☰

Наталія Погребняк. «Кохання солод як причастя» (лірична збірка)


 

Наталія Погребняк

КОХАННЯ СОЛОД ЯК ПРИЧАСТЯ 

(лірична збірка)

 

Поетична збірка Наталії Погребняк «Кохання солод як причастя» – вірші про почуття, які надихають на благородні вчинки, додають сил в час біди, вселяють надію.
Образ ліричної героїні більшості поезій, написаних протягом 2023-2024 рр., викликає згадку про Ярославну, вірну дружину князя Ігоря.     
Кохання – це життя, яке має безліч облич, різні долі. 
Про це йдеться в поезіях збірки.


Чай із променів любові Наталія Погребняк

Якось випало почути легенду. На одному острові жили духовні цінності. Та коли постала загроза руйнування острова, всі вони сіли на кораблі і відчалили від нього. Не вистачило корабля тільки для Любові. Вона кинулася до Багатства з проханням забрати її, але почула відмову, мовляв, корабель перевантажений усіляким добром. Тоді вона звернулася до Смутку із тим же проханням. Але почула у відповідь відмову, тому що йому потрібно бути самотнім і вона заважатиме. Капітан корабля Гордість навіть слухати про те не став, адже Любов може порушити таку необхідну йому гармонію на кораблі. Коли вже на острові нікого не залишилося, впала Любов у відчай. 
Але раптом руку допомоги Любові простягнув якийсь дідусь. Він довіз її до «великої» землі, та й поплив далі. 
Любов похопилася, що не запитала ім’я дідуся. «Хто це був?» – поцікавилася в Знання. «Час», – почула відповідь. Любов здивувалася: навіщо було йому рятувати її? 

Знання відповіло, що тільки Час знає справжню цінність Любові у світі.
До уваги читачів поетична збірка подільської поетеси Наталії Погребняк «Кохання солод як причастя». До збірки ввійшли 65 віршів. Це інтимна лірика. 
І нехай хтось скаже: не на часі, адже війна… Ліна Костенко промовила геніальні слова: «Єдиний, хто не втомлюється, – час. А ми – живі, нам треба поспішати». 
Життя не зупинити, а значить, ні уникнути, ні абстрагуватися від любові. Хіба не любов – першоджерело всього найкращого? Не в ім’я любові творяться неймовірні подвиги? Не вона підіймає безнадійних, зцілює душевні й тілесні рани? То чому ж «не на часі»? Це почуття володіє неймовірною силою. В ньому така рушійна енергія, яка здатна творити справжні чудеса. 
Як говорить поетеса: «Перед коханням світ безсилий…/ Я відмолю тебе у Бога». «Ми – світло життєдайне між імли», «В час розлук постає очевидною щирість кохання,/ і зриваються маски із душ о тривожній годині».  

Напевне, саме зараз той час, коли про кохання потрібно не говорити, а кричати на ввесь світ. Для багатьох війна стала своєрідним «лакмусом», який спростував або підтвердив силу почуттів, підштовхнув нерішучих до вчинків, дав зрозуміти, що є найважливішим. Потрібно встигнути сказати «кохаю»… Сказати, почути, аби знати, задля кого й навіщо «…обом нам догоріти до золи, бо завтра... бо чи завтра МИ можливі?..»
Інтимна лірика присутня в творчості поетів усіх часів та епох, незалежно ні від того, кров яких предків тече у їхніх венах, ні від політичних дилем, ні від суспільних статусів та інтересів. 
Поет не може не оспівати любові та кохання, своєю творчістю закликає йти назустріч життю і сам іде попереду. «…Щоб в цім житті набачитися нам,/ щоб нам наговоритись на століття».
Ми звикли, що в попередніх збірках Наталія Погребняк насамперед постає перед нами як авторка патріотичних поезій, наповнених громадянським змістом.

Війна пронизала її чутливе до людських страждань серце болем за Україну й ненавистю до ворогів, що дало імпульс до народження патріотичної поезії. 
Авторка й тепер не полишає цієї тематики. Але «Кохання здолає усі перешкоди» – таке кредо ліричної героїні збірки «бо ночі нарізно – обитель молитов,/ де я прошу благословень тобі, єдиний».    
Війна не змогла понівечити закладені самою природою, властиві жіночій душі почуття любові й відданості – швидше, навпаки, загострила емоції. 
Інтимна лірика Наталії Погребняк тісно переплітається з пейзажною. Воно й зрозуміло: природа сама наділена даром любові, у ній вирують пристрасті й спокуси, а її чари здатні звабити й прискорити серцебиття. Ось тому лірична героїня «у зливу проміння вдягає розпещену вічність», «сиренами краяну синь набирає в долоні».
У поетеси оригінальний стиль віршотворення, що вирізняє її серед інших авторів. 

Її думка перетікає з рядка в рядок, зі строфи в строфу, насичує образністю, метафорами, епітетами – так, ніби до широкої ріки збігаються маленькі струмочки, аби явити всю розлогість, красу в своєму нестримному у величі плину. «Пий солодкого дихання звук,/ що звивається змійкою в тілі,/ до глибин, де ми вдвох захмелілі/ червонієм від дотику рук» – читаємо в одному з віршів поетеси.
Лірична героїня пристрасна й еротична, але авторка цнотливо уникає словесного «оголення» сюжетів: «…класти поцілунки, як дари/ у жерла почуттів своїх, вулканів», / що вихлюпнули денну ненасить/ крізь шепоти і дотики…».
«Кохання солод як причастя» Наталії Погребняк – це широкий діапазон душевних переживань. Авторка ефектно вплітає, як барвисту стрічку в косу, сонячні промені, подихи вітру, що здатні «прорости почуттям в довгожданне зачаття/ слів найніжніших і таїнства щедрих мовчань», втишує «живильною росою» біль коханого.
А як спокусливо рефлексує її: «на моєму волоссі спочивають твоїх два крила»!

Проте, лірична героїня поетеси, як справжня жінка, не позбавлена ноток смутку, сумнівів, 
навіяних переважно швидкоплинністю й безповоротністю часу. Очевидно, звідси весь інтим на тлі осінніх мотивів.  
Любовну лірику недарма вважають вічною у світовій літературі. «Ми, столітні за зростом, вже були тут колись…/ Вже бу-ли»…
Про кохання написано так багато, що здається, ніби й додати нічого. Але це відчуття зникає, коли кохання приходить до тебе. Тоді ти розумієш, що в отих чужих словах, мотивах не було ТЕБЕ. Адже в кожного це почуття своє, унікальне, неповторне, як прожилки на листочках одного й того самого дерева. 
Поезію про кохання варто писати й потрібно читати – і закоханим, і розчарованим, і тим, у кого ще попереду це прекрасне почуття. 
Книга «Кохання солод як причастя» Наталії Погребняк якраз із тих, які змушують серця битися частіше. Насолоджуйтеся поезією про кохання!

Олена Герасименко, поетеса, 
член Національної спілки письменників України


***
Наталія Погребняк народилася в с. Бабчинці на Вінниччині. 
Нагороджена Грамотою Верховної Ради України «За заслуги перед Українським народом», Почесною Грамотою Міністерства освіти України. Членкиня Національної спілки письменників України. 
Голова ГО «Ґречні пані».  
Авторка дванадцяти поетичних збірок творів для дітей та дорослих і нарису «Шаман миру».
Лауреатка Подільської літературно-мистецької премії «Кришталева вишня» у номінації «За вагомий внесок у розвиток пісенної творчості Поділля». 
Створила понад 200 пісень у співавторстві з двадцятьма композиторами.

 

 

 

*  *  *

Моє спасіння серед втоми, 
надій святих джерельна сило,
дай увійти в твій сон, 
як спомин,
коли надворі звечоріло.

Віддайся весь мені 
до денця
чуттів, котрі сховав за грати –    
в тобі розбуджу дух шаленця,
що вміє всесвіт звоювати. 

Моя ти втіхо, ладо милий,
пощо твоя пересторога?
Перед коханням світ безсилий…
Я відмолю тебе у Бога.   

