На відео: Юлія Хандожинська. "Розкішний хвостик" – аудіоказка.
Юлія Хандожинська
РОЗКІШНИЙ ХВОСТИК
На невеличкій залитій сонцем галявині, посеред лісу прямісінько на самій середині стежини лежав собі хвостик. Пишний, руденький хвостик лежав, немов маленький горбочок, і тільки зрідка похитував шерстинками туди–сюди.
І знаєте, нікому не було діла до нього, лежав він там, немов непотрібна річ. Можливо навіть він трішки сумував, та хто ж його питав про те?
Довго чи не довго лежав собі хвостик і грівся під осіннім сонечком подекуди вкритий осінніми листочками.
Якось пробігав біля нього зайчик. Аж глянь — а що ж це там блищить таке?
Підходить ближче і скрикує:
— Ого, яка краса! Нічого собі! Оце так знахідка! Оце так хвостик ! А чий же ти?
— Я — нічий, – сумно зітхнув хвостик.
— Еге! Ще й пощастило! Не даремно я цією доріжкою біг! А давай я тебе поміряю!
І зайчик, не сильно чекаючи відповіді, вчепив собі розкішного золотого хвоста.
Того ж самого дня, годиною пізніше, тікав заєць від вовчика — як то мишка від котика тікає . А тут ще й — як на зло — хвіст, немов прапор, майорить! Та не тільки зайчика видає, а ще — неначе навмисно кожен кущ чіпляє.
Розсердився зайчик вибіг до річки, що коло лісу протікала, та й каже:
— Вибач, хвостику, але ти мені не пасуєш. Занадто вже ти розкішний, ду-у-уже вже ти увагу привертаєш! Ось, ледве втік від вовчика!
І, відчепивши хвоста, пострибав собі зайчик у ліс.
І знову розкішний хвостик лежав сам один біля річки. Від того всього хотілося йому поплисти, немов кораблику, ген десь далеко за обрій...
Аж раптом із річки на берег вискочила жабка.
— Ой ти, боже ж мій! Який симпатичний хвостик! Саме те, чого мені бракує! Ану-но, зараз я тебе приміряю!
Швидко жабка причепила собі хвоста.
— Ой, краса! Аж блищить! Он як! – на радощах розквакалася жабка.
Помилувалася вона ще з хвилинку своєю обновкою і... шусть у воду!
— Ой, леле!!! Ой, рятуйте!!! Допоможіть!!!
Намокнув хвостик, тягне жабку на дно!
З того переляку кинула жабка хвостика з усієї сили, що він, бідний, аж ген під дубом опинився.
Холодний і мокрий хвостик гірко заплакав. Йому було дуже шкода себе, адже він просто хотів з кимось товаришувати, і нічого поганого нікому не хотів. Що ж він міг вдіяти, якщо він просто був розкішним хвостиком?
Раптом із дупла дуба спустилася білочка. Вона побачила хвостика, і їй стало його дуже шкода.
— Привіт хвостику! Який же ти красивий! А давай будемо товаришувати? Можна, ти будеш мій?
— Так, звичайно! — радісно стрепенувся хвостик!
І з того часу у білочки — найрозкішніший у лісі хвостик.
Казка люб'язно надіслана авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Дивіться також на "Малій Сторінці":
І калинова, й малинова,
Дзвінка, барвиста, голосиста,
І як сльоза — джерельно-чиста.
Із вуст в вуста передається,
Як тепле сонечко, сміється,
Виразна, сильна і багата,
Окраса в будні і на свята!"
(Юлія Хандожинська)