Лілія Гудзь. Збірка казок «Коли усміхаються янголи»

 

 

 

Лілія Гудзь

КОЛИ УСМІХАЮТЬСЯ ЯНГОЛИ

 

 

 

 

 

НА КРИЛЬЦЯХ ЯНГОЛА

Високо-високо в небі за срібними хмаринками й золотими зірками різдвяної казкової пори народилося маленьке янголя.

Синьооке, кучеряве, допитливе й кумедне, як усі малюки.

— Цікаво, а я хлопчик чи дівчинка? — оглядаючиcь навсібіч, одразу замислилося малятко. — Крильця міцненькі, чубчик зизенький, шкарпеточки сині… Хлопчик, напевно! І кого б оце запитати?..

Янголятко обережно випурхнуло з чарівної колиски й подріботіло ніжками райським садом. Дорослі янголи були дуже заклопотані приготуваннями до різдвяного вечора, тож на крихітку не зважали. І малюк спочатку навіть засмутився. Але зовсім трішечки, бо ви ж знаєте: янголи не вміють гніватися. Та й сумувати їм ніколи. Щомиті вони пильнують за людьми на землі, захищають від усілякої біди, а у святкові дні ще й творять дива. У цей час двері раю відчинені навстіж для всіх щирих молитов, а в білокрилих посланців справ — від рання до смеркання. Їм доводиться малювати й писати, пекти й ліпити, майструвати й різьбити, шити і кроїти, а ще будувати, лікувати... Словом, встигати скрізь і всюди, щоби здійснити найзаповітніші бажання добрих людей. Немає на світі янгола, який просто ніжився б на хмаринці. Отож і наш малюк, щойно вибрався з колиски, як уже захотів побувати в усіх небесних майстернях, фабриках і крамницях. Насамперед янголик зазирнув до шоколадні. Тут так смачно пахло какао, ваніллю, корицею та медом, що малятко замружилося від насолоди.

— Можна вам чимось допомогти? — запитало воно у головного кондитера.

— Звісно! — усміхнувся той і простягнув малюкові новенький фартушок та білосніжний ковпак. — Ось кулінарна книга. Тут рецепти з усього світу! Що ти хотів би приготувати?

— Навіть не знаю... — розгубилося янголятко, листаючи сторінки старовинної книги. — Усе на вигляд таке смачне й гарне!

Старший кондитер розгорнув книгу на сімнадцятій сторінці й мовив:

— Спробуй виготовити ось таких цукрових півників. Роботи небагато, зате радості в дітей — повні жменьки і кишеньки.

Розкрию тобі таємницю: я також їх люблю — і м’ятні, і малинові, і лимонні.

— Як цікаво! — зраділо янголятко. — Та чи впораюся?

— Не хвилюйся! Я допоможу!

Кондитери розтопили цукор, добавили крапельку ванільної есенції, склянку малинового соку та дрібочку кориці. Янголятко дістало з шафи бамбукові палички-тримачі й допомогло розлити гарячий сироп у формочки. За пів години смаколики були готові.

— Краса! — пурхав від щастя малий помічник. — Справжня райська насолода! Кому ж їх подарувати?

— О-о-о, це вже вирішуй сам! — усміхнувся старший янгол. — На землі багато діток чекає на подарунки, але, на жаль, не всім цукерки будуть до смаку...

— Справді? — здивувалося янголятко. — А чому?

Білокрилий малюк вирішив негайно спуститися на землю, щоб потішити солодким подарунком чиєсь маленьке добре серце. Він, наче сонячний промінчик, зістрибнув на ґанок першого будинку, обережно зазирнув у віконце і почув:

— Донечко, ти хочеш занадто багато подарунків! Різдвяне янголятко не зможе стільки донести! Є й інші дітки!

— От нехай їм і дістануться медяники та льодяники! — вередувала маленька красуня в рожевій сукні. — А я хочу ролики, айфон, ковзани, золоту каблучку і чарівну паличку, яка виконує всі-всі бажання!

— Доню, — вмовляла ненька, — але це забагато подарунків!

— Хочу! Хочу! Хочу! — репетувала вередуля і сердито тупала ніжками.

— Який жах! — затулилося крильцями янголятко. — Тут моїм півникам ніхто не зрадіє. — Тож, забравши солодощі, поквапилося до іншого будинку.

Там біля каміна двоє братиків прикрашали ялинку.

— Васильку, поглянь, яка гарна іграшка! Янголятко — немов справжнє! Ось-ось і полетить! — тішився меншенький, розглядаючи порцелянову статуетку.

— Не вигадуй! — засміявся старший братик. — Справжніх янголів не існує! Як і Санта-Клаусів та Снігових Королев. То все вигадки, казки для малюків!

— Ех, як шкода… — похнюпився хлопчик і поклав фігурку назад у ящичок.

— І справді шкода, — зітхнуло янголятко й полетіло з цукерками далі.

У будинку біля озера жила родина. Вони щойно переїхали з іншого міста й поспішали навести лад в оселі до різдвяного вечора. Олесь на холодній віконній шибці сумно виводив пальчиком літери та візерунки.

— Чим ти стурбований, синку? — тихенько підійшла мама й обійняла за плечі.