*  *  *  

Кришиться ніч на тонкі промінці 
ранку, що водить туман по ріці, 
ранку, що вітром наш сон прожене.
-  Вітре-молодчику! 
Сонце ясне
не заступи чорним димом-шатром,
свіжістю дихай, теплом.
 
Хочеш, я імені, 
мрії зречусь,
стану подібною росам, 
комусь,
хто із тобою кружляє в танку.
Вітре! 
Дай милому силу таку, 
щоб не спіткнувся на стежці біди.              
Ангелом віри прийди.

Хвилям безкрайніх моїх почуттів
не уміститися в просторах слів.
Їм не спинитися й попри наказ.
Вітре-соколику! 
Знаєш про нас
до потаємних у серці глибин.
Стань вітром добрих новин.

*  *  *   

У цім житті набачитись би нам
на час розлук, 
а може, – на століття,
щоб знову снити голосом, 
ім’ям,
згадавши ніжних митей розмаїття,
щоб в день іти яскравістю зорі,
в якій живе окрилене бажання.
У доленьки я виграю парі́:
пройти у па́рі всі випробування,              
що послані у цей полинний час, 
коли завмерли стрі́лки часоміра
на позначці «війна» 
й терпінь запас
повільно поглинає невідь сіра… 

Життя мого найліпше зі світил,
звитягою щоб ця збулася битва, 
я вірою зійду на небосхил 
і стану оберегом, як молитва.
Палитиму богам я фіміам, 
пробачу їм печалі лихоліття,
щоб в цім житті набачитися нам,
щоб нам наговоритись на століття.

*  *  *    

Торкаючись вологими губами   
осінніх обгорілих вечорів,
я леготом полину над степами,
щоб ти мій поцілунок пригубив.

Я змию тугу вранішнім туманом,
живильною росою втишу біль,
щоб ти поміж вогню ішов титаном, 
захищений коханням звідусіль. 

Хоч хмари заступили небосхили,
дощами йдуть по зраненій стерні,
молитвою твої примножу сили  
і стану оберегом у борні.

В чужині обізвуся безгомінням  
і дотиком родинного тепла…
Я осінь цю оздобила промінням, 
щоб вірою в тобі вона жила.

*  *  *

Буяння мрій спиняю на півслові,
зоставшись поміж буднів самотою.
Розсипатись на тінь вони готові.
І я впаду, здається… 
Чи устою? 
Чи зможу ранок пестити в долонях,
дощам рясним віддячити за втіху?
Іду босоніж знову по безсоннях
до тебе крізь хмарину срібнотиху,
щоб ніжністю твого торнутись болю,
щоб знов скупатись в погляді коханім,
набутися тобою вдосталь, 
вволю,
як в першому причасті довгожданнім,
обіймами найкращих крил у світі
струсити тінь підступної зневіри,
щоб вкотре воскресити щастя миті,
коли в мій сон приходиш крізь ефіри. 

Кохання – оберіг для нас і сила.
Полинувши в омріяний світанок,
я відстані думками скоротила 
і знов тебе чекаю на сніданок.

*  *  *

Як спекота від бід навкруги 
палить нарівно ночі із днями,
пий кохання думками-ковтками,
що позбавлять тебе від жаги.

Пий, мій соколе, простору сік
крізь тумани, що пахнуть димами,
до найближчої точки між нами 
в день, як погляд обох нас обпік.

Пий солодкого дихання звук,
що звивається змійкою в тілі,
до глибин, де ми вдвох захмелілі
червонієм від дотику рук.

Пий мій шепіт у спогаді… 
Пий, 
як утратив етер дар єднання,  
Дотик вітру – це я… 
А мовчання –  
оберіг твоїм снам, вартовий. 

Ти до хвилі найвищої спий
кожну краплю моєї надії,
щоб, минувши безвихідь стихії,  
вдвох пили ми наш всесвіт новий.

*  *  *

Зоріє вже... Буремна наша ніч 
ще спрагу самоти не вдовольнила,
а вже ростуть у сонця з-поза пліч 
нового дня великі світлі крила.

Молю богів: «Спиніть його! Спиніть!
Допити дайте мить оцю щасливу-
настоянку з божественних суцвіть, 
кохання невгамованого зливу.

Ще стільки недоказано... 
Ще ми
наситити не встигли наше тіло 
в обіймах довгожданої пітьми. 
Здається ж, тільки-тільки споночіло,
ми щойно увійшли до раю слів,
що вистояні нарізно у тиші
впродовж тих нескінченних місяців,  
які за ночі стали нам чорніші. 

В розлуці ще учора ми були.
Сьогодні ж, у хвилини ці вразливі 
ми – світло життєдайне між імли, 
бо Завтра... 
бо чи Завтра МИ можливі?..

*  *  *

Ти ніжністю розквітлого кохання
течеш в мені,
впокорюєш думки,
що рвуться через ночі до світання,
аби торкнутись променем щоки
неголеної, 
владністю нової,
терпкої у принадності чеснот,
що в пам’яті зринають,
як настої
жаданих 
недопитих насолод.

Обвітреного подиху нап’юся
і довго цілуватиму слова,
котрими надихаюся, 
живлюся,
як день у безнадію заплива.

Коли вдова-голубка у печалі
ховає біль за стінами мовчань,
молитвою лечу в захмарні далі,
єдине вторю з тисячі прохань,
що зрощене 
на вічності 
любові,
зигзицею пронесене крізь час:
– Хай смерті не трапляються раптові,
щоб роду вогник в горі не погас.

Я зоряним зійду 
благоговінням
на втомлені рубці пошерхлих рук,
здивовано-солодким сновидінням
проллюсь по венах
чорних від розлук,
щоб випростався в міці незбагненній
твій дух, 
що загартований в борні,
щоб в тиші довгождано потаємній
ти знов квітчав коханням наші дні.


* * *


Я НЕ МОЖЛИВА БЕЗ ТЕБЕ

Про́шу я Господа, щоб дорости
суттю молитви до неба,
щоб захистив диво з див, де є ти.
Я не можлива без тебе…

Хто я без тебе?! 
Без букв алфавіт,
в спеку – росинка достигла,
вітром цілований яблуні цвіт,
днина, в безбарвності збігла,
ранок без сонця і вечір в страху
зустрічі з безвістю ночі. 
Каюся навіть в чужому гріху –
є ж бо до нього охочі.

Хто я без тебе?! 
Зоря нежива,
зайшлий промінчик без дому,
поле вагітне без мрій про жнива,
праця, що живить утому.

Літо кермує зеленим човном.
День мій у траурне вбраний:
в думці – провалля, у серці – надлом,
відчай в душі нездоланний.

Хто я без тебе?! 
Я – тінь віражів
долі, що порає крутість,
начерки завтра поміж міражів.
В них я – вторинна присутність.

Господи! 
Силою Твоїх бажань,
вмінням, любов’ю до сущих
люд український 
врятуй від страждань,
бід не гірких, а гіркущих.
Влада безмежна в десниці Твоїй.
Віримо, молимось…
Отче!
Благословенням усіх обігрій,
в серці хай гнів не клекоче.
Вроджений знехотя, 
засланий з-за,
множиться він сивиною...
Боже! 
Пробач нам…
Хай змиє сльоза
горе, що зветься війною.

*  *  *

Знов пахне ніч до неможливості 
тобою,
хоча потоншали у пам’яті слова. 
Я смак вітрів п’янких
на ніжності настою,
аби хмеліла в тебе, рідний, голова,
коли торкатиметься легіт надвечір’я
до рук натомлених,
засмаглого чола 
і поміж нами скоротилося безмір’я 
болючих днин, 
що засіває плем’я зла.

Нехай бажання не лякаються бар’єрів.
Найтонші пахощі омріяних забав,  
що пронеслися кілометрами етерів,
смакуй, як мед, 
щоб за богів сильнішим став. 

Коли обсохнуть сльози рос
на крилах ранку,
розгорне день новий вітрила дивомрій,
згадай, коханий, 
перед Богом обіцянку 
до дна зі мною спити радості напій.

*  *  *

Падають тихі зорі
в повінь вчорашніх днів.
Безліч нових повторень –   
в гойдалці наших снів.
Прагне чуттів престижних
кожна клітина дня.
Ніч виплітаю з ніжних
згадок, де ти і я,
де відчуваю серцем
дотики губ твоїх,
плин паралельних терцій –
відзвуки слів живих,
де огорнусь, мов пледом,
в щедрість ласкавих рук,
де нам з тобою не до…

Хіттю сліпих розлук
вкрадено звичку ночі
бавитись грою тіл.
Хочеш, наснюсь я? 
Хочеш?!
Не пошкодую сил,
щоб відновити віру:
в ній – джерело надій.
Має ця ніч надміру
довгий в руках сувій.

*  *  *

Я снила сьогодні 
твоїм незабутнім теплом 
цілющим, як сонце 
і пахощі юних нарцисів.
Здавалися зорі надій 
золотим джерелом,
і місяць уповні 
над нами ліхтариком висів.

Ми солод кохання 
пили із божественних рук,    
неначе причастя, 
що душі самотні єднало.
І біг путівець наших мрій
попри плани розлук.
Безмежному щастю здавалося 
ночі замало.

Видіння казкове 
сирена прогнала страхом.
Знов ніч утікала тривожно  
за обрій багряний…
Я снила сьогодні 
твоїм незабутнім теплом,
і крила надії міцніли у мене,
коханий.

*  *  *   

Зніму із губ твоїх задавнені печалі 
легеньким дотиком розпещених вітрів,
щоб не забув ти 
наші пристрасті зухвалі
і поцілунок мій огненний пригубив.

Зніму з очей твоїх засмучену скорботу
блакиттю неба і невинністю зірок,
щоб не залишилось в них болю 
ні на йоту. 
Прийду туманами, 
як зцілення ковток.

Зніму із рук твоїх звичаєвості втому,
торкнувшись гілкою розквітлого бузку
долонь, що в світі, 
до страждань чужих глухому,
рятують мужністю планету цю крихку.

Зніму із губ твоїх задавнені печалі... 
Зніму з очей твоїх скорботи пелену...
Здолаєм вдвох в цім сатанинськім серіалі
випробування 
у найдовшу довжину.

*  *  *     

Проживаю свій день, 
як дорогу Христа до Розп’яття.
Намагаюсь ввібрати у себе 
хоч трохи спонуки  
від зірок, що у небі цвітуть, 
як розквітле латаття.
Та оголені нерви 
клюють, наче круки, 
розлуки.

Знову тиша німа,
пробігаючи простір кімнати,
обціловує 
вбране у темряву відчаю тіло. 
Я крізь неї кричу тобі, 
вражена дотиком: «Як ти?!»
І молитву малюю словами старанно... 
невміло...  

«Заступи... Збережи... Поверни...» – 
заговорена мантра   
на крилечках надій 
вилітає у небо безкрає 

і несе 
наші плани та мрії вчорашні 
про Завтра,
крізь Сьогодні, 
котре, як запалення, 
не проминає... 

Аромати зірок 
опадають на цвіт хризантеми,
відображенням снів 
бездоганно танцюють на стелі.
Піднімаюсь над крик, 
промовляючи втомлено: «Де Ми?!» 
Невагомість думок 
у холодній ховаю постелі. 

Знов у безмір ночей, 
що не мають жалю до страждання,
свій вихлюпую біль, 
щоб не втратити сили глибинні. 
В час розлук постає 
очевидною щирість кохання,
і зриваються маски із душ
о тривожній годині.  

*  *  *

Цей вечір, мов розсипані скалки 
бажань вчорашніх, 
вистелених болем.
І тліють згадки в пам’яті руки.
–  А чи дозволим ще собі…? 
Дозволим
між схлипами зіркової пори
ловити час у сіті наших планів
і класти поцілунки, 
як дари,
у жерла почуттів своїх,
вулканів,
що вихлюпнули денну ненасить
крізь шепоти і дотики, 
і знову
в обійми брати цю цнотливу мить,
що радо з нами йде 
в блаженну змову?

А чи дозволим ще колись удвох
ковтати ніч 
нестерпно спраглим вдихом,
дивуючи світи нових епох 
отим, 
що вмієм знехтувати лихом,
і з попелу нечуваних багать
виносимо у серці найцінніше?

Цей вечір наступає, наче тать...
Та слухавка почує зовсім інше,
коли нарешті вхопим тиші нить.

Скажу, 
що вірю в завтра нескінченне,
аби не знав,
як відстань ця болить...
І ще додам: 
«Не йди... 
туди... 
без мене».

*  *  *

Присвячую подружжю Чувальських, 
які познайомилися у шпиталі

Маленький дотик доброти
і погляду, і слова...
– А можна будемо на ти? 
Яка ж ти загадкова...
А можна будемо, 
а мо…
П’янке видіння ночі 
сьогодні разом доп’ємо,  
до розкоші охочі 
отих шалених почуттів 
для обраних...

– Спогорда   
кричати хочу: «Як ти смів?!»
Шепочу: «Згода… Згода…
Озвися ангелом із мрій, 
блаженних снів буянням.
Надпий самотність цю… 
Надпий!..» 

Ужалена стражданням
в байдужих сітях чорних днів,
що втратили свободу,
я хочу, 
чуєш,
щоб посмів
розвіяти негоду, 
яка злодюжкою прийшла, 
украла крок до Завтра… 

– Ця ніч – Амурова стріла.
Ім’я твоє – то мантра.

«Я хочу!!!» – 
воскресіння душ,  
що лютий взяв за бранок.
О ноче! 
Щастя не поруш:
хто зна, 
що дасть їм ранок…


* * *


ТИ ЛИШ НЕ ПИТАЙ 

Ти лиш не питай, 
що на думці, 
коли уночі
у спогад прийду 
і твій сон дивуватиму спрагою.  
Ти лиш не питай,
бо давно загубила ключі
тендітності слів, 
почуття наділивши відвагою.
  
Ти лиш не питай, 
де дістала я безміру сил,
пронісши крізь день 
хвилювання впереміж із болями.
Ти лиш не питай... 
Дай цілунком торкнутися крил- 
натомлених рук загрубілих, 
що вкриті мозолями. 

Ти лиш не питай, 
як без тебе я пораю дні,
дітей бережу 
від рубців повсякденних 
реальності.
Ти лиш не питай,
чом закохані очі сумні... 
Вдихаймо цю ніч,
залишивши на ранок 
формальності.

Ти лиш не питай, 
щоб не згаяли часу вуста,
з яких поспішаю
напитись кохання медового.    
Ти лиш не питай,
бо крізь ніч закричить самота:
–  Романтику геть!  
Хочу щастя, мій рідний,
прозового...

*  *  *

Здивується 
зайшла до нас несподівано
тиша,
що мрійно-покірна, 
що їй суголосна я… 
Інша…
Яка в наготі почуттів 
є незвично розкутою.

В цій тиші бажаю сьогодні я 
бути почутою 
очима твоїми, 
що хвилі лукавій подібні,
щоб ніч заповітна, 
де місяця промені срібні
сміливі занадто, 
неначе у змові із Ладою, 
втішалася іграми тіней, 
народжених звабою.

… Почута руками,
м’якішими за оксамити,
з яких ненаситно п’ю ласку.

Я хочу любити
всі вдихи і видихи  
миті цієї зухвалої,
допоки світанок 
не згасить зорі заблукалої. 

Незвична й собі в почуттях, 
безтурботно розкута, 
коханою хочу я бути…
Прожита й відчута…
Щоб спогадом бути 
у серці твоїм, 
насолодою
і щастя рікою,
омріяно багатоводою.


