Публікації за тегом: Казки

""От я зараз фортецю побудую! Височенну! Ще й прапор на верхівці пластиліном приліплю. Отак. Вороги наступають! Наші не здаються. Ура!!!" — Сашко грався кубиками та солдатиками. Саме зараз підступні гобліни нападали на фортецю, а сміливі козаки мужньо відстрілювалися кульками з папірців. І перемагали! Ой, що це?! Пробій у стіні фортеці! Куди поділися цеглини з надміцного дерева?! Настя! От капосне дівчисько! Забрала кубики. Тепер вороги зможуть вдертися до фортеці!.." (Оксана Давидова)

 

 

"У коробці з фарбами жив пухнастий пензлик. Його держачок був зроблений із соснової палички, а м’якенький кінчик — із м’якенького хвостика білочки (вона сама колись дала трохи свого хутра, щоб пензлик зміг малювати найкращі малюнки!). Тож хоча пензлик і був зовсім новим, він пам’ятав, як вітер гойдає гілки і як захоплює подих, коли перестрибуєш із гілки на гілку. "Про що ти весь час думаєш?" — запитував його якось гострий олівець. "Я згадую про той час, коли був гілкою сосни та хвостиком білки. Який я був швидкий!" "А тепер? Ти ж пензлик — і можеш намалювати будь-що. Навіть найшвидший літак чи навіть ракету!"" (Оксана Давидова)

 

Оксана Давидова – дитяча письменниця, редакторка, упорядниця, літературна редакторка та книжкова оглядачка. Народилася і живе в Києві. Закінчила Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова. Але вчителькою так і не стала, адже ще під час навчання в університеті почала писати й публікуватися. Пише і для малюків, і для школярів, і для підлітків.

 

 

 

"— Матусенько, коли прийде Різдво, постукає у дім наш справжнє свято? — пита малеча ненечку свою.
— Вже скоро, моя радість, Святий Вечір.
— Перед Різдвом так затишно стає, і свято це — найкраще з-поміж всіх! — матусі в очка загляда мала.
— Так, пташенятку, — мама додає, і  пригортає донечку, свій цвіт. 
А в цей час не Небі Світлий Дух Різдва бере свого Дзвіночка, Золоту Вагу і з Благословення Творця вирушає у мандрівку планетою. 
Для чого йому дзвіночок?
О, це дуже важлива річ! Бо його голос розганяє темряву і зло! 
Дзвіночок — щоби світла Радість Божа засіяла всюди, щоби добрими в душі стали усі люди. 
А вага — щоби важити наші думки і діла.
Спочатку Дух летить до овечок, бо ж вони першими побачили народженого Ісусика. Потім — до кізоньок, віслючків, корівок..." (Галина Римар)

 

"Ну, до чого ж невдалий день! Лара тупнула ніжкою і заплакала. Усі плани коту під хвіст! Як так можна з нею чинити? За що? Сьогодні Лара дізналася, що поїздка у Львів на Різдво скасовується. Ви можете собі таке уявити?! Вона вже спланувала, які атмосферні фоточки закине в інстаграм, скільки лайків назбирає за них. А які сторіз можна знімати на різдвяному ярмарку в центрі Львова! Та Міла лусне від заздрощів! І ось тепер усе скасовано. Більше того, вони навіть у Києві не лишаються. Лару і її меншого брата, цю приставучу п’явку, «маминого ведмедика» – дівчина з відразою поморщилася – відправляють у село до дідуся з бабусею. У село! На всі новорічні канікули Ну, за що? Лара втирала сльози брудною рукавичкою..." (Аліса Коломієць)

 

"Надворі хурделиці метуть, всі стежки-доріжки замітають. З вітром наввипередки бавляться, а, може, в жмурки. Жбурляються сніжинками у вікна, попіддашшю шамкотять. А до малого Данилка чомусь так довго не приходить дядечко Сон. Мама кажуть, що тітонька Дрімота вже намазала йому повіки солодкою дрімкою. І Данилко ось-ось засне. Ну і де ж той Сон? Чи теж із хурделицями, метелицями та вітром забарився? А нині ж ніч Святого Миколая! І так хочеться швидше заснути, та щоб ранок хутчіш прийшов, а тоді… а тоді руку під подушку швидко засунеш, а там, може, книжка з гарними малюнками, а, може м’яч, а, може, фарби, олівці, цукерки, а, може, нові черевики, а, може, мобільний телефон із навушниками, а на підвіконні стоятимуть нові санчата чи лижі, а, може… Ну що ж це таке? Дядечко Сон так і не приходить. Ой! А це що за диво? У віконну шибку до Данилка заглядає якийсь хлопчик та посміхається. На ньому – срібляста шапочка та блискучий чи то білий, чи то голубий комбінезон. "Хто ти?" – здивовано запитує Данилко..." (Марія Деленко)

 

"Сніжне Янголя змахнуло пухнастими крилами і опустилося на гілку розлогого каштана. Зверху, з м’якеньких хмар, люди видаються такими крихітними, як сніжинки. І так само, як сніжинки, однаковими. Коли ж розглядати людей зблизька, то можна помітити багато цікавого. Люди бувають різними: веселими й сумними, добрими й злими, спокійними і роздратованими. Єдине, що їх завжди об’єднує, то це те, що вони дуже поспішають. Янголя не вперше сидить ось тут, у сквері біля метро, і спостерігає за квапливим рухом різнокольорових курточок, пальт і пуховиків. Зранку люди вибігають з розчинених дверей підземного царства, куди Янголя жодного разу ще не наважувалося зазирнути. А ввечері знову туди повертаються. Живуть там, мабуть..." (Аліса Коломієць)

 

"...У Світлій Долині в зоряній колисоньці лежала маленька зіронька. Така крихітна, що її не було видно за подушечкою й ковдрочкою з люльки. І це зовсім не дивно, адже народжена Світлиночка лише перед світанком, в кінці минулої ночі! Та вона вже знала, що обов'язково, як тільки завечоріє, має вийти на небо, усміхнутися-привітатися до всіх родичів-зіроньок і мешканців Землі й нарешті дізнатися про своє особисте місце на небозводі! Вона знає й те, що в їх роду споконвіків заведено, аби усі зірочки щоночі виходили на свій Пост і невтомно трудилися — світили й світили аж до появи перших промінців особливої зірки — Сонця, яке працюватиме вдень замість усіх-усіх інших зірочок! Тоді зіроньки можуть спокійно йти спати, щоб відновити свої Добрі Сили..." (Галина Римар)

 

"Одного ранку сіра гусочка йшла собі і мріяла. Хотілося їй сходити на базар та прикупити нового жупанчика і капелюшка. Нові черевички теж би не завадило на свої гусячі лапки причепити. А на шию — коралі червоні. — Ото б я була красуня! Справжнісінька леді-помпадур! А червоні коралі на моїй гусячій шийці, боже, ну справжня тобі лебідочка, — мріяла собі гусиня. Тож йшла наша гусочка стежинкою, аж раптом — щастя яке… назустріч гусочці калиточка біжить. Та не проста калиточка, а повнісінька грошей. — Ого скільки! — думає гусочка. — Та тут мені геть на усе вистачить. — Калиточко, калиточко, а куди це ти біжиш? — питає. — Ой, гусонько, нікуди я не біжу, так собі — йду по стежині. — А хочеш, калиточко, зі мною на базар?..." (Юлія Хандожинська)

 

"На невеличкій залитій сонцем галявині, посеред лісу прямісінько на самій середині стежини лежав собі хвостик. Пишний, руденький хвостик лежав, немов маленький горбочок, і тільки зрідка похитував шерстинками туди–сюди. І знаєте, нікому не було діла до нього, лежав він там, немов непотрібна річ. Можливо навіть він трішки сумував, та хто ж його питав про те? Довго чи не довго лежав собі хвостик і грівся під осіннім сонечком подекуди вкритий осінніми листочками. Якось пробігав біля нього зайчик. Аж глянь — а що ж це там блищить таке?.." (Юлія Хандожинська)

 