— Я сумую за друзями, — зізнався Олесик і сховався у мамин тепленький светр. — А ще мені здається, що цього року янголик не завітає до мене на Різдво. І подарунків не буде... Як він дізнається нашу нову адресу?

— Дуже просто, — усміхнулася мама. — Він почує твоє серце. Помолися. Попроси нових хороших друзів і все, що бажаєш.

— Все-все? Навіть крила? Я так хочу навчитися літати!

— Ну-у-у… Можна й крила... Але пам’ятай: іноді мрії здійснюються не відразу… Іноді здійснюються не всі, а лише ті, які дарують нам радість і щастя. А буває так, синку, коли треба трішечки почекати, щоб крила виросли, зміцніли, стали сильними і світлими... Як у янгола. І тоді вони піднесуть тебе високо-високо! Аж до хмар! І стануть найкращим дарунком у світі.

— Добре, — погодився хлопчик. — А можна мені поки одненьку цукерочку, щоб крила росли швидше?

— От хитрунець! — засміялася мама і цьомнула Олесика в носика. — Мені шкода, та в нас зовсім немає солодощів. Ми з татом іще не ходили до крамниці...

— Та невже? А це що? — Олесь раптом побачив на підвіконні кольорових півників. — Це ж мої улюблені ласощі!

— І звідки вони? — здивувалася ненька.

— Мамо, сьогодні ж чарівний різдвяний вечір! — Хлопчик хрумнув малиновий льодяник, потім підбіг до віконця, глянув у вечірнє небо і тихенько подякував першій зірочці.

А янголя, втомлене і щасливе, присіло біля ліжечка й усміхнулося.

Тієї ночі Олесикові снилися дивовижі. Він літав попід хмарами й навіть не здогадувався, що його тримає на крильцях найкращий друг, який віднині завжди буде поряд.

 

 

 

 

РІЗДВЯНЕ БАЖАННЯ

Олеся сиділа на підвіконні й малювала пальчиком візерунки на шибці. Дівчинка сумувала.

— Ех, Мурчику, не пустить мене мама колядувати… Поглянь, які темні хмари насунули! Ні місяця, ні різдвяної зірки не видно... І вже сніжок пролітає...

— Му-ур-р-няв! — наче погодився пухнастик і солодко потягнувся. Мурчик зовсім не хвилювався, бо йому колядувати не хотілося. Котикові було так хороше і тепло біля господині, аж хотілося ніжитися, перебираючи м’якенькими лапками. Олеся погладила муркотика, поправила червоні коралі на шийці й рішуче прошепотіла:

— Потрібно рятувати різдвяний вечір! Як же це не буде колядок?

Дівчинка тепленько вдягнулася, закутала голівку святковою хустиною, дістала з шафи вишивану торбинку, маленький ліхтарик і тихенько вийшла з будинку. Зимові сутінки цьомнули Олесю в щічки великими пухнастими сніжинками. Вона глянула на небо, примружила очка й весело закружляла в таночку.

— О на маєш! Час колядувати, а вона — танцює! — визирнув із-за воріт сусід Миколка.

— Як ти мене налякав! — стрепенулася дівчинка та зліпила пухкеньку сніжку. — Ось тобі за це! Ось!

Миколка й собі набрав повні жмені снігу, підстрибнув до Олесі, і… Друзі качалися, натиралися снігом, стрибали, танцювали, а потомившись, попадали на засніжену землю, наче два сніговики.

— Годі, Миколко, — схаменулася Олеся, — не можна лежати на холодній землі, застудимося.

— Твоя правда, — мовив на те хлопчик, — вставаймо. Ось лише зроблю для тебе різдвяного янгола. Хочеш?

— А як? — дівчинка принишкла, чекаючи на диво.

Миколка випростався на снігу, розкинув ноги й замахав руками, наче крильми. Потім обережно підвівся і підморгнув Олесі:

— Ну як, подобається?

— Неймовірно! — здивувалося дівча. — Наче справжній!

— А він справжній! — запевнив Миколка. — Справжнісінький різдвяний янгол. Навіть бажання здійснить, якщо хочеш! Треба лише торкнутися крила, заплющити очі і подумати про щось дуже-дуже приємне!

— О-о-о, у мене багато гарних мрій, — зізналася дівчинка, — але для початку нехай з’явиться на небі різдвяна зірочка.

Наші ліхтарики от-от погаснуть, і як тоді колядувати в темряві?

Щойно дівчинка заплющила очі, як навколо засвистіла, зашуміла, затанцювала хурделиця, і зі снігової пороші випурхнуло янголятко. В ручках воно тримало ліхтарик з осяйною зіркою всередині. Вона вигравала самоцвітами, розганяла темряву й дарувала тепло. Діти простягнули холодні долоньки, і янголятко сипнуло їм по жменьці різдвяного сяйва.

— Це схоже на сон! — прошепотіла Олеся, щоб не злякати небесного гостя.

— Це не сон, Олесю, — всміхнулося янголятко. — Це Різдвяний вечір — час найбільших чудес і найкращих мрій. Я приніс різдвяну зірочку й радісну новину — Христос рождається!

— Славімо Його! — відповіли діти й радісно заспівали:

Нова радість стала,
Яка не бувала.
Над вертепом звізда ясна
На весь світ засіяла!

