|
«Рятівники-птахи»
На гіллі могутнього дуба,
Де сонце промінням торкає,
Родина птахів проживає:
Матуся, татусь і синочки,
А ще дві малесенькі дочки.
За деревом цим приглядають,
Його від комах захищають,
Співають веселих пісень
Про те, як пройшов у всіх день,
Про небо блакитне й зорі ясні
Й про перші досвітні вогні.
Одного осіннього дня,
Коли вже жовтіла стерня,
А листя багряним ставало,
Красою усіх дивувало,
Сім’я засмутилася дуже.
«Чому?» — запитаєш, мій друже.
Вночі сильна злива була,
З собою ще й вітер взяла.
Блукали у двох серед гілля,
Проводили власне дозвілля,
Та шкоду зробили вони —
Й дубу зламали гілки.
Тепер йому дуже болить,
Від цього аж серце щемить.
* * *
Малята його так жаліють,
Водою галузочки миють,
І крильцями ніжно тріпочуть,
Сум відігнати хочуть,
Щоб гоїлися скоріш гілочки
Й знов зеленіли листки.
* * *
«Звірята»
Лапаті сніжинки кружляли
Й тихо падали на землю.
Зима дарувала кожному казку,
Зачаровувала своєю красою.
Не оминула вона ліс і садок,
Заглянула у кожен куток.
Усе солодкою пудрою притрусила,
Стежки й доріжки запорошила.
Росла на одній галявині ялинка,
Така була струнка, як билинка.
Гілочки пишні мала,
Їх до неба підіймала.
І вирішили звірі та птахи
Новий рік з ялиною стрічати.
Прикрасили іграшками її,
Запалили яскраві вогні.
Стоїть урочисто вбрана,
Така вже мила й гарна.
Друзі веселі й щасливі
Разом свято зустріли.
Пісень веселих співали,
В ігри вправно грали.
Сміялися й раділи,
Сніжинки лапаті ловили.
Зима до них завітала,
Щастя усім побажала.
Така дивина от була —
Казка на мить ожила.
* * *
«Мишенята»
Вогонь палає у печі,
Тріщать дровцята у ночі.
Сніжок лягає на стежки,
Вдягли ялинки кожушки.
Десь недалеко сич не спить —
Свою нам пісню гомонить.
А у хатинці край села,
Де ліс й поле вигляда,
Живуть у нірці мишенята —
Такі малесенькі малята.
Вони зерняток назбирали,
Собі в комору поскладали,
Щоб у холодні дні зимові
Були всі ситі та здорові.
Матуся їм пісень співає,
Смачненьким діток пригощає.
Татко казки чудові має,
Їх перед сном завжди читає.
Так добре й затишно в родині —
Пливуть сніжинки на хмарині,
На землю тихо так сідають,
Землю, мов ковдрою, вкривають.
А мишкам добре у домівці,
У їхній гарній, теплій нірці.
* * *
«Янг і Ят»
Хай казочка для вас лунає,
Вам настрій щиро підіймає.
Ви пам’ятайте, що в казках
Все відбувається не так.
Жили-були в одній країні,
Десь біля лісу, у хатині,
Двоє маленьких янголят —
Один був Ян, а інший — Ят.
Вони за лісом приглядали,
Тваринок грамоти навчали,
А ще манер і етикету —
Читать журнали й газету.
Та й про людей не забували —
До них у гості прилітали,
Сідали на краєчку ліжка,
В руках була у них вже книжка.
Вони історії читали,
В серця дітей добро вкладали.
Отак летіли дні й хвилини,
Та якось у нічні години
Хтось їм постукав у вікно —
А на дворі мело й мело...
Переглянулись янголята,
Але ж потрібно відчиняти —
Може, потрібна допомога,
Чи хтось застряг серед дороги.
Мерщій вони відкрили двері —
І тут до їхньої оселі
Зайшли два зайчики та мишка,
Білка несла в лапках горішка,
Ведмеді з вовчиком — ялинку,
А лиска ще й пухку перинку.
Ангелики так дивувались,
І веселились, і сміялись,
Що добрі друзі завітали —
Вони їх чаєм пригощали.
Ось так за доброту сердечну
Та за підтримку безкінечну
Яна і Ята поважали,
Ніколи їх не ображали.
Любили щиро янголяток,
Таких гарнесеньких маляток.
* * *
«Гномик»
За далекими морями,
За широкими полями,
Серед лісу й садів
Один гном неквапно жив.
Вдень пряв килим золотий,
Ще пускав туман густий.
Уночі писав казки,
Щоб читали їх зірки.
Фарбував квітки у лузі,
Зустрічали його друзі,
Щоб погратись у квача
Чи покидати м’яча.
Мав він лад усюди й скрізь,
Дбав, щоб не було тут сліз.
Завжди всім допомагав
І найменших опікав.
Любив ранок зустрічати,
День із піснею вітати.
А ще чай і смачний пиріг
Оминути він не міг.
Так наш гномик поживав,
Горя, клопоту не знав.
Але тут прийшла біда,
Піднялася зла вода
Й нумо край топити —
Лити, лити, лити.
— Що ж це коїться?
— Біда!
— Ех, прийшла до нас журба!
Звірі сумно гомоніли,
Умостившись на гіллі.
Гномик Бім так зажурився,
Закрутився, розгубився,
Але потім зупинивсь,
Все навколо роздививсь
І попрямував туди,
Де круті є береги,
Щоб водицю зупинити,
Треба з нею говорити.
Плигав з гілочки на гілку,
Ще знайшов гарну сопілку.
Так і бережків дістався
І водиці не злякався.
— Гей, водичко! Будь здорова!
Чом гнівишся, неозора?
Чи образив хто тебе?
Ти скажи мені про це.
Раптом вітер налетів,
Хвилю сіру розбурлив,
І водичка зашипіла,
Піною усе покрила.
— Хто це тут мене гукає?
Хто мене так виглядає?
— Це прийшов я — гномик Бім,
Щоб урятувати дім.
— А-а-а-а... Знаю, знаю я про тебе,
Ти господар той, що треба.
Розкажу тобі, що сталось,
Чом від мене всім дісталось.
І почала розповідати,
Правду Бімчику казати:
— Текла собі не спішно я,
Туди-сюди й навмання,
Аж раптом шлях мій перекрили,
Сміттям усе навколо вкрили.
Мені так сумно-сумно стало,
Хіба ж добра роблю я мало?
Все поливаю навкруги,
Квітнуть садочки й луги,
Даю напитися звірятам
І ще маленьким пташенятам.
А тут таке свавілля —
Ну, справжнє божевілля!
— Тепер я зрозумів усе!
Покажеш мені місце це?
— Авжеж! Ходім мерщій туди,
Дивись уважно, не блуди.
Так через пагорби й стежки
Дістався гном сміття-гори.
— Дякую, що провела мене!
Скоро ця біда мине.
Кривдника я віднайду
І геть усе тут приберу.
А ти, будь ласка, не сварися,
Заспокойся й зупинися.
Бім покликав допомогу,
Щоб розчистити дорогу.
Попрацювали друзі славно —
Праця не минула марно.
Водичка знову потекла,
Така весела й стрімка.
Посміхнувся гном, зрадів —
Край свій врятувать зумів.
Але ж на цьому ще не все —
Історія нас знов веде,
Треба ж відшукати тих,
Хто таке зробити міг.
Стаївся Бімчик і чекає,
Кривдника все виглядає.
Тільки сонечко сховалось,
Зорі небом розгулялись,
Почув він скрегіт воза,
Що йшов від верболозу.
З’явився вовчик Сіроман,
Одягнений у сірий жупан.
Котив він хвацько віз сміття,
Не було в нім і каяття.
Коли побачив, що тут чисто,
Водичка бавиться іскристо,
Хотів лиш сипати цей бруд,
А гномик був уже тут, як тут.
— Що ти робиш? Зупинись!
Так не можна! Схаменись!
— Де ж мені його тримати?
Буду тут сміття ховати!
— Ні! Цього я не дозволю,
Стоятиму, буду я горою!
Дім бруднити тобі не дам —
Місце для сміття он там!
Пішли хутко, проведу,
І там тобі все покажу.
— Пішли! — вовчик дав згоду,
— Я не боюся броду!
Бім показав, що, як і де,
Куди доріжка ця веде.
— Тепер я знаю, що робити!
Будем у чистоті всі жити.
Вовчик пішов. Бім був щасливий,
Побіг додому він щосили,
Наспівуючи пісню всім,
Що у безпеці рідний дім.
Сопілка щиро вигравала,
Про доброту всім сповіщала.
Давно було це, а може й ні,
Але, здається, все ж мені,
Що треба дбати про країну,
Про любу, милу Батьківщину
У будь-який момент і час,
Щоб було чисто всюди в нас.
“Мама качка і малята”
Мама качка вчить малят,
Своїх любих каченят.
— Біля річки чи канавки
Треба завжди мити лапки.
— Мамо, мамо, покажи,
Як пірнаєш добре ти!
— Ну, ходімо до водиці,
Що з джерельної криниці
Нам Ганнуся принесла
І у діжку налила.
— Ось дивіться! Раз, два!
Лапки миє вже вода!
А тепер усі разом —
Плаваємо брасом.
Вправно крильцями махають,
Все пірнають і пірнають.
— Ой, як добре! Прохолода!
— В спеку справжня насолода!
Так навчились малюки
Мити лапки залюбки.
* * *
«Лиска»
Лисичка лісом блукає,
Сестричку й маму шукає.
Не слухалася маленька
І загубилась, бідненька.
— Ой, де ж ти, мамочко, де?
Луна лісочком іде.
Аж раптом чує вона,
Що кличе її звіддаля
Ріднесенький голосок,
Ніжніший від пелюсток.
— Матусю, я тут, почекай,
Від мене не поспішай!
Лисичка дуже зраділа,
Лапками задріботіла.
— Доню, моя миленька!
Ти ж моє серденько!
Це щастя, що поруч ти,
В обійми до мене іди.
— Я буду уважна й слухняна,
Як добре, що в мене є мама!
Історія ця має гарний кінець,
Торкається душ і щирих сердець.
Вона нас навчає пильними бути,
Мудрих слів батьків не забути.
Завжди пам’ятай, що уважність
— друг,
Тож не лови навколо ти мух!
* * *
“Козак у степу”
Сходить сонце, небо сяє,
Козак степом походжає.
Жвава річечка хлюпоче,
Вода камінь сріблом точить.
Поряд гай: клени, дуби,
Під пеньочками гриби.
Осінь шлях торує свій,
Буйно свище вітровій.
Козак степом походжає,
А душа його співає
Про похід, що вже минув,
Туман спомин обітнув.
— Ой, гук, мати, гук!
Чутно серця палкий стук.
Раптом крук летить чорнявий —
Чи то ворог знов лукавий?
Зашуміло все навколо,
Сич співає своє соло.
Знову бій зла і добра —
Геть нехай іде біда.
Важко воїну самому,
Відчуває тіло втому,
Але волю не зламати,
Жагу жить не відігнати.
Коли чує козак свист,
То біжить на поміч лис —
Його добрий побратим,
Стелить степом сизий дим.
