Зірка Мензатюк
ЦВІТУТЬ ЛУКИ
(зі збірки оповідань "Зелені чари")
Завантажити текст оповідання Зірки Мензатюк "Цвітуть луки" (txt.zip)
Ліс, улітку потемнішав і споважнів. Тепер у зелених нетрях, у вологих сутінках тихо ростуть гриби. Зате луки! Буяють, ряхтять кольорами. У зливі сонця, під шовковим вітром, у затінку одних тільки жайворонків, кажучи словами Максима Рильського.
Любо йти на озера й луки:
в цю благодатну мить
благословляють незримі руки
тих, в кого серце болить, —
написав інший поет, Михайло Драй-Хмара.
Квітують луки! Зілля мовби влаштувало змагання: котре більше забарвить луку своїм кольором.
— Хай лука стане білою! — вирішили кмин, деревій, низенька повзуча конюшинка і заквітчалися білим цвітом.
Луку ніби припорошило снігом.
— Е, ні! Лука буде рожевою! — заперечила інша, висока конюшина, а з нею лучні рожеві волошки, золототисячник, польова гвоздика, смілка й валер’яна. Зозулин цвіт і собі розлився долиною, наче рожеве озеречко.
— Наша бере! — повідомили косарики, високо звівшись навшпиньки.
Рожевий горошок і собі поп’явся вгору на кущ тернини, щоб також подивитися.
— Слава! Рожеві перемагають! — втішився він.
— Може, й ми позмагаємось? — обізвалися лугові дзвіночки до синіх півників, шавлії та цикорію.
— Ой... Я соромлюся... Я краще в затінку постою... — зніяковіла мала незабудка, схиливши блакитні, мов небо, квіточки.
— Що? Перемагають рожеві? — підняла голову дивина. — Ні, нас вони не здолають! Лука буде жовтою!
І лука зазолотіла від рясного пижма, медівника, льонку, вербозілля; низом послалися гусячі лапки, над ними звелося парило, а там жовтець, а ген дебелий дивосил:
— Ми, ми перемагаємо!
— Ні, ми! — не здаються рожеві.
— А таки ми! — наполягають білі.
Хто їх розсудить?
Хто ж, як не лугові коники-цвіркуни! Вони сюрчать щосили, немов суддя на футбольному полі:
— Ану, не порушуйте правил! Ти, буркуне, з ким: з жовтими чи з білими? Бо цвітеш і так, і сяк...
Цвітуть луки... Цвіту на них стільки, що, здається, й трави нема, а тільки розмаїті барвисті квіти. Врешті, трава теж цвіте, викинувши ажурні мітелки. А поруч з нею — що не стеблинка, то й цілюще зіллячко вповні сили. Недаремно в гуцулів, які чудово знаються на зіллі, хворі купалися у відварі верхового сіна, тобто сіна з полонини. Бо то ж суцільний лікувальний збір!
Проте багатюща лука не всім охоче відкриває свої скарби, достоту, як печера Аладіна: хто не скаже таємного слова, той не винесе з неї коштовностей. Знання рослин, їхніх властивостей — ось той „ключик”, що відмикає цю скарбницю.
...Одного разу київські студенти зі своїми польськими гостями відпочивали на Змійових валах.
Розпалили вогнище, і вже невдовзі в казанку забулькотів окріп.
— От лихо, ми забули взяти чай, — забідкався один з поляків.
— То й що? Тут чай навколо нас, — засміявся киянин і за хвильку назбирав пучечок трав.
Ану ж бо й ми розгляньмося: з чого приготуємо чай на природі?
Ось лілова материнка з дрібнесеньким цвітом — кращого зілля годі шукати, з неї чай пахучий і цілющий. Ось кмин: він ще доцвітає, але на найперших суцвіттях-зонтиках уже достигає насіннячко. Його нам і треба: кминковий чай приємний на смак і дуже корисний для шлунку.
Можна взяти деревій, але небагато: він гіркуватий. У вологих місцях знайдемо м’яту; підійде золототисячник, лікарська ромашка, сріблястий перстач з жовтими квіточками — він найближчий родич козацького женьшеню — калгану. Тільки калган має цілющий корінь, який копають восени, а в перстачу сріблястого беруть траву з цвітом.
Смачний чай з чебрецю, що любить зростати на старих мурашниках, утворюючи мальовничі рожево-лілові купини, схожі на острівці.
„Чебрецеві острови” — назвав поет Василь Моруга одну зі своїх збірок, в якій багато літа, степу, краси української землі. Чебрець дуже запашний. Наші предки- язичники клали його в жертовні вогнища перед давніми богами, та й тепер ним посипають долівку на Зелену неділю.
Мої друзі, бувалі мандрівники, розповідали про свою подорож Чорногорок»: щодня — багатокілометрові переходи з важкими наплічниками, ще й погода випала — гірше не придумаєш.
Ішли змоклі, змерзлі, до краю натомлені та при тому — напрочуд веселі. Після походу їхній товариш зізнався, що додавав у чай золотий корінь Карпат — родіолу рожеву. Вона й знімала перевтому, додавала бадьорості.
Луки пригощають і диким щавлем на борщ, а навесні — молодою кропивою. Якщо її присмажити на олії, можна зготувати смачнючі бутерброди. Коли ж ненароком трапиться поранитись, то прислужиться подорожник або той же деревій, який ще називають кровавником за здатність спиняти кров.
Лука потурбується також про те, щоб ви не змокли під несподіваним дощем: вона вас завчасу попередить, лише придивляйтеся пильненько! Якщо вранці зілля сяє рясною росою, день буде ясний та погідний. І, навпаки, нема роси — сподівайтеся дощу.
Деякі рослини, як-от шипшина та нечуйвітер, перед дощем не розкривають квітів. Буркун пахне сильніше, ніж звичайно, — це теж ознака близького дощу.
Увечері, отаборившись на ночівлю, зверніть увагу на світлячків. Якщо вони яскраво світяться, то ніч і наступний день будуть ясними, тихими.
Квітчастий луг і дощик золотий.
А в далині, мов акварелі, —
Примружились гаї, замислились оселі...
Ах, серце, пий! —
захоплювався поет Павло Тичина.
Пиймо і ми чудовий трунок з сонця, яскравих барв і пахощів, яким по вінця налиті літні дні.
За матеріалами: Зірка Мензатюк. "Зелені чари". Оповідання. Художники Людмила Остапенко, Олена Бржосніовська, Вікторія Ярош. Чернівці, Видавничий дім "Букрек", 2012 р., стор. 150 - 158.
Більше творів Зірки Мензатюк на нашому сайті:
Зірка Мензатюк. "Зелені чари" (збірка оповідань про рослини)
