"— Цього року, напевно, буде багато снігу, — бурмотіла мала Софійка, дивлячись через вікно. Рудоволоса дівчинка з веснянками на носику, які прикрашали її, довго не могла заспокоїтися, вона вже так близько притулилася до вікна, що могла видавити скло. Все роздивлялася на сніг, який летів, як ніби хтось сипав його з відра, зачепившись то за дерево, то за паркан. — І ще летить, і ще летить! — раз по раз повторяла дівчинка. — Ти що, сніг рахуєш? – посміхаючись, запитала онуку бабуся. — Ні, я з ним розмовляю! У нас є свій секрет. Бабусю, ти тільки подивися, як гарно. Він своїми маленькими лапками до всього чіпляється, він якийсь казковий, а можливо чарівник? — Можливо, — погодилася бабуся. — Ура! Придумала! Я хочу з ним зустрітися! Він мені теж подарує білу шубку — таку м’якеньку-м’якеньку, пухнасту, як он на тій гілочці, що нахилилася до горбочка! А, можливо, і ще кращу! Бабусю, я вже одягаюся, сніг мене чекає, я з ним домовилася!.." (Юлія Хандожинська)
Румунські класики – дітям: казка Йона Крянґе «П’ять хлібин» (переклад українською Івана Кушнірика)
"Якось улітку мандрували собі двоє знайомих. В одного з них у торбі було три хлібини, у другого дві. Через якийсь час вони зголодніли й присіли у затінку плакучої верби, коло криниці з журавлем, вийняли кожен свій буханець і почали разом обідати, щоб було охочіше й смачніше. Аж тут підходить ще один мандрівник. Зупинився коло них, привітався і просить, щоб його почастували, бо він дуже зголоднів, а з собою нічого не має, та й купити ніде. — Сідайте, добродію, пообідаємо разом, — кажуть йому подорожні, — бо, слава богу, де обідає двоє, там вистачить і для третього. Третій мандрівник був такий голодний, що не став чекати, щоб його довго припрошували, а сів коло них і почав разом з ними наминати сухий хліб та холодною криничною водою запивати, бо ніякого іншого питва у них не було. І їли вони доти, доки з'їли всі п’ять хлібин, як за себе кинули..." (Йон Крянґе)
"Горобчик Ців-ців жив з мамою і татком у гніздечку під стріхою старої повітки. Коли він трохи підріс, йому дозволили виглядати з теплої хатки і дивитися, що робиться на подвір'ї. А там було дуже цікаво. Повагом, перевалюючись з ноги на ногу, ходили качки. Ґелґав сірий гусак. Великий сірий індик часто сердився на всіх, надимався, розпускав крила і непривітно булькотів. Тоді все птаство намагалося триматися від нього якнайдалі. Навіть песик Шарко залазив у свою будку і звідти поглядав крадькома: подався індик на другий край двору чи ще ходить поблизу? Ців-ців також боявся грізного птаха..." (Аделя Григорук)
"Жив-був собі цар, а в дворі цього царя росло дерево настільки високе, що його верхівки ніхто й не бачив. Це дерево цвіло і плодоносило щороку, але ні цар, ні його придворні, ні будь-який інший землянин не бачили ніколи його плоду. Отже там, у висоті, куди не сягає людське око, хтось не лишав їх опадати на землю, а вчасно збирав. Цар же лише хотів дізнатися, що за плоди родить те дерево, тож оголосив по всьому своєму царстві, що той, хто вилізе на нього і зможе розказати, які той має плоди, одружиться на одній із його доньок, яку сам собі вибере. З’їхалися всілякі бояри, королевичі, навіть хлопці-молодці, але жоден із них не зміг вилізти на дерево. А при царському дворі жив зарозумілий хлопець, який похвалився своїй матері, що він зможе вилізти. От він і попросив її піти до царя й передати тому, що він це зробить. Цар не повірив цьому та й покликав Данчу до себе..." (Йоан Славіч)
"Були колись два брати, які жили у свого батька у мирі й злагоді. Старший орав землю,а менший – вівчарив. Коли батько помер, господарем у хаті залишився старший, а молодший працював уполях та лугах, у всьому слухаючись свогобрата, і навідувався додому дуже рідко. Старший не працював, а проводив час, бенкетуючи з друзями та утримуючи гарних коней,а ще мисливських собак та соколів, як пан.Незважаючи на це, вони все більше багатіли. Старший брат одружився, тоді як молодший брат і далі залишивсяпарубком і лише на великі свята приходив додому.Одного разу, приїхавши на свято в село, його перестріли кілька заздрісних селян, які хотіли посіяти між братами розбрат..." (Йоан Славіч)