— Агов, друже! — хлопець каже.
— Зараз ворог наш поляже.
Боронили Батьківщину,
Любу, милу Україну!
Поки й місяць показався,
Воріженько усе ж здався.
— Лису, ти мій помічник,
Вправний, добрий захисник.
— Дякую, козаче,
То я тобі віддячив.
— Це ж за що? — пита
хлопчина.
— Врятував ти мого сина.
Зорі тихо мерехтять,
Птахи й звірі собі сплять.
Козаченько заспівав,
Як він шлях свій торував.
— Ой, гук, мати, гук!
Чутно серця палкий стук.
Слухав лис пісню щемливу,
Поруч був кожну хвилину.
А козак собі співав,
Душу степу виливав.
Ось така казка, малята,
Де хоробрість і відвага
Темряву здолали вмить,
Й пісня в небесах дзвенить.
Наші друзі — молодці,
Справжні оборонці!
* * *
“Віл і працьовита бджола”
На галявині собі жив віл,
Він дуже спати любив.
Все дрімав та й дрімав,
І нічого не помічав.
А поряд жила бджола —
Дуже працьовита була.
Весь час з квітки на квітку літала,
Пилок для меду збирала.
Каже віл бджолі:
— Скільки навкруг метушні!
— Це все не метушня,
А наше життя!
Ти он весь час лежиш,
Тільки сопиш і спиш,
А скоро настане зима —
Буде холодна вона!
То, може, час працювати?
Про себе подбати!
Задумався віл, голову схилив:
— А дійсно, я нічого не робив!
Ось так, від слів доброї бджоли,
Зробити висновки можемо й ми:
Потрібно всім працювати,
Про життя своє добре дбати.
* * *
“Мишка і жабка несуть гостинці”
Бігла мишка по стежинці,
Несла діточкам гостинці.
Тут зустріла вона жабку,
Що несла жовту кульбабку.
— Мила жабко, куди йдеш?
Кому квіточку несеш?
— Поспішаю на гостини
До бджолиної родини.
А куди, мишко, прямуєш?
Що доріжками мандруєш?
— Несу діткам я зернинки,
Ще водиці три краплинки,
Трішки моркви, капустинку,
Невеличку картоплинку.
Бурячків теж назбирала,
Ще насіння їм дістала.
Будуть їсти малюки
І рости, рости, рости!
— От так гарний в них обід,
Посмакують вже, як слід.
— Так-так! Приходь і ти,
Знаєш, де наш дім знайти!
— Щиро дякую! Зайду!
Так, доріжку віднайду!
— Тож до зустрічі! Бувай!
Про обід не забувай!
Хто уважно все читав —
Скільки страв нарахував?!
* * *
“Їжачок у гостях у лісової панни”
Мандрував лісом їжачок,
Не злічити голочок.
Він шукав собі поїсти,
На пеньочку десь присісти.
Може яблучко знайти,
Чи грибочка віднайти.
Раптом бачить — деревинка,
Є під нею ще й хатинка.
На гілках висять кругленькі
Яблучка червоненькі.
— Що ж, постукаю у двері,
Може, пустять до оселі.
«Тук-тук-тук!» — лунає звук,
Чутно навіть серця стук.
Двері швидко прочинили
І у гості запросили.
Їжак лапками ступає,
До кімнати потрапляє.
Все в листочках, ягідках,
На перині сидить птах.
Поряд килим, а на нім
Видно дощ іде та грім.
Поруч панна висідає,
Щось пряде й собі співає.
— Любий їжачку, заходь!
Ось сюди, присядь, проходь.
Зараз справи закінчу,
І тебе я пригощу.
— Дякую! — промовив гість.
На годиннику вже й шість,
А у роті ні крихтинки,
Ні водичечки краплинки.
Що ж, сидить собі їжачок,
Все довкола розгляда.
Жовтий, золотий, багряний,
І зелений, і морквяний,
Скільки різних кольорів,
Гість швиденько налічив.
— Тут так гарно, наче в казці!
Білочки кружляють у танці,
Кіт муркоче — казочки,
Сплять сріблясті зірочки.
— Їжачку, ти пригощайся!
Все куштуй і не вагайся!
«Хрум-хрум-хрум!» — луною йде.
— Ой, яке усе смачне!
Поки їжачатко їло,
Листям жовтим ліс накрило.
Панна вправна господиня,
Працьовита берегиня.
Попоївши, їжачатку,
Захотілось дуже спатки,
Тож подякувало всім
І попрямувало в дім.
А дорогою гадало,
Хто ж усе розмалювало?
Ти йому допоможи,
Що ж за панна, підкажи!
* * *
“Киця шукає котика”
У садку блукала киця,
Чепурненька, білолиця.
Вона котика шукала,
То гукала, то чекала.
— Ох, куди це дівся він?
Коли чує гуркіт, дзвін.
— Що це коїться у нас
У такий ранковий час?
Кіт котив візок старенький,
Був у ньому пес маленький.
— Все гаразд? — питає киця,
Чепурненька, білолиця.
— Вийшов квітку я зірвать,
Щоб тобі подарувать.
Коли чую плач сумний,
Я туди, давай мерщій!
— Глянув — песик. Ой, біда!
В очах сум, в серці журба.
Впав у яму глибочезну,
Холоднющу й широчезну.
— Все сиджу собі, сиджу,
На сонця промінці гляджу.
Раптом котик-рятівник —
Мій герой і захисник.
Допоміг, підняв, дістав,
От тільки лапу я зламав.
— Ти не журись, наша сова,
Робить справжнісінькі дива.
