Юлія Хандожинська
КОЛЯДНИКИ
Тихого вечора, щойно на небі з'явилася велика зірка, бабця Ганна запалила стареньку лампу, схожу на грушечку.
- Бабцю, що, вже Різдво прийшло? - допитувалася Марійка.
- Прийшло.
І тут враз під вікном, як маленькі пташечки, защебетали колядники. У хаті було так тихо, що здавалося чути, як дихає лампа. Дзвінкі дитячі голосочки, мов різдвяні дзвіночки, несли в хату радість і дух свята.
Ганна відчинила двері, привіталася, подякувала і кожному з дітей в торбинку поклала гостинці.
- А де ваша Марійка? - запитала Світланка. - Нехай з нами йде колядувати.
Перед бабцею стояли малі сусідські діти семи-восьми років: Миколка, Світланка та Тетянка. Вони були такі викачані в снігу, що Ганна ледь їх впізнала.
Не дочекавшись відповіді, мала червонощока Марійка підбігла до бабці.
- Пусти мене, будь ласка, бабусю! Будь ласочка!
- Йди, невже я можу тобі відмовити?
- Я зараз, я швиденько, зачекайте, - вигукнула дівчинка, і через один раз застібала шубку.
Надворі гарно всипало снігу, ще й мороз підспівував. Срібний рогалик - місяць - не лінувався, підсвічував дорогу.
Діти від хати до хати дріботіли битими валяночками, радісно колядуючи під вікнами маленьких хатин, які добряче заховалися у сніг... До деяких дворів навіть не можна було й добратися. Йшли тільки до тих людей, у кого світилося світло у віконцях.
Обійшовши всю свою вулицю, Миколка запропонував:
- А нумо підімо ще он тією дорогою попід поле, аж там в кінці вулиці є три хати, де минулого року нам давали й гроші, і дорогі цукерки... Й запрошували цього року прийти...
Дівчатка завагалися. Та в той час цукерки були дітям за щастя, адже купували їх лише на свята... Тож не дивно, що в бідніших хатах на коляду давали яблука, горіхи або вареники. Бувало, ідуть колядники вулицею повз хату, а там вже вареники на штафетах красуються! Бо хто голодний то з'їсть по дорозі, що дали, а котрий старший колядник та трошки вредненький, то начепить якусь мітку на паркан, то вже й інші знають, що там дають.
Та коли повз невеличкої купки дітей пройшла ще одна команда колядників, саме з тих далеких хатин, Тетянка мовила:
- Ну, давайте, сходимо!
Дорогою попід поле діти весело штовхали один одного в сніг, падали, не відчуваючи морозу. А мороз тріщав градусів зо двадцять. Поле, ніби хто вкрив білим сувоєм полотна, по якому вишив маленькі зірочки, які під сяйвом місяця переливалися. А там, де обривався намет, сніг, мов зефір, складався у декілька сходинок, як пірамідка. Хтось з дітей глянув на небо.
- Ого, які зірки! Подивіться, вони такі величезні, як мандарини! А он - сині, як сливи! Я ще таких не бачила!
- Ой, мені бабця про такі розповідала, - обізвалася Марійка, - це вони тільки на свята такі великі та яскраві, а потім ховаються...
Дитячий подив перебило гавкання собак.
- Тихо, тихо, - мовила Тетянка, - дивіться, собаки дикі полем біжать!
Собаки один за одним бігли дуже швидко, не сходячи зі свого шляху. І тут один пес відстав від усіх і голосно загавкав в бік дітей. Діти збилися, мов малі ягнята, в купку і присіли в сніг, який швидко почав примерзати до одягу дітей.
- Довго ми ще будемо сидіти, як сніговики? Я вже замерзла! - мовила дівчинка.
- Та тихо ти! - перебив Миколка.
- А може, ми назад повернемося? - прошепотіла Марійка.
- Ні, ми маємо йти колядувати! У цей вечір усі чекають колядників. Вже можна йти далі! - продовжував хлопчик.
І вже биті валянки знову місили сніг, немов тісто. Поле було велике, а ноги - малі... Та скоро діти побачили світло у вікні тих далеких жаданих хатин. Маленькі вогники пробивалися крізь замуровані інеєм шибки, радісно похитуючись у вікні, ніби раділи колядникам. І вже той сніг, що зірвався, немов хто перевернув діжку, не був завадою маленьким дітлахам.
- Ой, дивіться, дійсно чекають колядників!
- Тут і стежка добряче протоптана.
Добравшись до воріт, діти гуртом завалилися до порогу невеличкої хатини. Голосно, як тільки можна, почали колядувати. Їхні червоні щічки, розмальовані морозом, додавали якоїсь милості, а оченята світилися добром та радістю. Колядки різномаїттям голосів лилися по хаті, і здавалося, що від того співу на хату спускається Божа благодать.
- Добрий вечір! Добрий! Спасибі, що заколядували! - щиро дякували господарі дітям.
У маленькі торбинки посипались цукерки в золотих обгортках, та ще й не пошкодували господарі грошей.
- А зараз ще й пригостимо вас варениками з вишнями, - продовжував господар.
Взявши велику макітру з варениками, він охоче роздавав їх дітям. По два, по три вареники діти швидко брали в руку. Хто в торбину кидав, хто запихав одразу до рота...
- Ви ще до когось підете колядувати? - запитав господар.
Миколка щиро відповів:
- Ще хочемо до ваших сусідів сходити.
- Ну йдіть, а я запряжу конячку в сані і відвезу вас у село, додому.
Йому було шкода малих, що пройшли таку далеку для них дорогу. Та й пізненько вже було. Діти, мов клубочки, один за одним побігли до сусідів і вже за декілька хвилин повернулися до знайомого двору.
Там їх вже чекали великі дерев'яні сани. Малі швидко залізли та посідали на запашну солому. "Оце так пощастило!" - можна було прочитати в кожного на обличчі.
Сані швидко їхали полем у село, і були ті сані переповнені справжнім щастям, радістю, вірою у диво та людською добротою. А велика різдвяна зірка осявала шлях, торкаючись своїми промінцями кожного, хто вірив у чудо цієї величної ночі. Так і дотепер Різдво приходить до кожного, хто вірить, чекає, і в кого в душі горить вогник добра.
Оповідання люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Дивіться також на "Малій Сторінці":
"У Марці було дві чарівні донечки — Олеся та Іванка. Олеся була менша, їй всього сім рочків, вона дуже схожа на маму. Таке ж біле личко, маленькі волошкові очі, мов вогники, завжди усміхалися, звеселяючи всіх навколо себе. Дівчинка завжди ходила слідом за мамою, в усьому їй допомагала, тягнулася до землі, помічала, як все з неї проростає, як довкола розцвітає. Іванка – старшенька, їй було дев’ять рочків. Та була більше схожа на батька. Мала грубіші риси обличчя, смагляву шкіру, чорні хитрі оченята. Полюбляла довше поспати і трохи лінувалася, до роботи бралася неохоче. Та мама любила обох донечок однаково, бо тільки мамине серце здатне любов ділити порівну. Чоловік Данило давно поїхав на заробітки, там і залишився. Важко було Марці з двома дівчатками, та діти допомагали їй по господарству..."(Юлія Хандожинська)
"Яка красива у нас мова:
І калинова, й малинова,
Дзвінка, барвиста, голосиста,
І як сльоза — джерельно-чиста.
Із вуст в вуста передається,
Як тепле сонечко, сміється,
Виразна, сильна і багата,
Окраса в будні і на свята!"(Юлія Хандожинська)
