Юлія Хандожинська
МАКІВКА
Теплого осіннього дня вітер-чарівник поважно дув наліво і направо, здіймаючи невеличкі стовпчики пилу чи грайливо закручуючи їх у маленькі торнадо. По ґрунтовій дорозі, яка пролягала через поле, повільно рухався, віз наповнений городиною. Чого там тільки не було – і гарбузи, і картопля, огірки та помідори червонощокі, квасоля, маківки, капуста, кабачки, баклажани, буряки. Овочі поважно тряслися у просторому возі, ніжилися у промінні ще теплого сонечка. Аж раптом величезний жовтобокий гарбуз завів розмову:
– Ого, як нас тут багато, але, знаєте, мені, як найбільшому тут овочеві, буде відведено найпросторіше місце у погребі.
– Ну здрасті, найбільший, а нічого, що я – основна страва? Всім відомо, що картоплю їдять кожен день, а тому найкраще місце належить мені, – закомандувала картопля.
– Ха, їв би хто твою картоплю, якби не моя олія! Та ти без мене пісна й недобра, – обурено озвався соняшник.
– Ні-ні-ні, – пирснули помідори і огірки обабіч. – Головна страва – це салат і тільки салат! Де ви бачили стіл без хрумкого огірка чи запашного помідора?
– Друзі, не сперечайтеся, вже і так ясно, що без мене не обходиться жодна страва, – поважно втрутилася цибуля. – Тож почесне місце повинно належати мені.
– Ще чого ! А ви хіба бачили борщ без буряка? Ото-то ! А борщ – то таки всім стравам страва, – вставив своїх п'ять копійок червоний буряк.
Ох, що тут почалося: кожен з овочів хотів довести, що саме він найсмачніший та найбажаніший на столі. І почали перераховувати усі відомі їм страви.
– Так, бачу, ми ні до чого не досперечаємось. Що ж, тоді кого найчастіше використовують – тому і найпочесніші місця! – запропонував гарбуз, який вірив, що його можна додати у будь-що на світі.
І овочі ще пристрасніше почали доводити свою значущість. Аж раптом синій баклажан звернувся до маківки, яка сором'язливо лежала у куточку.
– А тебе я взагалі ніде не бачив, маківко! Що ти робиш у цьому возі – не зрозуміло! Тебе, мабуть, використовують десь там раз у рік, – єхидно писнув хрін. – А якби ти до неї не заговорив, баклажане, то ми б її взагалі не побачили.
Засмутилася маківка. А через те, що вона була маленька, то боялася сперечатися з іншими овочами. Тож вона вистрибнула з воза і побігла ген у поле. Біжить маківка полем і плаче, шкода їй себе. Аж тут вітер-чарівник її побачив.
– Гей, маківко, що сталося?
– Я така маленька, що мене ніхто не помічає. Я не знаю, що мені робити.
– А хочеш, я тобі допоможу?
– Так, так, – попросила маківка.
Дмухнув вітер-чарівник – і раптом зацвіла маківка вогняним цвітом, дмухнув ще раз – і цілісіньке поле запалало червоними маками. Де не повернеш голову, там мак цвіте.
– Тепер ти будеш гарно помітна, ось така красива квітка-маківка. Правда, будеш цвісти влітку, це мій тобі подарунок.
З того часу мак росте на полях вогняними квітами, милує око. І видно його ген-ген здалеку...
Казка люб'язно надіслана авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Дивіться також на "Малій Сторінці":
І калинова, й малинова,
Дзвінка, барвиста, голосиста,
І як сльоза — джерельно-чиста.
Із вуст в вуста передається,
Як тепле сонечко, сміється,
Виразна, сильна і багата,
Окраса в будні і на свята!"
(Юлія Хандожинська)