Пішли лікувать ніжку,
Щоб обирав доріжку,
І на пригоди біг, мчав,
Щоб горя, біди не знав.
Мудра сова допомогла,
Лапка швиденько зажила.
Помчало собачатко гратись,
Бавитися та сміятись.
Повік пес вдячний коту
За сердечну доброту.
Побачив біду і ти —
Врятуй та допоможи!
* * *
“Зайченя і чарівна квітка”
Бігло лісом зайченя
Не по стежці, навмання.
Воно квіточку шукало
І у всіх про це питало:
— Ви не бачили її?
Пелюстки вона свої
Розпускає і красою
Світ дивує чарівною.
— Квітку я не зустрічала,
Коли ягоди збирала.
— Ми також лісом блукали,
Та красуню не стрічали.
— Побіжу ще до води,
Наче всі сліди туди.
Зайчик стрибає чимдуж,
Тут на зустріч йому вуж.
— Ти куди спішиш, Вуханю?
Дай на тебе хоч погляну.
— Поспішаю я до річки,
До бурхливої водички,
Може, там квітка моя,
Та що творить всім дива.
— Зрозумів! Тоді стрибай.
Скоро ніч — не забувай!
Ось і берег, й камінець,
Співає пісню цвіркунець.
Раптом бачить — сяє щось.
— Ну нарешті! Все знайшлось!
Люба квіточка моя,
Як шукав же тебе я!
Знаю, що дива даруєш,
Хто попросить — всіх почуєш.
— Слухаю, Вуханю милий!
Все зроблю, щоб був
щасливий.
— Лиш благаю про одне:
Хай добро навкруг живе.
Посміхнулась квітка й вмить,
Вже пелюсточка летить,
Сяйвом світ весь прикрашає,
Добрий слід усім лишає.
* * *
«Краплинка й Сонярик»
Раз — і Крапелька впала,
У гості до Сонярика завітала.
Він саме прокинувся й рахував,
Скільки снів за ніч подарував.
— Один — Яринці, один — Іринці,
А ще непосидючій киці!
Був я у Толі й тітки Олі,
Лишив дарунок також Вові.
Всім колискових заспівав,
Щоб сон чарівнішим ще став.
— Привіт! — Краплинка
перебила
Й на віконечко присіла.
— Привіт! У гості завітала!
Чи, може, десь біда настала?
— Ні-ні! Усе у всіх гаразд,
Вмиваєм землю ми — на раз!
Просто я трішечки втомилась,
Мені весна давно не снилась.
Сонярик мило посміхнувся,
Тоді легенько потягнувся,
Дістав яскравих намистинок,
Із печі — диво-жаринок.
Дмухнув — і водночас
Надворі шум і гуркіт згас.
Краплинка позіхнула — й вмить
Маленьким носиком сопить.
Сонярик далі рахував,
Докупи сни в мішок складав,
Щоб знов у ніч до нас прийти,
У казку добру повести.
* * *
«Їжачок Хвоїнка та його друзі»
Гай розкинувся і поле,
Волошкове синє море,
А серед яскравих барв
Там, де поряд тече став.
У малесенькій хатинці
Проживає на одинці
Милий диво-їжачок,
Не злічити колючок.
Мріє мандрувати світом,
Тож збирається із вітром
У дорогу вирушати,
Час навколо все пізнати.
Поскладав речі в торбинку
І присівши на хвилинку,
Їжачок вітру сказав:
— Я ж ще друзів не зібрав.
— Зараз я покличу всіх,
Вмить зберем друзів твоїх.
Вітерець гай облетів
Та й на гілочку присів.
Тут прийшов ведмідь Борис,
А ще білка й рудий лис.
Зайченята, мишенята
Відпросилися у тата.
— От тепер можна рушати!
Разом краще мандрувати!
Вітерець промовив це,
Дмухнувши на деревце.
Так доріжками й стежками,
Між ялинами й грабами,
Через гори й моря
Відкривалася земля,
Та, що друзям не відома,
Не була ще їм знайома.
— Тут так гарно! Тут чудово!
— Неймовірно та казково!
Довго звірі дивувались,
Все навколо роздивлялись.
А тоді їжак сказав:
— Світом я помандрував,
Він чарівний та прекрасний,
Але край наш рідний кращий.
— Правду кажеш! — мовив лис.
До звірят звернувсь Борис:
— Що ж, тоді нам час додому,
Тож забудемо про втому.
І швиденько по стежках
Знов повернемо на шлях,
Що відомий нам усім,
Бо веде у рідний дім.
Крокували всі завзято,
Йшли довгенько й багато.
— А, щоб сил собі додати,
Будем пісеньку співати!
Залунали тут слова:
— Сонце небом проплива,
Квіточки землю вкривають
І голівками махають.
Так дібралися у край,
Що для них був справжній рай.
Де б не був ти й не ходив,
Скільки б ти не бачив див,
А миліш своя країна,
Та, що зветься — Батьківщина.
Чи було!
Чи не було?»
Як почну я говорити,
То не можна зупинити.
Все, що бачив, розкажу,
Тож нарешті я почну.
Чи повірити, чи ні,
Може, це було у сні.
Та літав я на хмаринці,
На легесенькій перинці.
Сонце мене зустрічало,
Промінцями лоскотало,
Вітер і собі вітав,
Як на хмарі пропливав.
Тож лечу собі, й лечу,
Головою все кручу,
Коли бачу на горі,
Зайці стрибають малі.
Я до них мерщій примчав
І одразу запитав:
— Може, будемо ми грати
На хмариночках літати?
— Давай краще у квача,
Чи пограємо в м’яча.
— Я завзятий футболіст!
У цій справі маю хист.