Олеся й Миколка взяли обережно різдвяночку й поспішили з колядою від хати до хати. Біля оселі бабусі Христини зустріли друзів — Назарчика, Іринку, Катрусю та Марійку.

— Звідки у вас така гарна зірка? — дивувалися діти. — Вона ніби справжня, вифлеємська! Колядуймо разом?

— Залюбки, — зраділи Олеся й Миколка та поспішили з різдвяною піснею до старенької хатини з мальованими віконницями.

А янголятко тим часом непомітно літало поряд, колядувало разом із дітьми й залишало на порозі для добрих господарів небесні дарунки — здоров’я, любов, злагоду і добробут.

Ох, які повні торбинки назбирали цьогоріч колядники! За піснями й жартами промайнув святковий вечір і настав час повертатися додому.

— Спасибі тобі, янголику, за найпрекраснішу коляду в моєму житті, — озирнулася Олеся, щоб обійняти різдвяного гостя. Але малюк стояв сумний і замислений.

— Що сталося, крихітко? — стурбувалася дівчинка.

— Різдвяній зірці вже час на небо, — зітхнуло янголятко. — Вона має велике призначення у світі. Багато-багато років тому, коли Господь народився…

— Знаю, знаю! То був маленький Ісусик, Син Діви Марії і праведного Йосипа! — вигукнув Миколка.

— Саме так, — зітхнуло білокриле. — І тієї дивовижної ночі з’явилася над печерою ось ця велика зірка — яскрава, чарівна, полум’яна. Це — символ миру та великої любові до світу. Дві тисячі літ вона сяяла людям із небес, даруючи радість і диво. Але цього вечора сталося несподіване, — янголятко гірко схлипнуло. — Зірка впала на землю, бо жодна людина не загадала найважливішого бажання.

— І що ж тепер буде? — злякалася Олеся. — Ми назавжди втратили мир? Ми загубили Різдво?

— Не знаю, — опустило крильця янголятко. — Але завжди є надія! Якщо нині хоча б одна людина загадає найважливіше бажання, то зірка знову спалахне й сяятиме.

— А яке ж бажання найважливіше? — розгубився Миколка. — Мої бажання, наприклад, усі важливі! То можна мені першому спробувати?

— Звісно, — погодився янголик і простягнув хлопчикові чарівний ліхтарик.

Миколка нахилився до різдвяночки, заплющив очі, затамував подих і прошепотів свою гарячу мрію. Здійнялася віхола, все навколо замерехтіло, засяяло, зірка яскраво спалахнула, і тієї ж миті біля Миколчиних ніг з’явився новий двоколісний велосипед! Червоний, зі шкіряним сідлом, зі срібним дзвоником на кермі і лакованою рамою — все, як хлопчик хотів.

— Яке диво-о-о! — захоплено сплеснув долоньками Назарчик. — Я також маю бажання? Воно д-у-у-уже важливе! Можна й мені загадати?

— Звісно, — сумно всміхнувся янгол і передав чарівного ліхтарика другому колядникові. За мить біля Назарчика з'явилися новенькі лижі! Потім настала черга Іринки, Катрусі, Марійки... Подарунки сипалися з різдвяної пороші, а різдвяна зірочка тим часом згасала і тьмяніла.

Настала черга останнього бажання — Олесиного. Вона поклала зірку на долоньку й легенько дмухнула, зігріваючи її своїм гарячим подихом.

— Біднесенька, ти стомилася... — пожаліла різдвяночку дівчинка. — Не треба мені подарунків. Нехай у всьому світі настане мир і мій татко повернеться додому. Я так за ним сумую!..

І диво! Тієї миті зірочка яскраво зблиснула і здійнялася на небо.

— Дякую, Олесю! — замахало крильцями янголятко. — Ти врятувала Різдво!

Олеся розгубилася, а друзі заворожено дивилися у височінь.

— Шкода, Олесю, що ти залишилася без подарунка, — повертаючись додому, зітхав Миколка. — Хочеш, я віддам тобі свій велосипед? Мій старий іще ого-го!

— Спасибі, — усміхнулася дівчинка. — Але мій подарунок значно кращий!

Вона побачила здалеку тата і чимдуж побігла, щоб його обійняти.

Зігрівшись удома тепленьким узваром, Олеся закуталася у вовняну ковдру. Завтра вранці вона розповість татові й мамі про те, яка пригода сталася з нею різдвяного вечора, як вона повернула на землю мир, а на небо — різдвяну зірку. А зараз вона ще трішечки поговорить із янголом. У дівчинки на серці залишилося ще багато гарних мрій, і якщо їх почує різдвяне небо, то у світі неодмінно побільшає добра та щастя.

— Великі мрії творять великі дива… Правда ж, Муркотику?

— Мур-р-няв! — як завше, погодився пухнастик і згорнувся калачиком в Олесі на колінцях.

 

 

 

 

ЯНГОЛ ІЗ БІЛИМИ ЛАПКАМИ

Наближалося свято, на яке Андрійко чекав найбільше. Він любив усі свята, але день святого Миколая понад усе на світі. Ще б пак! Лише раз на рік усі-усі бажання могли здійснитися. Головна умова — бути чемним. Тож хлопчик навіть ходив навшпиньки. Десь за місяць до свята він ставав таким увічливим і слухняним, що старша сестричка дражнила його марципанчиком, а мама з татом лише загадково всміхалися.

Цьогоріч Андрійко очікував на особливий подарунок. Якщо чесно, він мріяв про нього давно. Але мама казала, що цуцик у будинку з’явиться лише тоді, коли спершу з’явиться cам будинок. І відтоді хлопчик терпляче чекав. Чекав і мріяв. І про будинок, і про гарненького песика. Звісно, про песика значно більше! Бо що таке дім? Дім — це просто будівля. Жити добре і в дідуся та бабусі. А собака — то собака! То цілий усесвіт радості і пригод! Зрештою, який же хлопчик без собаки? Невдаха, та й годі!

Отак собі міркував Андрійко, вкладаючи чарівний лист у святковий конверт. І раптом згадав, що не написав святому Миколаєві, якої породи має бути його улюбленець.

— Ото халепа, — забідкався малий. — Кого ж обрати? Вівчарку? Сенбернара? А може, бульдога? Мій пес має бути гарним, відважним, слухняним і розумним! Він повинен бути справжнім другом! Найкращим у світі! Таким, щоб хлопці на вулиці луснули від заздрощів!

Андрійко знав чимало порід собак, про багатьох читав в енциклопедії, але мріяв про такого пса, якого, мабуть, іще не існувало. Він хотів щось особливе, а що саме, не знав.

— Треба запитати в Оленки, — вирішив хлопчик. — Сестра хоч і покепкує, але дурниці не порадить.

— Якщо вже мріяти про собаку, то тільки про італійську болонку, — в очах сестрички заграли блищики.

— Ти що?! — сторопів Андрійко. — Це ж не пес, а кудлата вівця! Мене й горобці засміють, не тільки друзі.

— Ну, тоді придивися до пуделя чи пекінеса, — переконувала дівчинка. — Як на мене, симпатяги.

Хлопчик скривився так, наче з’їв кислицю. Він мріяв про СОБАКУ, а Оленка пропонувала якусь шерстяну рукавицю.

— А вчора в парку я бачила, як один хлопчик вигулював симпатичного мопса, — не стримувала захоплення сестричка.

— Мопса? — почервонів Андрійко. — Це взагалі якесь поросятко! Поморщене, пожмакане, ще й рохкає.

Такого Оленка вже не стерпіла.

— Годі! — насупилася. — Вибирай тоді сам! Але знай: за перебірки Бог дає витрішки, — так бабуся завжди каже.

— Бе-бе-бе! — покривлявся братик і почовгав у свою кімнату. — Ото ще придумала — «витрішки». Мій пес буде не «що-будь-таке», а справжній собака мрії!

Хлопчик дістав чистий аркуш, простий олівець і почав малювати. Фантазія художника розгулялася не на жарт, і незабаром на папері з’явилося чудернацьке створіння: маленьке, кудлате, куцохвосте й клаповухе, на коротких білих лапах і з висолопленим язиком. Здавалося, цей кудлатик от-от оживе й застрибне Андрійкові на коліна. Якщо чесно, малюнок не дуже подобався хлопчикові, але на те, щоб спробувати ще раз, не було ні бажання, ні часу. Він заклеїв конверт і поспішив на пошту до чарівної скриньки святого Миколая.

Увечері Андрійко ретельно підготувався: помив взуття, розвішав шкарпетки, на підвіконня поклав кілька цукерок для янголят і поскладав на полиці іграшки, щоб дідусь Миколай, як мама каже, ненароком не перечепився й не впав посеред хати. Андрійко крутився-вертівся з боку на бік, лічив баранців і слоників, прислухався до кожного шереху, але зрештою сон його переміг — і він солодко заснув.

Рано-раненько Андрійко мало не гепнувся з ліжка. Здавалося, у квартирі поселилися бегемоти, а у вухо пищить пожежна сирена. Звісно, то Оленка знайшла під подушкою ще одну, сто п’ятдесят першу, ляльку Барбі.

— І чого ці дівчиська такі крикливі? — протирав заспані очі хлопець і намацував ногою другий капчик. — Та куди ж він подівся, — зазирнув під ліжко Андрійко і вивіз на капчику коробку печива.

Малий усміхнувся і зазирнув під подушку. Там лежав новенький светрик, листівочка і… нашийник. Так-так, справжній собачий нашийник. А поряд — повідець. Андрійко присів на стільчик і розгубився. Як це так: повідець є, а собаки немає? Розгорнув листівку і прочитав по складах: «По-да-ру-нок че-ка-є на ву-ли-ці. О-би-рай сер-цем. Го-лов-но-го о-чи-ма не по-ба-чиш. Ве-се-лих свят, Ан-дрій-ку!».

Хлопчик швиденько надів шапку, одягнув курточку, взув черевики, схопив нашийник і  вистрибнув надвір. Біля будинку друзі ліпили сніговика і весело грали у сніжки.

— О, Андрійко! Гайда з нами! — підбігла до нього Іринка і поцілила сніжкою прямісінько за комір.

— Зараз не можу, — роззирнувся хлопчик. — Я маю знайти собаку…

— Собаку? — закліпала Іринка. — Якого собаку? Хіба в тебе є пес?

— Є! — запевнив він. — Святий Миколай залишив його на вулиці. А я маю відшукати. Ось і повідець, і нашийник. Думаю, на мене чекає дивовижна пригода!

Андрійко не помилився. Уже на сусідньому майданчику неподалік крутої гірки сиділо симпатичне цуценя хаскі. «Це він!» — зрадів малюк і підбіг до собаки. Цуцик замахав хвостиком і навіть понюхав Андрійкове взуття.

— Не чіпай! Це мій собака! — почувся за спиною тоненький голосок, і до хаскі підбігла дівчинка. — Аймі, ходи до мене! —

Вона схопила цуценя на руки і насварила Андрійка пальчиком.

— Я хотів лише познайомитися, — засоромився малий і попрямував стежкою далі.

Біля супермаркету він побачив пухнастого акіта. Песик лежав просто на снігу, і хлопчикові здалося, що він сумує та чекає саме на нього. Андрійко дістав із кишені повідець і вже хотів приміряти кудлатикові нашийник, коли двері магазину відчинилися, і надвір виїхали сріблясті ролики. «Додому, Арчі», — наказали «ролики», і песик-ведмежатко весело застрибав поряд.

Андрійко сховав повідець і мало не розплакався.

«Це якийсь злий жарт! — подумав він. — І як я міг у таке повірити? Надворі не буває нічийних собак… Вони живуть у зоомагазині, в притулку… Але точно не на вулиці…» Хлопчик поволі потюпав додому.

— Андрійку-у! Зачекай! — його чимдуж наздоганяла Іринка, тягнучи за собою великі санчата. — Ну що, знайшов? ОЦЕ твій пес?

Хлопчик обернувся і сторопів. За спиною сиділо чудернацьке створіння — маленьке, кудлате, куцохвосте й клаповухе, на коротких білих лапах і з висолопленим язиком. Точнісінько, як на малюнку!

— Це не мій собака! — здивувався Андрійко. — Звідки він узявся?

Хлопчик роззирнувся навсібіч, але не помітив поруч нікого, хто міг би бути господарем цього кудлатого дива. Неподалік вигулювали таксу, мопса, вівчарку й навіть рудого кота-британця. А в цього малого знайди, здається, хазяїна не було.

— Іди геть! — тупнув Андрійко і заплескав у долоні. — Ціба!

Цуценя відбігло на крок, прилягло на животик і жалісно заскавчало. Хлопчик озирнувся. Голодні оченята очікували дива.

— Гаразд, ходімо до мене, — присів біля песика Андрійко і погладив по маленькій голівці. — Погодую тебе, трішки зігрієшся, а потім виведу на вулицю.

Як на диво, вдома нікого не було.

«Мабуть, Оленка побігла на гірку, а мама з татом пішли у магазин по смаколики. Ну що ж, то й краще», — подумав хлопчик і висадив цуценя з-за пазухи на долівку.

Крихітка обнюхав усі куточки, потицяв носиком у кожний капець і задоволено завертів куцим хвостиком. Андрійко дістав із холодильника печеню і поставив на плиту гріти. Тим часом вирішив подивитися мультики і приліг на канапі біля батареї. Цуценя й собі притулилося до тепла. І невдовзі обоє... опинилися у казковій країні. Вони смакували холодними бурульками, стрибали на пухких хмаринах і трусили на землю густий лапатий сніг. Раптом холодний смаколик залоскотав горлечко, хлопчик закашлявся і… прокинувся.

У кімнаті пахло морозом і димом. Поруч сиділи мама й тато, на килимку біля ліжка скрутилося налякане цуценя.

— Що сталося, мамо? — схопився Андрійко. — Чим так дивно пахне?

— Ох, сину-сину, — розплакалася мама. — Ти мало не накоїв великого лиха! Подякуй своєму янголу…

— Якому янголу? — збентежився малюк.

— Ось цьому — з білими лапками, — нахилився до песика тато і погладив кудлатика по голівці.

— Цуценя, зачувши дим, почало голосно скавуліти й гавкати. Сусіди зателефонували нам із татом. І ми щодуху примчали додому. Цей малюк урятував і тебе, і наш дім, — зітхнула мама. — Якщо хочеш, можеш залишити його в нас…

— Дякую, — засяяв Андрійко.

А цуценя завертілося, наче дзиґа, застрибнуло хлопчикові на коліна і смачно лизьнуло у щоку.

Того зимового вечора Андрійко загадав іще одне бажання: нехай кожний янгол із лапками знайде собі теплий затишний дім.

 

 

 

 

ПОДАРУНОК ДЛЯ МИШЕНЯТИ

Неподалік темного густого лісу в затишній нірці мешкали мама та її двоє мишенят — Хрусь і Шумка. Наближався Новий рік, і малі бешкетники з нетерпінням чекали на смачні подарунки. А ще вони понад усе мріяли побачити святого Миколая і подякувати старенькому за іграшки та смаколики, що їх він приніс торік. Увечері мишенята, як завше, випили теплого молока, цьомнули неньку в щічку й подріботіли у свої крихітні ліжечка. Шумка невдовзі солодко засопіла, а допитливий Хрусь ніяк не міг заснути. Він прислухався до кожного шереху і нюшив святкові аромати. Мишеня із заплющеними очима могло знайти святковий тортик або улюблене безе, запашну печеню чи шматочки сала та сиру. Хрусь спробував затулити носика лапкою, однак аромати пробиралися під ковдру і солодко лоскотали дрібнесеньку кирпочку. Врешті Хрусь підвівся з ліжечка. Він вибрався на підвіконня і заворожено лічив сніжинки, які кружляли й танцювали у святковому таночку. Аж раптом: що це?! Неподалік свого будиночка Хрусь побачив великі глибокі сліди.

— Це він! Це сліди святого Миколая! — втішилося мишеня, стрибнуло у валянці й хутко прошмигнуло надвір. Пухнасті сніжинки цьомнули мишеня в носик, а морозець щипнув за рожеві вушка.

— Бр-р-р, — стрепенувся малюк від холоду, але поспішив за великими слідами. За кілька хвилин Хрусь незчувся, як опинився посеред густого лісу. Біля ведмежого барлогу — мишеня не йняло віри очам! — святий Миколай нахилився до мішка й дістав велику коробку з червоною стрічкою. Поки старенький тихенько опускав дарунок у димар, Хрусь прошмигнув у мішок і причаївся між різнобарвними пакунками. О-о-о, скільки тут усякої всячини! Іграшки, смаколики, прикраси, вогники, бантики й хлопавки… На кожному був особливий напис: «Найдобрішому», «Найсміливішому», «Найстараннішому», «Найчемнішому», «Наймудрішому», «Найсильнішому», «Найвеселішому»… Хрусь обережно нишпорив між пакунками, шукаючи свій. Тим часом дідусь закинув мішок на плечі й потупцював далі. Біля оселі білочок святий спинився й зазирнув у торбину.

— Малята білченята весь рік були чемними і слухняними, — тішився вголос старенький, дістаючи мішечок із горішками. —
Тепер нехай поласують руденькі!

«І я, і я був слухняний!» — мало не прохопився Хрусь, але вчасно спинився. Раптом він згадав, що вибіг із нірки без маминого дозволу, і злякався. Виявляється, не дуже й слухняний… І як тепер повернутися додому? Хрусь хотів вистрибнути з мішка, але тим часом святий Миколай дістався вовчого лігва. Носик-горошинка враз відчув запах небезпеки, і сіренький хвостик затремтів від страху.

— Так-так-так, — замислився дідусь. — Хто тут мешкає? Сміливці! Захисники лісу! Охоронці й санітари! Ви чудово захищали рідний ліс! З Новим роком, сіроманці! Ось тримайте подарунок…

Що було в тій коробочці, Хрусь одразу здогадався. Його чутливий носик затремтів, як намистинка, коли дідусь діставав ароматні пиріжки. Мишеня вже добряче зголодніло, і його животик час од часу невдоволено бурчав. Лапки самі потягнулися до найближчої коробочки, і малюк в одну мить опинився в солодкому царстві. Упоравшись із цукерками, Хрусь так розімлів від задоволення, що аж задрімав.

Він так і не дізнався, хто в лісі найсильніший, наймудріший і найвеселіший, бо поки святий Миколай розносив дарунки, бешкетник бачив цукеркові сни. Аж ось коробочка з мишеням затрусилася, заколихалася, і Хрусь розплющив оченята. Зовсім поряд він почув знайомі голоси, та від страху боявся навіть поворухнутися.

— Синочку, любий, де ти? — плакала мама-мишка, шукаючи малого неслуха. Вона обнишпорила всю нірку, зазирнула в кожний куточок, зрештою закуталася в теплу хустину й вибігла надвір. Засмучена Шумка поспішила за ненькою і відразу біля порога побачила два гарненькі згорточки.

— Мамо, матусечко, поглянь, — Шумка потрясла першу коробочку, і з неї, немов сіренький м’ячик, випав наляканий Хрусь. У лапках він тримав велику цукерку, а гостренький писочок був замурзаний шоколадом.

— Братику?! — здивувалася Шумка. — Як ти тут опинився?

Хрусь заблимав сонними оченятами, а потім широко усміхнувся.

— Шумко, Я БАЧИВ СВЯТОГО МИКОЛАЯ! Уявляєш? Я сидів у нього в мішку… Я розносив подарунки… Я… — мишеня не доказало, бо раптом його за вушко добряче смикнула мамина лапка.

— Бешкетнику! — писнула мама-мишка. — Ти хоч знаєш, як я хвилювалася? Попри свято, мушу тебе покарати…

— Пробач, матусю! — похнюпився Хрусь і слухняно подріботів за ненькою в нірку.

Мама, звичайно, повела неслуха в куток, але Хрусь був такий щасливий, що навіть не опирався. Він назавжди затямив, що надмірна цікавість може призвести до біди. Але коробочку з підписом «Найдопитливішому» мишеня зберігає донині як найбільший скарб.

 

 

 

 

МАНДАРИНОВЕ СВЯТО

У переддень Різдва мишенятко Хрусь нудьгувало, сидячи на кухні. Нещодавно мишача родина перебралася до нового помешкання. Коли вдаряли люті морози, мишенята шукали прихистку в людських оселях. Звичайно, мало хто радів непроханим гостям. Але мишки були чемні, не робили збитків, тож уникали багатьох неприємностей.

