Читає Влада Муравець .
Оксана Давидова
ПЕНЗЛИК, ОЛІВЕЦЬ І МАЛЬОВАНИЙ ЗАЙЧИК
(казка)
У коробці з фарбами жив пухнастий пензлик. Його держачок був зроблений із соснової палички, а м’якенький кінчик — із м’якенького хвостика білочки (вона сама колись дала трохи свого хутра, щоб пензлик зміг малювати найкращі малюнки!). Тож хоча пензлик і був зовсім новим, він пам’ятав, як вітер гойдає гілки і як захоплює подих, коли перестрибуєш із гілки на гілку.
— Про що ти весь час думаєш? — запитував його якось гострий олівець.
— Я згадую про той час, коли був гілкою сосни та хвостиком білки. Який я був швидкий!
— А тепер? Ти ж пензлик — і можеш намалювати будь-що. Навіть найшвидший літак чи навіть ракету!
— Ой, ні, — злякався пензлик. — Я нізащо не малюватиму такі складні речі! А раптом у мене не вийде?!
От воно як! Виявляється, наш пензлик боявся малювати!
— Ну чого ж ти боїшся?! — усміхнувся олівець. — Якщо не спробуєш — ніколи не дізнаєшся, як це весело! От спробуй, намалюй на аркуші блакитне небо з білими хмаринками!
— Хто?! Я?! — здивувався пензлик. — Але ж... А раптом я не так розведу фарбу, чи розфарбую небо там темніше, а там — світліше? Ні-ні. Краще я в шухляді полежу!
— Ох, — зітхнув олівець. — Якби ж я був кольоровим олівцем! Але ж я простий, звичайний сірий олівець! І я не можу намалювати блакитне небо! Пензлику, може, спробуєш?
— Ні! І не проси!
— Я придумав! — вигукнув олівець.
Він швиденько затанцював по білому аркушу, і скоро на ньому з’явився маленький прозорий зайчик. Вухастик подивився ліворуч, потім праворуч, а тоді спробував пострибати по білому аркушу. Але без травички і квіточок — просто по білому паперу — стрибати зовсім не цікаво!
— Пензлику! — гукнув олівець. — Подивися, який гарненький зайчик. Я його намалював.
— Ой, який ти молодець! — захопився пензлик.
— А тепер ти будь молодець. Розфарбуй зайчика. А ще — намалюй йому травичку та небо...
Зайчик, зачувши це, нашорошив вушка.
— Я?! Ні! Що ти, братику-олівчику! А раптом я зіпсую такий чудовий малюнок?!
Зайчик засмутився й опустив пухнасті вушка.
— Ну спробуй. Трішечки. Бачиш, як засмутився зайчик?
— Ні, ні. — задкуючи, відмовлявся пензлик.
— Будь ласка, хоч спробуй, — просив олівець.
Та пензлик відступав усе далі й далі — і раптом. перекинув баночку з фарбою! На білому папері утворилася бруднюща темна пляма. Вона розпливалася, перекочувалася — і раптом перетворилася на страшного вовка! Вовк повів носом і відчув зайчика! Зайчик затремтів. А вовк пішов до пухнастика, ляскаючи зубиськами.
— Пензлику! Виручай зайчика! — загукав олівець.
— Я?! Я не можу! Я тільки все зіпсую! — занив пензлик.
А вовк підкрадався все ближче і ближче! Олівець підбіг ближче до вовка й намалював непролазні хащі. Але що таке для чорного вовка ліс, намальований тоненьким олівцем?! Вовк змахнув лапою — і розтрощив прозорі дерева!
— Пензлику! Рятуй зайчика! — знову загукав олівець.
Та пензлик лише мовчки тремтів.
Вовк хижо облизувався та сунув до зайчати. Маленький стрибав далі й далі, але вовк був такий великий! Олівець знову підскочив до вовка й намалював перед ним рій бджіл. Прозорі бджоли кружляли навколо вовка. Але так і не змогли прокусити його чорну розфарбовану шкіру. Вовк усе ближче й ближче підходив до зайчати.
— Пензлику, братику! Рятуй зайчика! — знову загукав олівець. Але пензлик мовчав.
Олівець швидко-швидко намалював навколо вовка клітку! Та вовк навіть не помітив тонюсіньких ґрат! Вовк уже зовсім близько підійшов до зайчатка. Малий зіщулився на самому краєчку аркуша. Більше йому нікуди було бігти! Олівець старався. Малював хмару з дощем — але безколірна блискавка не вразила вовка. Намалював сову. Але нерозфарбована сова мала дуже тихий голос, і вовк не почув її.
Вовк роззявив пащу, щоби проковтнути зайченя, і тут пензлик не витримав! Він умочився у фарбу, швидко закрутився навколо злющого вовка (не просто ж так його було зроблено з хвостика білочки!), і... Жахливий вовк перетворився на дитячий майданчик! Довгий язик став дитячою гіркою, колючий хвіст — зручними сходинками. Вигнута спина — веселою гіркою з перешкодами. Між лапами висіла гойдалка, а очі перетворилися на віконця!
Та пензлик не зупинився й на цьому. Він намалював блакитне небо з пухнастими хмаринками, зелену травичку та жовті доріжки на ній. А наостанок — розмалював жовто-оранжевим зайчика.
— Ось так, малий, — промовив пензлик. — Ти тепер не звичайний зайчик, а сонячний! І жоден вовк тобі не страшний!
Зайченя підстрибнуло, тричі перекрутилося й полетіло стрибати по вовкові-майданчику!
Олівець вражено дивився на пензлика.
— Знаєш, — засоромився пензлик. — Я так боявся намалювати все неідеально... Але потім вирішив, що хай зайчик і не буде рівно розфарбований, зате живий. І знаєш? Мені сподобалося малювати! Давай іще щось намалюємо? Разом!
Матеріали взято з ютуб-каналу Українського інституту книги.
Дивіться також на нашому сайті:
Оксана Давидова – дитяча письменниця, редакторка, упорядниця, літературна редакторка та книжкова оглядачка. Народилася і живе в Києві. Закінчила Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова. Але вчителькою так і не стала, адже ще під час навчання в університеті почала писати й публікуватися. Пише і для малюків, і для школярів, і для підлітків.