Тетяна Прокоф’єва
ТАЄМНИЦЯ СВІТЛОГО ЛІСУ
(казкове оповідання)
Маленька пригода двох друзів, Максимка та Миколки, та їхнього вірного песика Світлика несподівано перетворюється на небезпечну подорож. Звичайний ліс на околиці села виявляється чарівним місцем, яке благає про допомогу.
Світло лісу згасає, а з глибокої темряви з'являється загадкова Тінь, яка прагне поглинути все живе.
Щоб урятувати магічний світ, хлопчикам доведеться знайти три втрачені іскри. Але ці іскри ховаються не під камінням, а в їхніх власних серцях. Чи зможуть герої подолати свої найбільші страхи, коли навколо згасає останнє світло?
Це зворушливе та захопливе казкове оповідання про те, що навіть найменший добрий вчинок здатний перемогти найбільшу темряву. Історія, яка нагадує: справжні пригоди ніколи не закінчуються, поки ми вміємо творити добро.
Розділ 1. Зникнення
Сонце тільки-но підіймалося над селом, обережно торкаючись дахів будинків золотими променями. Ранок був тихий і трохи прохолодний, але повітря вже пахло весною — свіжою травою, вологою землею і чимось новим, ще невідомим. Максимко стояв біля воріт і чекав.
— Миколко! — гукнув він, приклавши долоню до очей, щоб краще бачити дорогу.
За кілька хвилин з-за рогу вибіг його друг — трохи захеканий, з розкуйовдженим волоссям і усмішкою до вух.
— Я вже тут! — вигукнув Миколка. — Мама змусила снідати, уявляєш?
— І правильно зробила, — засміявся Максимко. — Бо ти б про їжу забув, якби міг.
— Та не забув би! Просто... — Миколка зам’явся. —
Сьогодні ж ми йдемо до лісу.
Максимко кивнув. Вони давно планували цю пригоду.
Поруч із ними весело крутився їхній песик — невеличкий, білий із рудими плямами, на ім’я Світлик. Він махав хвостом так, ніби знав: сьогодні буде щось особливе.
— Світлику, ти з нами? — запитав Максимко.
Песик радісно гавкнув.
— Тоді вперед! — сказав Миколка.
І вони рушили стежкою. Ліс зустрів друзів тихим шелестом листя. Сонячні промені пробивалися крізь гілки, малюючи на землі яскраві плями. Було красиво... і трохи загадково.
— Чуєш? — раптом прошепотів Миколка.
— Що?
— Наче... шепіт.
Хлопчики прислухалися. Спочатку нічого не було чути. А потім... справді. Стиха, ледь помітно, лунав голос — це говорив вітер.
— Це просто вітрисько, — сказав Миколка, хоча був невпевнений.
Світлик раптом насторожився. Він перестав бігати й дивився вглиб хащі, тихо скавулячи.
— Іди до мене, — покликав Максимко.
Песик зробив кілька кроків уперед... і раптом помчав.
— Стій! — вигукнув Миколка.
— Світлику! Назад!
Але той уже зник між деревами. Хлопчики переглянулися.
— Треба його знайти, — тихо сказав Максимко.
— Звісно, треба! Він же сам там... — відповів товариш, і в його голосі з’явилася тривога.
Вони кинулися навздогін. Стежка ставала все вужчою. Дерева — густішими. Навколо ставало все темніше. Раптом... спалах. Незвичайне, м’яке, блакитнувате сяйво пробивалося крізь кущі.
Хлопці зупинилися.
— Ти це бачиш? — прошепотів Миколка.
— Бачу... — так само тихо відповів Максимко.
Тоді вони ще не знали, що зробили перший крок у пригоду, яка змінить їхнє життя назавжди.
Розділ 2. Світло серед дерев
Максимко і Миколка стояли мов заворожені. Те дивне сяйво ніби кликало їх до себе — лагідно, але наполегливо.
— Може... не варто? — невпевнено прошепотів Миколка.
Максимко глянув у бік, куди побіг Світлик, і твердо сказав:
— Він там. Ми не можемо його залишити.
Миколка кивнув.
— Тоді разом.
Вони обережно розсунули гілки й ступили вперед.
Світло було не таким, як сонячне. Воно ніби жило своїм життям — м’яко пульсувало, переливалося, як вода у струмку. Чим ближче підходили хлопчики, тим тихішим ставав ліс. Навіть птахи замовкли.
— Мені це не дуже подобається... — прошепотів Миколка.
— Мені теж, — відповів Максимко. — Але дивись...
Попереду відкрилася невелика галявина. І те, що вони побачили, змусило їх завмерти. Посеред галявини стояло старе дерево. Його стовбур був товстий і покручений, але найдивніше — він світився зсередини. Наче в ньому ховалося якесь серце лісу. А біля коріння...
— Світлик! — одночасно вигукнули хлопчики.
Песик лежав, підібгавши лапки. Здалося, що він спить.
Максимко кинувся до нього.
— Друже! — він обережно доторкнувся до чотирилапого.
Світлик відкрив очі й гавкнув.
— Хух, — із полегшенням видихнув Миколка. — Я вже думав...
— Я теж!
Раптом пес підвівся, подивився на дерево й загарчав.
Хлопчики повільно повернули голови. Світло в стовбурі стало яскравішим.
До них донеслося:
— Допоможіть...
Миколка здригнувся.
— Ти це чув?!
Максимко кивнув, не відводячи очей від дерева.
— Так...
Шепіт повторився, вже чіткіше:
— Будь ласка, допоможіть...
— Хто це? — тихо запитав Миколка.
Та відповіді не було. Сяйво раптом почало збиратися в одному місці та сформувалося у маленьку постать. Вона була схожа на дитину — але водночас ні. Прозора, мов зіткана з променів, з м’яким блакитним блиском.
— Не бійтеся... — промовила істота.
Миколка відступив назад.
— Ма... Максимко... це що таке?..
— Я... не знаю...
Істота подивилася на них сумними очама.
— Мене звати Лумі... Я — дух цього лісу...
Хлопчики мовчали.
— Мій дім... хворіє, — тихо продовжила вона. — Світло згасає... І якщо його не врятувати... усе тут зникне...
Світлик тихенько заскімлив і притулився до Максимка.
— Ми... ми ж просто діти, — несміливо сказав Миколка.
— Як ми можемо допомогти?
Лумі підійшла трохи ближче. Її присутність зігріла повітря.
— Саме тому ви можете... Бо ви ще вірите... І у ваших серцях є світло.
Максимко подивився на друга. Той — на нього. Хоч було страшно, в очах обох уже з’явилася рішучість.
— Що треба зробити? — запитав Максимко.
Лумі трохи посвітлішала.
— Знайти три іскри... Вони заховані в хащі...
— І тоді?
— Тоді ліс буде врятований.
Запанувала тиша.
Потім Миколка глибоко вдихнув.
