Раїса Гончарова
СТАРЕ ГОРИЩЕ
Завантажити казку Раїси Гончарової "Старе горище" (doc.zip)
Досить часто Русана з Данилком гостювали у ще однієї бабусі ‒ Богдани, яка жила на околиці Старого міста.
Правда, їхнє спілкування з бабусею час від часу переривалося дзвінком з передпокою, і тоді бабуся надовго перебувала у своєму кабінеті з черговим учнем, котрому вона давала уроки гри на роялі.
В такі хвилини діти, залишившись без догляду старших, від нічого робити, дивилися по телевізору мультфільми, читали чи діставали зі скрині свої старі іграшки.
Данилко, як правило, розкладав свою залізну дорогу, а Русана діставала з бездонної скрині свої ляльки та починала причісувати іграшковим гребінцем їх злежане різнокольорове волосся.
‒ Краще б сьогодні тато відвіз нас до бабусі Марії, ‒ бурчала Русана собі під ніс, розчісуючи чергову Барбі без однієї ноги. ‒ Там хоч можна по саду побігати. Або ж знайти ще один скарб.
‒ Не хочу я нічого знаходити, ‒ не погоджувався Данилко з сестрою.
‒ Чому?
‒ Тому, що землю довелось копати мені, а ти лишень переживала. Хоча на інтерв'ю побігла першою.
‒ Але ж я дівчинка! Я гарна і у мене приємніше брати інтерв'ю, ніж у тебе. І ти мовчун.
‒ І зовсім я не мовчун. Просто я майже завжди не встигаю вставляти свої слова в ті проміжки, коли ти мовчиш, набираючи повітря.
‒ Ні. Ти просто заздриш мені, бо у мене язик підвішений, як каже наш тато, а у тебе ‒ ні. Я можу говорити цілий день, а ти ‒ ні. Бо ти нудний.
‒ Це ж чому я нудний? ‒ здивувався Данилко. ‒ Всі наші ігри придумую я. Ну, майже всі. Була б у тебе замість мене сестра, сиділи б ви цілими днями біля своїх іграшок і розчісували волосся своїм лялькам з ампутаціями.
‒ Ну, і як тут мої внучата? Граєтесь? Не нудно? ‒ бабуся Богдана шумно увійшла до кімнати та втомлено плюхнулася в крісло. ‒ Ще один учень, і на сьогодні все.
‒ Ні, бабусю, не нудно, ‒ не дивлячись на бабусю Богдану, відповіла Русана. ‒ У мене купа справ. Ось бачиш, які ляльки недоглянуті. І хтось ніжку у Барбі поцупив.
‒ А це, напевно, усе витівки старого Ольса, ‒ бабуся подивилася на Русану й зробила страшне обличчя. ‒ Він часто таке витворяє.
‒ А Ольс ‒ це хто? Твій друг? ‒ поцікавилась Русана.
‒ Не хотіла б я мати таких друзів!
‒ Чому? ‒ Русана відклала в бік одну ляльку та взялася за іншу.
‒ Тому, що він домовик. Я боюся мишей і домовиків.
‒ Домовиків не буває, ‒ Данилко поставив паротяг на рейки, увімкнув струм, і потяг весело поїхав по колу. ‒ Це навіть діти знають.
‒ А хто ж тоді грюкає старими меблями на горищі? ‒ бабуся розсміялася і перегородила шлях потягу ногою.
‒ Може, вітер? ‒ Русана про всяк випадок озирнулася і сіла до бабусі на коліна. ‒ А якщо не вітер, то чому Ольс на горищі шумить? А не в підвалі?
У передпокої пролунав дзвінок.
‒ Ну, мабуть тому, що він там живе, ‒ бабуся спустила Русану з колін і пішла відчиняти двері для чергового учня.
‒ У мене є ідея, ‒ Данилко зупинив потяг, так як це щойно робила бабуся, і підсів до сестри в крісло. ‒ Поки бабуся буде займатися музикою, ми з тобою перевіримо горище.