Ми на поле прилетіли,
Хмари на трибуни сіли,
Вітер став воротарем,
А суддею буде нам
Добрий друг — гіпопотам.
Розпочався матч. Удар.
Перший тайм, і воротар
Вправно відбиває м’яч,
Аплодує нам глядач.
Ось і гра вже закінчилась,
Сонце спати покотилось.
Дружба все перемогла,
Кричать зайчики: — Овва!
Хочеш вір, а хочеш ні,
Чи наснилось все ж мені.
* * *
«Осіннє свято»
Осінь завітала в гості,
Сіла тихо на помості
І чекає друзів щиро,
Бо веселе має діло.
Ось лисичка підійшла,
Жменьку ягід принесла.
А за нею ведмежа
З-під пеньочка вигляда.
Тут і їжачок прийшов,
Шлях швиденько він знайшов.
— Нумо гратися, малята!
Он бруслиночка строката,
Листячком своїм чарує
І красою так дивує.
— Хто мене наздожене,
Якщо хащі омине?
Веселились і сміялись,
Добре друзі забавлялись.
Час минув, пора прощання,
Чутно їжачка зітхання.
— До побачення! Бувайте!
— Все, побігла. Прощавайте!
Щоб цей день не забувати
І взимку його пригадати,
Назбирали листя з гаю.
— Пам’ять теплу вам лишаю!
* * *
«Будинок з годинником»
В одному селі, що стоїть на горі,
З якої видніється все на землі.
В будиночку, що вітрячок гарний мав,
І двері для друзів завжди відчиняв,
Жили-поживали: бабуся й дід,
А ще мила пташка й білесенький кіт,
І кізочка Мері, й песик Дружок,
Присіли рядочком на поріжок.
У дружбі й турботі родина жила,
Нікого не кривдила й добра була.
Завзято собі працювали у полі,
Складали пожитки в глибокій коморі.
Любили казки й багацько їх знали,
Хто в гості заходив — розповідали.
Дідусь завжди медом усіх частував,
Він пасіку добру в садочку тримав.
У їхньому будинку магічне щось є,
Бо той, хто до нього на мить попаде,
Одразу турботи свої полишає
І тільки прекрасне навкруг помічає.
Цікаво, а що ж це за диво таке,
Що у світ доброти та щастя веде?
В одній із кімнат годинничок є,
Він стрілочки вправно веде й веде,
Такий величезний, пів стінки займає,
Мов сонечко ясне її прикрашає.
«Тік-так!» — чутно пісню просту,
Стоїть цей годинник на своєму посту.
А як милий Котик до нього прийде,
Одразу тиша навколо пряде.
Усе затихає, сповільнює біг,
Щоб ти відпочити хоч крапельку міг.
Лунають казки одна за одною,
Цікаві історії ллються рікою,
Фантазії, мрії витають навколо,
Усе так цікаво, усе так чудово.
Як казочка вже добігає кінця,
То Котик годинника злегка торка,
І знову лунає пісенька жваво,
Так ніжно й водночас ласкаво.
Усіх повертає до своєї роботи,
Є справи важливі, невідкладні турботи.
Але зрозуміло одразу стає,
Що казка добра навчає тебе,
Нагадує вірити у чудеса
Й пам’ятати, що чудове життя.
* * *
«Будь добрим!»
У казковій країні, де розкинувся ліс,
Серед гілля і листя їжачок собі ріс.
Він на маму й тата нетерпляче чекав
І тихенько, замріяно на весь світ споглядав.
Незабаром його відведуть у садок,
Там зустріне він птахів, лисичок, білок.
Буде з ними й гратись, веселитись, сміятись,
А ще грамоті, цифрам і читанню навчатись.
Так радів цій події наш маленький їжак,
Але сталося зовсім у садку все не так.
Птахи й звірі його оминали весь час,
Говорили: — Будь ласка, не коли тільки нас!
Що ж робити тепер! Їжачок і не знав,
Голочки все сильніше до себе стискав.
Тут зібрала усіх мудра, мила сова
І промовила діткам важливі слова:
— Ми всі різні! Особливість у кожного є,
Та у серці у всіх толерантність живе!
Доброта та повага мають місце в душі,
Тож відкрийте все разом, ви мерщій у собі!
Малюки зрозуміли, що вчинили не гарно,
Їжачка ображали й цуралися марно.
— Ти пробач нам, будь ласка! Вибач, друже, ти нас!
— Пролунало від звірів і птахів ураз.
Посміхнувся їжак, веселішим вже став,
І відтоді друзів у садочку він мав.
Головне пам’ятати, що ми різні усі,
Але в мирі, повазі маємо жить на Землі!
* * *
«Татко й космос»
Тато мій космос вивчає,
Він про нього добре знає.
Все читає, щось шукає,
Щось для себе відкриває.
А ще любить майструвати,
Час від часу дивувати.
Я за ним спостерігаю,
Радо йому помагаю.
Тож сьогодні, геть забави,
Маємо цікаві справи.
Татко каже: — Бачиш це!
Сонце ясне, золоте!
Воно світить, зігріває,
Настрій всім нам підіймає.
— Ой, яке воно чудове!
Таємниче й казкове!
Довго ми ще говорили,
Про Зорю цю гомоніли.
А тоді татусь мені
Поклав дарунок на вікні.
Краватку гарну й святкову,
Таку барвисту й шовкову,
А головне, що є у ній —
Яскравий промінь золотий.
Його там сонечко лишило,
Поки про нього говорили.
Воно нам посміхнулось жваво
І так привітно помагало,
Сказавши: — Я завжди з тобою,
Щоб дні не повнились журбою!