— Ну що... пригоди почалися, — тихо сказав він.
Товариш усміхнувся.
— Схоже на те.
А пес радісно гавкнув, ніби підтримуючи їх. Десь далеко дерева знову тихенько прошелестіли.
Розділ 3. Перша іскра
Лумі підняла тоненьку руку, і в повітрі перед хлопчиками з’явилося маленьке світле коло. Воно повільно закрутилося, наче жива мапа.
У ньому проступили дерева, стежки, потік, а потім спалахнула срібляста крапка.
— Це перша іскра, — сказала Лумі. — Вона схована біля Люстрового струмка.
— Люстрового? — перепитав Миколка. — Це ще чому він так називається?
— Бо вода там показує не лише обличчя... — тихо відповіла Лумі. — А й те, що живе в серці кожного.
Миколка відразу насупився.
— Мені вже трохи не подобається ця пригода...
Максимко усміхнувся:
— А мені здається, буде цікаво.
— Тобі завжди цікаво там, де страшно.
— А тобі завжди страшно там, де цікаво.
Миколка фиркнув.
— І все одно я з тобою.
Товариш легко штовхнув його плечем.
— Я знаю.
Світлик радісно махнув хвостом, ніби погоджувався, що вони — команда.
Стежка була вузька й тиха. Над головами перепліталися гілки, а між ними пробігали сонячні зайчики.
Час від часу ввижалося, що дерева трохи рухаються, наче придивляються до гостей.
— Тобі не здається, що ліс за нами спостерігає? — пошепки спитав Миколка.
— Здається, — спокійно сказав Максимко.
— І ти так спокійно це говориш?!
— А що, кричати?
— Ну хоча б трохи хвилюватися!
Максим усміхнувся.
— Я хвилююся. Просто тихо.
Миколка похитав головою.
— Ти дивний.
— А ти балакучий.
— А ти...
Раптом Світлик зупинився. Він тихенько загарчав.
Попереду між деревами заблищала вода. Струмок був вузький, але надзвичайно красивий. Плин у ньому був такий прозорий, що здавалося — вологи зовсім немає. Дно світилося сріблом, а поверхня була гладенька, мов скло.
— Ого... — видихнув Миколка. — Наче дзеркало.
Він нахилився над водою і завмер. Замість свого відображення хлопець побачив маленького себе — зовсім малого хлопчика, який стояв сам посеред темної кімнати.
Миколка швидко відсахнувся.
— Що там? — спитав друг.
— Нічого...
— Не «нічого». Я бачу по твоєму обличчю.
— Воно показує спогади.
Миколка теж нахилився над водою, але миттю відсахнувся.
— Ні! Ні-ні-ні. Я туди більше не дивлюся.
— Що ти побачив?
— Як одного разу загубився на ярмарку... і думав, що більше ніколи не знайду маму.
Друзі мовчки переглянулися. Тепер вони зрозуміли: струмок показував те, чого людина боялася найбільше.
Раптом вода посередині закрутилася. З глибини піднялося маленьке срібне сяйво.
— Іскра! — вигукнув Максимко.
Але щойно він ступив ближче, потік раптом заговорив:
— Лише той отримає світло, хто скаже правду.
Миколка витріщився.
— Вода... говорить?
— Схоже, так!
Голос струмка став сильнішим:
— Кожен із вас має назвати свій найбільший страх.
— Та ну... — прошепотів Миколка.
— Інакше іскра залишиться тут.
Вогник над водою тремтів, ніби чекав. Максимко зробив крок уперед. Він довго мовчав.
Потім тихо сказав:
— Я боюся... що одного дня не зможу допомогти тим, кого люблю.
Струмок лагідно засвітився.
Тоді вперед вийшов Миколка.
— А я... — він важко ковтнув повітря. — Я боюся залишитися сам.
На мить усе стихло. Потім срібна іскра повільно злетіла вгору й плавно опустилася просто в долоні Максимка.
Вона була тепла, жива і дуже яскрава.
— У вас добре серце, — прошепотів струмок і знову став звичайною водою.
Миколка видихнув:
— Знаєш... я думав, що буде страшніше.
— Це тільки початок, — сказав Максимко.
Світлик радісно гавкнув. Десь далеко в лісі пролунав дивний звук. Ніби хтось дізнався, що вони знайшли першу іскру.
Розділ 4. Тінь у лісі
Іскра тихо пульсувала в долоні Максимка, ніби маленьке живе серце. Вона була теплою, але водночас відчувалася якась напруга — наче попередження.
— Вона ніби дихає, — тихо сказав Миколка, зазираючи через плече друга.
— Так, — кивнув той. — І хоче щось сказати.
Світлик раптом насторожився. Його вуха піднялися, а шерсть на загривку ледь помітно стала дибки.
— Що таке, друже? — прошепотів Миколка.
Пес тихо загарчав у бік гущавини. Тієї ж секунди світ навколо ніби потьмянів.
— Вони взяли її... — пролунав знайомий голос.
Лумі з’явилася знову, але цього разу її сяйво було слабшим, ніби хтось його приглушив.
— Це лише початок, — додала вона серйозно. — Хтось не хоче, щоб хаща була врятована.
Миколка напружився.
— Хтось? Хто?
Лумі опустила погляд.
— Тінь.
Від цього слова повіяло холодом, хоча сонце все ще світило крізь віти.
— Тінь? — перепитав Максимко. — Це людина?
— Ні... і не зовсім істота, — відповіла дівчинка-дух. — Це те, що живе там, де зникає надія.
Раптом десь у глибині хащі щось тріснуло. Ніби гілка, але надто голосно. Світлик загавкав.
— Ходімо звідси! — різко сказав Миколка. — Мені це взагалі не подобається!
Але Максимко не зрушив із місця.
— Ми не можемо просто піти, — заперечив він.
— Чому?!
Хлопець стиснув вогник у руці.
— Бо вона тепер із нами. І ліс теж.
Лумі кивнула.
— Правильно. Але тепер ви не самі.
З-за дерев повільно потягнувся морок. Він не був схожий на ніч. Цей туман здавався густішим, живим і холодним. У ньому з’явився силует. Невисокий. Нечіткий.
Наче зітканий із диму.
— Нарешті... — пролунав низький голос.
Миколка відступив на крок.
— Хто ти?! — його голос зірвався.
Силует трохи нахилився вперед.
— Я та, хто пам’ятає, як виглядає тиша без світла.
Лумі застигла.
— Це Тінь, — тихо прошепотіла вона хлопчикам.
— І ви... — голос істоти став ще холоднішим. — Уже знайшли першу іскру.
Повітря навколо наче стиснулося. Маленьке серце в руках Максимка почало тремтіти.
— Віддайте її, — наказала Тінь.
— Ні, — твердо відповів Максимко.
Миколка здивовано глянув на друга.
— Ти що... серйозно?
— Так, — підтвердив той. — Ми її знайшли. Вона потрібна лісу.
