цю красунечку тільки не звуть.
А може це зорі на аероплані
Спустилися з неба на землю… Й цвітуть!Такі вони милі, такі вони рідні,
Я знаю з дитинства цих любих сестриць.
Вони непримхливі й водночас тендітні,
І дуже вже схожі усі до зірниць..."(Наталя Карпенко)
"Коли весна сягає свого зеніту, ці лісові квіти враз заполонюють міські вулиці прекрасними білими букетами. Тонкі незрівнянні пахощі струменіють тоді містом, і здіймаються в душі незбагненний щем і зачарування, і хочеться, покинувши все, мчати в ліс, під зелені шатра молодого листя, до солов’їного щебету, до прохолодної папороті, до сріблистих місячних галяв. Конвалія - то лісова знаменитість. Хіба ще фіалка може похвалитися такою ж увагою поетів і митців. А скільки легенд про ці квіти! Одна з них так пояснює появу конвалій..." (Зірка Мензатюк)
"За незлічені вишневі садки, за пісні про рясні вишні поети назвали Україну вишневою. З давніх-давен дійшла до нас сумна легенда про вишню. Колись у степу жив старий січовик з дочкою-одиначкою. Дівчину посватав вродливий козак, але молодятам не судилося жити в парі. У день їхнього весілля на село напали татари. Козака убили в сутичці, загинула й наречена. Засмучені їхньою долею люди поховали молодят в одній могилі. І ось на ній виросла незвичайна вишня, схожа на загиблу дівчину: невисока, кругловида, зі смаглявими плодами. Так з’явилася вишня-степовичка. Народний художник Федір Панко з козацького села Петриківка на Дніпропетровщині, звідки походить відомий народний петриківський розпис, змалював давню легенду в картинах, котрі обійшли багато виставок, друкувалися в альбомах і книгах..." (Зірка Менатюк)
"Хто не знає півоній? Важко уявити весняні квітники без цих пишних рожевих, білих чи пурпурових квітів. їхнє розмаїття безмежне: у світі налічується 10 тисяч сортів півоній. У Китаї, де вирощування півоній вважають не тільки приємною, а й богоугодною справою, вони цвітуть цілими садами. А китайські діти слухають казки про добру богиню незвичайної вроди на ім’я Дух Півоній. Дикі півонії також мають багато видів. Два з них ростуть в Україні. У горах Криму трапляється півонія кримська. А в степу - півонія вузьколиста, яку ще називають степовою півонією, або воронцем..." (Зірка Мензатюк)