Юлія Хандожинська. Різдвяне оповідання "Колядники"


 

 

 

Юлія Хандожинська

КОЛЯДНИКИ

Тихого вечора, щойно на небі з'явилася велика зірка, бабця Ганна запалила стареньку лампу, схожу на грушечку.

- Бабцю, що, вже Різдво прийшло? - допитувалася Марійка.

- Прийшло.

І тут враз під вікном, як маленькі пташечки, защебетали колядники. У хаті було так тихо, що здавалося чути, як дихає лампа. Дзвінкі дитячі голосочки, мов різдвяні дзвіночки, несли в хату радість і дух свята.

Ганна відчинила двері, привіталася, подякувала і кожному з дітей в торбинку поклала гостинці.

- А де ваша Марійка? - запитала Світланка. - Нехай з нами йде колядувати.

Перед бабцею стояли малі сусідські діти семи-восьми років: Миколка, Світланка та Тетянка. Вони були такі викачані в снігу, що Ганна ледь їх впізнала.

Не дочекавшись відповіді, мала червонощока Марійка підбігла до бабці.

- Пусти мене, будь ласка, бабусю! Будь ласочка!

- Йди, невже я можу тобі відмовити?

- Я зараз, я швиденько, зачекайте, - вигукнула дівчинка, і через один раз застібала шубку.

Надворі гарно всипало снігу, ще й мороз підспівував. Срібний рогалик - місяць - не лінувався, підсвічував дорогу.

Діти від хати до хати дріботіли битими валяночками, радісно колядуючи під вікнами маленьких хатин, які добряче заховалися у сніг... До деяких дворів навіть не можна було й добратися. Йшли тільки до тих людей, у кого світилося світло у віконцях.

Обійшовши всю свою вулицю, Миколка запропонував:

- А нумо підімо ще он тією дорогою попід поле, аж там в кінці вулиці є три хати, де минулого року нам давали й гроші, і дорогі цукерки... Й запрошували цього року прийти...

Дівчатка завагалися. Та в той час цукерки були дітям за щастя, адже купували їх лише на свята... Тож не дивно, що в бідніших хатах на коляду давали яблука, горіхи або вареники. Бувало, ідуть колядники вулицею повз хату, а там вже вареники на штафетах красуються! Бо хто голодний то з'їсть по дорозі, що дали, а котрий старший колядник та трошки вредненький, то начепить якусь мітку на паркан, то вже й інші знають, що там дають.

Та коли повз невеличкої купки дітей пройшла ще одна команда колядників, саме з тих далеких хатин, Тетянка мовила:

- Ну, давайте, сходимо!

Дорогою попід поле діти весело штовхали один одного в сніг, падали, не відчуваючи морозу. А мороз тріщав градусів зо двадцять. Поле, ніби хто вкрив білим сувоєм полотна, по якому вишив маленькі зірочки, які під сяйвом місяця переливалися. А там, де обривався намет, сніг, мов зефір, складався у декілька сходинок, як пірамідка. Хтось з дітей глянув на небо.

- Ого, які зірки! Подивіться, вони такі величезні, як мандарини! А он - сині, як сливи! Я ще таких не бачила!

- Ой, мені бабця про такі розповідала, - обізвалася Марійка, - це вони тільки на свята такі великі та яскраві, а потім ховаються...

Дитячий подив перебило гавкання собак.

- Тихо, тихо, - мовила Тетянка, - дивіться, собаки дикі полем біжать!

Собаки один за одним бігли дуже швидко, не сходячи зі свого шляху. І тут один пес відстав від усіх і голосно загавкав в бік дітей. Діти збилися, мов малі ягнята, в купку і присіли в сніг, який швидко почав примерзати до одягу дітей.

- Довго ми ще будемо сидіти, як сніговики? Я вже замерзла! - мовила дівчинка.

- Та тихо ти! - перебив Миколка.

- А може, ми назад повернемося? - прошепотіла Марійка.

- Ні, ми маємо йти колядувати! У цей вечір усі чекають колядників. Вже можна йти далі! - продовжував хлопчик.