‒ Я не полізу, ‒ впевнено відповіла Русана.
‒ Ти боїшся? ‒ усміхаючись, запитав Данилко.
‒ Ні, звичайно. Я ж вже доросла, ‒ потупивши очі в землю, відповіла Руся.
‒ Тоді чому? ‒ не вгамовувався Даня.
‒ А раптом Ольс насправді живе на старому горищі?
‒ Ось і перевіримо. Справа дріб'язкова. Заодно переконаємося, що домовиків не існує.
‒ А якщо буде дуже страшно? ‒ завагалась Русана.
‒ Я ж казав, що ти боїшся, ‒ наполягав на своєму Данилко.
‒ Я не боюся. Я боюся боятися. Бо, коли я починаю боятися, я починаю кричати, а коли я починаю кричати, то ти теж починаєш боятися і кричати голосніше, а від цього я боюся ще сильніше. Зрозумів?
‒ А я піду й подивлюся. Напевно там нічого немає, крім старих меблів.
‒ Добре, ‒ погодилася Русана. ‒ Я теж піду, але тільки ти не кричи, коли я почну кричати. Домовилися? І я візьму ліхтарик.
Русана, підбігши до серванта, узяла з шухляди ліхтарик. Обережно розклавши драбину, тримаючись одне за одного, на тремтячих ногах Русана з Данилком почали своє сходження на горище.
‒ Я ж казав, що нічого страшного немає, ‒ Данилко, тримаючи Русану за руку, обережно підняв кришку горища спиною і подивився в шпарину. ‒ Там темно.
‒ Якщо там темно, то я зараз почну боятися. Спускаймося вниз.
‒ А як же пригоди? ‒ Данилко опустив двері й присів на сходинку. ‒ Так можна вирости, нічого не спробувавши. Пам'ятаєш, коли я впав з велосипеда і сильно розбив коліно?
‒ Ага. Ти ще потім цілий тиждень прикидався пораненим, щоб не прибирати в нашій кімнаті.
‒ Я не прикидався. Я по-справжньому був поранений. Зате тепер у мене на коліні є рубець і всі хлопці мені заздрять. І просять показати, як треба правильно падати, щоб вийшов такий самий чудовий рубець. Бо що ж це за хлопець без рубців... Ходімо?
‒ Гаразд, давай, ‒ Русана увімкнула ліхтарик. ‒ А ти знаєш, що треба питати в темряви?
‒ А навіщо в темряви щось питати?
‒ Ну як же! У фільмах жахів завжди запитують у темряви: "Тут є хто-небудь?". А з темряви вибігає злий дядько з ножем у руці дівчинка з ножем у руці. І все...
‒ Перестань, Русю. Ти сама себе лякаєш. І мене теж, ‒ Данилко наліг спиною на двері горища й підняв їх до половини.
‒ Питай, ‒ прошепотіла Русана й витягла шию.
‒ Що питати? ‒ не зрозумів Данилко.
‒ Тут є хто-небудь? Давай, не бійся.
‒ А я й не боюся. Просто питання безглузде, ‒ Данилко набрав побільше повітря в легені й голосно запитав у темряви:
– Тут є хто-небудь?
‒ Звичайно є! ‒ так само голосно відповіла темрява і діти, схопивши один одного за одяг, із криками скотилися сходами вниз.
Добігши до своєї кімнати, Русана й Данилко, не змовляючись, зарилися під плед на дивані, клацаючи від страху зубами.
‒ Ти навіщо так голосно запитав? ‒ Русана висунула голову наполовину з-під пледа й озирнулася.
‒ Ти ж сама сказала запитати, ‒ парирував Данилко.
‒ Але я ж не просила запитати так голосно. Ось той, хто сидить там в темряві, нам і відповів.
‒ А навіщо щось питати, якщо тебе ніхто не чує? ‒ ніби виправдовуючись, відповів Данилко.
‒ Ну, я вважаю, що якщо б ти запитав тихо, то і той, хто сидить у темряві, теж відповів би тихо. І ми б не так злякалися.
