Публікації за тегом: Казки

"- Мамо, хтось вкрав місяць, - мовила маленька Катруся, прокинувшись вранці.
- Коли я лягала спати, він посміхався до мене через вікно, а де ж він зараз подівся?
- Доню, місяць, як і ти, лягає спати, тільки він спить вдень, а вночі просинається і виходить світити..."

(Юлія Хандожинська)

"Гість з майбутнього на екскурсії у Києві" Софії Мельник - це дотепна історія про песика на ім'я Ішан, який прибув до Києва на екскурсію з майбутнього. Оповідання було написано на міський конкурс "Київ -місто моє" у 2017-му році, де школярка посіла друге місце. 

 

"Там, де високі гори сплелися у довжелезний потяг, заховався і тихо спить вітер-вій. Гори одягнуті в пишні зелені дерева: ялиці, сосни, кедри, бамбуки. Під спів вітру дерева слухняно виконують різні вправи, ніби встають на ранкову зарядку. Потім п'ють холодну гірську воду, щоб зміцнити своє коріння. Листочки дерев полюбляють між собою шепотіти, розмовляти, приховувати якісь таємниці. Дерева такі високі, що на своїх плечах тримають небо. В таких лісах водиться багато звірів і повзунів..." (Юлія Хандожинська)

"А було це, а було...
Дуже й дуже предавно.
Годі навіть тим згадати,
Хто уміє пам’ятати.
Після довгого дощу
З океану в вишину
Вистрибнув маленький острів.
Кажуть, гарний він і досі.
Втрапити ще й нині можеш,
Як читаєш книги гожі."

(Галина Мирослава)

"Коли метелик Фур, якого вітром занесло на довжезну зелену фуру і без його волі спершу понесло в подорож, а потім з такою ж легкістю викинуло з машини в якомусь тихому селі, отямився, то побачив поруч дивне на перший погляд товариство майбутніх мам: велику рум’яну поросну свиню, тільну красу корову, суягну тонкорунну вівцю, лошатну пишнохвосту кобилу та цуцняву чорненьку з рудизною собаку. Збідований, геть знесилений метелик, зачувши їхню розмову, таку теплу і спокійну, враз відчув, що оживає. Йому стало так легко на душі – крильця залопотіли, лапки зашаруділи, а очка заблищали. Вагітні мами мило лежали на зелененькій травичці, час від часу погладжуючи свої пукаті животики. „Куцю, куцю, поросятонька, як ви там, рибоньки?” – похропувала свинка. А кобилиця вела своєї легким іржанням: „Лошаточко моє, зозулько моя, я тебе кумисом частуватиму, щонайкращим у світі, тільки-но народишся”. Метелик дивився на них і відчував у повітрі випромінювання радості..."  (Галина Мирослава)

Софія Мельник - учениця київської школи №26. З казкою "Свято Першого Листочка, або неймовірні пригоди сестричок-ельфів" юна письменниця стала срібною призеркою літературного конкурсу "ФантФест-2017" у Херсоні. На міському конкурс "Київ -місто моє" у 2017-му році школярка посіла друге місце з казкою "Гість з майбутнього на екскурсії у Києві".

"Тоді, коли Червоноград вже був містом та ще не називався Червоноградом, довкола знаменитого його палацу, хтось називав його Кристинопільським, хтось Христинопільським, був чарівний парк з басейнами, водними каналами, штучними каскадами, водограями та павільйонами. Якось там люди зауважили розтікання дивного білого світла вночі. Воно йшло з голландського павільйону. Про електрику тоді ніхто й не здогадувався, тим більше про лампи денного світла. Світло, яке точилося з будівлі, котилось неймовірно приємними смугами, проте йти на нього ніхто не наважувався. Люд вигадував різні байки, але що то було насправді?!  Жоден мешканець міста не міг би нам сказати. Прислуга палацу щоранку ходила по цьому павільйону, оглядала всі кутки й закамарки, та нічого не знаходила. Загадка б ніколи не розкрилась, якби якось до міста не потрапила дівчинка років десяти, яку звали Христинкою..." (Галина Мирослава)

"Не відаю, як ви, а я люблю гори й воду. От стоїш на легкому висячому мостику, перекинутому через стрімку гірську річку, на тій хиткій лавці, і тобі здається, що для повного щастя нічого більше і не треба, а коли під мостом по воді пливе розкішний пліт зі з’єднаних колод з розкладеним посередині вогнищем і куренем, єдине, чого хочеться, — бути на тому плоті. Розказують, що якось у Карпатах з одним чоловіком, що якийсь час мандрував з плотогонами, почали відбуватись дивні речі, а до того ніхто про таке й не чув. Кажуть, міг той чоловік більшати та меншати на очах, викладати своє тіло за рухом хвилі та водночас глісувати по воді. Бувало й таке, що злітав, мов куля, урухомлений невідомою силою. На перший погляд чоловік видавався непоказним, присадкуватим, а в оті хвилини був він неймовірним красенем, його досконало зграбні рухи змушували затамувати подих навіть відвертих сміливців, отих шибайголів, якими повниться кожне гірське село..." (Галина Мирослава)

"Років зо два тому, якраз під осінь, коли львівський дощ до блиску вилизував бруківку на вулиці Городоцькій, впав мені в око дивний дорослий чоловік. Він був високого зросту, широкий у плечах, а поводився, як малюк: стрибав з каменю на камінь - так діти зазвичай граються в „класики”. Я стежила за ним… Коли ж над’їхав трамвай, він раптом підстрибнув до чубочка вагона і кудись пропав за штангою. Здалось, розчинився. Це було щось неймовірне, проте страшливе. Коли мені спало на думку розпитати людей про дивака, виявилось, що багато хто його навіть знав. З усього почутого дещо прирозуміла, то й вам оповім..." (Галина Мирослава)

"Високо в небі весело вигравали хмаринки, як малі діти. Які ті хмаринки тільки не були: і великі, і малі, і пухнасті, і кучеряві! Їх так багато, і всі вони - зовсім різні! Вони - то прудкими кониками біжать вперед, то табунами-отарами тягнуться за сонечком, то човником пливуть, як поважні гості, то падають великими островами до землі..." (Юлія Хандожинська)

"У незаймані часи кущі порічок росли собі вздовж річок. Як червоні, так і чорні, зрідка й білі траплялись. Тоді ніхто не висаджував їх у садах, а для чого, якщо куди не йдеш, порічку знайдеш. Діти частенько бігали до річок по ягоди. Наберуть собі повні жмені та й смакують.
– Куди ви? – питають батьки.
– Біжимо вздовж річки збирати порічки, - відгукувались діти.
– Та біжіть вже. Тільки дбайте про себе, не робіть дурниць, - попереджали батьки.
Якось Дарця, дівчина років восьми, яку батьки любили без тями, збираючи ягоди, забрела занадто далеко від дому. А тут ніч у потилицю втупилась. Йти ж затемна страшно. Дарця сіла під кущиком та гірко заплакала..." (Галина Мирослава)

"Подейкують, що понад річкою Свірж – лівою притокою Дністра, у містечку з такою ж назвою, неподалік чудового Свірзького замку, що доносить з глибини віків свою могутність, жив колись бондар. Не тільки зблизька, а й з далеких країв їздили до нього купці по бочки. Не було у Свіржі людини, що не мала чогось від нього: чи то дерев’яне цеберко для води, чи то діжку для квашення яблук, дехто мав балію, дехто коновки, а хто і дійниці та баклаги з барилками. Всім він був потрібен: треба засолити огірочки чи гриби – до бондаря по діжу, потрібно кудись подіти рибу – також до бондаря, як хотіли бодню для дорогоцінностей – теж шукали бондаря. А щодо діжок до пива, вина чи квасу, то цей бондар вважався неперевершеним..." (Галина Мирослава)

"Одного разу простий Олівець, який стояв у коробці для ручок і фломастерів почув, як хтось плаче у протилежному куточку стола.
- А хто це плаче? - запитав олівець у своєї старої подруги Гумки, яка гріла свій бочок на великому столі.
- Де? Я нічого не чую, - відповіла Гумка.
- Та як же? Он там, справа! Прислухайся! - сказав Олівець.
- Дійсно, хтось плаче! Давай, перевіримо!
Друзі спустилися трішки нижче, відкрили тумбочку стола... І раптом вони побачили у куточку маленьку книжечку.
- Чому це ти плачеш? - запитала її Гумка. - Що сталося? Хтось тебе образив?
- Хто ти? - промовив Олівець.
- Я - Казка! - відповіла маленька Книжечка. - А плачу я тому, що я тепер нікому не потрібна..."  (Юлія Хандожинська)

"Коли твоя ласка,
Буде тобі казка.
Як не зіб’єш з пантелику,
Вийде казочка велика.
Тож сідай собі, будь ласка.
Сів? Почнемо... Де ти, казко?!
Тс... Ще можеш прилягти,
Тільки нітелень... Апчхи..."

(Галина Мирослава)

"Всім, хто казочці раденький,
Розкажу свою тихенько.
Якщо серцю треба казки,
То запрошую. Будь ласка.
Хай не крутять голови
Невдоволені пани,
Кожен мислить сам. І може,
Що не так, відчути гоже.
Тож хутчій сідай близенько,
Поруч умостись гарненько,
Про все зле забудь — хай гине,
А натомість тепло лине.
А от що в слова не взути,
Зможеш серденьком дочути.
Тож тепер дозволь почати
Нову казку викликати...
Агов..." (Галина Мирослава)

"Якось кошенятко без імені зауважило, що слово гавкіт ховає в собі кота, тобто воно після гав має ще кіт. Це його страшенно здивувало. "Як таке може бути? — не вгавало воно. — Може, слово гавкіт — це привітання, щось на зразок: „Гав, кицю (котику)!”?" Розмисливши трохи, вело своєї: "Але що ж тоді змушує собак ганятися за котами, не давати їм жити спокійно, як душі того треба? Парадокс. Чому ж тоді такі біди тяжіють над котами через собак, які мали б нас любити, адже ми, майже всі з нас, того насправді варті? Ми ж такі м’якенькі, лагідненькі, особливо до тих, хто нас любить. Чому?"..." (Галина Мирослава)

"Були в батька три сини,
Всі стрункі, як ясени.
Всі високі, чорноброві,
Усім хочеться любові.

Кожен мріє про дружину,
Мовби ангела з картини.
Але де таку узяти?
Та й надумали рушати..." (Галина Мирослава)

Читаймо надзвичайно цікаву казкову повість молодої письменниці Ольги Зубер "Подорож на Край Світу".

"Забожись, що ти все зважиш,
Що почуєш – не розкажеш
Ні одному королю.
Якщо так, то я почну.
У селі, де аж три хати,
Жила собі стара мати,
З нею разом - один син,
Рудий, наче мандарин.
Хтось якось сказав на глум,
А юнак узяв на ум
Та й покинув рідну хату,
Пішов воленьку шукати..." (Галина Мирослава)

"Жив колись в одному царстві,
Не простому, а лицарськім,
Цар, не дуже вже й великий,
Десь завбільшки з черевика.
Кажуть, був він не то саксом,
Не то шведом, мав він таксу,
Коней мав, палац, картини,
Їздив часто, без упину,
Оглядав свої маєтки,
Успадковані від предків."

(Галина Мирослава)