Раїса Гончарова ‒ перекладачка, драматургиня, сценаристка ‒ народилася в м. Ратно, Волинської обл. З 2001 живе у Києві. Після закінчення ХТІПО працювала за спеціальністю економіка та організація 32 роки. Паралельно перекладала твори Олега Гончарова, писала оповідання, п'єси, публікувалась в періодиці, в журналі "Дніпро", видавництві "Лілія", "Як тебе не любити...". У 2020 році в Дебют-газеті видано Том 1 гумору "Важкі часи настали", де є 24 оповідання Олега Гончарова, у т. ч. 20 оповідань в її перекладі. Є автором 9 п'єс.
"У зеленому садочку, в затишній нірці жило мишаче сімейство. Тато, мама, старенька бабуся й ціла купа крихітних мишенят. Жили вони дружно й весело й дуже любили свою домівку. Була в них і чимала комірчина, де вони зберігали свої запаси: зернята, горішки, насіннячко. Було б у них і далі все добре, якби часом не надибав їхню хатинку допитливий кіт. Внадився щодня ходити! Прийде, розляжеться й очей не спускає з нірки. Оце до смаку припало йому спостерігати за тими мишенятами! А ті ж і носика бояться з нірки висунути! Ні тобі погратися, ні повеселитися у садочку! Добре, що хоч запаси великі, а як ні, — тоді біда!.." (Ольга Зубер)
«Я — камбала Ба. Мешкаю у Морі на дні. Але буваю скрізь: і майже біля повітря, і там, де багато великих небезпечних істот. Звичайно, мені трохи лячно запливати далеко. Але ж так багато цікавого навколо!
— Бо, Бо, гайда разом до ставридок!
Це мої молодші сестрички. Вони ще схожі на більшість звичайних рибок, а в мене вже почало переміщатися око. Коли я стану дорослою, обидва моїх ока опиняться на одному боці, цей бік стане верхом, інший — низом. І я плаватиму інакше.
У променях вечірнього Сонця маленькі ставридки світилися у воді то сріблястим, то зеленавим світлом. Вони гралися у хованки. Гра-тренування у хованки — наша найулюбленіша. І серед рибок найпоширеніша. Напевно, тому, що на риб полює чимало хижаків...» (Олена Більчук)
"Цей розділ створений для відпочинку. Тут Хмаринка розповідає дитячі казки, співає колискові та танцює веселі руханки. Відпочинок та розваги повинні займати у житті дитини чи не найбільшу частину, але вони повинні бути правильно організовані. Наприклад, якщо це вечір, то підійде казочка та колискова, якщо ранок – можна зробити зарядку під веселу руханку, у день, по між навчанням, краще провести час на свіжому повітрі. Саме так, дитина зможе засвоїти вивчене та залишатися у гарному настрої." (Сергій Тученко)
У цьому розділі наші любі читачі дізнаються про різні цікавинки від творців мультиплікаційних пізнавальних фільмів для малят українською мовою Сергія та Альони Тученків.
"У садочку, що повниться пташиними піснями від самого світання, сивий дідуньо майструє колисоньку. У білій сорочці, з добрим настроєм, як і годиться. Не снідаючи, після ревної Молитви. Йому підсобляє тато. Малому Сергійкові це так цікаво! То він хутенько вніс дрівцят до печі - мама з бабунею попросили, і біжить до татка з дідусем. А дід Андрій усміхається..." (Галина Римар)
"Жили собі братик і сестричка. Жили гарно і дружно в хатині невеличкій. Хоч хатинка була маленька, але діти і мама прибирали її чистенько. Діти у мами були слухняні-слухняні і дуже чемні. Одного разу сестричка, братик і їхній друг, песик Бровко пішли до лісу по ягоди. Зайшли до лісу, а там суниці, чорниці, малинка, ожинка. Збирають вони ягоди, збирають, трішки балакають, веселі пісеньки співають. Аж раптом..." (Юлія Смаль)
"Десь високо-високо в горах, де зелені полонини, де, мов звивисті стрічки, плаї, де беруть початок чисті джерельця, де і сонечко, здавалось, ближче до землі, жив собі хлопчик Данилко – малий пастушок. Мав він білявого чубчика, сині, мов погідне літнє небо, оченята, рум'яні щоки та прудкі ноженята, які не знали втоми, бігаючи по гірських стежинах. Разом із дорослими вівчарями випасав хлопчик овечок на полонині. От пасе собі Данилко овечки, а рученята все щось майструють та майструють. То сопілочку голосисту, то топірець узорчастий, то тайстрину. Та ще багато чого умів робити хлопчик, усього і не перелічиш. І знали малого майстрика усі люди в довколишніх селах. Любили його, поважали. Та не тільки за рученята умілі, а й за серденько добре та щире. Бо ніколи нікого не кривдив, усім допомагав: чи то пораненій пташці, чи скривдженому дереву, ба, навіть дощовому струмкові, який збився з дороги, зачепився за велику каменюку і кружляв довкола неї, бо ніяк не міг потрапити у русло мами Річки..." (Марія Деленко)
