Аліса Коломієць. Різдвяна казка "Камея з морської мушлі"


 

Аліса Коломієць. Камея з морської мушлі (зимова казка для школярів). Світлина Аліси Коломієць

 

 

Аліса Коломієць

КАМЕЯ З МОРСЬКОЇ МУШЛІ

(казка)

 

Ну, до чого ж невдалий день! Лара тупнула ніжкою і заплакала. Усі плани коту під хвіст! Як так можна з нею чинити? За що? Сьогодні Лара дізналася, що поїздка у Львів на Різдво скасовується. Ви можете собі таке уявити?! Вона вже спланувала, які атмосферні фоточки закине в інстаграм, скільки лайків назбирає за них. А які сторіз можна знімати на різдвяному ярмарку в центрі Львова! Та Міла лусне від заздрощів!
І ось тепер усе скасовано. Більше того, вони навіть у Києві не лишаються. Лару і її меншого брата, цю приставучу п’явку, «маминого ведмедика» – дівчина з відразою поморщилася – відправляють у село до дідуся з бабусею. У село! На всі новорічні канікули Ну, за що? Лара втирала сльози брудною рукавичкою.
Ще й за контрольну 6 балів. Ні, її не сваритимуть, батьки за всі 6 класів жодного разу не сварили Лару за погані оцінки, але ж знову доведеться вислухати про те, що лише телефон у Лари на умі. Інша справа Макс! Той пуголовок – гордість родини. Якби в другому класі ставили оцінки, був би відмінником. А так – суцільні «Молодець!» у щоденнику. Як він її дратує!
Протестувати, грати істерики і ставити ультиматуми не було сенсу. Тут – не допоможе. Мама потрапила в лікарню – це тато щойно у вайбері написав. Тому квитки здані, бронь у готелі анульована, а бабуся з дідусем радісно і заповзято готуються до приїзду внуків: купують цукерки кілограмами і пишуть різдвяне меню. Та краще б інтернет у хату провели! Село знаходиться в такій глушині, що там навіть 4G не ловить. Лара ж не витримає без ТікТоку так довго!
Похмурі роздуми перервав Макс – вибіг щасливий зі школи:

    А в Стьопки день народження сьогодні був! – і показує пакетик у руках. З пригощеннями. 
То Лара з роздратуванням висмикнула гостинець у брата з рук – а не дам! Сама з’їм! Малий зарюмсав. Старша сестра ще й дражнилася:

    Це мені гонорар за те, що тебе зі школи додому приводжу! Ясно?


До трамвайної зупинки йшли мовчки. Ларка ті цукерки не їла, але й братові не давала. Той покірно плентався за старшою сестрою і схлипував. Почне сперечатися, то ще в сніг сестра штурхоне, був такий досвід.
Вдома ніхто не ждав. Тато на роботі, мама в лікарні. Лара покопалася в холодильнику – не густо. Запхала хліб у тостер і завмерла перед екраном телефона. Макс уже клацав пультом від телевізора.
Отямилися від того, що звечоріло, а нікого з дорослих не було вдома. Лара набрала номер мами – поза зоною. Подзвонила татові. Той сказав, що скоро буде, і відключився. Проте минали година за годиною, а батька не було. Хотілося їсти і було трохи лячно. Тато з’явився замислений і з пакетом продуктів у руках.

    Ларка, став воду на пельмені… Ось що, завтра зранку відвезу вас у село…
    Завтра? Але ж завтра ще школа?
    Нічого, один день пропустите.
    А мама? – несміливо запитав Макс.
    Мама… мама в лікарні, – тато відвернувся до плити і почав закидати напівфабрикати у киплячу воду.

 

В селі все було геть інакшим. Сипався тихий пухнастий сніг, низенькі хати затишно загорнулися білими шаликами. Червоні ягоди калини зима присипала цукровою пудрою. Це тобі не сірість мегаполісу з калюжами розтовченого киселю під ногами. Макс одразу побіг шукати санчата в старому похиленому сіннику. Лара вдавала відчай, хоч уже і сама з інтересом позирала на чорненьке цуценя, яке смішно намагалося впіймати свого хвостика.
Дідусь саме пішов у місцеву крамничку по свіжі булочки для внуків, а бабуся, як завжди, чаклувала на кухні. Дівчина дістала телефон і зняла на камеру песика. Тоді сфотографувала калину. Потім захопилася і стала клацати все, що привертало її увагу.
В покинутому дворі за кілька хат від бабусиної натрапила на старий колодязь. «Який атмосферний!» – вимовила вголос підслухане в блогерів слово. Раніше Лара його не помічала. Підійшла ближче, відсунула почорнілу дерев’яну ляду і нахилилася. Здається, у колодязі ще була вода. На дні щось красиво виблискувало. Лара подумала, що це гарний ракурс для містичного фото, і опустила руку з телефоном у портал колодязя.

    Ось ти де! – гукнув Макс.
З переляку дівчинка смикнулася і випустила телефон з рук.

    Що ж ти накоїв, засранець малий! – з люттю вигукнула Лара.
Брат ошелешено кліпав очима. Це катастрофа. Ка-та-стро-фа. Ларка зараз його приб’є. Може, ще є шанс урятувати смартфон? І малий кинувся до колодязя. Перехилився через край – нічого не видно. Спробував схилитися ще нижче і… відчув, що падає. Все відбулося так швидко, що Лара сама не зрозуміла, як ухопила брата за ногу, але замість витягти з колодязя – полетіла слідом.


Скільки часу може тривати падіння в старому колодязі? Мить? Дві? Брат із сестрою летіли довго. Стрімко, запаморочливо, але довго. А коли політ припинився, то обоє сиділи посеред білого полотна снігу і здивовано озиралися навколо. По-перше, не було боляче, а це вже дивно. По-друге, не було ані мокро, ані темно, ані глибоко. Діти сиділи під цим же колодязем, ось тільки світ навколо них був геть іншим, а в голові паморочилося.
    Ой, Ларо, а ось і твій телефон!
Дівчина байдуже підняла мобільний і запхала його в кишеню.
Покинутий двір зовсім не виглядав занедбаним. Перед тином чинно походжав півень, поряд з ним греблися в снігу курочки. Недалеко від колодязя стояв хлівець, у якому рохкала свинка. Низенька хата з солом’яною стріхою виказувала життя рівною ниткою диму.

    Як у Пирогово, – зачудовано мовила Лара. – Пам’ятаєш, ми колись їздили на екскурсію?
    Це той музей, де багато старовинних хаток? – пригадував Макс.
    Ага, той. Тільки де ми зараз? І що відбувається?
Зненацька перед дітьми з’явилося ЩОСЬ. ЩОСЬ було волохате, з вухами, схожими на чебуреки, з величезними круглими очиськами зеленого кольору і крихітним носиком-ґудзиком. Розміром більше за кота, але менше за доброго сільського пса. Трималося на задніх лапах і з цікавістю розглядало Ларису з Максимом. Саме час було б зойкнути або скрикнути, та діти зачудовано завмерли на місці і не видали й звуку.

    А ось і ви, – спокійно констатувало невідоме звіря.
    Ти хто? – першим отямився Макс. 
Та скуйовджене волохате створіння опустилося на всі чотири лапи, оббігло навколо малих, принюхуючись, але розмову продовжувати не бажало. ЩОСЬ чхнуло, розвернулося і дременуло кудись за хлів.

    Ти це теж бачила? – Макс перевів погляд на сестру.
Лара кивнула. Діялося щось достеменно дивне.
Раптом перед ними знову вигулькнуло невідоме створіння. Та цього разу не саме, а в супроводі такої ж кумедної істоти, тільки трохи нижчої і зі світлим хутром.

    Вставайте, чого розсілися? Скоро ж колядувати підемо. То єдина ніч, коли можна до хати Старої Відьми зайти.
    Якої ще відьми? Не треба нам ніякої відьми! – різко відказала дівчина. – Нам додому треба!
Істотки тихо захихотіли:

    Вам же ніхто не пояснив, ні? Ну, та пізніше нехай, нема коли зараз теревені розводити. У нас часу надто мало – одна ніч на 110 років.
–    Скажіть іще спасибі, що помагаємо вам, – пискнуло світліше звіря.

Доки йшли засніженим шляхом, волохатики розповіли:
    Ми – позачасенята. Живемо в обмеженому просторі, але у всьому часовому проміжку одразу. Розумієте? Тільки побачити нас можна лише в минулому. А оскільки люди в минуле не повертаються, то нас ніхто і не бачить.
–     А ми? – нічого не могла второпати Лара.
   Бувають винятки, – мовило позачасеня, – ви маєте виправити в минулому одну помилку свого роду, інакше станеться біда. Ми чекали вас у селі, дуже чекали. Бо покинути його межі не можемо. Добре, що ви приїхали.
    А вже вкинути вас у міжчасовий портал – то діло техніки, – продовжило розповідь друге звірятко.
Діти нічого не розуміли, але з цікавістю роззиралися довкола. Вечоріло, село пірнало у чарівну сутінкову блакить. Вікна осель сяяли урочисто і святково. Здалеку долинали веселі голоси.

    Колядники збираються, – мовило волохате створіння.
Раптом щось яскраво зблиснуло, Лару й Максима струсонуло так сильно, що обоє не встояли на ногах – упали в кучугуру снігу обабіч стежки. А коли підвелися, то зрозуміли, що вдягнені геть інакше! 

    Що це? – першим запитав хлопчик.
    Відповідне вбрання, щоб ви не вирізнялися з-поміж місцевих. Хе! Ми ж не дарма магічні істоти, вміємо чаклувати, – з гордістю відповіло темніше позачасеня.
    Ого! Круто як! Треба зробити селфі! – Лара вперше за період мандрівки в часі усміхнулася і посунула руку в кишеню. Телефон не зник, хоч замість куртки на дівчині був теплий кожушок з гарним вишитим візерунком і хутряним комірцем. – Ану дивіться всі в камеру!
    Ми так одягалися, як вертеп у школі ставили, – радів братик, розглядаючи свою коричневу свитку з яскравими червоними помпонами і білу шапку з овчини. Лара милувалася барвистою хусткою, яка сама собою зав’язалася на її голові. Розкажи кому – так не повірять же!
А по селу вже йшли гурти колядників. Веселі, розпашілі на морозі, святково вдягнені, з кількома «рядженими» та різдвяною зіркою на високій палиці, вони співали так гучно й завзято, що хотілося одразу ж приєднатися до них і на весь голос затягнути: «Добрий вечір тобі, пане господарю! Радуйся, ой, радуйся, Земле, Син Божий народився…»
Та раптом усе змінилося: небо несподівано застелили чорнильні хмари, а тоді сипонуло густим колючим снігом, розігрався пронизливий вітер, і вже не видно ні дороги, ні хатин, ні колядників – нічого не видно.

    Йой! – скрикнули водночас провідники. – Це ж Часолам на нас полює! Треба сховатися!
Лара якось зуміла розгледіти у шаленій хурделиці самотню хатинку, вхопила за руку брата, а той простягнув другу позачасенятам – і всі разом, отак ланцюжком, вони пробиралися до дверей. Коли дівчинка пхнула незамкнені двері і вже ступила в сіни, Макс не втримав її руку – хлопчика підняло буревієм і закружляло в повітрі. Позачасенята впали на сніг.
Що робити? Що? Лара вже відчула тепло, яке розливалося по хаті від розпашілої печі, відчула затишок і безпеку оселі – тільки крок, один крок, а тоді міцно зачинити двері на засув… Але ж там… Макс! Ларка завжди вважала, що терпіти його не може. Ревнувала маму й тата до молодшого братика. Дівчині здавалося, що вони його люблять більше. Скільки разів Лара думала про те, як гарно їй жилося б без брата. Вся увага, турбота, всі подарунки – все б тоді належало їй одній. Ні з ким не довелося б ділитися. Та в цю мить, коли братові загрожувала справжня небезпека, Лара з жахом усвідомила, що до судом у животі боїться втратити цю приставучу п’явку, її маленького ведмедика.
Дівчина вхопила якусь довгу жердину, що стовбичила в кутку, і вискочила надвір. Макса кружляло оскаженілим вітром і піднімало все вище й вище. Завірюха ось-ось відірве і її від землі. Лара простягла палицю до брата і закричала:

