Раїса Гончарова. Казка "Принцеса та лицар"

 

 

 

Раїса Гончарова

ПРИНЦЕСА ТА ЛИЦАР

 

Завантажити казку Раїси Гончарової "Принцеса та лицар" (doc.zip)

 

Одного дня мама повела Русану й Данилка до історичного музею, в якому вона працювала науковим співробітником. Дітям подобалися ці походи, оскільки, поки мама була зайнята своєю роботою, вони півдня були самі по собі в цьому величезному приміщенні, а ще вони полюбляли також гратися у внутрішньому дворі музею.

Але цей день у мами почався з невеликої неприємності: хтось знову забруднив мережива на одязі воскової фігури принцеси Агнії, котра була встановлена в "Королівській залі". 

‒ Ну ось, знову! ‒ неголосно обурювалася мама, дивлячись на патьоки воску. ‒ І так щороку. ‒ Не встигаємо чистити від воску її мережива! І зовсім незрозуміло, хто б міг це робити. З року в рік одне й те саме. Але тут питання навіть в іншому: як він це робить? Цей зловмисник. І що саме неймовірне, в залі є камери відеоспостереження, які не можуть його зафіксувати. Цей зловмисник забруднює одяг принцеси в один і той же день. Увечері все чисто, а вранці ‒ полюбуйтеся!

Коротше кажучи, робити нічого, і мамі зі співробітницею довелося до першої години дня очищати від воску тонкі мережива принцеси Агнії.

‒ А якщо цей зловмисник в кінці дня ховається он за тими гардинами й залишається на ніч? ‒ висловив припущення Данилко. ‒ А коли всі йдуть з музею, він починає робити шкоду.

‒ Не думаю, що таке можливо, Даню, ‒ мама взяла у помічниці інструменти й почала знімати віск з мережива. ‒ Ідіть у внутрішній дворик, погуляйте, або ж з екскурсійною групою просто походіть по музею, послухайте цікаві історії. А мені потрібно працювати. Домовилися, діти?

‒ Звичайно, мамо! ‒ Русана взяла Данилка за руку й потягла до сусідньої зали. ‒ Ходімо лицаря дивитися. Він такий великий і сильний. А ще в нього борода й він, як справжній.

‒ Ходімо. Все одно стояти біля мами нудно. Вона тут надовго.

‒ Дивно, ‒ прошепотіла Русана, коли вони підійшли до високого лицаря в чорних металевих обладунках. ‒ Коли ми приходили до "Лицарської зали", права рука в нього була стиснута в кулак.

‒ Ти жартуєш? ‒ Данилко кинув погляд на сестру й розсміявся. ‒ Він же несправжній. Він ‒ така ж воскова фігура, як і принцеса Агнія.

‒ Я точно-точно пам'ятаю, ‒ ще тихіше відповіла Русана й підозріло подивилася на лицаря. ‒ А ще він дивиться в інший бік.

‒ Не вигадуй, Русю! Це ж просто лялька. Велика лялька в обладунках.

‒ Я не вигадую, ‒ образилася Русана і надула губки. ‒ Чому ти мені не віриш? Павучиха може вирости до розміру нашого татка, а лицар не може поворухнути рукою? 

‒ А я не впевнений у тому, що павучиха нам не наснилася.

‒ Авжеж. А червона кнопка в санях Санта-Клауса теж нам наснилася? Однакових снів не буває.

Увечері, після вечері, Русана забралася до мами на коліна й запитала, ‒ А чому принцесу Агнію зробили з воску?

‒ Бо вона насправді жила в Строму замку. Вона була дочкою короля Уласа Другого Непереможного. Спадкоємиця престолу. Але, на лихо собі, покохала простого лицаря Всеволода.

‒ А чому на лихо? Він був бідний? ‒ не вгамовувалася Русана.

‒ Ну, не те щоб він був бідний. До того ж Всеволод був прекрасним воїном. Просто у короля були свої плани на заміжжя своєї дочки...

‒ А я зрозуміла! ‒ Русана заплескала в долоні. ‒ Король хотів видати принцесу заміж за старого принца, від якого відмовилися всі інші принцеси, бо він був негарний і лисий.

‒ Ну... приблизно так, ‒ відповіла мама й весело подивилася на тата, який почервонів, наче рак. ‒ Але можливо він був не зовсім лисий... Так ось. Зрозумівши, що щастя їм не бачити, лицар і принцеса вирішили таємно обвінчатися в маленькій церкві на березі затоки.

‒ Правильно. Навіщо допомагати батькам робити дурні вчинки? ‒ Данилко приєднався до компанії та сів поруч з батьком. ‒ Правда, тату?

‒ Е-е-е-е... ‒ зам'явся тато, ‒ питання Данилка явно застало його зненацька. ‒ Тут така справа, сину. Ти частково маєш рацію. Та й часи змінюються. Зараз не прийнято насильно видавати принцес заміж. Зараз їм доводиться самим шукати принців. А іноді навіть не принців... Коли приходить розуміння того, що іншого шансу може й не бути. ‒ тато кинув переможний погляд на маму й знову заглибився в газету.

‒ І що було далі? ‒ Русана показала кулачок Данилкові й почала катати на маминому пальці її обручку.

‒ А далі сталося непоправне. Не встиг священик закінчити обряд вінчання, як до церкви увірвався король зі своїми слугами й на очах у всіх позбавив життя спочатку своєї дочки ‒ принцеси Агнії, а потім і бідного лицаря Всеволода. Ось така сумна історія. А тепер вам час йти спати. Мені ще потрібно посидіти з документами.