‒ Давай зробимо так... ‒ Данилко стягнув з голови плед і теж озирнувся. ‒ Я зараз беру камінну коцюбу [01], ти береш ліхтарик, і ми ще раз піднімаємося по драбині.
‒ Я не піду, Даню, ‒ Русана теж стягнула плед з голови й сіла. ‒ А раптом у нього ніж?
‒ Дурниці. Якби у мене був ніж, я б не сидів на горищі в самоті. Ходімо?
‒ Добре. Але коли ми повернемося додому, я розіб'ю нашу скарбничку й візьму трохи грошей.
‒ Навіщо?
‒ Мама каже, що стрес відмінно знімається шопінгом. Я куплю собі цукерок.
‒ Гаразд. Але тоді я теж буду лікувати стрес шопінгом. Мені потрібен новий насос до велосипеда.
‒ Слабак. Наш тато не знімає стрес походом до магазину. Ти маєш бути сильним.
‒ Звичайно. Хтось має бути сильним без насоса, а хтось вночі буде під ковдрою їсти цукерки... Ходімо, ходячий стрес.
Під час свого другого сходження на горище діти виглядали більш ніж загрозливо. Данилко, замість однієї кочерги взяв дві, а Русана озброїлася ліхтариком і водяним пістолетом.
‒ Будемо відбиватися коли що, ‒ Русана випадково натиснула на спусковий гачок водяного пістолета й цівкою потрапила Данилкові прямо у вухо.
‒ Зараз же припини, Русю! Тренуйся на собі, ‒ Данилко поліз пальцем у вухо, переклавши другу коцюбу в ліву руку.
‒ Вибач. Воно якось само. Я ж зовсім легенько натиснула. Ось так, ‒ Русана знову натиснула на спусковий гачок пістолета й потрапила цівкою собі в рота. ‒ Яка противна вода!
‒ Швидше за все ти маєш рацію. Востаннє я заряджав його з калюжі в нашому дворі в минулому році.
‒ А якщо я тепер захворію? ‒ Русана старанно витерла долонею язика й піднялася на останню сходинку. ‒ Відкривай двері горища. Я зараз обстріляю того, хто говорив із темряви. і він теж захворіє.
‒ Тут є хто-небудь? ‒ автоматично запитав Данилко, піднявши двері.
‒ Немає тут нікого, ‒ відповів хтось.
‒ Як це немає? ‒ Русана протиснула голову в отвір. ‒ Якщо є голос, значить є і той, кому цей голос належить.
‒ Тут немає нікого, крім двох дітей-боягузів, ‒ відповів хтось і зашурхотів газетою. ‒ Ви заважаєте мені спати.
‒ Неправда. Я не боягуз, ‒ Данилко піднявся на останню сходинку й відкинув двері. ‒ Я не боюся навіть ос. І павуків. Ось!
‒ Тоді навіщо тобі дві коцюби? Якщо ти не боїшся, ‒ голос по-старечому закашлявся.
‒ А це на той випадок, якщо у вас є ніж, ‒ Русана теж піднялася на сходинку, тримаючи напоготові пістолет.
‒ Ага. А ще у мене є бензопила, шотган [02] і гармата. Потрібно дивитися правильне кіно, Русю, а не всілякі дурниці, які навіть дорослим шкодять.
‒ Ви знаєте як мене звуть? ‒ здивувалася Русана й раптом побачила перед собою малесенького дідуся з білою густою бородою. ‒ Ой! ‒ вигукнула вона й натиснула на спусковий гачок водяного пістолета, потрапивши при цьому дідусеві в груди. ‒ Вибачте, я не хотіла.
‒ Нічого, я отримував від тебе й не таке, ‒ посміхнувшись, відповів дідусь і витер воду рукавом. ‒ Коли ти народилася, твій тато, переодягаючи тебе, випадково впустив на мене підгузок... Мене звуть Ольс. Я домовик.
‒ Вибачте, Ольсе, а чому я вас не бачу? ‒ Данилко помацав повітря перед собою.