* * *
«Жабеня»
Історія починається ця,
Коли неспокійна ріка
Несла свої хвилі кудлаті,
На піну сріблясту багаті.
Жило жабенятко маленьке,
Таке вже прудке й зелененьке,
Весь час щось нове пізнавало,
А ще рідну мову вивчало.
Йому так подобались книги:
Про сонце, про вітер, про криги.
Він все безупинно читав,
Думками у світ поринав.
Для нього було так важливо
Зібрати слова, що, можливо,
Йому не відомі були,
Вбирав він усі залюбки.
І ось у осінню днину,
У гарну, погожу годину,
До нього сова завітала
І книжок купу подарувала.
— Ой, дякую щиро тобі
За цінні дарунки твої.
Тепер буду більше знати
І мову свою шліфувати.
Ось так мале жабеня
Любило навчатись щодня.
Тож ти, друже, часу не гай
І мову рідну вивчай, пізнавай!
* * *
«Ох і Ах»
У долині, край села,
Де виднілася гора,
Жив собі милий ховрах,
Все зітхав він: «Ох! І Ах!»
Звірі його не минали,
Щирим словом утішали,
Щоб журба скоріш минула,
Спокій в серденько вернула.
А чому ж він таким став?
Чом радіти перестав?
Розповім усе, як є,
Тож для вас моє слівце.
Ховрашок наш мав родину,
Працював кожну хвилину,
Про будинок вправно дбав,
Друзів теж не забував.
Було добре в нього все,
Мріяв він понад усе
Мандрувати рідним краєм,
Чарівним, милим розмаєм.
Та в одну зимову ніч,
Коли лячно пугав сич,
Зло прийшло у Батьківщину,
Нищить почало країну.
Все палало, все диміло,
Там стріляло, там свистіло.
Біль в обійми народ взяв,
Щастя хтозна-де дівав.
Всі на боротьбу пристали,
Захищати землю стали.
Наш ховрах теж не злякався,
Сили, мужності набрався.
Світло сіяв всюди й скрізь,
Темряво, краще не лізь!
Плинув час, години йшли,
І зникали вороги,
Тут і там їх менш ставало,
Віру всім це надавало,
Що мине біда з журбою.
Будем жити ми з тобою
В мирі, спокої, достатку,
Стане всюди все в порядку.
Хоч і охав ховрашок,
Та забравшись на дашок,
Він у небо все вдивлявся
І зірками милувався.
А надія, що у серці,
Відкривала навстіж дверці,
Сонячним думкам про дім,
Де так затишно усім.
Тільки треба не здаватись!
Через терни пробиватись!
І розквітне Україна,
Люба серцю Батьківщина!
* * *
«Пшеничка й дощик»
Весною оживає все,
Тепло нам сонечко несе.
В земличку зерна посадили,
Щоб вони хлібчик уродили.
Сидить пшеничка у темниці,
Немає світла й водиці.
— Ох, як же пити хочу я!
Мені б вода дала життя.
Сидить, сумує і чекає,
Краплі сріблясті виглядає.
Тут черв’ячок повзе маленький,
Він землю розкрилля гарненько.
— Чому в зажурі ти, зернинко?
— Та виглядаю я хмаринку!
Але вона десь забарилась,
Тому я, друже, зажурилась.
— Прошу, будь ласка, зачекай!
І дощ рясний ти виглядай!
Наш черв’ячок жваво плазує,
І над землею вже чатує.
Він дощ покликав і сказав:
— Давно поля ти не вмивав.
Прошу, зернятка поливай,
Водичкою їх заливай.
— Я з радістю усе зроблю!
Дай лиш хвилиночку одну.
Пшеничка зовсім посмутніла,
Аж раптом крапельку зловила.
— Ура! Тепер щаслива я!
І вся моя дружня сімʼя!
Дощик і сам собі радів,
Що добру справу всім зробив.
* * *
"Дощ-мокроніс"
Сонце сипле промінці,
Вже гарячі камінці.
Котик лапками ступає,
— Ох і добре підпікає!
Мама квочка у куточку
Заховала сина й дочку
Під лапатим листям дуба,
— Ох, працює спека люба!
Птахи, звірі геть сумні,
Стали невеселі дні.
Треба нам листа писати,
Допомогу викликати.
Всі зібралися за часом,
І давай творити разом.
— Любий дощику, прийди,
Від біди нас захисти.
Щедро край наш поливай,
Степ, гаї, поля вмивай.
Ми на тебе всі чекаємо!
Гратись з краплями бажаємо!
Лист — готовий! Все зробили,
А тепер мерщій щосили
Всі побігли до зірок,
Щоб вони зробили крок
І листа дощу віддали,
В руки йому передали.
День чекають, два чекають,
Дощика все виглядають,
А його нема й нема,
Що ж це коїться! Біда!
Тут до них зоря гукнула:
— Я тут дещо вже почула,
Лист ваш вітер заховав,
Коли з нами пустував.
Дощ його й не читав,
Та й до вас не повертав.
Лиска жалібно сказала:
— Ну й погана у нас справа!
Вовчик вітрика гукає:
— Прилети до нас! Благаєм.
Все одразу зашуміло,
І на гілочку так вміло
Сів вітрець і запитав:
— Хто мене й на що гукав?
Звірі все йому сказали,
Лист віддати попрохали.
Вітер це послання взяв
Та й дощеві передав.
Бачать звірі, бачить птаство,
Стало все навколо ясно.
Раптом, мить, і хмари сірі
Сонце й промінці закрили.
Дощик-мокроніс прийшов,
Шлях до друзів він знайшов.
Краплі землю напувають,
Всі радіють, всі співають!