Тінь повільно наблизилася. На її обличчі з'явилася подоба посмішки, але вона не була людською.
— Тоді ви не розумієте, що робите, — прошепотіла істота. — Світло завжди приносить втрати.
Морок різко ринув уперед. Світлик скочив між хлопчиками і Тінню, гавкаючи з усіх сил. Лумі підняла руки — і навколо них спалахнув слабкий захисний щит.
— Біжіть! — вигукнула вона.
— Куди?! — закричав Миколка.
— Шукати далі! Ліс вас направить!
Максимко схопив друга за руку.
— Скоріш!
І вони помчали. Крізь хащу, повз шурхіт листя і холодний подих темряви за спиною. А в руках Максимка миготіла перша іскра — єдине світло, яке не давало ворогу їх наздогнати.
Розділ 5. Стежка, якої не було
Максимко мчав так швидко, як тільки міг. Миколка тримався поруч, а Світлик біг попереду й час від часу озирався, перевіряючи, чи всі на місці. Позаду чулося щось схоже на шелест, але це був не вітер. Тінь прямувала за ними.
— Швидше! — крикнув Максимко.
— Я більше не можу! — задихаючись, відповів друг.
Вони промчали повз старий дуб, перестрибнули через повалений стовбур й раптом опинилися на маленькій галявині. Максимко зупинився.
— Здається, тут ми ще не проходили.
Миколка озирнувся.
— Стежка зникла!
Хлопчики подивилися назад. Справді, шляху не було.
Навколо височіли дерева, які щільно тулилися одне до одного, немов обіймалися вітами.
— Це неможливо, — прошепотів Миколка.
Світлик від подиву й переляку тихо заскавучав. Максимко розкрив долоню. Перша іскра спалахнула дедалі яскравіше. А потім несподівано піднялася в повітря і рушила вперед.
— Дивись!
Між двома столітніми стовбурами з’явилася тоненька сяюча лінія. Вона нагадувала стежку, намальовану просто на землі.
— Схоже, ліс хоче, щоб ми йшли за нею, — сказав Максимко.
— А якщо він помиляється?
Товариш усміхнувся:
— Тоді помилимося разом.
— Це «дуже» заспокоює, — пробурмотів Миколка.
Вони рушили. Сяюча нитка привела їх до невеликої дерев’яної хатинки. Вона стояла посеред лісу, наче хтось збудував її тут багато років тому й забув про це.
На вікнах висіли старі жовтаві фіранки, біля дверей лежала купа дров. А над входом висіла маленька табличка з написом: «Той, хто шукає світло, спочатку має побачити добро».
Миколка прочитав уголос:
— Це що означає?
— Не маю уявлення, — відповів Максимко.
Світлик підійшов до порогу й гавкнув. Двері самі відчинилися. Хлопці переглянулися.
— Я туди не хочу, — сказав Миколка.
— Я теж.
— Тоді чого ми стоїмо?
— Хтозна.
Песик, як справжній сміливець, забіг усередину.
— От і все, — зітхнув Миколка. — Тепер ми точно мусимо йти за ним.
У кімнаті було темно. На столі стояла стара лампа, а поруч лежала книжка. Максимко обережно розгорнув її.
Сторінки були пожовклі й дещо зім’яті, але слова можна було прочитати: «Колись цей ліс був звичайним.
Тут росли дерева, співали птахи, дзюркотіли струмки.
Люди приходили сюди не лише за ягодами й грибами.
Вони залишали після себе добрі справи. Допомагали одне одному, рятували тварин, саджали нові гаї, берегли воду. І кожен такий вчинок залишав у лісі маленьку іскру».
Миколка нахилився ближче.
— То іскри з’явилися завдяки людям?
— Схоже на те.
Максимко перегорнув сторінку. Там був малюнок трьох світлих кульок, а під ним напис: «Перша — сміливість.
Друга — доброта. Третя — дружба». Друзі переглянулися.
— Перша є, — сказав Миколка.
— А другу треба знайти, зробивши добру справу.
Раптом із сусідньої кімнати почувся дивний звук.
— Хто тут? — запитав Максимко.
Відповіді не було. Він обережно прочинив двері й почув тихе скавчання.
— Світлику, ти?
Песик уже стояв біля великої дерев’яної скрині. За нею щось ворушилося. Максимко присів.
— Там хтось є.
Вони разом відсунули короб і побачили маленьке лисеня, яке тремтіло від страху. Одна лапка бідолахи була затиснута між двома дошками.
— Бідненьке...
— Треба його витягнути.
— Але як?
Максимко оглянув закуток. Поруч лежала стара палиця.
— Обережно піднімемо дошку.
Миколка кивнув. Вони працювали злагоджено. Максимко тримав деревину, а його товариш обережно визволяв лапку тваринки.
— Ще трохи...
— Тримаю!
— Готово!
Лисеня вискочило й одразу сховалося за Світликом.
Песик здивовано озирнувся, а потім легенько лизнув знайду в носик, і маля перестало тремтіти.
Саме тоді сталося щось дивне. У хатинці спалахнуло золотаве сяйво. Миколка підняв голову.
— Глянь...
На підвіконні з’явилася друга іскра. Вона була маленькою, але її промені наповнили простір теплом і затишком. Лумі постала поруч.
— Ви знайшли її.
— Ми навіть не знали, що шукаємо вогник саме тут, — сказав Максимко.
Дух лісу усміхнулася:
— Добро не завжди приходить тоді, коли його шукають.
Миколка подивився на малого лиса.
— То виходить... друга іскра з’явилася через порятунок тваринки?
— Через вас, — відповіла Лумі. — Ви могли пройти повз. Але не пройшли.
Раптом вікна потемніли. Яскраві промені згасли.
Лумі різко повернула голову.
— Тінь знайшла вас.
За дверима почувся низький голос:
— Скільки б світла ви не збирали, темрява завжди знайде шлях.
Світлик загарчав. Максимко міцно стиснув дві знахідки в кулаці.
— Що робимо?
— Те, що робили й досі.
— Що?
— Не залишаємо одне одного.
Розділ 6. Ліс, який пам’ятає
За дверима хатинки стало дуже тихо. Максимко стояв, міцно стискаючи дві знахідки. Золотава іскорка лежала в його правій долоні, а срібляста — у лівій. Вони світилися крізь пальці, наче маленькі ліхтарики.
Миколка притулився до вікна.
— Її не видно.
— Може, пішла?
— Ти справді в це віриш?
Максимко нічого не відповів.
Світлик раптом підбіг до порогу й загарчав.
— Тихо, друже, — прошепотів Максимко.
Та песик не послухався і знову загавкав, наче звертався до того, хто стояв зовні.
— Що ж він там побачив?!
За кілька секунд на старих дерев’яних дошках почали проступати яскраві лінії. Спершу з'явилася одна рисочка, потім друга. Поступово вони складалися у малюнок. Це була мапа.
— Дивись! — вигукнув Миколка. — Це ж наш ліс. Ось струмок, галявина, старий будиночок і дерево... Те саме, біля якого ми зустріли Лумі.
— А це що за чорна смуга? — запитав Максимко.
Дух лісу з’явилася поруч. Її сяйво цього разу було майже непомітним.
— Місце, де народилася Тінь.
— Народилася? — перепитав Миколка. — То вона... була кимось?
Лумі повільно кивнула.
— Колись вона була світлом.
— Як ти?
— Ні. Вона була іншою. Давним-давно в цих краях жила дівчинка. Вона часто приходила сюди сама. Їй подобалося слухати дерева, дивитися на струмок і розмовляти з тваринами та птахами. Мала щире й добре серце.
— І що сталося? — тихо запитав Максимко.
— Одного дня вона чекала на подругу, яка пообіцяла прийти.
— І не прийшла? — здогадався Миколка.
— Не прийшла.
Тихо-тихо стало навколо. Здалося, що навіть стіни уважно слухали Лумі.
— Дівчинка чекала день. Потім другий. Потім третій. І так щодня приходила до лісу, щоразу сподіваючись, що почує знайомі кроки. Але ніхто не з’являвся.
— Вона дуже засумувала? — запитав Миколка.
— Так.
— І тому стала Тінню?
Лумі похитала головою.
— Не відразу. Спочатку її сум був маленьким, мов макове зернятко, а потім став величезним. Згодом дівчинка почала думати, що доброта — це слабкість.
Якщо нікого й нічого не чекати, то й боляче не буде. І якщо нікому не довіряти, то ніхто не зможе тебе розчарувати.
— Вона сама зробила себе такою?
— Майже, — відповіла Лумі. — Тінь народжується тоді, коли людина надто довго живе без надії.
Миколка насупився.
— Але ж це несправедливо. Вона просто хотіла, щоб хтось прийшов.
— Саме тому її не можна просто перемогти, — сказала Лумі.
Максимко підняв голову.
— А що тоді треба зробити?
— Показати їй, що надія ще існує.
Раптом за вікном почав падати лапатий сніг. Хоча надворі стояла тепла, барвиста пора. Миколка здивовано підбіг до шибки.
— Сніг?!
Білі пластівці кружляли між деревами, але не торкалися землі — зникали ще в повітрі.
— Це не сніг, — прошепотала Лумі.
— А що?
— Спогади.
Тоді одна біла зірочка пролетіла просто крізь вікно.
Вона зависла перед хлопчиками, і вони побачили дивне видиво. Маленька дівчинка сидить під деревом. У руках
вона стискає дерев’яну іграшку. Дивиться на стежку.
Чекає... Чекає... А потім опускає голову. Враз це видіння зникло. З’явилося інше. Та сама дівчинка подорослішала. Вона стояла в хащі наодинці. Навколо не було жодної душі, а дерева ставали дедалі темнішими.
— Вона все життя чекала? — тихо запитав Миколка.
— Ні, — сказала Лумі. — Вона перестала чекати.
Саме тоді за спиною хлопчиків пролунав голос:
— Ви нічого про мене не знаєте.
Друзі різко обернулися. У дверях стояла Тінь. Цього разу вона не здавалася страшною, не кидалася вперед і не погрожувала. Просто стояла. І в її голосі було щось таке, від чого всім стало невимовно сумно.
— Ти хочеш забрати іскри? — запитав Максимко.
— Так.
— Навіщо?
Тінь мовчала. Потім вона подивилася на Світлика. Песик перестав гарчати й просто спостерігав за нею.
Довго, наче намагався впізнати. Істота відступила назад.
— Не дивись на мене так.
Світлик тихенько заскавучав.
— Він не боїться тебе, — сказав Максимко.
— А мав би.
— Чому?
Вона нічого не відповіла. Лише поглянула на два вогники.
— Ви думаєте, що світло врятує всіх?
— Ні, — відповів хлопчик.
— Тоді чому продовжуєте?
— Бо якщо ми можемо врятувати хоча б когось, то треба спробувати.
Постать із диму завмерла. Миколка тихо додав:
— І ми не залишимо Світлика.
Чотирилапий радісно махнув хвостом. На обличчі Тіні на мить з’явилося щось схоже на усмішку, але вона одразу зникла.
— Тоді шукайте третю іскру.
— Де вона? — запитав Максимко.
— Там, де двоє друзів зможуть залишитися друзями, навіть коли кожному буде страшно.
З цими словами вона розчинилася в мороці. Миколка довго дивився на двері.
— Ти зрозумів, що вона сказала?
похитав головою.
— Ні.
— Я теж.
Раптом на мапі засвітилася чорна позначка, а поруч із нею з’явився напис: «Старий міст».
— Ну що? Йдемо? — запитав Максимко. Потім глянув на товариша: — Тобі не страшно, Миколко?
— Страшно.
— Тоді чому рушаєш?
— Бо ти йдеш.
Світлик гавкнув, ніби показуючи, що він теж з ними заодно.
І троє мандрівників рушили назустріч новій пригоді. А десь далеко, за густими шатами дерев, Тінь дивилася їм услід. Вперше за багато довгих років у її темних очах спалахнув маленький, майже непомітна вогник.
Розділ 7. Світлик зникає
Стежка до старого мосту виявилася зовсім не такою, як хлопчики уявляли. Спочатку вона була широкою і добре помітною. Під ногами шаруділо торішнє коричнево-чорне листя, а крізь верхівки дерев пробивалося сонячне світло. Та що далі вони йшли, то темнішим і непрогляднішим ставав ліс.
Попереду вже виднілася дерев'яна переправа. Її поручні обплела лоза, а мох укрив дощечки.
— Ти точно пам’ятаєш шлях? — запитав Миколка.
— Так.
— Точно?
— Майже...
— Максимко!
— Я ж сказав — майже!
Миколка засміявся.
— От тепер мені спокійніше.
Попереду біг пес. Він то зникав за хащею, то повертався, ніби кликав друзів за собою.
— Світлику, не тікай далеко! — гукнув Максимко.
Песик озирнувся, махнув хвостом і знову помчав.
— Він нас геть не слухає? — запитав Миколка.
— Коли хоче.
— Тобто ніколи.
Світлик раптом зупинився. Він дивився кудись убік, а потім загарчав.
— Що там? — Максимко підійшов ближче.
Між стовбурами виднівся невеликий прохід. З нього долинав дивний, пронизливий звук. Наче хтось плакав.
— Ти чуєш? — запитав Миколка.
Максимко кивнув.
— Треба перевірити.
— А може, не варто?
— А якщо комусь потрібна допомога?
Миколка важко зітхнув.
— Я вже знаю, чим закінчуються твої «треба перевірити».
Чотирилапий тим часом уже прослизнув у зарослі.
— Світлику! — вигукнув Максимко.
Улюбленець зник. Хлопчики кинулися навздогін. Гілки подряпали їм руки, чіплялися за одяг, а під ногами чулося хрускіт.
— Світлику!
— Світлику!
Відповіді не було. Тільки десь попереду лунало тихе скавучання.
— Він там! — крикнув Миколка.
Хлопчики вибігли на невелику галявину. Посеред неї стояло старе дерево. А під ним — нікого. Песика не було.
— Світлику! — Максимко почав бігати навколо стовбура.
— Може, він сховався з іншого боку?
Миколка зазирнув за коріння.
— Порожньо.
Максимко присів на коліна. На землі виднілисячіткі відбитки лап. Вони вели до дерева, але біля стовбура раптово обривалися.
— Так не буває, — прошепотів хлопчик.
Миколка поблід:
— Він не міг просто випаруватися.
Максимко міцно стиснув у кулаці дві іскри.
— Світлику!
І тоді ліс відповів далеким, ледь чутним голосом:
— Максимку...
— Ти чув?!
— Так!
Друзі одночасно кинулися вперед, та замість улюбленця побачили лише пелену. Густий сірий туман стояв між деревами, наче щільна стіна.
— Не заходь туди, — зупинив друга Миколка.
— Але Світлик там!
— Ми не знаємо, що це таке.
— Він там!
Максимко вже зробив крок, як товариш схопив його за руку.
— Тоді разом.
Вони ступили в сіру масу. Спочатку стало холодно й незатишно. Потім усе навколо затихло, і хлопчики перестали бачити одне одного.
— Миколко?
— Я тут!
— Не відпускай мою руку.
— Не відпущу.
Вони йшли повільно, міцно тримаючись разом. Раптом попереду з’явилося маленьке, але дуже тепле й знайоме світло.
— Світлик! — вигукнув Максимко.
Песик стояв посеред розсіяного туману. Він був цілий і неушкоджений, а поруч із ним височіла Тінь.
— Відійди від нього! — крикнув Максимко.
Істота не ворухнулася.
— Я його не чіпала.
— Тоді чому він тут?
Вона поглянула на чотирилапого.
— Він сам прийшов.
— Навіщо?
— Бо відчув, що мені сумно.
Хлопчики мовчки переглянулися.
— Світлик відчуває емоції, — сказав Максимко.
— Не емоції, — заперечила Тінь. — Серця.
Песик підійшов до постаті ближче. Вона спершу відступила, але малий не злякався. Він просто сів поруч і поклав голову їй на ногу. Тінь застигла.
— Не роби цього...
Світлик тихенько заскавучав.
— Я не заслуговую на твою довіру.
Улюбленець не відходив. Тоді вона присіла біля нього.
Вперше хлопчики змогли розгледіти її зовсім близько.
У цю мить Максимко зрозумів, що під темним димом ховається не страшне чудовисько. Там ховалася глибока самотність.
— Ти справді була тією дівчинкою? — запитав він.
Тінь кивнула.
— Я чекала.
— Кого?
— Ту, хто обіцяла повернутися.
— А вона не прийшла?
— Ні.
— Може, вона просто не змогла?
Тінь гірко усміхнулася:
— Я теж так колись думала.
— А потім?
— Потім перестала чекати.
— І вирішила, що ніхто інший теж не повинен сподіватися?
— Я вирішила: якщо всі перестануть вірити, ніхто більше не зазнає розчарування.
Максимко похитав головою:
— Але тоді ніхто й не буде щасливим.
Постать мовчала. Раптом земля під ногами здригнулася. Туман почав швидко густішати.
— Що відбувається? — крикнув Миколка.
— Ліс більше не може стримувати темряву, — відповіла істота.
— Що нам робити?
— Повертайтеся до мосту!
— А ти?
— Я залишуся тут.
— Ні! — вигукнув Максимко.
— Чому?
— Бо ми не кидаємо тих, кому потрібна допомога.
— Тоді, можливо, ви ще встигнете.
— Що встигнемо?
Тінь простягнула руку. У її долоні з’явився маленький уламок світла.
— Третя іскра.
Миколка здивовано витріщився:
— Але ж ми її ще не знайшли!
— Ви знайшли її давно.
Максимко поглянув на Світлика.
— Як?
Дух минулого усміхнулася:
— Дружба — це не тоді, коли поруч легко. Дружба — це коли страшно, але ти все одно залишаєшся разом із другом.
Остання іскорка опустилася в долоню Максимка.
Усі три вогники спалахнули одночасно. Пелена розступилася. Попереду відкрилася чиста стежка, а вдалині знову з’явився міст.
— Біжіть! — крикнула Тінь.
Максимко схопив Миколку за руку. Світлик мчав попереду. Цього разу вони втікали не від небезпеки.
Вони поспішали до порятунку. А позаду них Тінь залишилася наодинці — та вже не така похмура, як раніше.
Її силует почав випромінювати ледь помітне, але справжнє сяйво.
Розділ 8. Там, де живе страх
Старенький міст з’явився перед хлопчиками зовсім несподівано. Він був вузький, дощечки скрипіли й хиталися, а під ними вирувала вода. Світлик зупинився скраю переправи.
— Не подобається йому цей шлях, — сказав Миколка.
— Мені теж, — відповів Максимко.
Він дістав із кишені три іскри. Вони світилися разом, але їхній блиск був слабким.
— Щось не так.
— Може, треба перейти на інший бік?
Максимко подивився вперед. За містком виднілася невеличка галявина, де височів великий камінь, а на ньому було висічено: «Той, хто хоче знайти світло, має зустрітися зі своїм страхом». Миколка прочитав напис і відразу відступив.
— Ні.
— Що «ні»?
— Я вже зустрічався зі своїм страхом біля струмка.
Цього достатньо.
Максимко усміхнувся:
— Мабуть, ліс так не думає.
Світлик тихенько гавкнув.
— Навіть він із тобою не згоден, — засміявся Миколка.
Та щойно вони ступили на дошки, сталося щось дивне. Опора під ногами зникла. Хлопчики опинилися посеред темних хащів, але це було не те місце, яке вони знали. Дерева — величезні. Небо — чорне. Навколо — гробова тиша.
— Максимку?
— Я тут.
— Світлику?
Друзі озирнулися. Песика не було.
— Світлику!
Відповіді не було.
— Він щойно стояв поруч! — вигукнув Миколка.
Максимко відчув, як серце забилося швидше. Він ступив уперед.
— Світлику!
Десь далеко почувся гавкіт.
— Туди!
Хлопчики кинулися навздогін, та щоразу, коли вони наближалися, звуки лунали ще далі.
— Це пастка, — сказав Миколка.
— Знаю.
— Тоді чому ми поспішаємо?
— Бо це Світлик.
Вони мчали ще довго. Раптом перед Максимком з’явилася будівля. На перший погляд вона здалася знайомою.