‒ А як можна бачити те, у що не віриш? Ти ж сам казав у кімнаті, що домовиків не існує і про це знають навіть діти. Ось Руся не говорила, що мене не існує, тому вона мене бачить.
‒ Так ви ходите по будинку та підслуховуєте й підглядаєте? ‒ Русана опустила пістолет. ‒ Недобре якось виходить.
‒ Я не винен в тому, що в мене не тільки не вірять, але ще й бояться. Правда безглуздо? Боятися того, у що не віриш, ‒ відповів Ольс і подивився на розгубленого Данилка. ‒ Гаразд, не мучся. Ось я перед тобою. Але у мене одна умова. Ти сьогодні не будеш ховати свою залізницю. Я вночі пограюся в машиніста потяга. Адже я теж вмію зменшуватися.
‒ Ой, як круто! ‒ вигукнула Русана. ‒ Я теж хочу... ‒ вона на хвилину замовкла, ‒ Ні, мабуть, уже не хочу, ‒ продовжила вона, наморщивши лобик. ‒ Одного разу павучиха нас із Данею вже зменшувала... Було досить страшно.
‒ О, так! Я чув цю історію по павутинячому телефону. Вам тоді добряче дісталося...
‒ Гей, внучата, ви де, шибеники? ‒ почули вони голос бабусі Богдани.
‒ Ми тут, бабусю! На горищі.
‒ І що ви там робите?
‒ Розмовляємо з Ольсом, ‒ крикнула Русана.
‒ Гарний жарт, дитинко, ‒ бабуся Богдана повільно піднялася сходами нагору й, побачивши бородатого домовика, скрикнула, прикривши рота долонею.
‒ Привіт, Богданочко! ‒ Ольс підійшов до отвору й, посміхаючись, подав бабусі руку. ‒ Так я тебе називав, коли ти була ще зовсім дитиною і я приходив до тебе, коли вночі ти плакала, надивившись поганих снів. А потім ти виросла й забула про мене. Як ся маєш?
‒ Хіба ми вже на ти? ‒ механічно запитала бабуся і забралася на горище.
‒ Я старший за тебе на чотириста років, Богдано. Як тобі подобається моє житло? До речі, чому сьогодні ти сказала дітлахам, що не хотіла б таких друзів, як я? Хіба можна судити про когось, не знаючи його? До прикладу, я дуже пишався тобою, коли ти стала кращою піаністкою міста. Або ж коли ти перемогла у парусній регаті. А ще я пам'ятаю твого батька, твого дідуся і його дідуся і ще багато чого...
‒ Пробач, ‒ розчулилася бабуся. ‒ Ми дорослішаємо й виростаємо із казки, в якій народилися. Спускаймося вниз. Будемо пити чай.
А через півроку бабуся Богдана відмовилася від репетиторства й довгими зимовими вечорами її та Ольса можна було часто бачити біля каміна, де вони разом попивають гарячий шоколад, в перервах між нескінченними розмовами про все на світі...
Виявилося, що вірити в дива набагато приємніше, ніж жити без них.
01 ‒ Коцюба ‒ те саме, що кочерга.
02 ‒ Шотган ‒ мисливська рушниця для стрільби дробом.
Матеріали люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів порталу "Мала Сторінка".
Ілюстрація Олега Гончарова.
Більше творів Раїси Гончарової на порталі "Мала Сторінка":
Раїса Гончарова ‒ перекладачка, драматургиня, сценаристка ‒ народилася в м. Ратно, Волинської обл. З 2001 живе у Києві. Після закінчення ХТІПО працювала за спеціальністю економіка та організація 32 роки. Паралельно перекладала твори Олега Гончарова, писала оповідання, п'єси, публікувалась у періодиці, у журналі "Дніпро", видавництві "Лілія", "Як тебе не любити...". У 2020 році у "Дебют-газеті" видано Том 1 гумору "Важкі часи настали", де є 24 оповідання Олега Гончарова, у т. ч. 20 оповідань в її перекладі. Є автором 9 п'єс та 15 казок.