* * *
«Будь чемпіоном»
Поспішай у казку, друже,
Буде тут цікаво дуже.
Бо зібралися у ній,
В цій країні чарівній:
Двоє зайчиків прудких,
А ще білочок метких.
Вони хочуть показати,
Як же чемпіоном стати.
Спорт важливий – знають всі
І дорослі, і малі.
Тож, як сонечко пригріло,
Землю сонну розбудило.
На галявині зеленій,
Де живуть старі олені,
На змагання всі прийшли,
Час для цього віднайшли.
Тут ведмідь слово узяв
І поважно так сказав:
– Що ж, вже час нам починати!
Будем чемпіона мати!
А трибуни всі скандують,
Перемогу пророкують:
– Раз, два! Раз, два!
Білочка у верх стриба!
– Три, чотири! Три, чотири!
І біжать зайці щосили!
Суді все пильнують вправно,
Щоб пройшло змагання гарно.
– Уперед! Уперед!
Розганяй велосипед!
– Все гаразд! Просто клас!
Зайчик переможе вас!
– Оттак свято спорту в нас!
– Чутно з натовпу чийсь бас.
Скільки радості навколо,
Все так добре й чудово.
Вийшов олень зі словами:
– Ми пишаємося вами!
Сова й собі заговорила:
– У кожного своя є сила.
– Ви молодці! Що тут додати,
Приємно таких звірів мати.
Звернувсь до всіх суддя
поважний,
Він увесь час був так уважний.
Поглянувши навколо себе,
Сказав нарешті те, що треба:
– Вітання шлю я вам, сміливці,
Для всіх ви справжні олімпійці!
Ви переможці! Молодці!
Лунають вам вітання ці.
Усі присутні зрозуміли,
Без спорту будуть дні не милі.
Тож треба про здоров’я дбати,
Про вправи теж не забувати.
Для себе чемпіоном будь,
Щоби вершини досягнуть.
* * *
«Добро перемагає»
У вишневому садочку,
На високому горбочку
Стоїть хатка невеличка,
І маленьке зайченя
В цій домівці прожива.
Любить гратись та співати,
Новий день всім звеселяти.
Тато й мама його люблять,
Обіймають і голублять.
Та в одну чудову днину,
У прекрасну годину,
Коли квіточки буяли,
Коли джмелики літали,
В дім до них прийшла біда.
Лиска хитра й молода,
Біля них тут походжає
І у вікна заглядає.
— Хто тут, хто тут поживає
І добра всім наживає?
Буде це тепер мій дім!
Буду жити тепер в нім!
— Ох, лисице, ти й хитрунка!
Всім відома нам пустунка!
Тільки хатка наша це!
От тобі моє слівце!
Тато-зайчик не злякався,
Швидко з силами зібрався.
Він за поміччю подався
Та й привів своїх знайомих,
Добрих песиків проворних.
— Геть від зайців, лиско!
Ти їх не чіпай!
Злих ніхто не любить!
Тож мерщій тікай!
Злякалася злодійка,
Від страху затремтіла
І в темний ліс побігла,
Що й сліду не лишила.
Сім’я собі щасливо і далі тут
жила.
Добро і міцна дружба все
зло перемогла!
* * *
«Малючок»
За горами, за лісами,
За глибокими морями,
Серед степу та полів
Малючок гарненький жив.
Він усім приносив сміх,
Мав історій цілий міх.
Посміхався, веселився,
На добро теж не скупився.
Любив гратись із зірочками
Та дивитись за птахами.
Малючок пісень співав,
Щоби світ не сумував.
А як знов прийшла зима,
Снігом землю замела,
Всі зійшлися до ялинки,
До зеленої рослинки.
Малючок на них чекав,
Ще й сюрприз приготував.
І летять увись санчата,
Стали радісні звірята.
Так у злагоді й мирі
Всі жили собі щасливі.
* * *
«Добринка»
На узліссі росла ялинка,
А під нею стояла хатинка.
Була гарна вона й чарівна,
Бо жила в ній Добринка одна.
Мала вушка маленькі, гостренькі,
А ще лапки пухнасті, сіренькі.
Оченята, мов неба блакить,
Сміх веселий довкола дзвенить.
Добре серце було у Добринки,
Не втрачала вона ні хвилинки,
Щоб усім допомогу надати,
Від біди все живе захищати.
Полікує пташок, нагодує
І ще піснею їх зачарує.
Зайченят, їжачків заспокоїть,
Їхні ранки цілунком загоїть.
Всі до неї у дім поспішають,
Добрим словом її не минають,
Бо Добринка найкраща у світі,
Знають всі — і дорослі, і діти.
* * *
«Осінь і пташки»
Коли осінь похмурою стає, —
Все більше вітер хмари жене.
Дощик постійно накрапає,
Пісню для всіх свою співає.
Птахи, що в вирій не летіли,
Так зажурились і посумніли:
— Що ж тепер їсти будемо ми?
— Як нам дожити до весни?
Лемент здійнявся, гай зашумів,
Чутно довкола — тільки птахів.
Сич-дідуган тут слово взяв:
— Я вже багато років зимував,
Знаю, що люди нас не покинуть,
Нам не дадуть вони точно загинуть!
Птахи словам таким дуже зраділи,
Крильцями швидко затріпотіли:
— Будуть зернятка тепер у нас!
— Матимем їжу ми повсякчас!
Зацвірінчали малі горобці:
— Люди чудові й такі молодці!
Мають вони добрі серця —
Щирості їхній немає кінця!
Розповідь цю ти прочитай,
І з допомогою не зволікай —
Пташки на неї дуже чекають
І нетерпляче тебе виглядають.