* * *


ЯК Я ХОЧУ ТОБІ РОЗКАЗАТИ

Як я хочу тобі розказати
про п’янкий аромат гіацинтів.
В нас ще холодно. 
Їм би поспати
у обіймах земних лабіринтів.
І про те, що вечірню заграву
соловей зустрічає піснями,
що люблю я помаду яскраву,
що секретів немає між нами…
Як же хочу тобі розказати,
мій далекий, 
мій любий солдате.

Як я хочу тебе запитати,
що б хотів на вечерю сьогодні?
Ну, борщі там, 
котлети, 
салати…
Дні ж святкові у нас, 
Великодні.

Пам’ятаєш, 
є в Ліни Костенко:
«Розкажу тобі думку таємну…»?
А станцюєш зі мною фламенко?
На побачення при́йдеш 
в ніч темну?!
Як же хочу тебе запитати,
Мій далекий, 
коханий солдате.

Як я хочу тобі розказати…
Як я хочу тебе розпитати…
Як я хочу тобі прокричати:
- Повертайся!
Незнаний солдате!

            
   

*  *  *

Наш вечір 
недопитих почуттів,
що мариться 
у спогадах видінням,
минувши понад тисячі шляхів,
обом нам 
озивається спасінням,
бо лине 
у безмежну 
синю вись
на ста вітрах нескореної долі,
леліючи думки: 
– Було... 
Колись...
Та завтра, 
попри біль на видноколі,
ми станемо ріднішими понад...
Не тільки половинками, 
а цілим.
Не буде вже довкола нас 
завад,
обпалені серця 
коханням зцілим. 

Як сутінки крадуться під вікном, 
у тіні розгортаючись гіллясті,
я спогад п’ю, 
як дар святий, 
вино,
яке дають вірянам на причасті,
і млосному видінню віддаюсь,
пірнаючи у сни-солодкі хвилі,
де знову я 
нічого не боюсь,
де ми удвох всесильні
і… 
безсилі…

Молитвою на сотні голосів 
росту в безмежну вись я 
і умінням
діждати вечір ніжних почуттів,
що мариться 
у спогадах 
видінням.

*  *  *

Дозволь: 
зітру з твоєї пам’яті страхи,   
сліди зневіри із думок, 
дочасно сивих. 
І задушевністю  
легкою, як птахи,
торкнуся мрій твоїх, 
дитинністю красивих.

Дозволь знеболити обвітрені вуста 
настоєм ніжності 
із присмаком утішним.
Я – твій цілитель, даний Богом, 
саме та,
що не дозволить 
залишатися безгрішним. 

Дозволь загоїти задавнену печаль,
що розрослася 
в хащі праведного гніву.
Нехай мій шепіт продзвенить, 
немов кришталь, 
і стане втіхою, 
дарує мить щасливу.

Дозволь вогню, 
в якого наші імена,
розкошувати 
в ці хвилини найсвятіші  
в обіймах сутінок, 
що стали край вікна 
між 
несподівано довірливої тиші. 

Дозволь коханню 
без умов і без відмов
втішатись нами 
до найменшої клітини,
бо ночі нарізно – 
обитель молитов,
де я прошу благословень тобі, 
єдиний.

*  *  *

Присмак втіхи болить на вустах,
як притомністю день озивається –  
знов самотнім залишився цвях 
той, 
де пам'ять про тебе гойдається
перепрілим в тумані дощем,
кольорами,
на сонці злинялими,
ненаситністю ночі, 
вогнем, 
у якому сильнішими стали ми.

Цвях цей – 
свідок пориву страстей.
Він учора сповідував запахи 
огрубілих у шанцях речей,
щоб серця знову краяли спалахи 
споминань про блаженство утіх,
за якими ховали ми відчаї, 
що народжені днем… 
Наче гріх…

Мов забули, 
що небом повінчані,
щоб дожити до стиглих сивин,
до жилеток із вовни овечої,
до онуків 
і 
до хуртовин
біля нашої згадки статечної.

Присмак втіхи болить на вустах,
як притомністю день озивається:  
знов самотнім залишився цвях…

Лиш мій погляд на ньому гойдається, 
воскрешаючи радість хвилин,
що для мене є Всесвітом, 
силою 
серед чорно-червоних новин.  

Я діждуся… 
Я буду щасливою!


*  *  *


(вірш-речення)

я, окраєць твоєї притомності
між реальністю і забуттям,
відмолю тебе у невідомості,
дам сваволю усім почуттям,
щоб за обшир згрубілої пам’яті
на розкриллі прострелених мрій
вознеслися ми, вірою налляті,
крізь байдужість хистких веремій
до безмежжя, 
де пестують втішено
днів колишніх живі промінці
нить надій, 
що війною не знищено,
щоб слова потекли по щоці
й просочилися спогадом ніжності
аж до серця коханого
так,
щоби ти з пів дороги до Вічності
повернувся в улюблений смак
губ і слів 
попри вирок законності,
щоб на зло ворогам і смертям
переміг ти цей стан безборонності
між реальністю і забуттям.


*  *  *


Знеструмити поглядом волю,
усмішку і душу
сьогодні тобі я дозволю,
чесноти порушу.
Обачність зрадливу відкину –
крадійку довіри.
Любімо цю днину полинну
безтямно, 
без міри.

Зірву поцілунком бажання,
розквітлі настільки…
Кохання прийми, 
як убрання,
як захист, як ліки.
До болю оголені нерви 
візьми у обійми.
Забудь про відгули й перерви,
бо – в храмі надій ми.

Мить таїнства духу шалена –
у голосі тіла…
Наш рай розбудила сирена...
Тобою знов снила…


*  *  *


Я прийду сновидіннями, 
ладаном
просочусь у ненависний день 
і для тебе неждано-негадано
стану відблиском втішних знамень
у грайливому сонячнім промені,
що пролився з небесних валіз,
щоб хвилини,
від бою утомлені,
поцілунками зцілити…
Із
розпашілих від спраги самотності
здичавілих безсонних ночей
я проллюся дощем безтурботності,
стану силою всіх панацей…

І хоч ниточку щастя розкішного
знов обірве ранковий туман,
все ж від дотику справжності спішного
стане дужчим мій рідний титан.

*  *  *

Я тінню вечора вчорашнього                
торкнуся щік твоїх неголених,          
до рук, 
що вмиті вітром, 
росами,
і до заплющених очей,
щоб диво затишку домашнього,
влилось до снів 
тривожно-зболених,
зійшло рясними медоносами,
як Богом посланий єлей.
 
Мабуть, борги всі нами сплачені,
бо ми, 
шляхи пройшовши зболені,
знайшлися раптом і розмовою
звели між душами місток.
І блага, що земним призначені,
віднині стали нам дозволені.

Ця зустріч є не випадковою,   
а вдалим задумом зірок.


* * *


ХВИЛИНА
(вірш-речення)

Гойдають промінці
побляклу квітів тінь,
що, втомлена від дул,
шукає десь притулку:
чи в погляді твоїм,
чи в сяйві мерехтінь
лякливих перших слів,
охочих до частунку
звабливо-ніжних губ,
бажання, 
стислим в «так…»,
що падає на дно
обвітреного серця,
щоб вдвох спинити час,
відчути щастя смак,
летіти на вітрах,
минаючи стебельця
невинно вбитих трав,
вологості дощів,
пробачень в пів життя,
солодкого настою

«сьогодні», 
«тиша»,
«ми»,
жаги без берегів 
і трепету душі
в стремлінні буть собою
без погляду назад,
у завтра 
чи «чому?»,
бо є аж 60
секунд у цій хвилині,
що зборює тіла,
розріджує пітьму,
впиваючись теплом,
мурашками по спині
паде углиб віків
незбореним «люблю!»,
щоб знову прорости
квітучим руном долі,
коли очима дул
стрічає на нулю
від диму чорний день,
настояний на болі.

*  *  *   

Фліртує дощ весняної пори.
Йому здається вдало, 
бо сміливо:
убрав сади у сірі кольори,
на сонце озирається ревниво. 
Загнавши нас у кокони житла,
дарує час подумати про сутнє –  
наш острів незамінного тепла,
в якому все омріяне присутнє. 

Сьогодні я довірила дощам,
що зорі вкрали з нашої розмови,
мелодії, 
які складали там,
де гра бажань не відала відмови,
не знаючи у пристрасті глибин,
пірнала в хвилі-забавки казкові,
де ми 
до неподільності клітин
зріднитися в одне були готові.

Прошу: 
– Дощі! Не змийте із думок,
стікаючи у розпач дня сирого,
мій запах, 
тіла й голосу танок, 
народжений для рідного... 
одного. 
Летіть у віщі сни словами фраз,
коханим зацілованих в безтямі,
немов тоді, 
як злива прала нас,
самітників, 
у світлім щастя храмі. 
Торкайтеся душі його теплом,
романтики ночей шалено-ніжних,  
і станьте тим натхнення джерелом,
яке з чуттів вирує дивовижних.
Ви, створені богами, 
захистіть!
Ви, вісники відродження й онови,
на острів наш родинний поверніть
мелодії кохання без відмови.


* * *


ВІДЛУННЯ НОЧІ

Луною відбивається хода
годинника… 
Чи світло теплих спогадів?
Здається, зовсім ночі не шкода
утомлених недо́палкових поглядів.

Звиваються в тоненьку цівку сни,
управно балансуючи на промені,
і в пахощах воскреслої весни 
з минулого скресають тіні стомлені.

В мелодії, що лине крізь віки,
вітри стають думок твоїх цитатами, 
самотність розбивають на зірки,
що падають надіями лапатими. 

Душею розчиняюсь в темноті,
мовчанням пробігаю обшир вічності – 
цю дійсність у жорстокій наготі, 
утомлену епоху героїчності.

А небо стелить хмари молоді, 
вкорінюється сном у підсвідомості.
І чується світанок в цій ході
з поверненням тебе із невідомості.

*  *  *

У день твій пролитися хочу я 
променем світла,
у венах твоїх обізватись жагою любові,
щоб кожна клітина, 
зневірена в долі, 
розквітла, 
повірила в те, 
що всі лиха земні – тимчасові. 

У вечір із сонцем спуститися хочу 
в долоні,
що ніжністю зняти уміють
із мене утому,
торкнутися піснею серця 
і рідної скроні,
щоб стала та пісня 
зорею на небі нічному.  

У ранок зайти 
сподіванням просвітленим хочу, 
щоб знову збудити в тобі 
кольорові надії,      
які одкровенням ростуть 
крізь молитву пророчу.
Ми зможем удвох 
подолати могуття стихії.

*  *  *

Вдягну найкращі серед слів
я на вуста в цю ніч жадану.
Такою буду, 
як хотів, 
а я боялась… 
В ніч цю стану 
смачною, 
начебто вода,
що вгамувати вміє спрагу,
немов розкута вереда,
що не віддасть твою увагу
ні розгалуженню тепла
від літніх променів пестливих,
ні ночі, 
що тебе вела
стежками мрійних снів грайливих,
ні жартам друзів,
ні рідні,
ні навіть матері… 

Потому…
Як стихнуть тіні на стіні, 
твою позначивши утому,
і просочиться тиша в дім,
яку гойдатиму на віях,
щоб ти спочив передусім 
і відновився у надіях.

Спинися, 
тише золота!
Дай нам нажитися тобою.              
Слова найкращі на вуста
вдягну 
опісля, 
мій герою.

КОХАЮ ВВІ СНІ Й У БЕЗСОННІ 

Сьогодні 
в твоєму безсонні
я буду 
пелюсткою цвіту,
зорею, 
що спить на долоні,
і крилами вільного вітру,
в твоїм неслухнянім волоссі 
заплутаюсь 
синім промінням, 
і в місячному безголоссі 
з'явлюся 
щасливим 
видінням.

Сьогодні в твоєму безсонні
я буду
краплинкою поту,
щоб всі почуття безсоромні
безстрашно віддати польоту,

полинути в царство 
«між нами»,
блаженно торкатися тіла,
знеболити відчай вустами,
щоб сила у м’язах міцніла. 

Сьогодні в твоєму безсонні 
я буду 
стійким ароматом 
бузкових тонів на амвоні,
що висне й вривається раптом,
бо зась тобі: 
ти – в обороні,
не можна 
вподібнитись 
воску...

Кохаю вві сні й у безсонні
всього до клітиночки мозку.


* * *


ЧЕКАТИМУ 
 
Віддерти спогад з пам’яті до крові,
зоставшись поміж буднів самотою,
і тіло,
і думки мої готові...
Впаду, здається, я вже...
Чи устою?..
Чи зможу ранок пестити в долонях,
дощам рясним віддячити за втіху?
Бреду босоніж знову по безсоннях
до тебе, 
крізь хмарину срібнотиху,
щоб ніжністю торнутись твого болю,
щоб знов скупатись в погляді коханім,
набутися тобою вдосталь, вволю,
як в першому причасті довгожданім,
обіймами найкращих крил у світі
струсити тінь підступної зневіри,
щоб вкотре воскресити щастя миті,
коли в мій сон приходиш крізь ефіри.

Щоб вкотре відродилась наша сила
при думці про омріяний світанок,
я відстані думками скоротила...
Чекатиму тебе знов на сніданок...

*  *  *

Тиша нічна, 
що вплелася в обійми між нами,
сон твій короткий 
ніяк роздивитись не може.
Стану зорею я 
понад тривожними снами, 
зіллям кохання, 
що біль у тобі переможе.

Стану молитвою там, 
на жаснім крутосхилі,
в час, як за мить від провалля 
спинилася віра,
неподоланною міццю сейсмічної хвилі 
перед столикою пащею дикого звіра.

Стану любов’ю, 
терпінням, в життя довжиною,
рідністю душ, оберегом, удачею,
сонцем. 
Я на слова найніжніші не буду скупою,
щоб не потоншав покров 
над моїм оборонцем.

*  *  *

Втомлений день
розпорошує зустрічі й звуки,
ловить губами
розпещену мріями ніч.
Дай на порозі 
принадного щастя 
й розлуки
спити блаженства Грааль 
до нагот протиріч.  

Дай прорости почуттям 
в довгождане зачаття
слів найніжніших 
і таїнства щедрих мовчань,
знов спалахнути снагою, 
розквітлим багаттям
зрілої ночі 
в пекучих долонях прощань.

Ніжністю дай огорнути і думку, 
і тіло,
влитись любов’ю 
у вени щоденних марнот. 
Не пробачай ні хвилини, 
якій закортіло
трохи спочинку 
під куполом стиглих висот.

Дай відновитися вірі 
в пречисте єднання
спраглості душ, 
що зустрілись для місій святих,
щоб на Землі 
не утратило сили кохання,
піснею стало, 
прозріннями прагнень нових.

*  *  *

Ти відчуєш мене у собі
ароматом п’яніючих квітів,
воркуваннями двох голубів,
що кохання видзьобують миті.

Ти почуєш мене у піснях
стоголосого лісу планети,
у мелодіях вітру, думках,
що списали в любові поети.

Ти побачиш мене у росі,
в кришталевім сльозини тремтінні,
поміж верб у розкішній красі,
у обіймах вечірньої тіні...

Я з тобою у тихій журбі
і як радості плещеться злива...
Я усюди, бо я – у тобі, 
половинка твоя незрадлива.

 

*  *  *   

Я термін «кохання»
твоїм 
охрестила ім’ям,
і хоч поміж стріл, 
що Амури пускають між люди,
чутки 
намагаються
безлад чинити усюди
я світу хисткому 
тебе
вже ніколи не дам.

 

*  *  *


Ця осінь пульсує 
у кожному нерві, здається.
Вкорочує відстань між словом 
рясна позолота. 
Миттєвості сонця 
ловлю на окраєчок серця, 
бо раптом на бабине літо 
закінчиться квота. 

У теплу надію вдягаю 
розпещену вічність.  
Сиренами краяну синь 
набираю в долоні. 
Вплітаю грайливі вітри
у спокусливу ніжність,
щоб тіло твоє 
напувати у ночі безсонні.

Заплющивши очі, 
лечу над овидами щастя 
у велич безмежну...
Себе віддаю пориванню,
як листя осіннє, 
що в гілки цілує зап’ястя, 
відчувши хвилину 
свого вознесіння 
останню.

Мовчанням стікаю 
по звабі багряної тиші.
Твій подих в обійми беру, 
спопеляюсь тобою.

Ця осінь фарбує думки 
в кольори найрідніші,
бо знає, 
що весни приходять 
услід за зимою.  

*  *  *

Я до тебе прийду серед снів, 
огорну ніч у місячні крила,
аби ти позабути не смів,
що я є – твоя мрія примхлива.

Я промінчиком сонця ясним
поцілую тебе на світанку,
аби ти прокидався із ним, 
пам’ятаючи сон про коханку.

Із безхмар’я дощем упаду
я у літню спекотну хвилину,
свіжим вітром у дім увійду,
в серце спогадом ніжним прилину 

і розсиплю перлини роси,
як замріється вечір на ганку, 
аби ти між тієї краси
знов побачив мене – забаганку.

Хай між нами безмежні стежки,
вкриті пилом розлуки дороги –
двох закоханих навіть віки
розлучити не матимуть змоги.

*  *  *    

Не суди за нестерпне бажання  
прочитати в тобі сокровенне 
і посіяти розчарування,
що «не ті» всі були, 
хто «до мене».

Ти спокусником завжди був гарним,
та не втішив любовної спраги,
бо ганявся за щастям примарним.
Я – та жінка, 
що варта уваги.

Просто жінка…
Торкнися вустами
сяйва погляду-втішної згуби.
Хай всі відстані, що поміж нами,
подолає: «Коханий мій, любий…»

Розлетяться на сотні крижинок
до «колишніх» твоїх залицяння.
Ще не віриш?! 
Найкращий ужинок – 
то не перша любов,
а остання…  


* * *


ВОНА

Заплакало небо, 
терпіння допивши до дна.
Світанок розквітлий 
сховав поза хмарами очі.
А їй все здавалось, 
що в світі така лиш одна,
що в долю її 
тисячі 
увібратись охочі. 

Хоч з «Доброго ранку!» 
сусіди згубили слова,
і очі ховали від посмішки друзі,
знайомі,
вона ж бо світилася: 
днина вродилась нова,
яка обіцяла надвечір 
коханого в домі. 

Мовчало, немов чужоземець, 
в ній шосте чуття...
Боялась, щоб серце 
не втратило стежку орбіти.  

Щаслива, як весни, 
наповнені соком життя,
вона сподівалася 
ніч із коханим зустріти. 

Вона оминала тривогу 
й сирен голоси, 
впивалася мріями, 
наче казковим настоєм...  

Чи вмить зрозуміла, 
почувши: «Жорстокі часи...
Прийміть співчуття... 
Чоловік Ваш був… 
справжнім Героєм!»? 

І плакало небо, 
терпіння допивши 
до дна…


* * *


НАРЕЧЕНА ГЕРОЯ

А вона обпікалась думками 
до вечора сірого.
Одягала білизну з мережива, 
як на побачення. 
У обіймах проміння 
від місяця холодношкірого
віддавалася мріям 
і слізно просила пробачення
за встидливість, яка
почуття всі тримала на прив’язі, 
за невміння віддатися пристрасті 
всепоглинаючій, 
за мовчання, 
котре не давало розквітнути приязні,
за майбутнє без «ми», 
що гойдалось у тиші караючій. 

Співчутлива зима озивалась то снігом, 
то зливою
у відлунні сльози, 
що здавалась вселенською драмою,
бо росла із душі, 
що колись була надто щасливою,
і хотіла з коханим назватися 
татом і мамою...

*  *  *   

Як мить цю проминути поміж нас,
щоб раптом не озвалися вулканом
шалені почуття, 
що водночас
є жданим порятунком і капканом,
з якого вже не вибратися нам 
у час, 
де діяв роздум, як мірило,
де вміло керували ми життям,
де…
Ні!
Нам так сьогодні пощастило,
бо спротив міжгалактикових сил 
чарує забороною: «Не можна!»,
а в серці – дивна музика вітрил,
що Всесвіт упокорити спроможна.
Отямитись не хочу: 
не усім
дарує Бог кохання-панацею.

Цю мить, що поміж нас, 
не проминім!    
Впізнай в мені, коханий, Галатею.


*  *  *   


(вірш-речення)

А ти пообіцяй
прийти у сон до мене
сьогодні, як завжди,
і трішечки не так:
щоб в друзки всі думки 
про журне цілоденне,
щоб лиш казкова ніч,
в якій – кохання смак 
із терпким забуттям 
і розсипами шалу 
божественних утіх,
вготованих для двох,
що виросли з розлук
у пристрасть небувалу
закоханих сердець 
на злій межі епох,
що мусим подолать 
попри страхи граничні,
жорстокий біль утрат, 
жахи випробувань, 
щоб в день новий прийти, 
немов боги величні, 
котрим під силу все 
в могутній час вертань.

*   *   *  

Ти – витвір уяви моєї півсонної 
чи
я ніч цю малюю самотністю, 
зорі п’ючи?
І падає спрага з-під вій
на розчуленість тіл,
на жадібність, 
втому
коханням знесилених крил.
А вітер гортає 
розгублену варту завіс
словами чи маренням 
в серці народжених сліз…
Знов місяць обвуглює променем
пам'ять про «ні…».
Так хочеться шибкою стати
в етернім вікні,
щоб ти доторкнувся хоч подихом,
поглядом хоч
до мрії,
сміливої з волі нічних потороч,
до вдиху, що зрадно б’є струмом:
– Почуй! 
Прокричи!
Ти – витвір уяви моєї півсонної 
чи?..


* * *


КАРА ЧИ ЩАСТЯ?
(вірш-речення)

Вщухати пружинами нервів 
поволі
у замкненім колі
надій і терпіння,
мовчати 
риданнями тіла у танці,
мов кава на таці,
до сліз розуміння,
торкатися 
подихом переселенця
до самого денця
твого аромату,
триматися поглядом 
птаха-вигнанця
єдиного шанця –
тебе як догмату,
ковтати 
прозорі від подиху кроки,
немов то пророки,
як світле причастя,
в обіймах 
безмежність любові тримати
без плати за втрати –
це кара чи щастя?

*  *  *

У погляді втопитися боюся, 
в обіймах розчинитися твоїх...

Хай краще я пустою видаюся,
аби не спокуситися на гріх 
велінням незборимого бажання, 
щоб надбаних не втратити чеснот,
приречених на тихе вимирання,
як зборе їх життя-коловорот. 
 
За слово зашпортнутися боюся,
щоб раптом не відчув, 
не зрозумів,
що з владою твоєю я борюся,
як птах на перехресті двох вітрів. 
Борюся, 
розуміючи, що сила –  
зі мною в цій розмові-напівсні,
бо щирості я в серці не зносила,
а ти фальшивиш... 

Холодно мені.


*  *  *


Присипаю сліди 
згенерованих зустріччю
ніжностей,
що зродились в мені
несподіваним дотиком слів,
стопричинами «Ні!», 
бо в смаках маєм 
безліч розбіжностей,
і тому, 
що нізвідки з’явитись 
в мій простір посмів,
і  тому, що собі зареклася: 
– Щаслива в самотності.  
Вже кохання пісням 
на руїнах душі не цвісти.
І давно не гірчить 
в моїх спогадах 
дим незворотності,
бо спалила мости 
у світи, 
де можливі «Я – Ти».

Присипаю сліди 
згенерованих зустріччю 
ніжностей,
стопричинами «Ні!»,
у байдужість вбираю слова,
що уяву мою 
понесли 
у сади дивовижностей,
у яких тільки двом 
відкриваються щастя дива. 

Не іди!.. 
Розчаклуй 
цю зневагу, 
на кару приречену!
Дай хоч слово чи крок,
щоб вхопитися мала за що.
Цю холодність пробач, 
що впокорює душу розпечену.
Доторкнись, 
щоб відчути…
щоб знати, яка я, 
якщо…

*  *  *

А хочеш, 
я буду щасливою, 
солодкою спогадів зливою,
щоб ніжними
змити 
краплинами
утому твою без вагань? 
Веселою буду, 
дбайливою,
як промінь над літньою нивою,
і добрими стану новинами 
в далекій дорозі чекань.

А хочеш,
я стану сміливою,
рікою кохання бурхливою,
зі снів, 
що з димами й туманами,
зітру гіркоту полину,

в бажання прилину звабливою, 
як вітер, 
незвично грайливою, 
ввійду ідеалом покірності 
в омріяну казку нічну.  

А хочеш мене вередливою,
химерною, 
трохи вразливою?
Тебе до дощів ревнуватиму,
до вітру, 
до днів і ночей…

Пробач, 
як буваю лякливою,
мов пісня утрати, 
журливою… 
Хоти! 
Я від слів не тікатиму –  
хай світ ощасливиться цей.

*  *  *

Стежки розлук 
блукають домислами 
всюди 
і водять серце 
слідом шепоту вітрів,
що підслуховують, 
коли пліткують люди,
й запам’ятовують 
окремі поміж слів. 

Коли ведуть тебе думки 
у прохолоду 
чужих в незвичності 
розмов-пересторог,
згадай любов мою, 
безмежно повноводу,
роману нашого 
написаний пролог.

Довкола нас
болюче тріскаються шлюби,
крихка душа 
стомилась від поневірянь.
А ти згадай, 
що ми з тобою – однолюби, 
і недовірою кохання не порань.

Нелегко й так йому 
іти поміж вітрами.   
Ми вдвох допишемо 
найкраще із видань
про почуття, 
яке омріяне богами,
і зупиняють хмари плин 
від здивувань.

Не забувай, 
що ми з тобою – однолюби...

*  *  *

Ти плюс Я – на долонях 
кришталевих епох-наших доль. 
Час невтомний – на скронях. 
Серцю щирим побути дозволь,
щоб пів світу почуло 
про безмежну провину мою
в тім, 
що Нас проминуло… 
Я собою в цю осінь стаю.
Я стаю падолистом,
захмелілим в обіймах вітрів,
із божественним змістом,
як того ти схотів…
Ти схо-тів…

Пий кохання з бокала –  
почуття найсолодших сортів.
Я цей вечір приспала,
щоб забрати тебе не посмів
із обіймів жагучих,
що достигли між днів самоти.

Поміж бід неминучих
я з тобою готова іти
в наше завтра і – 
просто…
Зобов’язань до ніг не стели.
Ми, 
столітні за зростом,
вже були тут колись…
Вже бу-ли.

Між осінніх мелодій 
ми свою відшукали для втіх. 
Де ночей наших злодій,
побувати за літо устиг,
не питаю, бо осінь-
наймудріша пора нас звела.
На моєму волоссі 
спочивають твоїх два крила.

Ми в щасливих безсоннях –  
королева і владний король.  
Ти плюс Я – на долонях
кришталевих епох-
на-ших доль…

*  *  *  

Хтось посіяв вітри шалені
у мою невгамовну вдачу:
і синиці нема у жмені,
й журавля в небесах не бачу. 

Випадково мене зустрівши
на своєму шляху земному,
ти без мене уже, 
між іншим,
відчуватимеш лиш оскому.

Найшаленіші дні кохання  
найдорожчих облесниць світу 
віддаси за моє мовчання 
і мій дотик – 
цілунок вітру.

Пересичений зовом весен,
загорнутись захочеш в осінь,
що пустилась човном без весел 
у туманно-звабливу просинь.

Незбагненність своєї суті
прочитаєш до слів останніх,
зазирнувши у дивну сутінь
почуттів найщиріших ранніх,
у яких оживуть відтінки
і буденних потреб, 
і 
«Хочу 
до цієї торкнутись жінки…
Заворожу її, 
зашепочу…».

Щоб в твоїм океані зваби
не втопились думки шалені,
сіть бажань розірву я… 
– Нам би...
МИ незді́йснені 
і… 
нездійсне́нні.

*  *  *

У нетрях 
найглибшого спогаду 
бавиться вітер.
А ніч відболіла 
хитається тихим зачаттям 
світанку, 
в якому себе ти з життя мого витер,
спаливши безжально минуле 
над спішним багаттям. 

В лелітки-слова ти вбираєш
імення достойниць,
гартуєш звабливість, 
даровану Богом відроду.
Притьма зачинила душа моя 
стулки віконниць,
щоб ти не втішався дощем в ній.
Не знав про негоду. 

Пройду крізь видіння п’янке 
і солодку задуху, 
з якої тверезою вийти 
вдається не кожній...
Здійму на вітрила бажань 
зосередженість духу,
яскравість чуттів розчиню 
в тихім слові 
«Порожній!»
  
Світанок зустріну 
незвичним донині:
– Прощаю!
Прощаю себе 
за зухвалість повірити в диво. 
– Послухай-но, вітре! 
Подай нам із променів чаю,
бо волю свою починати 
потрібно красиво. 

*  *  *

Давно переболіла я весною, 
оманливою грою диких трав,
що бавилися нашою жагою, 
коли мій дух ти словом спопеляв.
 
Нещирим обіцянкам дати волю,
бажання підкорити ти умів... 
Умів!
Колись… 
Тепер же не дозволю:
взялась за віжки власних почуттів.
Далеко в сховку серця – 
цвіт прощення 
того, хто вчора в ньому рухав кров.
Збудилася.
В печалі одкровення 
зродилося бажання молитов.

Молюся за прийдешнє в мирнім літі,
за те, щоби себе знайти у нім, 
за дні, любов’ю щирою зігріті, 
яким навзаєм радо відповім.

*  *  *

Я – хвиля, що минає дикі скелі  
тих зваб, 
які очікують на мить   
зручної випадкової дуелі, 
щоб серце легковірне полонить.

Я – хвиля найніжнішої лазурі,
що бавиться в обіймах у вітрів,
удячна цій прихованій цензурі, 
яку ти поміж нас уміло звів.
 
Я – хвиля, 
що ховає у глибіні
довершеної форми почуття.
Ми чужістю щасливі... 
Ми не винні,
що в юність не буває вороття.


* * *


КУПАЛЬСЬКА НІЧ

В ніч, коли із папороті квіти
обраним потягнуться до рук,
хочу одного тебе зустріти,
шепоту ловити ніжний звук, 
той, що світлим чаром обіймає,
в душу лине, 
стелиться на дні,
прагненням кохання спопеляє,
щастям озивається в мені. 

Хочу одного тебе... 
Віночок 
в ніч ту понесу живій воді.
Стану однією з мавок-дочок
пралісу... 
Відчуєш ти тоді
смак найпотаємнішої млості,
витканої щирістю віків.
Ми на цій землі не просто гості –  
диво непізнанне серед див. 

Хочу одного тебе... 
І ватрі
лик твій освітити я не дам.

Ми, найкрасивіших митей варті, 
родичі уславленим богам,
викохаєм з дикого насіння 
пристрастю народжену любов,
втішну, 
наче сонячне проміння,
звабну, 
як безкрайній шум дібров.

В ніч, коли із папороті квіти
обраним потягнуться до рук,
хочу одного тебе зустріти,
щоб заговорити від розлук 
ніченьку, 
сповивану обітом,
доленьку,
призначену для двох,
музикою знятися над світом,
що благословив коханням Бог.

*  *  *

Я знов полюбила тишу.
Тікаю в безмежжя світле 
цілованих там, 
в минулім, 
росою умитих трав.
Горнуся у неї щільно, 
в повітря п’янке, 
розквітле,
і спогад ловлю на дотик, 
де подих ти мій ковтав, 
де ти красномовно й ніжно 
сонети читав очима,
де мліла тодішня тиша 
у ніжних твоїх руках,
де гріх полював на тіло, 
а святості тінь незрима
прощала земні провини, 
вустами знімала страх.    
                               

Стелилась покровом ночі 
давно, 
в незворотнім часі,
ота незбагненна тиша,
солодша за сотні тиш,
бо там, 
на долонях світу, 
бо там, 
на всесвітній трасі,
з рук Бога пили ми щастя, 
для нас вготоване лиш.  

Це щастя дало нам сили 
на тисячі літ… 
На вічність,
що тернами йде мовчазно, 
долаючи виклик доль.

Я знов полюбила тишу. 
Мабуть, це егоїстичність.
Знов спогад ловлю на дотик. 
Цю слабкість мені дозволь.

*  *  *

Літній вечір вигойдував 
грона достиглі кохання.
Мимоволі пили ми 
на мріях настояний сік, 
що жагою манив, 
заступивши благенькі вагання, 
вів бажання сліпі 
у бурхливий емоцій потік.

Одинокі серця, 
проминувши свій час пошуковий,
були впевнені в тім, 
що про них вже забув білий світ, 
тож тепер смакували слова 
і туман загадковий,
що сочився крізь простір, 
зневаживши сили орбіт.

Розцвіли небеса 
міріадами цяток причастя.
Стала на́зирці ніч, 
що крізь вечір лозою зросла

і повзла у думки 
пожаданою величчю щастя, 
розгойдавши проміння, 
що впало на наші тіла.  

Дивувались зірки своїм заздрощам: 
–  Що ж тут нового?! 
Їм від музики пристрасті 
обертом йшла голова 
і бажання летіли
на крилах кохання палкого  
до землі, де в шаленім танку 
вирувала трава. 

Ми просили, щоб день 
забарився в далекій дорозі,  
щоб душі дві самотні 
спили мить кохання сповна,
до межі, на котрій 
розійтися вже будуть не в змозі,
бо відчули серцями, 
що «ми» – то для них однина.


*  *  *


(вірш-речення) 

В ненаситне горнило світів
я вкидаю себе всю, 
як є,
щоб забрати мене ти посмів
у життя відчайдушне своє,
щоб спонукою поряд іти
через хащі утрачених днів,
бути дотиком там, 
де є ти,
де реальність стається зі снів,
щоб з насіння земних почуттів
квітку щастя зростити удвох,
найрідніших триматись богів 
у часи неосяжних тривог,
не згубити у серці весну 
із буянням її кольорів, 
подолавши дорогу страшну, 
від іуд не набратись гріхів.

*  *  *

Я в житті цім – твоя обраниця:
і володарка, і раба.
Хай всі кажуть: 
– Їй так таланиться! 
Хто вони?!      
Гомінка юрба...

Колобродять словами сірими
в лабіринтах чуттів святих,
до яких ми ввійшли дозрілими.            
Що до нас їм?!
Що нам до них? 

Я в житті цім – твоя обраниця: 
і володарка, і раба. 
Все намріяне з нами станеться! 
Від юрби це залежить хіба?

*  *  *

Проминають сніги... 
Проминають збезчещені весни,
що не встигли своє дорости, 
доцвісти, понести...
Прошу, рідний, тебе:
- Хоч травинкою… 
віттям шелесни, 
як відлуння надій,
бо у всьому вчуваєшся ти.

Наші дні обікрав
божевільний сусіда-злодюга.
Сіра мла самоти 
краєвид сподівань затягла.
Поміж наших сердець
кілометрами множиться туга, 
проминають життя, 
не ввібравши достатньо тепла.

Ти в мені – мов зоря, 
що дарує натхнення і світло
і повсюдно веде
сподівання в здійсненність бажань.   

Я прошу Небеса, 
щоб між бід сьогоденності квітло
почуття наших душ 
попри витівки випробувань.

Лиш тобою живу… 
Шепочу молитви в сновидіння
збайдужілих ночей, 
що відвикли від ласки й утіх,
і у Бога прошу піклування про тебе, 
спасіння
від ворожих очей, 
від нечулих вогнів навісних. 

Знову осінь несе
золотисту порошу світами.
Відлітають птахи, 
щоб деінде притулок знайти…

Проминають сніги…
Та любов не минеться між нами,
кровний Всесвіте мій.
Я воскресну лиш там, де є ти.   
                           
Понести - розм. завагітніти

*  *  *

Ти просто кохай… 
Без умовностей нашого світу.
Забудь про учора... 
А завтра?..
Чи Завтра – 
для нас?..
Оманливий день 
нам дарує хвилину цю світлу,
щоб з неї узяти
любові чималий запас.

Ти просто кохай…
Хай слова із космічного пилу
зростуть через тишу 
спокусливим дотиком губ, 
що створять мене, 
невпізнанно щасливу,
стокрилу.
Кохай, як востаннє…
Хвилинну цю тишу голуб.

Ти просто кохай 
ненаситно цю ніч 
до останку,
як сонце весну, 
що зреклася освідчень зими, 
як першу в житті 
заповітно жагучу коханку,
щоб поміж побачень 
у спогадах 
квітнуло 
«МИ».

   
*  *  *


День розпашілий
силкується зняти утому
з погляду, 
голосу, 
тиші, 
що гаряче дише.
Тіні ростуть від крайнеба 
в повітрі сліпому.
Вітром... 
Чи спомином 
вечір фіранку колише?.. 

Пам'ять вихоплює 
миті земні раювання,
де ми на хвилях, 
що валу дев’ятого вищі,
спазми півслів поскладавши 
на вівтар кохання, 
зорі цілуємо, 
наче провісники віщі.   

Скільки?..  
пів року, 
пів кроку...
години, 
хвилини
маємо відстань до щастя, 
де будем вдихати 
зустрічі радість, 
бо і 
найсолодші чужини 
не до смаку, 
як не можеш «Кохаю!» сказати...   

Зливи, 
спекота, 
безсоння, 
знемога зловтішна
хай не зрадіють, що в ніч цю 
Ми знов не збулися:
в спомин до тебе прилину, 
спокусниця грішна, 
і прошепочу: 
– Чекаю тебе… 
не барися…


*  *  *


А ти в мені ніяк не проминаєш
ні словом, ні мовчаннями, 
ні…, ні…
Зухвалістю бажань 
в мій день вростаєш,
немов іду босоніж по стерні. 

А в ніч вростаєш радістю падіння
сформованих уявою понять.
Солодка згубо серця!
Ти – спасіння
доби, 
з любові зшитої й проклять.

Вростаєш, як надія світанкова,
коли благословляється на світ,
в молитву, 
що до Бога йти готова,
повіривши в кохання первоцвіт. 

Від погляду твого – снага у тілі.  
А дотик слів – мурахами до п’ят.  
Відкиньмо всі думки зарозумілі,  
взаємним почуттям скажім: «Віват!»


* * *


ЩОБ НЕ ВТОМИЛАСЯ 
ЖИТИ ЛЮБОВ

Я із подихом вітру 
в твоїм тілі жагою озвуся, 
ароматом достиглим 
найсолодшої з наших забав,
де, щаслива, 
як всесвіт, 
п’ю кохання земне й не нап’юся, 
мов романтику зорі 
в час багряних вечірніх заграв.

Крізь глуху порожнечу, 
що спроможна товстішати з часом, 
дивомрії несу я 
на крилах святих молитов,
щоби віра у щастя
оберегом озвалася й спасом,
і, здолавши негоду, 
не втомилася жити любов.


* * *
  
  
Знов день 
спопелився у ватрі
пори, 
що змарніла в диму.
Ми варті найкращого.
Варті!
Тебе я обрала тому.

 

За матеріалами: Погребняк Н.В. Кохання солод як причастя. Лірика. Вінниця, «Нілан-ЛТД», 2024.

 


Останні коментарі до сторінки
«Наталія Погребняк. «Кохання солод як причастя» (лірична збірка)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми