Аліса Коломієць
КАЗКА ПРО ВИДЕЛКОВОГО КОТА
Сніжне Янголя змахнуло пухнастими крилами і опустилося на гілку розлогого каштана. Зверху, з м’якеньких хмар, люди видаються такими крихітними, як сніжинки. І так само, як сніжинки, однаковими. Коли ж розглядати людей зблизька, то можна помітити багато цікавого.
Люди бувають різними: веселими й сумними, добрими й злими, спокійними і роздратованими. Єдине, що їх завжди об’єднує, то це те, що вони дуже поспішають. Янголя не вперше сидить ось тут, у сквері біля метро, і спостерігає за квапливим рухом різнокольорових курточок, пальт і пуховиків.
Зранку люди вибігають з розчинених дверей підземного царства, куди Янголя жодного разу ще не наважувалося зазирнути. А ввечері знову туди повертаються. Живуть там, мабуть.
Сніжне Янголя ще зовсім дитина: це перша зима, коли мама дозволила своєму Ангелику спуститися з пухнастих хмарин на землю. А під землю — не дозволила. Тому маля обережно вмощується на гілці розлогого каштана і з цікавістю спостерігає за людьми.
Янголя помітило, що в середині дня люди теж квапляться. Вони забігають у маленькі теплі кав’ярні, вигулькують з горнятками кави в руках і поспішають далі. І ніхто жодного разу не підняв голову вгору і не побачив його, Сніжного Янголяти.
Часом від цього стає сумно і самотньо. Янголя зовсім не має друзів, а кожному з нас потрібен хоча б один друг. Але ж де його взяти, коли тебе ніхто навіть не помічає?
Сніжне Янголя запримітило, що якщо спуститися на землю з самісінького ранку, раніше за людину з мітелкою, то можна знайти у сквері багато білих пір’їн. Ось тільки вони чомусь геть не м’якенькі, а цупкі і колючі. Люди звуть їх пластиковими виделками. Ці загадкові пір’їни лежать просто на доріжках, на клумбах, біля кав’ярень. Ангеликові здається, що вони подібні до пір’їн на його крилах!
А що, коли позбирати?
Доки вулиці міста ще порожні і мовчазні, Сніжне Янголя спускається на землю і збирає те дивне пір’я.
Аби було куди його складати, Янголя розв’язало чарівний мішечок зі снігом, перевернуло його і витрусило все за один раз.
Люди в той день дуже дивувалися: оце так сипонуло снігу!
Коли мішечок наповнився знахідками, Янголя розклало свій скарб на лаві біля фонтану і почало уважно розглядати його. Білі пір’їнки були геть однаковими: довгенькими, тоненькими, з акуратним колючим розгалуженням з одного боку.
Янголя так захопилося, що й не помітило, як до нього підійшов чоловік з вусами і борідкою, у кумедній плетеній шапочці сірого кольору.
— Привіт! — сказав незнайомець.
Янголятко зраділо і злякалося водночас: воно ще жодного разу не розмовляло з людьми! Але цікавість перемогла страх:
— Вітаю! Я — Сніжне Янголятко. А ти хто?
— А я — Скульптор, — відповів чоловік і усміхнувся. — Що це в тебе таке?
— Це пір’їнки, які я позбирав у сквері і довкола нього.
— Пір’їнки? Хм… Ми називаємо їх інакше…
— Ти будеш моїм другом? — запитав Ангелик.
— Буду!
Янголятко так зраділо, що аж злетіло над землею. Це ж треба! У нього буде друг! Справжнісінький, а не вигаданий!
— А що ми будемо робити? — запитав Скульптор.
— А що роблять зазвичай люди? Я лише помічаю, як вони поспішають…
Скульптор поглянув на купу одноразових виделок і його обличчя раптом засяяло:
— А давай разом майструвати!
— Навчиш мене?
Сніжне Янголятко і Скульптор узялися до роботи. Вони довго чаклували над пір’їнками, доки на лавці біля фонтана замість купи підібраних пластикових виделок з’явилося біле пухнасте кошеня!
— Киценя схоже на мене! — зраділо Сніжне Янголятко. — Поглянь, моє пір’ячко на крилах таке ж біле, як його хутро!
Крихітка добрих чарів — і пухнасте звірятко ожило! Воно сонно потягнулося, вигнуло спинку, а тоді нявкнуло і стрибнуло на стовбур дерева, що росло поруч.
Виделковий Кіт кумедно озирався навколо себе. Він не розумів, звідки взявся і як тут опинився, але точно знав, що він — Кіт. Бо всі коти знають про те з моменту народження, навіть якщо вони зроблені з пластикових виделок.
— Хто ж розгубив ці пір’їнки? — запитало Сніжне Янголятко у свого друга.
— Люди. Це люди розгубили ті пір’їнки. На жаль, поспішаючи, вони не замислюються над тим, яку шкоду завдають довкіллю, коли розкидають подібні речі. Пластиковий посуд, целофанові пакети, всілякі одноразові дрібнички полегшують життя. Але ми мусимо бути відповідальними і правильно поводитися з цими речами.
— Це ж як?
— Перше правило: користуйся якомога рідше всім тим, що забруднює природу. Замість пакета в супермаркеті візьми торбинку, а каву налий в улюблене горнятко, а не пластиковий стакан. Друге правило: розумно утилізуй сміття.
— Що? — Янголятко ще не чуло такого складного слова.
— Не розкидай виделки, стаканчики чи пакети, а відправляй їх на переробку.
— Це от як зараз? Коли ми з виделок зробили Кота?
— Так, це щось подібне. Кожна річ може перетворитися в щось інше, корисне чи красиве, а може стати сміттям і валятися під ногами чи плавати в морі, завдаючи непоправної шкоди планеті.
— Цікаво тут у вас, у людей, — зітхнуло Янголятко. — Але заплутано якось.
Тим часом кошеня зістрибнуло з дерева і тернулося боком об ноги Скульптора.
З метро почали виходити заклопотані люди, які звично кудись поспішали. Скульптор теж мусив бігти у справах. Він пообіцяв навідуватися до Виделкового Кота та Сніжного Янгола, коли той спускатиметься з пухнастих хмаринок на землю.
Янголятко злетіло на гілку розлогого каштана і зручно вмостилося. Виделковий Кіт муркотів поруч. І їм було так затишно і спокійно удвох! А внизу безупинно мерехтіли різнокольорові курточки, пальта і пуховики.
Кіт виявився справді чарівним! Він притягував до себе всі покинуті пластикові виделки, оновлюючи таким чином свою білу шубку. Але чари діяли лише в сквері навколо фонтану. За його межами — ні.
Поза сквером за магію відповідають люди.
Казку люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Світлина — авторська.
Читаймо також на "Малій Сторінці":
