Юлія Хандожинська. "Різдвяна казка"


 

Юлія Хандожинська

РІЗДВЯНА КАЗКА

У Марці було дві чарівні донечки — Олеся та Іванка.
Олеся була менша, їй всього сім рочків, вона дуже схожа на маму. Таке ж біле личко, маленькі волошкові очі, мов вогники, завжди усміхалися, звеселяючи всіх навколо себе. Дівчинка завжди ходила слідом за мамою, в усьому їй допомагала, тягнулася до землі, помічала, як все з неї проростає, як довкола розцвітає. Іванка – старшенька, їй було дев’ять рочків. Та була більше схожа на батька. Мала грубіші риси обличчя, смагляву шкіру, чорні хитрі оченята. Полюбляла довше поспати і трохи лінувалася, до роботи бралася неохоче.
Та мама любила обох донечок однаково, бо тільки мамине серце здатне любов ділити порівну. Чоловік Данило давно поїхав на заробітки, там і залишився. Важко було Марці з двома дівчатками, та діти допомагали їй по господарству.
Жили вони у тих краях, де процвітало мольфарство. Багато хто з людей, які там проживали, збирали чудодійні трави, пили воду до сходу сонця з гірських джерел, щоб бути здоровими. Люди всі були віруючі і знали, що колись, хоч раз у житті, та станеться диво, і маленькі ангелочки у Різдвяну ніч поведуть їх у світ казок.
Влітку дівчатка частенько полюбляли ходили до лісу по гриби, ягоди, по трави. Там вони не раз і від спеки ховалися. Ліс для них був справжньою казкою. Як тільки вони туди заходили, світлий день закривав перед ними очі, і лише скупеньке світло заглядало через зелені крони дерев. Дерева були такі високі, що дівчатка здавалися малими мурахами, які щось там ворушкаються. Та малі не боялися цього — вони спостерігали, як білки стрибають з гілки на гілку, як трусять шишки; ховалися за товсті стовбурі старих дерев, і, звичайно, збирали гриби, якщо ті траплялися на їхньому шляху. Набігавшись за цілий день у лісі, додому дівчатка поверталися по вже звичній їм стежині, вистеленій гладенькими камінчиками. Іванка йшла попереду, підстрибувала, щось собі наспівувала, а Олеся, як завжди, позаду пленталася, заглядала мало не під кожен кущ.
І ось Олеся відволіклася, зачепилась за камінчик і впала вздовж стежини. Вмить вона відчула під своїм малим вухом, як щось внизу задзюркотіло, ніби просилося на волю. Вона підвелася, присіла на колінця і заходилася швиденько розгрібати хмиз, сухі гілки і траву. З-під її пальчиків почав вибиватися маленький танцюючий струмочок. Йому так, мабуть, хотілося жити, що він задзвенів на весь голос. Те саме джерельце прикривав камінь, він не давав пробитися йому на світ. Маленькими рученятами Олеся відсунула камінь, і з кожним поштовхом струмочок підіймався все вище і вище, радів, вмивав дівчинку, ніби дякував їй за допомогу, за те, що відкрила йому очі на цей білий світ.
— Іванко, Іванко, поглянь сюди, яку красу я знайшла, який співучий цей струмочок! А водичка яка в ньому, аж солодка!
Іванка підійшла ближче:
— Нічого незвичайного не бачу, тут повен ліс таких струмочків.
— Для тебе, може, й повен, а для мене він особливий, бо я його сама знайшла… Іванко, Іванко, ти лиш поглянь сюди, це справжня сльоза землі, вона щойно проросла, як паросток, вона жива і розмовляє зі мною.
Іванка шарпнула Олесю за рукав:
— Ходімо вже додому, хіба не бачиш, що вечоріє! Ти забруднилася, замазуро, поглянь на себе, що тільки мама скаже? Ти що будеш, як баба наша, мольфаркою?!
Олеся насупилася, але послухала старшу сестричку, бо залишатися в лісі сама боялася. Ще раз швиденько нахилилася до свого струмочка, вмилася, витерла рукавом обличчя і вже хотіла бігти за Іванкою, та струмочок на прощання так дзвінко і голосно заспівав, ніби попросив дівчинку щось залишити про себе на згадку. Вона вмить зняла свою червоненьку хустинку і пов’язала її над самим струмочком на тоненьку гілочку ялиці.
Дівчата повернулися додому вже під вечір, мама трохи насварила їх, бо дуже хвилювалася, щоб не заблукали.

 

* * *

 

Ціле літо дівчата ходили до лісу, та більше того струмочка жодного разу так і не бачили, зник, наче й не було його ніколи… Восени мама їх туди вже не пускала, бо дні були короткі, дощові. І щоб якось відвести увагу дівчат від лісу, мати їм сказала, що восени в лісі водяться голодні лисиці, які спускаються з гір і можуть накинутися на людину.
Діти вірили Марці, а тому і носа не потикали до лісу. Вони вже з нетерпінням чекали на зиму. Взимку стільки пригод цікавих трапляється, стільки свят, подарунків! А найголовніше — з гірки можна поковзатися! Чого-чого, а гір в їхній місцевості вистачало: і високі, і дуже високі, і похилі, і як потяги, і вкриті лісами, і лисі, і схожі на халву. Звичайно, діти з маленьких гір каталися на санчатах, але милувалися красою великих діамантових гір, які переливалися на сонці.
Вже вечоріло, а дівчатка ще не повернулися з ковзанки. Мама почала хвилюватися, взулася у великі биті валянки, одягла теплу кожушину і пішла кликати донечок. Дітям було так весело, що й не помітили, як настав вечір. Вони продовжували гратися, набравши повні валянки снігу, який примерз і до їхніх шуб. Мороз порозмальовував їм лиця — ті стали, мов яблучка, червоненькі. Рукавички дівчаток вже були, як бурульки, мерзлі.
— Донечки, ану додому швиденько повертайтеся, а то ніч вкраде.
Діти ще по разу з’їхали з гори і разом з мамою повернулися до хати.
— Дві снігурочки, — мовила мама, оглядаючи їх з ніг до голови. — Ви мої дві красунечки! Ніяк не можна вас закликати до хати. Не можна так довго бути на морозі!
Та діти тільки усміхалися, поглядаючи одна на одну.
Наступного дня Іванка дуже захворіла. Мабуть, застудилася, не могла підвестися з ліжечка, лежала квола і сумна. Чим тільки Марця її не лікувала, всі трави цілющі перепробувала, та нічого не допомагало, потім звернулася до місцевих лікарів та знахарів. Всі, хто знав якісь ліки, пропонували їй. Та все даремно, жар не спадав, слабкість в тілі не давала дівчинці підвестися.
Лежала хвора Іванка вже майже місяць, не вставала, змарніла, схудла. Марця забула, що таке день, а що ніч, плакала і молилася, просила в Бога одужання донечки. Олеся теж дуже сумувала, не відходила від Іванки.
На полонину срібною зіркою спускалося Різдво. У Різдвяну ніч Марця засвітила тоненьку свічечку перед іконами, які дивилися на неї, впала на коліна і почала прохати за Іванку. Олеся, дивлячись, як мама хвилюється, і собі припала на колінця, і тут в шибку щось сильно вдарило...
— Боже, що це? — злякано зойкнула Марця. — Можливо, щось привиділося… А, може, то сильний вітер?
Та тільки вони з Олесею почали читати «Отче наш», вдруге вдарило щось в шибку. Обидві хутко підвелися і помітили, як у шибку стукає якась червона пташка. «Пташка — це якесь повідомлення», — подумала Марця.
— Повідомлення, — ще раз, тепер вже вголос повільно і розгублено повторила жінка.
Мати з дочкою стояли біля вікна і не відходили, ніби остовпіли. Та коли в морозну шибку раптом ще раз хтось постукав, Олеся відразу впізнала свою червону хустинку, саме ту, яку вона пов’язала над струмочком.
— Мамо, та це ж моя хустинка! — вигукнула дівчинка.
Олеся зірвалася і швидко вибігла з хати за хустинкою. Вона прихопила з собою кухлика та санчата, які стояли в сінях. Хустинка привела її до того самого струмочка, який вона влітку розчистила.
— Як цікаво, — подумала дівчинка, — ніби я в казку потрапила. Малі круглі оченята бігали по всьому лісу. Цього року випало дуже багато снігу, мабуть, тепло спати землі під такою пухнастою ковдрою, — подумала Олеся.
У лісі все дрімало, мов зачароване. Так тихо, тихо було навкруги, тільки струмочок, мов дзвіночок, вигравав кришталевою водичкою по гладеньких, схованих камінчиках. Це була не проста вода, вона освячена Різдвом. Набравши водички повний кухлик, Олеся швидко повернулася додому. Вона навіть до кінця не зрозуміла цієї подорожі.
У хаті молилася і плакала мати. Олеся простягнула їй кухлик з живою водою. Марця погладила Олесю по голівці. Потім дістала з-за ікон маленького маковичка -віничка і швиденько скропила ліжечко, на якому лежала хвора Іванка. Це була остання надія на диво, яке могло вилікувати донечку.
Минуло кілька годин. Іванка повільно відкрила оченята, прокинулася, встала, ніби нічого й не було. До Марці в хату прийшло справжнє Різдво. Бо тільки з добра проростає добро. А різдвяний Янгелочок таки прилетів червоною хустинкою. Недарма люди вірять в дива, які трапляються в Різдвяну ніч.

За матеріалами: https://www.facebook.com/

 

 

    Дивіться також на "Малій Сторінці":

Юлія Хандожинська. Твори для дітей (вірші, казки, інсценівки)

"Яка красива у нас мова:
І калинова, й малинова,
Дзвінка, барвиста, голосиста,
І як сльоза — джерельно-чиста.
Із вуст в вуста передається,
Як тепле сонечко, сміється,
Виразна, сильна і багата,
Окраса в будні і на свята!"

(Юлія Хандожинська)


Останні коментарі до сторінки
«Юлія Хандожинська. "Різдвяна казка"»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми