Аліса Коломієць
КАМЕЯ З МОРСЬКОЇ МУШЛІ
(казка)
Ну, до чого ж невдалий день! Лара тупнула ніжкою і заплакала. Усі плани коту під хвіст! Як так можна з нею чинити? За що? Сьогодні Лара дізналася, що поїздка у Львів на Різдво скасовується. Ви можете собі таке уявити?! Вона вже спланувала, які атмосферні фоточки закине в інстаграм, скільки лайків назбирає за них. А які сторіз можна знімати на різдвяному ярмарку в центрі Львова! Та Міла лусне від заздрощів!
І ось тепер усе скасовано. Більше того, вони навіть у Києві не лишаються. Лару і її меншого брата, цю приставучу п’явку, «маминого ведмедика» – дівчина з відразою поморщилася – відправляють у село до дідуся з бабусею. У село! На всі новорічні канікули Ну, за що? Лара втирала сльози брудною рукавичкою.
Ще й за контрольну 6 балів. Ні, її не сваритимуть, батьки за всі 6 класів жодного разу не сварили Лару за погані оцінки, але ж знову доведеться вислухати про те, що лише телефон у Лари на умі. Інша справа Макс! Той пуголовок – гордість родини. Якби в другому класі ставили оцінки, був би відмінником. А так – суцільні «Молодець!» у щоденнику. Як він її дратує!
Протестувати, грати істерики і ставити ультиматуми не було сенсу. Тут – не допоможе. Мама потрапила в лікарню – це тато щойно у вайбері написав. Тому квитки здані, бронь у готелі анульована, а бабуся з дідусем радісно і заповзято готуються до приїзду внуків: купують цукерки кілограмами і пишуть різдвяне меню. Та краще б інтернет у хату провели! Село знаходиться в такій глушині, що там навіть 4G не ловить. Лара ж не витримає без ТікТоку так довго!
Похмурі роздуми перервав Макс – вибіг щасливий зі школи:
– А в Стьопки день народження сьогодні був! – і показує пакетик у руках. З пригощеннями.
То Лара з роздратуванням висмикнула гостинець у брата з рук – а не дам! Сама з’їм! Малий зарюмсав. Старша сестра ще й дражнилася:
– Це мені гонорар за те, що тебе зі школи додому приводжу! Ясно?
До трамвайної зупинки йшли мовчки. Ларка ті цукерки не їла, але й братові не давала. Той покірно плентався за старшою сестрою і схлипував. Почне сперечатися, то ще в сніг сестра штурхоне, був такий досвід.
Вдома ніхто не ждав. Тато на роботі, мама в лікарні. Лара покопалася в холодильнику – не густо. Запхала хліб у тостер і завмерла перед екраном телефона. Макс уже клацав пультом від телевізора.
Отямилися від того, що звечоріло, а нікого з дорослих не було вдома. Лара набрала номер мами – поза зоною. Подзвонила татові. Той сказав, що скоро буде, і відключився. Проте минали година за годиною, а батька не було. Хотілося їсти і було трохи лячно. Тато з’явився замислений і з пакетом продуктів у руках.
– Ларка, став воду на пельмені… Ось що, завтра зранку відвезу вас у село…
– Завтра? Але ж завтра ще школа?
– Нічого, один день пропустите.
– А мама? – несміливо запитав Макс.
– Мама… мама в лікарні, – тато відвернувся до плити і почав закидати напівфабрикати у киплячу воду.
В селі все було геть інакшим. Сипався тихий пухнастий сніг, низенькі хати затишно загорнулися білими шаликами. Червоні ягоди калини зима присипала цукровою пудрою. Це тобі не сірість мегаполісу з калюжами розтовченого киселю під ногами. Макс одразу побіг шукати санчата в старому похиленому сіннику. Лара вдавала відчай, хоч уже і сама з інтересом позирала на чорненьке цуценя, яке смішно намагалося впіймати свого хвостика.
Дідусь саме пішов у місцеву крамничку по свіжі булочки для внуків, а бабуся, як завжди, чаклувала на кухні. Дівчина дістала телефон і зняла на камеру песика. Тоді сфотографувала калину. Потім захопилася і стала клацати все, що привертало її увагу.
В покинутому дворі за кілька хат від бабусиної натрапила на старий колодязь. «Який атмосферний!» – вимовила вголос підслухане в блогерів слово. Раніше Лара його не помічала. Підійшла ближче, відсунула почорнілу дерев’яну ляду і нахилилася. Здається, у колодязі ще була вода. На дні щось красиво виблискувало. Лара подумала, що це гарний ракурс для містичного фото, і опустила руку з телефоном у портал колодязя.
– Ось ти де! – гукнув Макс.
З переляку дівчинка смикнулася і випустила телефон з рук.
– Що ж ти накоїв, засранець малий! – з люттю вигукнула Лара.
Брат ошелешено кліпав очима. Це катастрофа. Ка-та-стро-фа. Ларка зараз його приб’є. Може, ще є шанс урятувати смартфон? І малий кинувся до колодязя. Перехилився через край – нічого не видно. Спробував схилитися ще нижче і… відчув, що падає. Все відбулося так швидко, що Лара сама не зрозуміла, як ухопила брата за ногу, але замість витягти з колодязя – полетіла слідом.
Скільки часу може тривати падіння в старому колодязі? Мить? Дві? Брат із сестрою летіли довго. Стрімко, запаморочливо, але довго. А коли політ припинився, то обоє сиділи посеред білого полотна снігу і здивовано озиралися навколо. По-перше, не було боляче, а це вже дивно. По-друге, не було ані мокро, ані темно, ані глибоко. Діти сиділи під цим же колодязем, ось тільки світ навколо них був геть іншим, а в голові паморочилося.
– Ой, Ларо, а ось і твій телефон!
Дівчина байдуже підняла мобільний і запхала його в кишеню.
Покинутий двір зовсім не виглядав занедбаним. Перед тином чинно походжав півень, поряд з ним греблися в снігу курочки. Недалеко від колодязя стояв хлівець, у якому рохкала свинка. Низенька хата з солом’яною стріхою виказувала життя рівною ниткою диму.
– Як у Пирогово, – зачудовано мовила Лара. – Пам’ятаєш, ми колись їздили на екскурсію?
– Це той музей, де багато старовинних хаток? – пригадував Макс.
– Ага, той. Тільки де ми зараз? І що відбувається?
Зненацька перед дітьми з’явилося ЩОСЬ. ЩОСЬ було волохате, з вухами, схожими на чебуреки, з величезними круглими очиськами зеленого кольору і крихітним носиком-ґудзиком. Розміром більше за кота, але менше за доброго сільського пса. Трималося на задніх лапах і з цікавістю розглядало Ларису з Максимом. Саме час було б зойкнути або скрикнути, та діти зачудовано завмерли на місці і не видали й звуку.
– А ось і ви, – спокійно констатувало невідоме звіря.
– Ти хто? – першим отямився Макс.
Та скуйовджене волохате створіння опустилося на всі чотири лапи, оббігло навколо малих, принюхуючись, але розмову продовжувати не бажало. ЩОСЬ чхнуло, розвернулося і дременуло кудись за хлів.
– Ти це теж бачила? – Макс перевів погляд на сестру.
Лара кивнула. Діялося щось достеменно дивне.
Раптом перед ними знову вигулькнуло невідоме створіння. Та цього разу не саме, а в супроводі такої ж кумедної істоти, тільки трохи нижчої і зі світлим хутром.
– Вставайте, чого розсілися? Скоро ж колядувати підемо. То єдина ніч, коли можна до хати Старої Відьми зайти.
– Якої ще відьми? Не треба нам ніякої відьми! – різко відказала дівчина. – Нам додому треба!