"В одному українському селі, а точніше, на хуторі, що розлого красувався неподалік заможного села, навесні народився сильний-пресильний хлопчик. За давньою традицією цього дужого козацького роду щасливий татусь посадив біля дому дуба. Поряд з молоденьким веселим деревцем поважно росли міцні дуби різного віку, які щороку рясно родили плоди-жолудятка. Ними й любив бавитися малюк. Як трохи підріс, інші діти, бувало, в піжмурки, квача, довгої лози грають і його кличуть, бо чесним, добрим та надійним товаришем був, а він між дубами сяде та на сопілоньці чи кобзі з дідусем пограє, пташечок послухає, потім з жолудят іграшок усіляких навигадує для сестричок та сусідських діточок, тоді поїсть та й засне. Просто неба, під своїми дубами. Тільки рядниною його прикриють. Витривалим ріс, і нічого й не боявся...." (Галина Римар)
"...Ще з дитячих років стали нерозривними для Платона Воронька на все життя поняття праці й пісні. Адже батько його був ковалем, а дід — бандуристом, котрий пішки виміряв не один десяток доріг. І Платон Микитович, невтомний поет і трудар, не один десяток доріг пройшов майже в усіх кінцях світу — доріг війни й миру, доріг страждань і щастя, доріг негод і перемог. І на всіх дорогах життя не полишала поета дідова пісня, гартована у батьковому горні, бо вона, вбираючи в себе всі болі й радощі життя, сама ставала його невід’ємною часткою. Не випадково поруч із дорослими віршами в доробку поета займають рівнозначне місце твори для дітей. Поезія і дитинство — це для Платона Воронька спільне, невід’ємне одне від одного. Всі його вірші пронизані усмішкою, зігріті лагідною добротою, яких так частенько не вистачало в свій час малому Платонові... Тож коли доля нагородила його щасливою можливістю дарувати дітям радість — він усі щедроти своєї душі віддав найменшим!.." (Анатолій Костецький)
"Море тихо плесь та плесь. Я розкажу вам казку про море. Слухайте!.. На далекому пустинному березі, куди рідко припливають кораблі, в маленькій рибальській хатинці жив старий-старий дід з своєю внучкою Ганкою. Дід ловив рибу, а Ганка пасла кози. Не любив дід землі, він змалку звик плавати по морях, і тільки коли під його ногами гойдався човен на хвилях, почував себе міцно і впевнено. Та тепер він був такий уже старий, що навіть рідко коли випливав у море, а тільки плів великі дивовижні сіті. Казали люди, що то щастя купити в діда невід. Риба йшла у той невід купами, як на найкращі заманки. Але дід рідко робив свої сіті на продаж; він казав, що плете їх для внучки. Багато див бачив старий на своєму віку за морями, за океанами. Він плів сіті і згадував срібні води, в яких плавав, золоті квіти в сонячних країнах, в яких бував, морські страшні бої, в яких воював. Сіті виходили від того різними, і чудові сни снилися Ганці, коли вона спала в шатрі, зробленому з цих сітей..." (Оксана Іваненко)
"Невже ваші старші брати й сестри не розповідали вам ніколи, що, коли вони були маленькими, декому з них довелося лікуватися у одного дивного лікаря, якого діти поміж себе називали «гострим»? Так, так, його поміж себе всі називали просто гострим, бо він завжди з загостреною увагою приглядався не тільки до своїх хворих, а й до всього навколо і мав через це дуже гострий вигляд — гостру борідку, гострі вуса, гострий ніс і такі гострі очі, що нікуди від них втекти не можна було: він ніби пришпилював ними. Проте останнім часом про лікаря і його лікарню згадували все рідше й говорили про них усе менше. Мені здається, про нього навіть почали потроху забувати. Та це й не дивно, бо всі ми певні, що таких хвороб, які обрав своєю спеціальністю гострий лікар, у нас тепер майже немає, навіть удень лікарі крізь свої трубочки їх не помічають, а вночі, коли всі сплять, тим більше на них ніхто не хворіє..." (Оксана Іваненко)
"Цікаво, чи стрівали ви таких людей, яким завжди сумно, коли іншим весело, і, навпаки, вони тільки тоді й усміхаються, коли товаришам не до сміху? Ну, от просто ніяк не попадуть у лад?
Хоч таких чудних людей мені завжди шкода, проте бувати з ними в товаристві не дуже зручно, і я, по правді сказати, не дуже люблю, та і ви, напевно, також? Мабуть, тому і в Зіни не було товаришів: вона теж ніяк не могла вгадати, коли треба сміятися, а коли плакати. Наприклад, у їхньому класі — 5-А — дівчинка Ася зайняла на міському музичному конкурсі перше місце. Звичайно, весь клас ніби свято справляв, і кожен з учнів до речі і не до речі згадував: «Я вчуся в одному класі з тією самою Асею!» Тільки бідна Зіна ходила, ніби в воду опущена. Правда, у неї саме в ті дні боліли очі..." (Оксана Іваненко)
"Що ж, тепер, звичайно, вже важко повірити, що між нами є люди, які чогось бояться. Невже хтось із вас побоїться поїхати на Південний полюс, або полетіти на Місяць, або сказати неприємну правду у вічі своєму товаришеві? А от, уявіть собі, ще зовсім недавно жила дівчинка, яка всього боялася. Вона боялася мишей, хоча миші, як відомо, самі усіх бояться. Вона боялась темної кімнати, хоча завжди і вночі можна засвітити електрику. Вона боялась навіть голосно розмовляти, і вчителі не на жарт непокоїлись, що вона завжди буде мовчати. Як тоді бути їм? Як дізнатися, вивчила вона урок чи ні, і що їй треба ставити в табелі? Як усім відомо, всі діти мають властивість рости, бо з кожним роком, з кожним днем вони хочуть побачити все більше й більше. Зрозуміло, що для цього їм, насамперед, треба бути більшими на зріст. Але дівчинка, чим більш бачила і узнавала, тим більше всього боялася. Вона хотіла б сховатися від усього, і тому, прийшовши до школи, вже не росла, а навіть трохи зменшувалася..." (Оксана Іваненко)
Казка Оксани Іваненко "Великі очі"
"Зовсім недалеко від нас жив один дивак лікар. Що він дивак — ніхто в цьому не мав сумніву, а що він лікар — кожного сумнів брав. Всі в місті поважали лікарів, які лікували скарлатини, дифтерити, апендицити та інші противні хвороби. Але цей лікар не лікував цих звичайних хвороб. Він не був хірургом, не лікував «вухо, горло, ніс», не рвав зубів, і взагалі його спеціальність була така дивна і незрозуміла, що всі вважали за краще підсміюватися з нього і оголосити диваком, ніж познайомитися ближче. Він жив на краю міста, і навколо його лікарні був великий-великий сад. Казали, що в тому саду надзвичайні оранжереї з рідкісними квітами і приручені зайчики, кізочки та інші звірята бігають вільно по траві..." (Оксана Іваненко)
"До великих подій зоставалося кілька хвилин. Цього ще ніхто не знав. Хлопчик Петрик, якого усі жартома звали Ходючок, сидів удома сам і розбирав новий набір «Автоконструктора». Тато й мама були у далекому відрядженні, дід Андрій пішов до гастроному, а бабуся Марія — на базар. У двері подзвонила дівчинка з сусідньої квартири — Ганнуся — і запитала: "А котра година на вашому старовинному?" "Зайди подивись", — сказав Петрик і пропустив Ганнусю до квартири. Вони зайшли до кімнати і стали дивитися на годинник. Отак стояли собі мовчки та дивилися, бо ще нікому не вдавалося відразу одірвати від нього погляд. То був дуже гарний і зовсім незвичайний годинник..." (Радій Полонський)
Радій Полонський. Твори для дітей
«В дитячі літа мене вабили міжпланетні простори, захоплювався конструюванням дивовижних зорельотів і... писав оповідання, вірші. Як народилася оця невстима потреба творити зараз сказати непросто. Але, думаю, що не останню роль відіграли і зачарування народною піснею з маминого голосу, і незвичайна музикальність батька, його чутлива увага до художнього слова. А ще - радість процесу творення». (Радій Полонський)
"От, дітки, сидіть тихо, як миші, а я розкажу казочку про сандалики та цікаву дівчинку. Жила собі дівчинка. Звичайна дівчинка. Були у неї тато і мама, а де вона жила — я не казатиму, бо це ж казка, а не насправді. Була та дівчинка страшенно цікава, усе їй хотілось знати, що то, до чого, — і страшенно непосидюча. Просто як м'ячик: стриб-стриб. Усе бігала б та скрізь роздивлялась. Ну, і не дивно, що черевики вона рвала далеко швидше, ніж інші діти. У дітей ще новісінькі, а у неї вже підошви вщент продерті. "Тобі треба на залізних підошвах черевики купити", — казав тато. І от що трапилось..." (Оксана Іваненко)
До цієї збірки увійшли казки Оксани Іваненко, що користуються широкою популярністю серед маленьких читачів. У них розповідається про надзвичайного лікаря, шо лікував брехливість та лінощі, та про проигоди дружних, працьовитих та мужніх дітлахів...