‒ Так звісно, ‒ Русана поцілувала маму й зістрибнула на підлогу. ‒ А той лицар, що стоїть в іншому залі, це Всеволод? Чи просто лицар?

‒ Ні, не просто лицар. Це саме той самий коханий принцеси. Ми хотіли, щоб в "Королівській залі" стояла принцеса, а в "Лицарській залі" ‒ лицар. До речі, якби вам з Данилком хоч раз вистачило витримки пройтися по залах з екскурсією, то ви б напевно дізналися цю історію від пані Олени. Вона все це розповідає своїм екскурсантам. Все, діти, вам час вкладатися спати.

‒ Я ось думаю, Даню, ‒ Русана влаштувалася на своєму ліжечку та, звісивши голову, подивилася на брата. ‒ Даремно принцеса й лицар стоять в різних залах. Напевно вони нудьгують одне без одного.

‒ Смішна ти, Русю. Воскові фігури не можуть нудьгувати. Вони ж просто фігури, просто великі ляльки.

‒ Тоді чому принцеса плаче?

‒ Вона не плаче. Просто хтось так невдало жартує. На добраніч, Русю.

‒ Спокійної ночі, Даню. Але я у мами все одно запитаю, коли саме принцесу й лицаря вбив підлий король.

На ранок виявилося, що мережива принцеси хтось бруднить воском якраз в день її загибелі від руки Уласа Другого Непереможного.

‒ Тебе так зачепила ця історія, дорога моя дівчинко, ‒ мама намазала тост полуничним джемом і подала його Русані. ‒ А хлопчаків такі пристрасті, вочевидь, не дуже цікавлять? ‒ вона подала тост Данилкові й розсміялась.

‒ Дякую, ‒ Данилко взяв тост і відкусив шматочок. ‒ Русі здається, що принцеса плаче. І що немає ніякого зловмисника.

‒ Чудова думка, Русаночко! ‒ мама погладила дочку по голові й надпила кави з кухля. ‒ Але, на жаль, воскові фігури не плачуть.

‒ Я вважаю, що ви з Данею помиляєтеся, ‒ Руся відкусила великий шматок і запила какао. ‒ Мамо, можна я піду сьогодні до тебе на роботу?

‒ Вчорашнього дня тобі виявилося замало?

‒ Просто мені сьогодні наснився сон і мені кортить його перевірити. У кишеньці на поясі в лицаря лежить обручка. Лицар просив взяти цю обручку й надіти його принцесі Агнії на пальчик.

‒ Ах ти моя вигаднице! ‒ вигукнула мама й поцілувала Русану в голову. ‒ Але мушу тебе засмутити. На поясі у лицаря немає жодної кишеньки. Я це точно знаю, бо сама проектувала одяг для воскової фігури. Хоча, сон дуже хороший.

‒ Так ти візьмеш мене з собою? ‒ зраділа Русана.

‒ Гаразд. Якщо Даня не заперечує. Даню, ти підеш з нами?

‒ Думаю, так. Мені подобається гратися у внутрішньому дворі музею. Це набагато краще, ніж сидіти одному вдома.

А в музеї маму Русани та Данилка чекав великий сюрприз! Можна уявити її здивування, коли Русана таки знайшла кишеньку на поясі лицаря Всеволода й дістала з нього обручку.

‒ Напевно, я сплю, ‒ раз по раз промовляла мама, прикладаючи долоню до свого лоба. ‒ Так не буває! Я ж сама проектувала! Не було ніякої обручки. Я це точно знаю!

 Незабаром на мамині бідкання підійшла пані Магда, потім пані Христина, і всі вони з подивом розглядали обручку з великим червоним каменем і говорили, говорили, говорили... 

А ще через деякий час всі вони пройшли до "Королівської зали", де схвильована Русана з дозволу мами надягла обручку на пальчик принцесі Агнії. І що ви думаєте? Воскова фігура посміхнулася! І це помітили всі.

Тепер, коли ви випадково потрапите в історичний музей, ви не знайдете самотнього лицаря Всеволода в "Лицарській залі". Там його більше немає. 

Одного разу, після відкриття музею, всі помітили в "Королівській залі" принцесу Агнію та лицаря Всеволода, котрі трималися за руки. І ще вони всміхалися одне одному. А це означало, що нарешті вони були щасливі.

‒ Хтось мені казав, що воскові фігури не можуть сумувати. Що вони просто фігури, ‒ Русана подивилася на Данилка, а потім на Агнію та Всеволода. ‒ Потрібно було закластися з тобою на твій велосипед. Що скажеш? Я розумію, що ти здивований, але, будь ласка, закрий рота, бо принцеса Агнія от-от розсміється...

Матеріали люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів порталу "Мала Сторінка".

Ілюстрація Олега Гончарова.

 

 

  Більше творів Раїси Гончарової на порталі "Мала Сторінка":

Раїса Гончарова ‒ перекладачка, драматургиня, сценаристка ‒ народилася в м. Ратно, Волинської обл. З 2001 живе у Києві. Після закінчення ХТІПО працювала за спеціальністю економіка та організація 32 роки. Паралельно перекладала твори Олега Гончарова, писала  оповідання, п'єси, публікувалась у періодиці, у журналі "Дніпро", видавництві "Лілія", "Як тебе не любити...". У 2020 році у "Дебют-газеті" видано Том 1 гумору "Важкі часи настали", де є 24 оповідання Олега Гончарова, у т. ч. 20 оповідань в її перекладі. Є автором 9 п'єс та 15 казок.