* * *
«Мама-киця»
Мама-киця кошеняті,
Своєму милому маляті,
Спинку лапками чесала
І тихенько промовляла:
— Раз! Два! Бігла вода,
Жабка рада їй була.
Стриб-скок через місток,
Щоб зібрати крапельок.
Раптом вітер налетів,
Срібні хмарки підхопив,
Над полями пролітав —
Дощ рясненький накрапав.
Виросла там пшеничка,
Прилетіла синичка,
Сіла, зернят поклювала
Й діткам трішки назбирала.
Раз! Два! Бігла вода!
Мама ніжно обняла.
* * *
«Чарівне слово»
У маленькому містечку,
Де вівчар пасе овечку,
Горобці сидять на ґанку,
Промінці через фіранку
До кімнати заглядають,
З новим днем усіх вітають.
Жило слово чарівне,
Хоч було воно мале,
Але дуже особливе —
«Дякую!» таке важливе.
Всі від нього посміхались
І байдужі не лишались.
Та одного ранку слово,
Що було таке чудове, —
З вуст людини не бринить,
Зникло. Стало тихо вмить.
Сумно так, і серце ниє —
Світ без нього холодніє.
Раптом десь дитя маленьке,
Таке миле й чепурненьке,
До матусі промовляє
Й рученята простягає:
— Дякую за доброту,
Затишок і теплоту.
Вмить навколо ясно стало,
Щастя знову завітало.
Слово це потрібне дуже —
Не забудь його, мій друже!
* * *
«Борщик»
Якось Гриць пішов у ліс —
Саме вітер без коліс
Ніс ведмедику машину,
Схожу на пухку хмарину.
Тут назустріч йому лис:
— От біда, мій борщик скис!
— Не журися, друже мій,
Впевнений, він був смачний.
Давай знову готувати,
Звірів щиро пригощати.
Заходилися варити:
Треба овочі помити,
Потім все пона́різати —
Ох, які ж бо аромати!
Лис готує так завзято,
Хоче друзів здивувати.
Раптом вовчик пробігає,
Хвостом весело махає:
— Так-так! Допоможу,
Солі трішки покладу.
Підсолив — і знов побіг,
Справи мав, чекать не міг.
Через хвильку — зайченята,
Милі мамині малята,
Пристрибали й собі
Цукру щіпку додали.
Гриць куштує: «Смакота!
Справжнє свято живота!»
Лис в долоні плеска радо —
Страва вийшла у нас вдало!
Всі зібрались на обід:
Прийшов пес і кіт-сусід,
Мишка, білочка, курчата,
Вовчик-брат і зайченята.
Принесли хліба пухкого,
Ароматного, смачного,
Ще й сметанки прихопили —
Настрій гарний всім створили.
Гриць щасливий. Все вдалося!
А чи справді відбулося?!
Це лиш вітер точно знає —
Серед гілля десь блукає.
Може, борщик снився лісу,
Може, лис шукав лиш хмизу.
А Грицько пожартував —
Нісенітницю нам склав.
* * *
«Ми ялинку прикрашаємо»
Час ялинку прикрашати,
Гарно треба її вбрати.
Іграшки між голочок —
Несе кульку їжачок.
Ведмежа червону має,
Нею віти прикрашає.
У єнота кулька срібна,
А у вовчика — блакитна.
Пурпурова в оленяти,
Зі сніжком є в лисеняти.
Білочка й собі спішить,
В лапках кулька так блищить.
Пінгвінятко й тигрик з татком
Завітали теж світанком.
Принесли кульки криштальні,
Для красуні — ідеальні.
Чепурна стоїть ялинка,
Наче казка, мов картинка!
Світлом, радістю сіяє —
Щастя в край наш закликає!
* * *
«Добряк»
Давним-давно в однім селі,
Де соловейко на гіллі
Щоранку сонце зустрічав
І піснею його вітав.
Жив-поживав милий Добряк,
Любив робити все він так:
Спочатку посміхнеться щиро —
Робляться справи тоді вміло.
Потім погляне на весь світ —
І стане ще гарнішим цвіт.
Тоді розмову заведе,
Добра доріжку прокладе
До серця і душі людей —
Одразу купа є ідей!
Обійми радо подарує,
Світлом й теплом усіх лікує.
Птахів, звірят не омине —
Зернят, травички покладе.
Насіє квітів кольорових,
Природі дасть нарядів нових.
Добряк любив свій рідний край —
Степи, лани, поля й гай.
Його завжди оберігав
І добротою зігрівав.
* * *
«Соненя і зірки»
Широке поле, неосяжне,
Таке квітуче й різнобарвне.
Маки, волошки, ковила,
А ще дзвіночки й сон-трава.
Поміж краси живе мишеня,
Мама назвала його Соненя.
Хоч воно й любить довго поспати,
В снах поміж хмар жваво літати.
Та тільки сонце в росі заблищить,
А малючок до матусі біжить:
«Пі-пі-пі!» — луна його голосок.
— Мамо, я майже діставсь до зірок.
— Синку, зірки живуть і поміж нас,
Іноді просто їм треба лиш час,
Щоб засіяти й світлом своїм
Зігріти серце нам усім.
— Поглянь, як сяє роса на траві,
Наче ті зорі в ранковій імлі,
Кожна краплинка — мов світле зерня,
Що тихо світить для нас щодня.
Мишеня глянуло — й диво збулось:
У кожній росинці небо знайшлось.
— Мамо, я бачу! Вони вже тут!
І не потрібно летіти в путь!
Мама всміхнулась: — От бачиш, сину,
Диво живе в кожну днину й хвилину.
Треба лиш серцем його відчувати —
І навіть зірки будеш стрічати.
|
|