І вже биті валянки знову місили сніг, немов тісто. Поле було велике, а ноги - малі... Та скоро діти побачили світло у вікні тих далеких жаданих хатин. Маленькі вогники пробивалися крізь замуровані інеєм шибки, радісно похитуючись у вікні, ніби раділи колядникам. І вже той сніг, що зірвався, немов хто перевернув діжку, не був завадою маленьким дітлахам.

- Ой, дивіться, дійсно чекають колядників!

- Тут і стежка добряче протоптана.

Добравшись до воріт, діти гуртом завалилися до порогу невеличкої хатини. Голосно, як тільки можна, почали колядувати. Їхні червоні щічки, розмальовані морозом, додавали якоїсь милості, а оченята світилися добром та радістю. Колядки різномаїттям голосів лилися по хаті, і здавалося, що від того співу на хату спускається Божа благодать.

- Добрий вечір! Добрий! Спасибі, що заколядували! - щиро дякували господарі дітям.

У маленькі торбинки посипались цукерки в золотих обгортках, та ще й не пошкодували господарі грошей.

- А зараз ще й пригостимо вас варениками з вишнями, - продовжував господар.

Взявши велику макітру з варениками, він охоче роздавав їх дітям. По два, по три вареники діти швидко брали в руку. Хто в торбину кидав, хто запихав одразу до рота...

- Ви ще до когось підете колядувати? - запитав господар.

Миколка щиро відповів:

- Ще хочемо до ваших сусідів сходити.

- Ну йдіть, а я запряжу конячку в сані і відвезу вас у село, додому.

Йому було шкода малих, що пройшли таку далеку для них дорогу. Та й пізненько вже було. Діти, мов клубочки, один за одним побігли до сусідів і вже за декілька хвилин повернулися до знайомого двору.

Там їх вже чекали великі дерев'яні сани. Малі швидко залізли та посідали на запашну солому. "Оце так пощастило!" - можна було прочитати в кожного на обличчі.

Сані швидко їхали полем у село, і були ті сані переповнені справжнім щастям, радістю, вірою у диво та людською добротою. А велика різдвяна зірка осявала шлях, торкаючись своїми промінцями кожного, хто вірив у чудо цієї величної ночі. Так і дотепер Різдво приходить до кожного, хто вірить, чекає, і в кого в душі горить вогник добра.

 

Painting by Agnes Vago

Ілюстрація - Agnes Vago.

Оповідання люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".

 

  

 Дивіться також на "Малій Сторінці":

"У Марці було дві чарівні донечки — Олеся та Іванка. Олеся була менша, їй всього сім рочків, вона дуже схожа на маму. Таке ж біле личко, маленькі волошкові очі, мов вогники, завжди усміхалися, звеселяючи всіх навколо себе. Дівчинка завжди ходила слідом за мамою, в усьому їй допомагала, тягнулася до землі, помічала, як все з неї проростає, як довкола розцвітає. Іванка – старшенька, їй було дев’ять рочків. Та була більше схожа на батька. Мала грубіші риси обличчя, смагляву шкіру, чорні хитрі оченята. Полюбляла довше поспати і трохи лінувалася, до роботи бралася неохоче. Та мама любила обох донечок однаково, бо тільки мамине серце здатне любов ділити порівну. Чоловік Данило давно поїхав на заробітки, там і залишився. Важко було Марці з двома дівчатками, та діти допомагали їй по господарству..."(Юлія Хандожинська)

 

Юлія Хандожинська. Твори для дітей (вірші, казки, інсценівки)

"Яка красива у нас мова:
І калинова, й малинова,
Дзвінка, барвиста, голосиста,
І як сльоза — джерельно-чиста.
Із вуст в вуста передається,
Як тепле сонечко, сміється,
Виразна, сильна і багата,
Окраса в будні і на свята!"

(Юлія Хандожинська)


Останні коментарі до сторінки
«Юлія Хандожинська. Різдвяне оповідання "Колядники" »:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми