"Вже давно відбили куранти й відбахкали феєрверки. Навіть, найзавзятіші гуляки, й ті десь поділися. Мабуть, насвяткувавшись, спали без задніх ніг. А от Пончик не спав. Він сидів на підвіконні й дивився на небо. Він чекав на Санта−Клауса. З подарунками, звичайно ж. Як ви вже здогадалися, це була Новорічна ніч. Незвичайна і чарівна. Надворі було дуже гарно. Сніжинки поволі падали, на й без того вкриті снігом стежки. У світлі місяця вони блищали, наче дорогоцінні камені. Пончику закортіло спати. Але він не міг заснути! Он, минулого року заснув і не побачив, як Санта−Клаус приніс подарунки! Ні! Цього разу Пончик твердо вирішив дочекатися на Санта−Клауса. Він обов’язково повинен прийти! Пончик сам чув у новинах: по телевізору повідомили, що Санта-Клаус приходить у кожен дім, де є маленька дитина. А в їхньому домі була така маленька дитина..." (Ольга Зубер)
"...Отож передача «Дрімайко»… Назва, якою ця публікація розпочинається, певна річ – просто жарт. Бо передача цікава і приваблива! І таке враження, що слухачі у неї є. Ведучий передачі представився, як Cашко-лірник. І правильно – нема чого занадто розшифровуватися! А то ще переманять кудись... у Париж чи Нью-Йорк! А нам самим в Україні такі люди потрібні. І хоч не так і багато удалося прослухати, виникало враження – талановита передача, зроблена талановитою людиною. Не збираюся когось у цьому переконувати, але деякі аргументи щодо цього усе ж приведу. Звертає на себе увагу прагнення ведучого вести розмову з маленьким українським слухачем, як з рівним собі співрозмовником. Казки – це важливо і цікаво! Бо у них немалий життєвий досвід – і конкретної людини, і цілого народу. Але ж казка і привід зачепити вагомі і неперебутні теми – а якими ж мають бути майбутні українці! А якою б ми хотіли бачити Україну…" (Володимир Даник)
"Наближається найособливіша ніч у всьому світі... Різдвяна. От вже й ялинки в домівках прикрашені різнокольоровими кульками, зелені гілочки вдягнуті в яскраві, сяючі гірлянди, а шишечки, немов зелені вогники визирають з-під іграшок то тут то там. Морозець тріщить, аж кашляє. Вітер холодний завиває, свистить, безжально снігами дороги закидає. Тільки дихне, як відразу підкине білу ковдру аж до самісіньких хмар, потім трохи зглянеться, видихне, й сніжок знову на землю відпустить". (Інга Квітка)
"Це було дуже давно. Прийшла зима. Заблукав грудневий морозець по світу. Тільки-но дихне, як дерева та кущі аж до землі гнуться. Охопились дні густим туманом, й щезло яскраве сонечко. Та ось нарешті розступилися хмарини, і – диво… з’явились у небі крижані коні. Змахнули вони своїми гривами, знову крихітний вогник засяяв. Розправив він свої промінчики. До дерев та річок потягнувся! І тоді білий сніг на гілочки посипався. Поспішили крижані коні на землю, аби усе живе про свято сповістити! Як побачили їх птахи, ох і зраділи ж… Горобці, і сороки, снігурі й голуби змахнули своїми крилами. Закружляли між хмарин, заспівали пісню святкову.." (Інга Квітка)
"Наближався день Святого Миколая. Падав білий сніг, між деревами та кущами розгулював морозець. Всі діти готувалися до свята. Кожен з них сподівався на подарунки від Святого, і лише Петрик знав, що й цього року знайде під подушкою лише різки.Так, так, так. Був він дуже неслухняною дитиною. Ніколи Петрик не слухав батьків та й в школі був ще тим бешкетником. Скільки його не просили гарно себе поводити - все марно. Матуся відводила Петрика до школи та ледь не щодня, повертаючись додому, гірко плакала через неслухняність Петрика. Адже маленький Петрик, не знаючи, скільки болю завдає своїй матусі, продовжував себе погано поводити". (Інга Квітка)
"Було це колись дуже давно. Жила на землі прекрасна країна. Звали цю країну - Україна. Була та країна настільки красивою, що коли її хтось бачив, відразу хотів навчитися на її мові розмовляти.Все живе, від пташки до квітки в цій країні, почувши найчарівнішу, мелодійну мову говорили на ній. Квіти пританцьовували. Від вітерця ледь заколишуться й повторюють слова, що немов найніжніша мелодія лунають. А сонечко… що тут й казати, ледь українську мову почує, вмить починає світити ще яскравіше". (Інга Квітка)
Інга Квітка. Казка "Рідна земля"
"Жив на світі один цар. Був він дуже злий, підлий та жорстокий. Володарював на своїх землях багато років, але для свого народу нічого доброго не робив. Не піклувався цар про своїх людей, лише про власні вигоди думав. Любив поганий цар на чужі землі задивлятися. На одну країною війною піде — шмат землі відбере, до другої з мечем в руці увірветься — море привласнить, в третьої — худобу вкраде, пшеницю потопче. Багато горя він у світі накоїв. Стільки сліз людських через нього пролито було, що коли їх всі разом зібрати, певно увесь світ у воді б потонув. І от одного разу повертався злий цар з війни та завернув до сусідньої країни. Здалося йому, що таких зелених лугів та лісів, прозорих рік та озер ніде нема. Вразили його і родючі поля, на яких завзято працювали люди. Вони наче й не помічали, що цар спостерігав за ними. Потихеньку землю обробляли, з такою повагою та любов’ю до кожної її крихти ставилися, ніби серця матерів своїх в руках тримали..." (Інга Квітка)
"Присів дідусь біля ліжечка свого хворого онука. Тільки осінь настала, а онук вже знову: "Кхе-кхе...". До своєї ввечері ледь доторкнувся, а хліба й зовсім не скуштував. Зітхнув дідусь, ввімкнув нічник та й заговорив: "Розкажу я тобі сьогодні не казку, а щиру правду повідаю. Ще з давніх прадавніх часів підлі, люті вороги нападали на нашу чудову українську землю. Українські ліси та степи, річки та озера, мова солов’їна, завжди — немов кістка в горлі були нашим ворогам.Тому козакам постійно треба було захищати рідну землю від недругів. Отож, якби вони, як ти, свою вечерю на тарілці залишали, а хліба і зовсім не їли, хтозна… чи змогли б вони нашу неньку рідну до цього часу вберегти?.."" (Інга Квітка)
"В прадавні часи жили на світі дивні істоти, які на відміну від звичайних людей володіли безліччю чарівних вмінь. Звали їх чаклунами та відьмами. Зовні вони мали обличчя, ноги та руки, як у звичайних людей, а от величезні, чорні, воронячі крила за їхніми спинами давали їм можливість літати, як птахам! Вони з легкістю підіймалися до самісіньких небес та парили між хмарами. В ті часи людей геть замучили безкінечні війни між собою, хвороби та бідність. Не витримавши постійних випробувань від долі, люди вирішили піти до чаклунів, щоб попросити тих про допомогу. Чаклуни пожаліли людей, вилікували їхні хвороби, подарували багато золота та дозволили жити поряд з собою. Але натомість попросили лише про одне — ніколи не воювати! Раз та назавжди чаклуни заборонили людям війни. Багато років так і було, доки... на один з престолів у світі не сіла нова княгиня. Дуже позаздрила ця нова княгиня силам чаклунів та відьом. Розуміла вона, що поки людство буде слухатися чарівників, не зможе вона ні на кого піти війною. А їй, княгині, дуже хотілося якомога більше земель собі загарбати..." (Інга Квітка)
Інга Квітка – редактор, новинар, автор казок та творів для дітей. Народилася 22 жовтня 1986 року у місті Світловодськ Кіровоградської області. Закінчила Національний авіаційний університет за спеціальністю "психологія". Працює редактором стрічки новин, живе у Львові. Увесь свій вільний час пані Інга присвячує написанню дитячих казок. Читаймо!!! ;))
"Одного разу прогулювалася Мишка лісом. Та й незчулася, як звечоріло. Зголодніла вона й думає: "Ось, зараз прибіжу додому, напечу млинчиків, та й поласую досхочу." Радісним підстрибом домчала Мишка до своєї хатинки. Заглянула в комірчину й знайшла там лише яєчко та дрібку борошна. "Ой! – засмутилася Мишка. – Цього не вистачить! І лісова крамниця вже зачинена. А млинчиків таки хочеться!" [...] ...Посідали усі за стіл. Та й давай млинці наминати, варенням смакувати, чаєм запивати! Ох і смачні ж були млинці! Всі наїлися, Мишці гарненько подякували, й ще довго тішилися, яка ж то Мишка вправна господиня!" (Ольга Зубер)
"Сідайте, діти, круг мене,
Умощуйтесь, будь-ласка,
І вже за хвильку, що мине,
Я розповім вам казку.
Якось під стріхою в селі
Горобчик жив сіренький,
Сидів з братами він в гнізді,
Бо був іще маленький..."(Світлана Пасенюк)
Карколомні пригоди й чарівні перетворення, загадкові зникнення й несподівані з’яви, сміх, веселощі, сльози, розпач — все це химерно переплелося в іскрометних і вигадливих повістях-казках Всеволода Нестайка:
Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків
Зміст казкового серіалу "Незвичайні пригоди в лісовій школі" з книги "Казкові пригоди і таємниці":
Сонячний зайчик і сонячний вовк
Всеволод Нестайко. Повість-казка "Пригоди журавлика" - з книги "Казкові пригоди і таємниці".
"Коли він нарешті проклюнувся і вистромив на білий світ свого довгого цікавого носа — сліпуче сонце сяяло з безхмарного неба, на старій вербі весело щебетало птаство, а лагідний ранковий вітрець про щось грайливо шепотів на вухо шурхотливому очерету.
І рідне болото здалося йому таким гарним, а життя навколо таким прекрасним, що він засміявся від нестримної радості. І ну витанцьовувати в гнізді, весело піднімаючи свої цибаті ноги. Та раптом почув сердитий скрипучий голос: "Ква! Ква! Кум! Чого це ти розкричався, голомозий!" Він обернувся. Недалеко від гнізда на лататті сиділа велика баньката жаба в золотих окулярах..." (Всеволод Нестайко)
"На околиці нашого села, якраз над річкою жила собі вдова Ганна. Чоловік її був добрий і славний козак Шуляк, та загинув у бою з татарами. Зосталася Ганна сама з маленькою дочкою Явдошкою. Тож люди на селі так і звали Ганну — Шулячкою. Лишилося у Ганни невеличке поле біля високої могили, пара воликів та, на згадку про чоловіка, коралове намисто, яке він привіз їй з далекого походу з Туреччини. Гарне намисто — дванадцять разків червоних коралів, ціни неміряної. Ганна була молода і вродлива, та ще й роботяща, але хіба багато жінка без чоловіка зробить? А орати-сіяти треба. Тяжко Ганні орати. Воли не слухаються, плуг важенний, леміш у землю не лізе, ноги за ріллю чіпляються. Помучилася так Ганна до ночі, та й уклалася спати з Явдошкою на возі..." (Сашко Лірник)
"Колись, вже давно, на великім болоті
Жили журавель і лисичка у згоді.
Жили. Не сварились, а навіть дружили
І в гості один до одного ходили.
Ось, якось улітку, погожої днини
Лисичка чемненько мовля до пташини..."(Світлана Пасенюк)
"Ох і славне чумацьке діло, та на всю Україну відоме! А чумаки – поважні і хазяйновиті люди. Всю зиму добре на печі вилежуються та боки гріють. І ні до чого їм ніякого діла немає – ні до хатньої, ні до польової роботи, хіба що до шинку. Але тільки-но весна настає та сонечко трошки землю підсушить – отут уже, чумаче, не дрімай та не ледачкуй! Ні дня і ні ночі не спочинуть чумаки: треба і воликів відгодувати, і ярма підтесати, і осі, і занози, і вози-мажі підрихтувати та шкурами напнути, та й дьогтю гарненько у мазниці поналивати. Бо відомо, що без дьогтю далеко не доїдеш – запищить-зарипить незмащена дубова вісь і трісне посеред степу. От тоді вже гаплик! Ставай, чумаче, мажу розпаковуй, та все добро на землю скидай, та воза підважуй голоблею, щоб вісь замінити". (Сашко Лірник)
"Колись давно жив собі у Сабадаші старий козак Мехтод. Так собі добре жив, заможно. Мав гарну хату на дві половини, пасіку, сяке-таке господарство, коника, корову – одне слово, хазяїн на всю губу. Жив він на околиці села – якраз ото, де дорога повертає попід Гандреєву вербу та на Охматів над самісіньким лісом.Добрий чоловік був Мехтод – жінку любив, коли-не-коли її слухав, до роботи не силував, а так, як сам працює з ранку до ночі, то й вона з ним.Народився у них синочок. Назвали його Семеном, а за кумів узяли Віника і дядька Тимухтея. Підріс Семенко, батько його козацьких звичаїв навчив, у школу віддав, а як уже в колодочки вбився, то під горщика обстриг і на Січ відправив – до Бузівського куреня, та звелів, щоб кошового слухав". (Сашко Лірник)
"Жив у нашому селі Сабадаші чоловік на ім’я Охота. І був у нього синочок, якого звали Гандрей. Хлопчина ріс розумний і меткий — все, бувало, сидить коло бандуриста чи лірника на майдані і слухає, що той оповідає про Байду, чи бідних невольників, або про Марусю Богуславку. А опісля на вигоні збере кругом себе дітей, та й переказує їм усе те, а ще й додасть від себе, щоб цікавіше було. Або назбирає всякого залізяччя під кузнею, паличок настругає ножем і все собі щось майструє. Та добре було б, аби щось путнє майстрував: чи то граблі, чи то терницю до конопель, чи хай навіть ложку — так ні! Все ото робить птахів якихось, вітрячки або коліщатка..." (Сашко Лірник)