Сьогодні мама й сестричка готували святкову вечерю, а малий Хрусь крадькома позирав на стіл і важко зітхав. Йому так хотілося вже скуштувати сирних канапочок, гризнути дрібочку бісквітного печива, похрумати льодяників або хоч ковтнути краплинку лимонаду. Але все те було поки заборонене. І чому, щоб смачно попоїсти, обов’язково потрібно чекати на свято? Чому не можна святкувати наїдженим? Хрусь не міг знайти відповідей на ці запитання, тож вирішив чимось розважитися. Він давно вибіг би із нірки й подражнив би сусідського кота Вусика, проте мама суворо заборонила навіть носика висовувати назовні.

— Визирнеш із хатини — опинишся в гострих пазурах! — лякала малого ненька, погрожуючи кулачком.

Аж ось за дверима мишеня почуло галас і шарудіння. Хтось тупав, гупав, плескав у долоньки й голосно сміявся. Хрусь, обережно прочинивши дверцята, вистромив носик у щілину. В людському будинку сяяла пухнаста ялинка, миготіли вогники, пахло печивом і чимось таким сонячним, чого мишенятко зроду не внюхувало. Малюк нашорошив вушка і подріботів по м’якенькому килиму.

— Пр-р-ри-віт! — несподівано почулося над головою, і Хрусь аж заціпенів. За спиною стояв дивовижний птах. Він був схожий на новорічну ялинку, кумедно вертів голівкою і з цікавістю розглядав маленького гостя. — Ти хто такий?

— Я Хрусь, — посміливішало мишеня. — Ми тут живемо з родиною, он там під шафкою.

— Цікаво-цікаво… — походжаючи туди-сюди, замислився пернатий. — Гадаю, тобі краще повернутися додому, щоб не потрапити на очі моїй господині чи забіяці Вусику. Інакше матимеш неприємності…

— Я знаю, — у мишеняти затремтів хвостик. — Але у вас так гарно, так затишно, так солодко пахне святом… Можна мені хоч хвильку помилуватися ялинкою?

— Гаразд, — погодився птах, — лишень будь обережними і пильним. Поки нікого немає, можу запропонувати тобі печиво чи насіння. Хочеш?

— О-о, я такий голодний! — зізнався Хрусь. — Від раночку нічого не їв!

— То прошу, — застрибав пернатий. — До речі, мене звати Веселик. Я з далеких спекотних країв, де білі піски, безкраї моря, солодкі фрукти і багато-багато сонця.

— Справді? — захопилося мишеня. — А ялинки там є? А морози? А хурделиці?

— Ні, що ти, — завертів голівкою папуга. — Там зовсім інші дерева — тонкі, високі й дуже чубаті.

— Як цікаво! Ніколи не бачив чубатих дерев!

За вікном здійнялася віхола. Двоє друзів усілися на підвіконні й смачно обідали.

— А хочеш побігати по м’якому сніжку? — раптом запропонував Хрусь. — Це так весело!

— Ні-ні! — злякався пернатий. — Мої лапки бояться холоду! І крильця, і дзьобик… Я люблю сніг лише за вікном. Та й не випустять мене з кімнати. Спасибі господині, хоч у клітці не зачиняє…

— Ти не розумієш! Це ж різдвяний сніг! Він здійснює бажання! Не віриш? А даремно! Якщо спіймати на лапку кілька різдвяних сніжинок і хутко злизькати, то заповітна мрія обов’язково справдиться! Чесно-чесно, я перевіряв! Зажди хвилинку…

Хрусь поліз по шторах, прошмигнув крізь кватирку надвір і миттю опинився у глибокій кучугурі. Він щасливо застрибав у білій купелі, махаючи лапкою новому другові. Потім мишеня набрало в жменьку білого дива й метнулося назад у кімнату.

— Тримай! — сяяв щасливий Хрусь. — Швиденько загадуй бажання, доки сніжинки не розтанули. Веселик дзьобнув кілька сніжинок і радісно затріпотів барвистими крильцями.

Аж ось мишеня почуло тихенькі кроки і щодуху кинулося до нірки.

— Зачекай! — схопився папуга. — Я також маю для тебе подарунок. — Птах дістав зі столу запашну помаранчеву кульку й покотив під шафку.

— Що це? — прошепотів Хрусь.

— Мандаринка, — запишався Веселик. — Це смаколик із мого рідного краю! Зі святом тебе!
Хрусь несміливо простягнув лапку і просунув ласощі у нірку. Він довго нюхав мандаринку і зрештою вирішив, що так, мабуть, пахне сонечко.

Різдвяної ночі мишенятко бачило казкові сни. Воно мандрувало з Веселиком далекими краями, де Різдво пахне мандаринками і корицею. Сонечко гріло Хрусеву спинку, а звідусіль лунав щасливий радісний сміх…

 

 

 

 

ГОСТИНЦІ ДЛЯ ПАНІ МЕТЕЛИЦІ

У переддень святого Миколая в Сашковій родині всі були заклопотані. Мама з бабусею пекли медово-імбирне печиво, дідусь із татом лагодили стареньку гірлянду, братик Мишко вирізав із паперу сніжинки, навіть кіт Гаврусик не сидів без роботи — старанно чепурився, розчісуючи довгі вуса та руденького хвостика.

Сашко визирнув у віконце й завмер: надворі панувала справжня зима. Мороз малював на вікнах візерунки, сніжинки кружляли у веселому танку, й лише сувора пані Метелиця лютувала і свистіла, подеколи сердито позираючи на хлопчика крізь холодну шибку. Вона була неймовірно красивою в розкішному діамантовому вбранні, чарівно всміхалася й заворожувала великими синіми очима. Проте погляд Метелиці був крижаним і сердитим. Сашко притулився до шибки й тихенько прошепотів:

— Чому ти так гніваєшся? Свято наближається! Радіти треба!

— Ні́чого веселитися! — дихнула холодом зимова гостя. — Я самотня й нікому не потрібна! Ніхто мене не любить! Ніхто не чекає!

— Бо ти занадто сувора! — пояснив хлопчик. — Нірки звірят у лісі засипала снігом, горобчиків під стріху загнала, діток за носи і вуха щипаєш. Мої друзі через тебе бояться з дому виходити! Сидять усі біля теплої батареї та п’ють гарячий чай із медом!

— О-о-ох, як мені хочеться теплого чаю, солодкого печива і хоч дрібку добрих слів, — зітхнула Метелиця.

— Я залюбки впустив би тебе до кімнати, — прошепотів Сашко, — але якщо мама дізнається — сваритиме.

— Дозволь лише на хвилинку зазирнути до вашої оселі, — попросила Метелиця. — Обіцяю, буду чемною гостею.

Хлопчик трішки повагався, а потім прочинив кватирку.

— Прошу, — промовив ледь чутно, — тільки тихенько.

Метелиця морозним вітерцем залетіла у віконечко.

— Як у вас затишно! — очі красуні засяяли теплом. — А що так гарно пахне?

— Це мамині смаколики! — усміхнувся хлопчик. — Моя ненька готує найапетитніше у світі печиво! Хочеш скуштувати?

— Дуже! — замріялася гостя.

— То зачекай! — Сашко прошмигнув у кухню і приніс чай, тарілочку з медом та рум’яних імбирних ведмедиків.

Пані Метелиця взяла чашку і зробила маленький ковточок.

— Як смачно! Дякую. Це найкращий вечір у моєму житті. Шкода, що не маю такої гарної родини. Моє життя — суцільні мандри. Але не скрізь на мене чекають…

— Неправда! — заперечив хлопчик. — Ось я на тебе завжди чекатиму! Особливо на Різдво чи на день святого Миколая… До речі, я хочу передати листа Чудотворцеві…

— Залюбки допоможу! — всміхнулася гостя. — Про що мрієш?

— Тато каже, що я ще маленький… Але я дуже хочу новенькі ковзани, — прошепотів хлопчик.

— Для святого Миколая немає нічого неможливого, — запевнила пані Метелиця.

— Справді? — у малого засяяли оченята. — Тоді я ще й м’яча попрошу. Для братика. Він так любить грати у футбол! Ото зрадів би подарунку!

Раптом двері в кухні скрипнули, і пані Метелиця поспішила на вулицю.

— Мені пора! — дихнула свіжістю на прощання. — Дякую за частування! Веселих свят!

Малюк зачинив кватирку і помахав Метелиці.

Уранці біля ліжечка Сашко знайшов новенькі білі ковзани, а братик — справжній футбольний м’яч. Щасливий хлопчик швиденько зібрався на вулицю. Він поклав у кишеньку насіння для синичок, два солодкі медяники і маленьку записочку: «Гостинці для святого Миколая і доброї пані Метелиці».

 

 

 

Решту казок про мале мишеня читайте у збірці авторки «Великі пригоди маленького мишеняти».

Пишіть пані Лілії у повідомленні, що маєте бажання придбати книгу:

https://www.facebook.com/

https://www.instagram.com/

 

 

Матеріали люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".

 

 

Читаймо також на "Малій Сторінці":

Казки письменниці Лілії Гудзь давно полюбилися маленьким читачам і публікувалися у багатьох Всеукраїнських виданнях: «Малюк Котя», «Золоте левеня», «Вечірня казка», «Колобочок», «Джміль», «Пізнайко». У вересні 2021 року видала свою першу збірку казок «Від росинки до сніжинки», котру авторка присвячує своїм малим синочкам – Мишкові та Сашкові, а також усім діткам і дорослим, хто родом із Країни Дитинства. Дебютна збірка казкарки стала лауреатом Всеукраїнської літературної премії «Перша ластівка» від НСПУ та отримала спецвідзнаку ГО «Творча еліта України».

 

 

 

Українські казки для дітей

Чимало українських письменників творили казки. Серед них Іван Франко, Леонід Глібов, Марко Вовчок, Леся Українка, Олена Пчілка, Юрій Федькович, Григорій Квітка-Основ’яненко, Левко Боровиковський, Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Юрій Федькович, Іван Наумович, Василь Сухомлинський та багато-багато інших.  Всупереч труднощам історичного шляху, українська літературна казка розвивалася і свідчила про те, що в мистецьких пошуках українські письменники йшли в ногу з письменниками Європи і світу.