    Максе! Лови! Тримайся!
А тим часом клубочками підкотилися до неї волохаті звірятка і притисли собою Ларині ноги до землі, аби вона встояла. Переляканий хлопець устиг-таки вхопити жердину рукою, потім дотягнувся другою, але вітер не вщухав, і як довго діти могли б так триматися – не зрозуміло. 
Несподівано з хати вибігла прудка бабця. Низенька, худенька, в строкатому халатику, ніс гачком – ну, геть тобі Баба Яга з дитячої книжки. Ще й з мітлою в руках! Бабуся крутнулася на місці, змахнула мітелкою, промовила щось абсолютно нерозбірливо, і завірюха почала вщухати, а Макс повільно опустився на землю.

    Геть уже Часолам розійшовся, – невдоволено буркотіла старенька, – не любить він, аби люди в минуле верталися, багато в нього роботи після того з’являється. Адже кожна така подорож призводить до величезних змін у майбутньому. Заходьте в хату.
У світлиці старої було напрочуд гарно і святково. Застелений білим обрусом стіл припрошував гостей смачними наїдками, розкладеними по глиняних тарілках, на долівці лежало запашне сіно, що нагадувало про літо, а в кутку навпроти печі возвеличувався дідух. 

    Ого! Що це? – спитав Макс, розглядаючи красиво сплетений і прикрашений сніп із колосся.
    Ох, ці діти з майбутнього! Нічого не знають, –  забідкалася бабця, –  то ж дідух – символ роду, куди духи предків на гостину злітаються. Коли вже врожай зібраний, тоді плететься останній сніп жита – його до самого Різдва шанобливо зберігають. А на Святвечір вносять у хату. Через збіжжя до нас у гості приходять душі померлих родичів. Їм же кортить побачити своїх нащадків та куті скуштувати, хіба ні? – і стара підморгнула.
Діти вже нічому не дивувалися. Після всіх пригод, що спіткали їх, думка про предків, які злітаються на гостину, здавалася цілком прийнятною. На дерев’яній лаві сидів величезний рудий котяра і з почуттям власної гідності облизував лапу.

    А хіба у відьом не чорні коти? – спитав Макс.
    А хто тобі сказав, що я відьма? – бабуся розсміялася. – Я – Чародійка. А от до Старої Відьми вам сьогодні доведеться піти.
    Навіщо?
    Бачте, кожен недобрий вчинок призводить до відповідальності за нього. Часом провина переходить навіть на тих, хто безпосередньо не причетний – на дітей чи онуків. Програма роду настільки сильна, що ми не можемо її уникнути. Ваш рід – добрий і могутній, та всяке ж траплялося за віки. Якось ваша пра-пра-пра-прабабуся в юності позаздрила своїй сестрі і вкрала в неї родинну прикрасу. Сильно вони тоді посварилися, аж так, що рід розколовся. Бо діти однієї не хотіли спілкуватися з дітьми іншої. Бачте, сама крадіжка – погано, але заздрощі, родинні сварки та невміння пробачати й миритися – то ще гірше. З роками над родом росла й розросталася Хмара Темного Пилу Незгод. І від того нащадки двох сестер жили все гірше й гірше: хвороби, проблеми на роботі, бідність… Енергія роду ставала схожою на колись могутню річку, що тепер всихає й міліє. Та ще й пращурів своїх стали забувати, навіть дідуха на Різдво в хату не вносять. То звідки сили візьмуться? Хто підтримає й захистить? От ваша мама зараз де? У лікарні! І якщо помилку не виправити, додому вона не повернеться…

Ніби крижаною водою облив хто – так відчули себе Лара з Максом тієї миті. А й справді – мама! Як вони могли жодного разу не згадати про неї? Тато не розповідав подробиць, то й здавалося, що нічого страшного не станеться: підлікується трохи та й знову буде вдома.
    Що треба зробити? – рішуче запитала Лара.
    Знайдіть украдену коштовність і віддайте мені.
    То як же вона хоч виглядає?
    То така старовинна камея з вирізьбленим із морської мушлі жіночим профілем, прикрашена по контуру дорогоцінними камінчиками, що виблискують, ніби сніг у місячному сяйві.
І як проказала те стара, то очі її теж зблиснули.
Діти вийшли на вулицю геть поночі. Приєдналися до гурту колядників і ходили з ними від хати до хати, співаючи красивих обрядових пісень. Більшість із старовинних колядок були їм знайомі.

    Це ж треба! 110 років минуло, а ми досі співаємо ці ж самі колядки, – дивувалася Лариса.
    Пам’ятати традиції свого народу – це дуже важливо, – пискнуло поруч позачасеня. – В них сила та енергія, що живлять майбутнє.
Одна лише хатина лишилася, в яку ще не зазирнули колядники. Вона стояла геть на околиці, під самісіньким лісом. І моторошно було підходити до неї, бо всі знали, що живе там Стара Відьма. Але єдиний раз на рік – на Святвечір – пускала вона до себе гостей. І обдаровувала завжди колядників дуже щедро. В Лари й Макса підкошувалися ноги від страху. Але вони знали: зараз тільки від них залежить порятунок мами. 
А якщо не вдасться знайти прикрасу? Якщо та камея захована десь у важкій старезній скрині? Чи, приміром, на горищі? Про таке й думати не хотілося!
Хтось сміливіший постукав у шибку:

    Дозвольте заколядувати!
    А заходьте, дітки, заходьте, – двері зі скрипом відчинилися.
Нова радість стала, яка не бувала,
Над вертепом звізда ясна світлом засіяла.
І доки колядники старанно виспівували, а тоді ще й приказували, брат і сестра не могли вимовити й слова. Бо вишукана пані в літах, що стояла перед ними, була вбрана в елегантну чорну вовняну сукню, прикрашену камеєю з морської мушлі. Отже, забрати її вони ніяк не могли… Від розпачу кров пульсувала в скронях. Та ось поважна ґаздиня нахилилася над мішком, куди прийнято було складати дарунки колядникам, камея цієї миті розстібнулася і впала слідом за пухкою паляницею та кружальцем ковбаси.
Вже на вулиці Макс сказав, що страшенно голодний, і попросив у кремезного міхоноші дозволу дістати пиріжка з торби. Той був у гарному гуморі і не заперечував. Максим пірнув рукою в мішок, одразу відчув на дотик холодну прикрасу, затиснув її в долоні трьома пальцями, а двома вільними вхопив пиріжечок. Спритно висмикнув руку, ніхто нічого й не запідозрив, та серце калатало, як навіжене.
Тільки коли повернулися до хати старої Чародійки, діти трішки заспокоїлися. Бабця пригощала їх солодким запашним чаєм, настояним на гілочках вишні. І мало не пританцьовувала від радості.
А позачасенята хвалилися одне поперед одного:

    А я раз – і розстібнула защіпку!
    А я очі відвів!
    Не дарма ми володіємо сякими-такими чарами!
Здавалося, що небезпека – позаду. Та саме в цю мить двері різко розчинилися, в хату війнуло морозом, сипонуло снігом, а на порозі виросла постать Старої Відьми.

    Негіднице! Ти вкрала мою камею! – злостиво прошепотіла пані в чорному.
    Я? Це ти вкрала її, ще пів століття тому!
    Вона була моєю по праву! Прабабця заповідала камею зі своїм портретом мені, сильнішій чарівниці!
    Ще не ясно було, котра б з нас стала сильнішою!
    Я старша!
    Це ще нічого не доводить!
Розлючені жінки стояли одна навпроти одної, руки в боки, з очей – іскри. Діти сполохано притислися до стіни.

    Батьки завжди любили тебе більше! – вигукнула Відьма. – Все приказували: наша розумна дівчинка, гордість родини, перлинка коштовна. На мене і не зважали. А я володіла магією краще за тебе, лише не вихвалялася цим, ясно?
Тільки зараз Лара почала розуміти, що відбувається:

    Ви обдурили нас! – скрикнула дівчинка. – Використали! Примусили викрасти камею для вас! А як же мама? Наша мама? Ми не врятуємо її? Це все обман?
І раптом усе пережите за довгий і надто насичений день прорвалося гучними риданнями.