— Це мій дім...
Миколка подивився на споруду:
— Але твоє житло не таке.
— Знаю.
У вікні горіло світло. Максимко почув голос:
— Максимку! Ходімо додому, — прошепотів хтось з-за дверей.
Хлопчик зробив крок.
— Не треба, — зупинив його Миколка.
— Я знаю цей голос.
— Саме тому й не варто йти туди.
Максимко подивився на друга й усе зрозумів. Ліс показував йому те, за чим він сумував найбільше, те, що понад усе боявся втратити. Хлопчик міцно заплющив очі.
— Це неправда! Неправда! — повторював він.
За хвилину споруда почала тьмяніти.
— Я знаю, що це неправда! — з усієї сили викрикнув Максимко.
Вікна згасли. Будівля розчинилася в повітрі. Тоєї ж миті Миколка опинився в іншому просторі. Він залишився наодинці. Навколо — лише порожня дорога і нікого поруч.
— Максимку!
У відповідь — тиша. Миколка кинувся вперед.
— Максимку!
Він мчав, поки остаточно не втомився. Потім безсило сів просто на землю. І вперше за всю пригоду йому стало по-справжньому моторошно.
— Я не хочу бути сам...
З його очей покотилися сльози. Раптом він почув знайомий голос:
— Миколко!
Хлопчик підняв голову. На іншому кінці шляху стояв друг.
— Я тут!
Миколка схопився на ноги.
— Максимку!
Вони побігли назустріч один одному. Зустрівшись, міцно потиснули руки й усміхнулися.
— Ти злякався? — запитав Максимко.
— Трохи.
— Я теж.
Вони засміялися, і тієї ж миті між ними спалахнуло сяйво. Три іскри злетіли в повітря, закрутилися навколо друзів, а потім з’єдналися. Перед мандрівниками постала Лумі.
— Ви пройшли випробування.
— Що тепер? — запитав Максимко.
Дух лісу сумно подивилася на них.
— Тепер найважче.
— Що саме?
— Ви повинні повернутися до Тіні.
— Але навіщо?
— Бо без неї світло не стане повним.
— Ми нічого не розуміємо...
— Морок не можна перемогти силою.
— А як?
— Її потрібно почути.
Раптом десь далеко пролунав знайомий гавкіт.
— Світлик!
Песик вибіг із-за дерев і кинувся до хлопців. Максимко присів і міцно обійняв чотирилапого.
— Ну ти й налякав нас!
Улюбленець радісно облизав його щоку.
Тієї ж миті на землі з’явилася сяюча стежка. Вона вела назад до старого дерева — до місця, де вони вперше зустріли Лумі. А на небі над хащею почали збиратися важкі грозові хмари.
Дух лісу тихо сказала:
— Поспішайте.
— Чому?
— Бо коли згасне остання зірка... темрява поглине весь ліс.
Рішучі й сповнені відваги, двоє друзів та їхній пухнастик рушили назустріч невідомому. Але цього разу вони вже знали: страх стає меншим, коли поруч є той, хто не відпустить твоєї руки.
Розділ 9. Коли згасає світло
Сяюча лінія привела друзів до знайомого дерева.
Саме до того, біля якого вони вперше побачили Лумі.
Після всіх подій хащу було важко впізнати. Небо стало темно-сірим, вітер шалено гойдав верхівки, хоча внизу панувала тиша. Листя падало на землю чорними плямами, а струмок, який раніше світився сріблом і наспівував мелодію, став зовсім темним і беззвучним.
Світлик зупинився. Він не гавкав, а просто дивився вперед.
— Вона тут, — тихо сказав Миколка.
Максимко кивнув. Під старим стовбуром стояв морок.
Постать Тіні була набагато більшою, ніж коли хлопчики побачили її вперше. Темрява навколо неї розтікалася між хащами, мов густий туман.
— Ви повернулися, — пролунав голос.
— Ми обіцяли, — відповів Максимко.
— Ви все ще думаєте, що можете врятувати цей ліс?
— Так.
— Навіть тепер?
— Навіть тепер.
Тінь підняла руку. Іскри в руках Максимка раптом здригнулися. Хлопчик міцніше стиснув кулак.
— Не віддам.
— Ти не розумієш, Максимку.
— Тоді поясни.
Постать мовчала, а потім промовила:
— Світло завжди згасає.
На землю впала перша темна крапля, за нею друга, а потім хлинув дощ. Тільки це була не вода. Дивні краплі торкалися дерев — і ті одразу ставали сірими й мертвими.
— Максимку! — вигукнув Миколка. — Вогники!
— Що з ними?
— Вони гаснуть!
Хлопець розкрив долоні. Три іскри, які ще недавно сяяли так яскраво, тепер ледве жевріли.
— Ні...
— Що нам робити?
Лумі, яка постала поруч із хлопчиками, безпорадно похитала головою:
— Я не знаю...
Тінь повільно наблизилася.
— Бачите? — вона вказала на згасаючі вогники. — Навіть світло втомлюється.
Максимко опустив голову. Може, вона була права? Вони пройшли крізь увесь ліс, знайшли три іскри, допомогли лисеняті, врятували Світлика й подолали свої страхи.
Але темрява все одно виявилася сильнішою за них.
— Ми програли... — тихо мовив Миколка.
Світлик підійшов до нього й поклав лапу на черевик.
— Вибач, друже, — прошепотів Максимко. — Я не зміг.
Песик тихенько гавкнув і раптом помчав у глиб чагарників.
— Світлику!
Хлопчики кинулися навздогін. Собака привів їх до маленької галявини, де росла одна-єдина квітка. Вона була зовсім крихітною. Серед сірих барв, які огорнули дерева, кущі, траву й навіть небо, рослина лишалася яскраво-жовтою. Миколка обережно присів поруч.
— Як вона досі світиться?
Максимко поглянув на неї. На тоненькому стеблі тремтіла крихітна крапля води, а поруч лежав камінчик. На ньому виднілися слова: «Світло не завжди видно. Але це не означає, що його немає».
Хлопчик прочитав напис уголос.
— Може, ми шукали не те?
— Що ти маєш на увазі?
— Ми думали, що іскри — це просто чарівне сяйво.
Максимко подивився на Світлика, на рослину, а потім на друга.
— А насправді?
— Може, вони з’являлися через те, що ми робили?
Друзі замовкли, згадуючи все, що пройшли разом.
— Дружба... — прошепотів Максимко.
— Доброта... — додав Миколка.
— Сміливість, — підсумував товариш.
Тієї ж миті три іскри, які лежали на землі, знову ожили. Спершу слабенько, а далі дедалі яскравіше.
Вони піднялися в повітря й перетворилися на сотні крихітних вогників, які розлетілися над хащею. Один промінець сів на маківку дерева — і воно знову зазеленіло. Другий опустився на струмок — і вода заблищала. Третій торкнувся жовтих пелюсток, і від того дотику пуп’янок розкрився. Сяйво почало розходитися все далі й далі.
Колишня володарка мороку все так само нерухомо стояла біля стовбура й дивилася на красу, якою вкривався ліс. За стільки років вона вперше не намагалася зупинити красу.
Лумі підійшла до неї:
— Ти можеш повернутися.
— Куди?
— Туди, де ти була до того, як перестала вірити.
— Я не пам’ятаю...
Максимко ступив ближче:
— Тоді почни згадувати...
Тінь подивилася на нього:
— А якщо я не зможу?
Миколка відповів:
— Тоді ми допоможемо.
Істота опустила очі. З її руки впала остання крапля, яка торкнулася землі, а на її місці миттю виросла біла проліска. Дівчинка здивовано поглянула на неї.
— Це ти... створила її?
— Ні, — промовила Лумі.
— Тоді хто?
— Мабуть, ти сама.
Тінь уперше усміхнулася по-справжньому. Саме тоді сталося диво. Темрява навколо неї почала повільно розчинятися, а біль, який стискав серце, нарешті відпустив. Замість похмурого диму з’явилася маленька дівчинка. З розкуйовдженим волоссям, у старій сукні, з очима, повними сліз. Вона озирнулася:
— Тут... так світло.
Лумі підійшла до неї:
— Бо ти нарешті дозволила йому повернутися.
Дівчинка подивилася на хлопчиків:
— Дякую.
Максимко усміхнувся:
— Не нам.
— А кому?
Миколка погладив Світлика:
— Ось йому.
Песик радісно махнув хвостом. Дівчинка засміялася. Її сміх уперше за багато років почув увесь ліс.
Високо над деревами одна за одною почали з’являтися зірки. Ніч була темною, та тепер морок уже не здавався страшним, бо в ньому світилися тисячі яскравих ліхтариків.
Друзі зрозуміли: світло не перемагає темряву назавжди. Воно просто нагадує їй, що поруч завжди живе надія.
Розділ 10. Таємниця світлого лісу
Ранок прийшов тихо. Перші сонячні промені пробилися крізь верхівки дерев і торкнулися землі.
Хаща змінилася. Там, де ще вчора лежала сіра темрява, зеленіла трава. На гілках сиділи птахи, а струмок знову весело дзюркотів поміж камінням. Навіть повітря здавалося іншим — легшим і теплішим.
Максимко прокинувся під старим стовбуром і кілька секунд не міг зрозуміти, де перебуває. Потім почув знайоме сопіння. Світлик спав поруч, поклавши голову йому на ногу.
— Ти тут... — усміхнувся Максимко.
Песик розплющив очі, позіхнув і махнув хвостом.
— Нарешті прокинувся, — почувся голос Миколки.
Він сидів неподалік і тримав у руках дві яблучні половинки.
— Звідки це?
— Знайшов у рюкзаку.
— А мені?
— Ти так довго спав, що я майже все з’їв.
Максимко засміявся:
— Отже, ти зовсім не змінився.
— І не збираюся.
Раптом поруч постала Лумі. Її сяйво було іншим — не блакитним і холодним, а теплим і майже золотим.
— Ви готові повертатися додому? — запитала вона.
Хлопчики переглянулися.
— А ти?
— Я залишуся тут.
— А твоя подруга?
З-за стовбура вийшла та сама мала, яка колись стала Тінню. Тепер вона здавалася звичайною дитиною. Вона тримала в руках маленьку білу квітку.
— Я теж залишуся, — сказала вона.
— Тобі не буде самотньо?
— Тепер ні.
Вона подивилася навколо:
— Я стільки років думала, що ці краї мене забули.
Лумі підійшла до неї:
— Ліс не забуває.
— Звідки ти знаєш?
— Бо він пам’ятає кожне добре слово, кожну врятовану тварину, кожне посаджене дерево і кожну людину, яка не пройшла повз чужу біду.
Максимко поглянув на віковічного велетня:
— То в цьому і є таємниця?
— Лише частина.
— А яка справжня?
Дух лісу торкнулася долонею кори. Дерево засвітилося.
Світло побігло по стовбуру, по гілках, по листю, а потім перед хлопчиками з’явилися сотні маленьких іскорок.
Кожна була схожа на крихітну зірку.
— Це спогади, — сказала Лумі.
— Чиї?
— Усіх, хто колись зробив тут добро.
Один промінчик опустився перед Максимком. У ньому хлопчик побачив маленьку дівчинку, яка садила саджанець. Інший показав чоловіка, який витягнув із річки мокре кошеня. Ще один — двох друзів, які ділилися останнім шматком хліба. А потім Максимко побачив себе. Він здивовано подивився на Лумі:
— Але я нічого такого не робив.
— Робив.
— Коли?
Лумі усміхнулася.
— Ти не залишив Світлика.
Миколка теж побачив себе у промінчику. Він засміявся:
— А я?
— Ти не залишив Максимка.
Хлопчики подивилися один на одного й усе зрозуміли.
Таємниця Світлого лісу ховалася зовсім не в чарівному дереві, не в іскрах, не в Лумі й навіть не в тутешніх хащах. Сяючим його робили ті, хто приходив сюди з добром у серці.
— А чому ти назвала іскри іскрами? — запитав Миколка.
Лумі подивилася на нього:
— Бо навіть найменше світло може розігнати велику темряву.
— Навіть таке крихітне? — Миколка показав пальцями ледь помітну шпарину.
— Навіть менше...
Максимко усміхнувся:
— Тоді виходить, що кожна добра людина носить у собі маленьку іскру.
— Саме так.
Світлик гавкнув.
— А пес теж?
— Особливо він.
Чотирилапий гордо підняв голову.
— Чуєш? Ти герой!
Улюбленець махав хвостом так сильно, що ледь не впав.
Друзі вже збиралися йти, коли дівчинка підійшла до них.
— Зачекайте.
Вона простягнула Максимкові маленький камінчик. Він був гладенький і теплий, а всередині нього світилася крихітна золотава цяточка.
— Що це?
— Іскра, — сказала мала.
— Але ж усі три ми повернули лісу.
— Ця інша.
— Яка саме?
— Для дороги додому.
— А якщо ми забудемо ці краї?
Дівчинка похитала головою:
— Не забудете.
— Чому?
— Бо справжні пригоди не закінчуються тоді, коли ти повертаєшся додому.
Миколка задумався:
— А коли?
Вона подивилася на нього:
— Коли ти перестаєш робити добро.
Хлопчики мовчали. Потім Максимко кивнув:
— Тоді ми не закінчимо.
Вони рушили стежкою. Песик біг попереду. Миколка кілька разів обертався. Лумі стояла біля стовбура, а поруч із нею — її подруга. Обидві світилися від щастя та щирості.
— До побачення! — крикнув Миколка.
— До побачення! — відповіла Лумі.
Максимко помахав рукою. Саме тоді сонячний промінь упав на старе дерево. На мить хлопчики побачили, як на його корі з’явилися слова: «Поки є добро — світло не згасне». Потім напис зник.
Шлях привів мандрівників до знайомої галявини, а ще за кілька хвилин перед ними постали перші хатки рідного села. Максимко зупинився.
— Ми справді повернулися.
— Я ж казав, що знайдемо шлях назад, — відповів Миколка.
— Ти казав, що ми загубимося.
— Ну... майже те саме.
Хлопчики засміялися. Світлик побіг уперед, та раптом зупинився, обернувся й подивився в бік чащі. Максимко теж поглянув туди. На мить між стовбурами промайнув крихітний блакитний вогник. То була Лумі.
Увечері Максимко лежав у ліжку. У кімнаті панувала тиша, лише годинник цокав на шафі. На підвіконні стояв той самий загадковий камінчик. Золотава цяточка всередині ледь-ледь світилася, наче крихітне серце. Максимко підвівся і накрив знахідку долонею.
— Я не забуду, — прошепотів він.
Десь за вікном тихенько гавкнув Світлик. А далеко-далеко за селом, у темних хащах, раптом спалахнуло старе дерево. Одне світло. Друге. Третє. Потім сотні яскравих вогників розлетілися між вітами, бо ліс пам’ятав.
Він пам’ятав двох сміливих хлопчиків. Пам’ятав маленького відважного песика. Пам’ятав дівчинку, яка одного разу втратила надію. І пам’ятав найголовніше: добро ніколи не буває замалим.
Якщо одного дня стане страшно, сумно або самотньо, достатньо буде зробити хоча б один добрий вчинок: допомогти, підтримати, обійняти, не пройти повз чужу біду. Тоді десь у світі обов’язково спалахне нова іскра. Можливо, її ніхто й не помітить. Та вона існуватиме. Адже поки людина вміє дарувати добро — світло не згасне.
За матерілами: Тетяна Прокоф’єва. Таємниця світлого лісу. Казкове оповідання – Харків. : Pantheon, 2026. – 44 с.
Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Дивіться також на "Малій Сторінці":
Мене звати Тетяна Прокоф’єва. Я — з міста Покров, що на Дніпропетровщині. Маю у творчому доробку 6 альманахів, де опубліковано мої поезії. Пишу від душі та серця. У кожен рядочок укладаю частинку добра. Вірю, що світло перемагає темряву!
Чимало українських письменників творили казки. Всупереч труднощам історичного шляху, українська літературна казка розвивалася і свідчила про те, що в мистецьких пошуках українські письменники йшли в ногу з письменниками Європи і світу. У розділі представлені казки таких авторів, як: Андієвська Емма, Білкун Микола, Васильчук Віктор, Вздульська Валентина, Вінграновський Микола, Винничук Юрій, Вовчок Марко, Воронько Платон, Глібов Леонід, Гончарук Яків, Гринько Варвара, Денисенко Лариса, Дерманський Сашко, Дімаров Анатолій, Жиленко Ірина, Жук Михайло, Забіла Наталя, Іваненко Оксана, Калинець Ігор, Керницький Іван, Коломієць Тамара, Королів-Старий Василь, Коцюбинський Михайло, Куліш Пантелеймон, Кротюк Оксана, Лепкий Богдан, Лірник Сашко, Липа Іван, Лотоцький Антін, Магера Микола, Майданська Софія, Малик Галина, Малицька Костянтина, Мацко Ірина, Мирний Панас, Нестайко Всеволод, Олесь Олександр, Перелісна Катерина, Підгірянка Марійка, Пономаренко Марія, Пригара Марія, Самійленко Володимир, Симоненко Василь, Слабошпицький Михайло, Смаль Юлія, Стельмах Михайло, Стельмах Ярослав, Стороженко Олекса, Струтинський Василь, Сухомлинський Василь, Терен Віктор, Трублаїні Микола, Тютюнник Григір, Українка Леся, Франко Іван, Храплива-Щур Леся, Чубач Ганна, Чухліб Василь, Шевчук Валерій, Ярмиш Юрій.
Українські оповідання для дітей
На цьому терені — оповідання для дітей — працювала ціла плеяда видатних українських письменників. У цьому розділі читайте оповідання, що написали: Андрусяк Іван, Артамонова Віра, Бабанський Пилип, Бабкіна Катерина, Багмут Іван, Близнець Віктор, Бондаренко Ксенія, Бондарчук Андрій, Буцень Олег, Васильченко Степан, Васильчук Віктор, Вдовиченко Галина, Вздульська Валентина, Вінграновський Микола, Винниченко Володимир, Вишня Остап, Воронина Леся, Галина Мирослава, Гончар Олесь, Грінченко Борис, Гуцало Євген, Григорук Анатолій, Давидов Анатолій, Давидова Оксана, Демченко Галина, Денисенко Лариса, Дерманський Олександр, Довженко Олександр, Донченко Олесь, Дяченки Марина та Сергій, Жарко Яків, Іваненко Оксана, Йогансен Майк, Живка Зоряна, Забіла Наталя, Караванська Оксана, Кара-Васильєва Тетяна, Кибалка Людмила, Коломієць Аліса, Коломієць Тамара, Копиленко Олександр, Король Петро, Костецький Анатолій, Коцюбинський Михайло, Кочубей Саша, Красицька Людмила, Кротюк Оксана, Кузьменко Дмитро (Кузько Кузякін), Лепкий Богдан, Лотоцький Антін, Лущевська Оксана, Магера Микола, Малетич Наталка, Малицька Костянтина (Віра Лебедова), Малкович Іван, Мацьків Олена, Мензатюк Зірка, Міхаліцина Катерина, М'ястківський Андрій, Нагорняк Володимир, Нестайко Всеволод, Нечуй-Левицький Іван, Ніцой Лариса, Ольжич Олег, Павленко Марина, Паламарчук Інна, Пантюк Сергій, Перепелюк Володимир, Підгірянка Марійка, Плачинда Сергій, Пригара Марія, Прокоф'єва Тетяна, Прохаськи Мар'яна і Тарас, Пчілка Олена, Рута Оляна, Рутківський Володимир, Сенатович Оксан, Сенцовський Володимир, Сенченко Іван, Скуратівський Василь, Слабошпицький Михайло, Смаль Юлія, Стельмах Ярослав, Стефаник Василь, Стороженко Олекса, Стус (Щербаченко) Тетяна, Струтинський Василь, Сухомлинський Василь, Ткачук Галина, Трублаїні Микола, Тютюнник Григір, Усачов Андрій, Франко Іван, Чабанівський Михайло, Чередниченко Дмитро, Черкасенко Спиридон, Чухліб Василь, Шиян Леонід, Шморгун Євген, Дрозд Володимир, Валентин Чемерис, Більчук Олена, Фролова Майя та інші українські автори та авторки.