Істотки тихо захихотіли:
– Вам же ніхто не пояснив, ні? Ну, та пізніше нехай, нема коли зараз теревені розводити. У нас часу надто мало – одна ніч на 110 років.
– Скажіть іще спасибі, що помагаємо вам, – пискнуло світліше звіря.
Доки йшли засніженим шляхом, волохатики розповіли:
– Ми – позачасенята. Живемо в обмеженому просторі, але у всьому часовому проміжку одразу. Розумієте? Тільки побачити нас можна лише в минулому. А оскільки люди в минуле не повертаються, то нас ніхто і не бачить.
– А ми? – нічого не могла второпати Лара.
– Бувають винятки, – мовило позачасеня, – ви маєте виправити в минулому одну помилку свого роду, інакше станеться біда. Ми чекали вас у селі, дуже чекали. Бо покинути його межі не можемо. Добре, що ви приїхали.
– А вже вкинути вас у міжчасовий портал – то діло техніки, – продовжило розповідь друге звірятко.
Діти нічого не розуміли, але з цікавістю роззиралися довкола. Вечоріло, село пірнало у чарівну сутінкову блакить. Вікна осель сяяли урочисто і святково. Здалеку долинали веселі голоси.
– Колядники збираються, – мовило волохате створіння.
Раптом щось яскраво зблиснуло, Лару й Максима струсонуло так сильно, що обоє не встояли на ногах – упали в кучугуру снігу обабіч стежки. А коли підвелися, то зрозуміли, що вдягнені геть інакше!
– Що це? – першим запитав хлопчик.
– Відповідне вбрання, щоб ви не вирізнялися з-поміж місцевих. Хе! Ми ж не дарма магічні істоти, вміємо чаклувати, – з гордістю відповіло темніше позачасеня.
– Ого! Круто як! Треба зробити селфі! – Лара вперше за період мандрівки в часі усміхнулася і посунула руку в кишеню. Телефон не зник, хоч замість куртки на дівчині був теплий кожушок з гарним вишитим візерунком і хутряним комірцем. – Ану дивіться всі в камеру!
– Ми так одягалися, як вертеп у школі ставили, – радів братик, розглядаючи свою коричневу свитку з яскравими червоними помпонами і білу шапку з овчини. Лара милувалася барвистою хусткою, яка сама собою зав’язалася на її голові. Розкажи кому – так не повірять же!
А по селу вже йшли гурти колядників. Веселі, розпашілі на морозі, святково вдягнені, з кількома «рядженими» та різдвяною зіркою на високій палиці, вони співали так гучно й завзято, що хотілося одразу ж приєднатися до них і на весь голос затягнути: «Добрий вечір тобі, пане господарю! Радуйся, ой, радуйся, Земле, Син Божий народився…»
Та раптом усе змінилося: небо несподівано застелили чорнильні хмари, а тоді сипонуло густим колючим снігом, розігрався пронизливий вітер, і вже не видно ні дороги, ні хатин, ні колядників – нічого не видно.
– Йой! – скрикнули водночас провідники. – Це ж Часолам на нас полює! Треба сховатися!
Лара якось зуміла розгледіти у шаленій хурделиці самотню хатинку, вхопила за руку брата, а той простягнув другу позачасенятам – і всі разом, отак ланцюжком, вони пробиралися до дверей. Коли дівчинка пхнула незамкнені двері і вже ступила в сіни, Макс не втримав її руку – хлопчика підняло буревієм і закружляло в повітрі. Позачасенята впали на сніг.
Що робити? Що? Лара вже відчула тепло, яке розливалося по хаті від розпашілої печі, відчула затишок і безпеку оселі – тільки крок, один крок, а тоді міцно зачинити двері на засув… Але ж там… Макс! Ларка завжди вважала, що терпіти його не може. Ревнувала маму й тата до молодшого братика. Дівчині здавалося, що вони його люблять більше. Скільки разів Лара думала про те, як гарно їй жилося б без брата. Вся увага, турбота, всі подарунки – все б тоді належало їй одній. Ні з ким не довелося б ділитися. Та в цю мить, коли братові загрожувала справжня небезпека, Лара з жахом усвідомила, що до судом у животі боїться втратити цю приставучу п’явку, її маленького ведмедика.
Дівчина вхопила якусь довгу жердину, що стовбичила в кутку, і вискочила надвір. Макса кружляло оскаженілим вітром і піднімало все вище й вище. Завірюха ось-ось відірве і її від землі. Лара простягла палицю до брата і закричала:
– Максе! Лови! Тримайся!
А тим часом клубочками підкотилися до неї волохаті звірятка і притисли собою Ларині ноги до землі, аби вона встояла. Переляканий хлопець устиг-таки вхопити жердину рукою, потім дотягнувся другою, але вітер не вщухав, і як довго діти могли б так триматися – не зрозуміло.
Несподівано з хати вибігла прудка бабця. Низенька, худенька, в строкатому халатику, ніс гачком – ну, геть тобі Баба Яга з дитячої книжки. Ще й з мітлою в руках! Бабуся крутнулася на місці, змахнула мітелкою, промовила щось абсолютно нерозбірливо, і завірюха почала вщухати, а Макс повільно опустився на землю.
– Геть уже Часолам розійшовся, – невдоволено буркотіла старенька, – не любить він, аби люди в минуле верталися, багато в нього роботи після того з’являється. Адже кожна така подорож призводить до величезних змін у майбутньому. Заходьте в хату.
У світлиці старої було напрочуд гарно і святково. Застелений білим обрусом стіл припрошував гостей смачними наїдками, розкладеними по глиняних тарілках, на долівці лежало запашне сіно, що нагадувало про літо, а в кутку навпроти печі возвеличувався дідух.
– Ого! Що це? – спитав Макс, розглядаючи красиво сплетений і прикрашений сніп із колосся.
– Ох, ці діти з майбутнього! Нічого не знають, – забідкалася бабця, – то ж дідух – символ роду, куди духи предків на гостину злітаються. Коли вже врожай зібраний, тоді плететься останній сніп жита – його до самого Різдва шанобливо зберігають. А на Святвечір вносять у хату. Через збіжжя до нас у гості приходять душі померлих родичів. Їм же кортить побачити своїх нащадків та куті скуштувати, хіба ні? – і стара підморгнула.
Діти вже нічому не дивувалися. Після всіх пригод, що спіткали їх, думка про предків, які злітаються на гостину, здавалася цілком прийнятною. На дерев’яній лаві сидів величезний рудий котяра і з почуттям власної гідності облизував лапу.
– А хіба у відьом не чорні коти? – спитав Макс.
– А хто тобі сказав, що я відьма? – бабуся розсміялася. – Я – Чародійка. А от до Старої Відьми вам сьогодні доведеться піти.
– Навіщо?
– Бачте, кожен недобрий вчинок призводить до відповідальності за нього. Часом провина переходить навіть на тих, хто безпосередньо не причетний – на дітей чи онуків. Програма роду настільки сильна, що ми не можемо її уникнути. Ваш рід – добрий і могутній, та всяке ж траплялося за віки. Якось ваша пра-пра-пра-прабабуся в юності позаздрила своїй сестрі і вкрала в неї родинну прикрасу. Сильно вони тоді посварилися, аж так, що рід розколовся. Бо діти однієї не хотіли спілкуватися з дітьми іншої. Бачте, сама крадіжка – погано, але заздрощі, родинні сварки та невміння пробачати й миритися – то ще гірше. З роками над родом росла й розросталася Хмара Темного Пилу Незгод. І від того нащадки двох сестер жили все гірше й гірше: хвороби, проблеми на роботі, бідність… Енергія роду ставала схожою на колись могутню річку, що тепер всихає й міліє. Та ще й пращурів своїх стали забувати, навіть дідуха на Різдво в хату не вносять. То звідки сили візьмуться? Хто підтримає й захистить? От ваша мама зараз де? У лікарні! І якщо помилку не виправити, додому вона не повернеться…
Ніби крижаною водою облив хто – так відчули себе Лара з Максом тієї миті. А й справді – мама! Як вони могли жодного разу не згадати про неї? Тато не розповідав подробиць, то й здавалося, що нічого страшного не станеться: підлікується трохи та й знову буде вдома.
– Що треба зробити? – рішуче запитала Лара.
– Знайдіть украдену коштовність і віддайте мені.
– То як же вона хоч виглядає?
– То така старовинна камея з вирізьбленим із морської мушлі жіночим профілем, прикрашена по контуру дорогоцінними камінчиками, що виблискують, ніби сніг у місячному сяйві.
І як проказала те стара, то очі її теж зблиснули.
Діти вийшли на вулицю геть поночі. Приєдналися до гурту колядників і ходили з ними від хати до хати, співаючи красивих обрядових пісень. Більшість із старовинних колядок були їм знайомі.
– Це ж треба! 110 років минуло, а ми досі співаємо ці ж самі колядки, – дивувалася Лариса.
– Пам’ятати традиції свого народу – це дуже важливо, – пискнуло поруч позачасеня. – В них сила та енергія, що живлять майбутнє.
Одна лише хатина лишилася, в яку ще не зазирнули колядники. Вона стояла геть на околиці, під самісіньким лісом. І моторошно було підходити до неї, бо всі знали, що живе там Стара Відьма. Але єдиний раз на рік – на Святвечір – пускала вона до себе гостей. І обдаровувала завжди колядників дуже щедро. В Лари й Макса підкошувалися ноги від страху. Але вони знали: зараз тільки від них залежить порятунок мами.
А якщо не вдасться знайти прикрасу? Якщо та камея захована десь у важкій старезній скрині? Чи, приміром, на горищі? Про таке й думати не хотілося!
Хтось сміливіший постукав у шибку:
– Дозвольте заколядувати!
– А заходьте, дітки, заходьте, – двері зі скрипом відчинилися.
Нова радість стала, яка не бувала,
Над вертепом звізда ясна світлом засіяла.
І доки колядники старанно виспівували, а тоді ще й приказували, брат і сестра не могли вимовити й слова. Бо вишукана пані в літах, що стояла перед ними, була вбрана в елегантну чорну вовняну сукню, прикрашену камеєю з морської мушлі. Отже, забрати її вони ніяк не могли… Від розпачу кров пульсувала в скронях. Та ось поважна ґаздиня нахилилася над мішком, куди прийнято було складати дарунки колядникам, камея цієї миті розстібнулася і впала слідом за пухкою паляницею та кружальцем ковбаси.
Вже на вулиці Макс сказав, що страшенно голодний, і попросив у кремезного міхоноші дозволу дістати пиріжка з торби. Той був у гарному гуморі і не заперечував. Максим пірнув рукою в мішок, одразу відчув на дотик холодну прикрасу, затиснув її в долоні трьома пальцями, а двома вільними вхопив пиріжечок. Спритно висмикнув руку, ніхто нічого й не запідозрив, та серце калатало, як навіжене.
Тільки коли повернулися до хати старої Чародійки, діти трішки заспокоїлися. Бабця пригощала їх солодким запашним чаєм, настояним на гілочках вишні. І мало не пританцьовувала від радості.
А позачасенята хвалилися одне поперед одного:
– А я раз – і розстібнула защіпку!
– А я очі відвів!
– Не дарма ми володіємо сякими-такими чарами!
Здавалося, що небезпека – позаду. Та саме в цю мить двері різко розчинилися, в хату війнуло морозом, сипонуло снігом, а на порозі виросла постать Старої Відьми.
– Негіднице! Ти вкрала мою камею! – злостиво прошепотіла пані в чорному.
– Я? Це ти вкрала її, ще пів століття тому!
– Вона була моєю по праву! Прабабця заповідала камею зі своїм портретом мені, сильнішій чарівниці!
– Ще не ясно було, котра б з нас стала сильнішою!
– Я старша!
– Це ще нічого не доводить!
Розлючені жінки стояли одна навпроти одної, руки в боки, з очей – іскри. Діти сполохано притислися до стіни.
– Батьки завжди любили тебе більше! – вигукнула Відьма. – Все приказували: наша розумна дівчинка, гордість родини, перлинка коштовна. На мене і не зважали. А я володіла магією краще за тебе, лише не вихвалялася цим, ясно?
Тільки зараз Лара почала розуміти, що відбувається:
– Ви обдурили нас! – скрикнула дівчинка. – Використали! Примусили викрасти камею для вас! А як же мама? Наша мама? Ми не врятуємо її? Це все обман?
І раптом усе пережите за довгий і надто насичений день прорвалося гучними риданнями.
– Хто це? – лише зараз побачила дітей Відьма.
– Наші пра-пра-пра-правнуки.
– Ти вплутала сюди дітей з нашого сьомого покоління?
– А що я мусила робити? Ти зазирала в майбутнє? Бачила, що відбувається з нашим родом? Він міліє! Діти мусили змінити минуле, аби врятувати майбутнє!
– Звісно… ти не могла сама зайти до мене в хату, – почала розуміти ситуацію Відьма, – а взяти камею міг тільки представник нашого роду… До чужих рук вона б не пішла… Он як ти придумала… Часолам казав мені, що хтось проникнув у наш вимір, та я не надала значення. Сьоме коліно… останнє, яке може виправити наші помилки…
– Я хотіла змінити все на краще! Я думала, коли камея буде в мене, то я пробачу тебе… Ми ж так дружили в дитинстві! Пам’ятаєш?
І раптом дві старі жінки знесилено опустилися на лаву.
– То ви – наші бабусі? – ошелешено вигукнув Макс. – Бабусі-чарівниці?
– Виходить, що так, – промовила пані в чорному.
– Заспокойся, Ларочко, не плач, ось я тобі ще чаю заварю, – спохопилася втішати внучку Чародійка. – Наш рід дуже древній і сильний, як я тобі вже розказувала. І ще… дехто з нас уміє чаклувати. Відьма – то від слова «відати», тобто – мати знання. Ми не робимо нічого злого, навпаки: вміємо лікувати і допомагати людям за потреби. Та не це зараз важливо. А важливо те, що рід наш розколовся, а тому почав втрачати силу, мовчу вже про магію.
– Так, усе через мене, – з гіркотою в голосі сказала гостя і зітхнула. – Пробач мене, сестро! Це я у всьому винна! Я так ревнувала батьків до тебе! Мені здавалося, що вони люблять тебе значно більше, ніж мене. От я і взяла прабабусину камею собі. Раз тобі діставалася їхня любов, то мені хай хоч така дрібничка буде. Я тоді так думала. І що вже приховувати? Тобі дошкулити теж хотіла…
- Сестро! Якби ж ти знала, як плакала мама, коли ти втекла, скільки років шукав тебе тато! Батьки любили тебе так само сильно, як і мене. А я лише зараз розумію, що не могла всі ці роки вибачити тобі їхніх страждань, а не цю камею. Я теж винна, що не відпустила образу, що прогнала тебе, коли ти повернулася! Та ще й переконала всіх у тому, що ти зла відьма!
Раптом жінки кинулися одна до одної в обійми і розплакалися.
А Лара відчула, як червоніють її вуха. Вона ж так само постійно ревнує маму з татом до братика! Все прагне дошкулити йому! А коли буревій мало не забрав у неї Макса, збагнула, як сильно його любить.
