Оксана Давидова
ЯК КАРАСИК ПОБАЧИВ НОВИЙ СВІТ, НАБРАВСЯ РОЗУМУ, ДІЗНАВСЯ ПРО ЗЕЛЕНИХ РИБ І ЗНАЙШОВ ДРУГА
(казка)
Карасик був ще зовсім маленький – він народився лише цієї весни. І йому все-все було цікаве. Він веселився під теплими сонячними промінчиками, які прогрівали воду в рідному ставку карасика. Промінчики світили крізь зелені водорості і здавалося, що тут цілий підводний ліс! В ньому так весло було грати в хованки разом з іншими рибками!
Та одного дня стало трохи прохолодніше. Сонечко світило вже не так ясно і у підводному світі стало похмуро. Карасик задивлявся вгору розмірковуючи – чому це могло статися? Він бачив, що поверхня води стала мутною і по ній бігли хвилі.
Раптом якась зелена риба з’явилася вгорі, просто на поверхні води. Звідки вона взялася?! А за нею так само нізвідки з’явилася ще одна зелена риба, і ще… Вони плавали тільки вгорі, на поверхні води, і не пірнали глибше. А карасик так хотів з ними познайомитися!
«Що то за риби?» – дивувався карасик. Він хотів запитати у дорослих риб. Але всі вони були заклопотані. Тільки й повторювали як завжди: «Нагору не плавай! Не можна!» Але ж як було цікаво! Карасик уже зі всіма в ставку перезнайомився. А там – якісь нові риби! Одного дня, поки ніхто не бачив, карасик, ховаючись за водоростями, поплив нагору і вигулькнув назовні.
Вода тут була дивна – суха. І риби кругом не плавали, а водорості були височезні і не гойдалися за течією. Раптом поряд зашурхотіла дивна істота. У неї не було зябер, а луска була дивна – волохата.
– Що ти за риба? – пробулькотів карасик. – Чи, може, ти жабка?
– Ні, – засміялося звіря. – Я звичайний зайчик!
– А як ти плаваєш без плавців? – розпитував карасик.
– Я не плаваю! Я стрибаю по землі! Ось так, – і зайчик показав, як стрибає.
– Може, й мені спробувати? – карасик розігнався і вистрибнув на берег! Ой, як тут погано! Все тверде, шерхке, і рухатися тут неможливо! Карасик бився на березі, стукав хвостом по піску. Ще й дихати ніяк. Ледве встиг прошепотіти: «Додому». Добре що зайчик трапився розумний і швиденько вкинув нерозумну рибку до води.
– Ріднесенька! Мокресенька! Прохолодненька водичка! – як карасик стрибав у воді! І пірнав, і бовтався, і крутився, наче дзиґа. – Дякую, зайчику! Ти мене врятував!
– Так… Добре, що хоч я трапився. А чого ти випірнув сюди? Ти ж рибка. А рибки мають жити у воді!
– Мені стало цікаво, що то за великі риби плавають по воді.
– Риби! – знову засміявся зайчик. – Це не риби! Це – листя! Бачиш – падає з дерев, бо піднявся сильний вітер.
Карасик глянув, як з великої рослини відірвався шматочок і поплив просто по сухій воді. Плавно опустився на воду і пустив дрібні хвильки. А наступний листочок впав просто на носика цікавому карасику! І знову зайчик-сміхотунчик зайшовся сміхом:
– Ти наче тітонька барсучиха у хусточці.
– Ой, а вона страшна? Як щука?
– Та ні! Вона добра. От якби ти міг вийти і погуляти зі мною…
– Ото вже ні! Мені у водичці краще! Ліпше я й далі маму слухатиму. Краще ти знову сюди приходь, розповідатимеш мені ще щось цікаве про свій світ.
Карасик махнув плавничком і поплив додому.
Казку опубліковано в дитячому журналі «Мамине сонечко 2-5» № 12, 2018 р.
Ілюстрації Катерини Степаніщевої.
Дивіться також на "Малій Сторінці":
Оксана Давидова – дитяча письменниця, редакторка, упорядниця, літературна редакторка та книжкова оглядачка. Народилася і живе в Києві. Закінчила Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова. Але вчителькою так і не стала, адже ще під час навчання в університеті почала писати й публікуватися. Пише і для малюків, і для школярів, і для підлітків.