"Вечоріло... Сонечко швидко котилося по знайомій стежині то ховаючись, то вигулькуючи з-за дерев. Дмитрик сам до себе: "Швидше, швидше додому, а то мама більше ніколи не відпустить на стадіон." Щоб скоротити шлях, малий повертався через парк. Невеликий парк, ніби старовинний замок, ласкаво запрошував всіх до себе у гості. Старі дуплаві товсті липи ховали ціле військо комах, а подекуди й сови вигукували. А що вже про ворон говорити! Чорними зграями–хмарами вони перелітали з однієї гілки на іншу. Шукаючи затишку, кричали, сварилися, і це вони, мабуть, прикликали вітер, який непомітно прилетів і як справжній господар почав оглядати парк..." (Юлія Хандожинська)

 

"Друзі, сьогодні наш Добрик на ранковій Раді з Королевою усіх на світі добрих фей і з милими феєчками та мужніми принцами по своєму Чарівному екранчику запропонував: "Добрі мої, вітаю вас! Вельмишановна Королево, славні феєчки, мудрі принци! У цей день Доброти давайте створимо нову незвичайну Рослину!" Феєчки й принци замислилися, якої Рослинки ще потребує наш світ. І Королик продовжив: "Дерево-хатинку! Для діток Людей, Звірів, Пташок, Комах... Усіх добрих мешканців планети, які втратили своє житло..." "О, це потрібно!  Так, просто необхідно!!!" - радо схвалили рАзом феєчки. "Дуже добра, варта наших старань справа!" - підтримали і принци. Королева ж, яка про все на світі знає,  повідомила..." (Галина Римар)

 

"Жили-летіли сніжинки. А летіли вони на великий Сосновий Ліс. Уперше цього року. "От бачиш!— вигукувала, кружляючи, сніжинка Симка, з ідеально рівними голочками, своїй сестричці Асимці — з ідеально нерівними голочками. — А ти хвилювалася!.. Що не зможеш долетіти!.. Що не дістанешся до землі!.." "Я хвилювалася?.. Та я жартувала!.. Я ні на мить! Не сумнівалася!.. Що дістануся!.. До землі!" — гукала у відповідь Асимка. Вони впали плавнісінько на лапу. Кашкетику. Той облизнувся. Кашкетик — це білченя. Він сидів на старій поваленій гілці вже давно-давнісінько. Принаймні так йому здавалося. Чекав на свою подружку — білочку Коралю. Адже вони мали разом прострибати дорогу на Свято. Таке от завдання отримали у лісовій школі..." (Олена Більчук)

 

"Ранньою весною господиня взялася полоти свої Полунички. А їх у неї ой багато! Аж бачить – біля Абрикосок зріс молодий Полин. Пахучий, хороший! А вона дуже любить Рослини. Тож вирішила залишити його на грядці. От росте собі Полиночок та й росте. Коли довго нема дощику, господарка поливає всі Рослинки і про нього теж не забуває. А це прийшла пора славному Полиночку й зацвітати. Та ще ж якими квітами – світлими, сонячними, аж золотими! Яка  радість господиньці! Ранньою весною господиня взялася полоти свої Полунички. А їх у неї ой багато! Аж бачить – біля Абрикосок зріс молодий Полин. Пахучий, хороший! А вона дуже любить Рослини. Тож вирішила залишити його на грядці. От росте собі Полиночок та й росте. Коли довго нема дощику, господарка поливає всі Рослинки і про нього теж не забуває. А це прийшла пора славному Полиночку й зацвітати. Та ще ж якими квітами – світлими, сонячними, аж золотими! Яка  радість господиньці!..." (Галина Римар)

 

"Кожна з них по-своєму віталася з матусею і Світом! Листочки народжувалися тяжко, адже мали докласти великих зусиль, щоби розірвати свій товстИй захисний зимовий панцир! Зате потім перепочити, надихатися цілющого повітря, обзнайомитися з усім довкола і роздумувати про буття... Деревце пишалося своїми молоденькими лискучими синочками, замріяними донями, неабияк раділо кожною своєю клітиночкою за них! Що перебули холоди і змогли розкритися, бо без них і воно б загинуло, не мало б про кого піклуватися, а саме клопоти і є усім змістом його життя!.." (Галина Римар)

 

 

"Життя стає цікавішим, 
Якщо додати до нього віршів,
Смішних історій, цікавих фактів,
Де трішки казки, а більше правди."

(Аліса Коломієць)

 

 

 

 

"Оце подія сталася в лісі! У родині Зайців народилося Зайчатко! Всі звірі посходилися подивитися на нього. А воно ж гарне-гарнюсіньке! А крихітне, що в колисці шукати треба!  Одне лишенько — аж надто вередливе вдалося. Не дає спокою нікому ні вдень, ні вночі. Аби лише розказували йому казок та співали пісень. А як ні, то й саме не спить і нікому в лісі не дає. Усі вже забули, що таке сон. Вдень сплять на ходу, а вночі біжать Зайчатка колихати, аби хоч якось мамі Зайчисі та тату Зайцю допомогти. А ті вже ледве на ногах тримаються.  А старий Ведмідь аж із лісу втік, не витримавши отого крику. Та є від того вереску й чимала користь: відклало вуха старій Ведмедиці. І вона тепер чує, що в лісі робиться. І радіє, хоч і не спить. Невідомо скільки й тривала б ця історія, якби не старий Їжак. Якось зустрів він тата Зайця та й каже: "А збігав би ти до старої Сови. Може, чим халепі зарадить!" Послухав Заєць поради. Помчав аж ген на край лісу..." (Ольга Зубер)

 

"Час. Скільки б людей хотіло мати владу над часом. Скільки б вчинків вони хотіли змінити в минулому... Побачити майбутнє. Хто б не хотів на хвилинку зазирнути у майбутнє? Цікаво ж, що там на нас чекає! Та він суровий й нікому не дозволяє собою керувати. Адже час, це зернятко, яке впало на землю й згодом пусте коріння й перетвориться на рослину, яка у свою чергу дасть врожай, з якого посиплеться безліч зерен, які також стануть рослинами. Час, це дід, батько, син, де згодом син стане батьком, а той стане дідом і так до безкінечності. І цей володар все бачить і всіх знає. Він лікує, і водночас знищує. І як би ми не хотіли йому підкоритися, він підкорює нас й не збирається змінювати свою думку. І нікому не вдавалося його порушити. Нікому, окрім... Наш герой не просто так порушив його кордони, адже, якщо б час цього не хотів, то цього б і не сталося. А так, як це сталося, значить так йому було потрібно. Отже, годинник, що це?..." (Євген Дмитренко)

 

"Був собі лицар. Стандартний. Знаєте, такий казковий, мужній, безстрашний… (ще кільканадцять усім відомих чеснот) лицар. Блискучі лати, гострий меч, великий щит — повний набір. Що тут казати, його батько був лицарем, дід був лицарем, а прадід, кажуть, взагалі вбив справжнього грифона (трофейну голову якого, випадково загубили під час ремонту в одному з сімейних маєтків). Коротше ви зрозуміли, ну просто справжній архетип героїчного героя. І звали цього лицаря Луїш-Деян. З самого дитинства готували хлопця для подвигу. З самого-самого дитинства. Ще ходити не міг, а вже меча тягав за собою. З юних літ йому все торочили, вбивали в голову, що він має продовжити справу своїх предків й стати най-най-найкращим лицарем усіх часів. Кожного дня бубоніли: "Ти маєш бути сильним!", "Не маєш права на страх!", "Подвиг! От що тобі потрібно!"..." (Олександр Білогура та Євген Дмитренко)

 

"Якось равлик, черепаха та слимак вирішили позмагатися у швидкості. От і каже равлик:
– На змаганнях, під3мка, найважливіша річ, тому я покличу усю свою р1у! Щоби прийшли вболівати за мене матуся та татко, дідусь та бабуся, брати та сес3. А ще, у7 своїм друзям розповім. Та вони про100 с3батимуть від щастя!
– А я – каже черепаха – 1ак! Тож змагатися буду без під3мки.
– А слимаки, взагалі, майс3 у швидкості, і тому, їм під3мка не потрібна! Тут головне ві2га!
Насправді ж, що слимак, що черепаха не мали ні р1и, ні друзів...."

(Євген Дмитренко)