    Хто це? – лише зараз побачила дітей Відьма.
    Наші пра-пра-пра-правнуки.
    Ти вплутала сюди дітей з нашого сьомого покоління?
    А що я мусила робити? Ти зазирала в майбутнє? Бачила, що відбувається з нашим родом? Він міліє! Діти мусили змінити минуле, аби врятувати майбутнє!
    Звісно… ти не могла сама зайти до мене в хату, – почала розуміти ситуацію Відьма, – а взяти камею міг тільки представник нашого роду… До чужих рук вона б не пішла… Он як ти придумала… Часолам казав мені, що хтось проникнув у наш вимір, та я не надала значення. Сьоме коліно… останнє, яке може виправити наші помилки…
    Я хотіла змінити все на краще! Я думала, коли камея буде в мене, то я пробачу тебе… Ми ж так дружили в дитинстві! Пам’ятаєш?
І раптом дві старі жінки знесилено опустилися на лаву.

    То ви – наші бабусі? – ошелешено вигукнув Макс. – Бабусі-чарівниці?
    Виходить, що так, – промовила пані в чорному.
    Заспокойся, Ларочко, не плач, ось я тобі ще чаю заварю, – спохопилася втішати внучку Чародійка. – Наш рід дуже древній і сильний, як я тобі вже розказувала. І ще… дехто з нас уміє чаклувати. Відьма – то від слова «відати», тобто – мати знання. Ми не робимо нічого злого, навпаки: вміємо лікувати і допомагати людям за потреби. Та не це зараз важливо. А важливо те, що рід наш розколовся, а тому почав втрачати силу, мовчу вже про магію.
    Так, усе через мене, – з гіркотою в голосі сказала гостя і зітхнула. – Пробач мене, сестро! Це я у всьому винна! Я так ревнувала батьків до тебе! Мені здавалося, що вони люблять тебе значно більше, ніж мене. От я і взяла прабабусину камею собі. Раз тобі діставалася їхня любов, то мені хай хоч така дрібничка буде. Я тоді так думала. І що вже приховувати? Тобі дошкулити теж хотіла…
-    Сестро! Якби ж ти знала, як плакала мама, коли ти втекла, скільки років шукав тебе тато! Батьки любили тебе так само сильно, як і мене. А я лише зараз розумію, що не могла всі ці роки вибачити тобі їхніх страждань, а не цю камею. Я теж винна, що не відпустила образу, що прогнала тебе, коли ти повернулася! Та ще й переконала всіх у тому, що ти зла відьма!
Раптом жінки кинулися одна до одної в обійми і розплакалися.
А Лара відчула, як червоніють її вуха. Вона ж так само постійно ревнує маму з татом до братика! Все прагне дошкулити йому! А коли буревій мало не забрав у неї Макса, збагнула, як сильно його любить.
Коли всі заспокоїлися, позачасенята подали голос:

    Раз на 110 років, перед Різдвом, настає такий час, коли можна виправити помилки минулого. Та дітям треба повертатися у їхній вимір. Інакше застрягнуть тут назавжди!
    О, і ці нечупари з вами! – засміялася бабуся Відьма. – Завжди вони тобі допомагають!
    А ти водиш дружбу з Часоламом!
Лару й Макса вся дружна компанія провела до колодязя. 

    Ну, прощавайте! Не забувайте ставити дідуха на Різдво, аби ми хоч інколи навідувалися до вас.
    Чекайте! А як так вийшло, що у нас ще нема Різдва, а у вас уже є? – запитала Лара.
    Ларка! Ми ж це в школі вчили! Календар юліанський змінився на григоріанський. Ет, дома загуглиш! – махнув рукою Макс.
    Знову ти найрозумніший? – засміялася сестра, але цього разу щиро, без ревнощів.
Обнялися.

    Чекайте! А давайте селфі зробимо на прощання? – Лара дістала з кишені кожушка телефон і ввімкнула камеру. Всі зазирнути в екранчик мобільного.
    О! Мало не забула! Візьми! – Чародійка простягнула Ларі камею з вирізьбленим із морської мушлі жіночим профілем, прикрашену по контуру дорогоцінними камінчиками, що виблискують, ніби сніг у місячному сяйві. –  Пробач, що не сказала всю правду одразу, та я боялася, що тоді ви відмовитеся, подумаєте, що я з жадібності хочу камею повернути. Хай ця прикраса нагадує тобі про значно важливіші цінності!
Кумедні позачасенята – волохаті, з вухами, схожими на чебуреки, з величезними круглими очиськами зеленого кольору і крихітними носиками-ґудзиками – теж встряли в розмову:

   А ми вас іще побачимо. Тільки шкода, що ви нас – ні.
   Чого ж ні? А на фото?


Коли в голові вже не паморочилося, Лара і Макс піднялися. Політ через часовий портал трохи виснажував. На дітях знову був їхній звичний одяг – чари розвіялися.
    Додому?
    Так, певно, дідусь і бабуся хвилюються вже.
Вдома було тепло й затишно. Бабуся заварила чаю з вишневих гілочок, а дід саме повернувся з магазину.

    Виходить, час тут минав інакше, – прошепотів Максим сестрі на вухо.
А ввечері телефонував тато. І сказав, що мамі стало значно краще. Лікарі навіть здивовані такому стрімкому одужанню. І що на Різдво вони обов’язково приїдуть у село, щоб за святковим столом зібралася вся родина.

    Максе, а підемо в ліс по ялинку? – спитав за вечерею дід.
    Підемо! – радісно підстрибнув онук. – А давайте цього року ще й дідуха поставимо?
Лара взялася допомагати бабусі, чого раніше за нею не помічалося. 

    А розкажи мені про наш рід, – попросила внучка. Це ж так важливо – знати своє коріння!

 

* Казка Аліси Коломієць "Камея з морської мушлі" – переможець Міжнародного літературного конкурсу зимової казки "Різдвяне диво" в категорії "Казки для школярів" (2021 р.). 

Казку люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".

Світлина — авторська. 

 

 

  Читаймо також на "Малій Сторінці":

Аліса Коломієць – авторка творів для дорослих і дітей.

"Життя стає цікавішим, 
Якщо додати до нього віршів,
Смішних історій, цікавих фактів,
Де трішки казки, а більше правди."

(Аліса Коломієць)

 

Аліса Коломієць. Казка про Виделкового Кота"Сніжне Янголя змахнуло пухнастими крилами і опустилося на гілку розлогого каштана. Зверху, з м’якеньких хмар, люди видаються такими крихітними, як сніжинки. І так само, як сніжинки, однаковими. Коли ж розглядати людей зблизька, то можна помітити багато цікавого. Люди бувають різними: веселими й сумними, добрими й злими, спокійними і роздратованими. Єдине, що їх завжди об’єднує, то це те, що вони дуже поспішають. Янголя не вперше сидить ось тут, у сквері біля метро, і спостерігає за квапливим рухом різнокольорових курточок, пальт і пуховиків. Зранку люди вибігають з розчинених дверей підземного царства, куди Янголя жодного разу ще не наважувалося зазирнути. А ввечері знову туди повертаються. Живуть там, мабуть..." (Аліса Коломієць)

 

Зимові казки для дітей

Зимові казки для дітей

Казочки про зиму, Новий рік та Різдво, представленні на "Малій Сторінці", написали для діточок відомі українські та зарубіжні автори: Ганс Крістіан Андерсен, брати Грімм, Василь Сухомлинський, Катерина Перелісна, Леся Храплива-Щур, Ірина Мацко, Наталя Забіла, Оксана Іваненко, Ірина Жиленко, Микола Білкун, Яків Гончарук, Марія Пономаренко, Василь Струтинський, Валентина Вздульська, Юля Смаль, Василь Мельник, Юлія Хандожинська, Тетяна Винник, Леся Воронина, Ольга Зубер, Олена Більчук, Марія Деленко, Галина Римар, Інга Квітка, Юлія Забіяка, Бондаренко Ксенія, Коломієць Аліса.


Останні коментарі до сторінки
«Аліса Коломієць. Різдвяна казка "Камея з морської мушлі"»:
Людмила , 2021-12-29 19:22:42, #
Діана , 2022-01-02 20:59:51, #
Оновити список коментарів
Всьго відгуків: 2     + Додати коментар
Топ-теми