«‒ Цвінь-цвірінь! Цвінь-цвірінь! Подивіться, падає сніг! Настала зима! Два горобці весело стрибають по гілці ялинки. Під ялинкою ‒ хатинка зайчика Біле Хутро. ‒ Настала зима?! – тріпоче зайчик у віконце вухами. – Яке диво! Незабаром наш ліс одягнеться у мантію кольору мого хутра. Я знаю, чому зима вибирає саме цей колір. ‒ Чому? ‒ запитують горобці. ‒ Бо зима мене дуже любить. Більше за інших тварин. ‒ У тебе немає й крихти скромності! ‒ розсердилися горобці. – Ти хвалько. Між іншим, бабуся Зима носила білий кожух задовго до того, як ви, зайчики, з’явилися на світі! І якщо хочеш знати ‒ Зима любить усіх нас! Усіх!..» (Емілія Плуґару)
"Жила колись лисиця і була вона хитрою, як і всі лисиці. Цілу ніч вона пробігала у пошуках їжі, але ніде її не знайшла. На світанні лисиця вийшла на край дороги і лягла під кущем, роздумуючи нам тим, що б його зробити, аби знайти щось поїсти. Лежачи, витягнувши морду на передні лапи, лисиці запахло рибою. Тоді вона трохи підняла голову і, дивлячись униз уздовж дороги, побачила воза, запряженого волами. – Добре! – подумала лисиця. – Ось їжа, яку я чекала. І зразу ж вийшла з-за куща й простяглася посеред дороги, немов мертва. Коли віз під’їхав до лисиці, її побачив селянин, який управляв возом. Подумавши, що вона насправді мертва, він гукнув волам..." (Йон Крянґе)
"Жила собі на світі мишка. І дуже вона себе полюбляла. Їй дуже подобалося, коли мама купувала їй нові речі, і їй хотілося, щоб так було щодня. Бувало, відкриє зранку шафу і починає перебирати: "І це мені до лиця, і те мені до лиця! Боже, яка ж вже я красуня," — нахвалює себе мишка у дзеркало. Та все їй мало й мало… Дивиться і надивитися на себе не може…" (Юлія Хандожинська)
"Вовк багато чого зробив у своєму житті: ловив всіляких тварин та їв їх. Не нехтував і людьми. Він багато накоїв... І всі боялися його. Але настає час, коли молодість покидає тебе. Зуби випадають, погляд затуманюється, ноги ніби тремтять. Не можеш їсти абищо. А в лісі, дорогі мої, не так, як між людьми, немає кому допомогти тобі на старість, у нужді. І в ті часи, коли настає старість, ніяке м’ясо вже не добре для ослаблених зубів, окрім м’яса зайця. От вовк, такий же зарозумілий, яким ми його знаємо, пішов до царя лісу, до ведмедя. Ведмідь був теж старий. І йому б не завадило м’якенького м’яса..." (Александру Мітру)
"Для дівчинки Дори сьогодні було справжнє свято — вона нарешті піде у школу, в підготовчий клас. Прощавай, садочок, малюки, виховательки, пісочниця та кубики! Тепер Дора матиме більш цікаві заняття, тепер вона — відповідальна, тому що вже доросла. Їй шість років. Перший день був сповненим хвилювання, бо що ж не кажіть, а таки раз у житті йдеш уперше у школу. А там стільки всього невідомого! Дора була трішки неспокійна. Та й не тільки вона. Інші хлопчики й дівчатка з її класу теж були трішки збудженими, сором'язливими. Та через декілька днів діти вже освоїлися зі своїм новим життям, своїми новими колегами, і на перервах збиралися докупи й спілкувалися. Кожному хотілося бути цікавим, вразити чимось інших..." (Людмила Дорош)
Читаймо та слухаймо на нашому сайті твори румунських класиків для дітей у перекладі українською мовою, опубліковані у новій цікавій рубриці журналу «Дзвоник», що видається Союзом Українців України.
"В одній ведмежій родині було троє ведмежат. Двоє слухняних, а третє — не дуже. Звали їх Тік, Так і Ток. Неслухняного ведмежатка звали Ток. Жили вони собі в лісі, гралися, полюбляли солодкі ягоди і, звичайно, мед. Одного разу, коли ведмежата пішли до лісу збирати ягоди, Ток вірішив, що він самостійно може шукати ласощі, і пішов на ту стежечку, яку забороняла мама, до вуликів. Вибіг Ток на галявинку, а там вулики стоять — які хочеш — і сині, і червоні, і жовті. «Це до них бджілки медок свій несуть, — подумав Ток, — виберу я собі найбільшого вулика та наїмся меду досхочу!» Була це обідня пора, і всі бджілки саме працювали, тож вулики були порожні. Заліз Ток у вулик. Ой же хороше йому там, ой смачно! А наївся так — ген он пузо до носа тирчить..." (Юлія Хандожинська)
"Папуга Рейнер летів погратися з Тамриком, котик Тамрик з ним не дружив, проте Рейнер любив збиткуватися над Тамриком..."
(Катерина Михалевич)
"Жив собі руденький котик Няв. Любив котик поніжитися на сонечку і спинку погріти, а ще любив смачно поїсти. Подобалася йому рибка свіженька, і м'яско, та найбільше любив Нявчик сметанку. Звісно, вона йому нечасто перепадала, бо потрібно було мишку зловити або курчат малих стерегти. А от Нявчику це було лінь. Тож лежав він собі і грів бочок, аж бачить - іде бичок Тимофій та так радісно вибрикує, що вже ж щось та й той бичок знає. "Гей, бичок, а куди це ти ідеш?" — поцікавився котик. "Жарко мені, поспішаю до мами корови молочка попити." "Тобто, як це? Ти ось так прийдеш і вже тобі свіженьке молочко просто так?" — від здивування округлив очі кіт..." (Юлія Хандожинська)
Читаймо та слухаймо разом з нашими малючками цікаві казочки від Юлії Хандожинської:
.jpg)
Оксана Давидова. Казка «Чарiвна Нiч»
"Чому людей лякає це просте слово “млин,” яке пахне вітром, і сонцем, і духмяним зерном, мука з якого так лоскоче у носі, що хочеться навіть чхнути, згадуючи це все. Що в ньому особливого? Ця казка зовсім не казка, а найправдивіша історія в світі. І якщо колись тобі стане лячно в моторошній темряві, згадай її. Десь далеко-далеко, куди й дороги немає, стоїть невеличке село. Село, як село: хатки з садками, церква з дзвіницею, ставок з рибою, ліс, ріка і млин. Все, ніби, звичайне, але коли хтось промовляє останнє слово, то всі хрестяться і тихцем плюють через ліве плече. Чого ж бояться селяни? А невже я не сказала, що в цьому селищі не оди вітряк, а два? Один — новий і веселий, в якому мелють муку і обмінюються плітками, а інший… лише поглянувши на нього стає моторошно. Старезний, чорний від тисяч вітрів і дощів, похилений і розсохлий, він стоїть на пагорбі, моторошно завиває вітром в щілинах і дивиться на село єдиним віконцем під дахом, ніби погрожуючи кострубатими крилами. Кажуть, що в ньому живе нечиста сила. А все тому, що…" (Оксана Давидова)
"Карасик був ще зовсім маленький – він народився лише цієї весни. І йому все-все було цікаве. Він веселився під теплими сонячними промінчиками, які прогрівали воду в рідному ставку карасика. Промінчики світили крізь зелені водорості і здавалося, що тут цілий підводний ліс! В ньому так весло було грати в хованки разом з іншими рибками! Та одного дня стало трохи прохолодніше. Сонечко світило вже не так ясно і у підводному світі стало похмуро. Карасик задивлявся вгору розмірковуючи – чому це могло статися? Він бачив, що поверхня води стала мутною і по ній бігли хвилі. Раптом якась зелена риба з’явилася вгорі, просто на поверхні води. Звідки вона взялася?! А за нею так само нізвідки з’явилася ще одна зелена риба, і ще… Вони плавали тільки вгорі, на поверхні води, і не пірнали глибше. А карасик так хотів з ними познайомитися!.." (Оксана Давидова)
"Біля невеличкого кущика на асфальтованій доріжці лежала сіренька кицька. Тепле сонце гріло її смугасту спинку, а вітерець злегка ворушив м'якеньке хутро. Киці так було хороше, що вона навіть тихенько мурчала. Ви також почули б це, якби нахилилися до самого її чорного носика. Але вам би це нізащо не вдалося, бо вона ж не будь-яка домашня кицюня, якій лише б пеститися. Вона – поважна вулична кішка. В неї навіть імені не було. Цей день дійсно був гарний: сьогодні киця піймала мишку та знайшла дві риб'ячі голови. І так приємно було дрімати на сонечку!.. Але ж вона ж не яка-небудь домашня кицюня, а поважна вулична кішка, тому, як раптом щось зашурхотіло, вона сторожко підняла вушка та заблищала зеленим оком..." (Оксана Давидова)
""От я зараз фортецю побудую! Височенну! Ще й прапор на верхівці пластиліном приліплю. Отак. Вороги наступають! Наші не здаються. Ура!!!" — Сашко грався кубиками та солдатиками. Саме зараз підступні гобліни нападали на фортецю, а сміливі козаки мужньо відстрілювалися кульками з папірців. І перемагали! Ой, що це?! Пробій у стіні фортеці! Куди поділися цеглини з надміцного дерева?! Настя! От капосне дівчисько! Забрала кубики. Тепер вороги зможуть вдертися до фортеці!.." (Оксана Давидова)
"У коробці з фарбами жив пухнастий пензлик. Його держачок був зроблений із соснової палички, а м’якенький кінчик — із м’якенького хвостика білочки (вона сама колись дала трохи свого хутра, щоб пензлик зміг малювати найкращі малюнки!). Тож хоча пензлик і був зовсім новим, він пам’ятав, як вітер гойдає гілки і як захоплює подих, коли перестрибуєш із гілки на гілку. "Про що ти весь час думаєш?" — запитував його якось гострий олівець. "Я згадую про той час, коли був гілкою сосни та хвостиком білки. Який я був швидкий!" "А тепер? Ти ж пензлик — і можеш намалювати будь-що. Навіть найшвидший літак чи навіть ракету!"" (Оксана Давидова)