Коли всі заспокоїлися, позачасенята подали голос:
– Раз на 110 років, перед Різдвом, настає такий час, коли можна виправити помилки минулого. Та дітям треба повертатися у їхній вимір. Інакше застрягнуть тут назавжди!
– О, і ці нечупари з вами! – засміялася бабуся Відьма. – Завжди вони тобі допомагають!
– А ти водиш дружбу з Часоламом!
Лару й Макса вся дружна компанія провела до колодязя.
– Ну, прощавайте! Не забувайте ставити дідуха на Різдво, аби ми хоч інколи навідувалися до вас.
– Чекайте! А давайте селфі зробимо на прощання? – Лара дістала з кишені кожушка телефон і ввімкнула камеру. Всі зазирнути в екранчик мобільного.
– О! Мало не забула! Візьми! – Чародійка простягнула Ларі камею з вирізьбленим із морської мушлі жіночим профілем, прикрашену по контуру дорогоцінними камінчиками, що виблискують, ніби сніг у місячному сяйві. – Пробач, що не сказала всю правду одразу, та я боялася, що тоді ви відмовитеся, подумаєте, що я з жадібності хочу камею повернути. Хай ця прикраса нагадує тобі про значно важливіші цінності!
Кумедні позачасенята – волохаті, з вухами, схожими на чебуреки, з величезними круглими очиськами зеленого кольору і крихітними носиками-ґудзиками – теж встряли в розмову:
– А ми вас іще побачимо. Тільки шкода, що ви нас – ні.
– Чого ж ні? А на фото?
Коли в голові вже не паморочилося, Лара і Макс піднялися. Політ через часовий портал трохи виснажував. На дітях знову був їхній звичний одяг – чари розвіялися.
– Додому?
– Так, певно, дідусь і бабуся хвилюються вже.
Вдома було тепло й затишно. Бабуся заварила чаю з вишневих гілочок, а дід саме повернувся з магазину.
– Виходить, час тут минав інакше, – прошепотів Максим сестрі на вухо.
А ввечері телефонував тато. І сказав, що мамі стало значно краще. Лікарі навіть здивовані такому стрімкому одужанню. І що на Різдво вони обов’язково приїдуть у село, щоб за святковим столом зібралася вся родина.
– Максе, а підемо в ліс по ялинку? – спитав за вечерею дід.
– Підемо! – радісно підстрибнув онук. – А давайте цього року ще й дідуха поставимо?
Лара взялася допомагати бабусі, чого раніше за нею не помічалося.
– А розкажи мені про наш рід, – попросила внучка. Це ж так важливо – знати своє коріння!
* Казка Аліси Коломієць "Камея з морської мушлі" – переможець Міжнародного літературного конкурсу зимової казки "Різдвяне диво" в категорії "Казки для школярів" (2021 р.).
Казку люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Світлина — авторська.
Читаймо також на "Малій Сторінці":
"Сніжне Янголя змахнуло пухнастими крилами і опустилося на гілку розлогого каштана. Зверху, з м’якеньких хмар, люди видаються такими крихітними, як сніжинки. І так само, як сніжинки, однаковими. Коли ж розглядати людей зблизька, то можна помітити багато цікавого. Люди бувають різними: веселими й сумними, добрими й злими, спокійними і роздратованими. Єдине, що їх завжди об’єднує, то це те, що вони дуже поспішають. Янголя не вперше сидить ось тут, у сквері біля метро, і спостерігає за квапливим рухом різнокольорових курточок, пальт і пуховиків. Зранку люди вибігають з розчинених дверей підземного царства, куди Янголя жодного разу ще не наважувалося зазирнути. А ввечері знову туди повертаються. Живуть там, мабуть..." (Аліса Коломієць)
Шикарна казка! Читаємо залюбки!!!
Залюбки прочитала казку,немов повернулася у дитинство.