Юлія Хандожинська. Казка "Зайчик – довгі вушка" — читати та слухати

 

На відео: Юлія Хандожинська. Казка "Зайчик – довгі вушка".

 

 

 

Юлія Хандожинська

ЗАЙЧИК – ДОВГІ ВУШКА 

(казка)

Сьогодні в лісі на великій галявині під старим дубом — таким високим, що аж ген затуляє пів галявини, — позбиралося чимало мешканців лісу. А зібрала їх усіх сова-мудра голова. Адже сьогодні перше вересня і перший урок. Вовк, кабан, їжачок, лисичка і мале зайченя дружно прибігли до старого дерева. Усі з новими портфелями, пишними бантиками, новими пеналами і шкільним приладдям сіли за парти по двоє. Поважна сова у великих окулярах широко відкривала рот, щоб уважніше її дослухалися, і окуляри раз за разом поправляла. Звірята сиділи тихо —  так, що можна було почути, як муха летить. А ось маленькому зайченяті, тому, що сидів поруч із жабчиком на задній парті, ну ніяк вже не сиділося. Він і лапками перебирав, і очима наздоганяв хмаринки, і, немов пружинка, підстрибував на одному місці.

— А давай будем стрибати, поки пані сова не бачить! — запропонував жабчик.

— О, давай, —  каже зайчик, —  бо вже так йому нудно було ті уроки слухати.

От тільки сова-мудра голова повернеться, жабчик — плиг; повернулася вдруге, зайчик — плиг!

— Вище, вище! — намовляє жабчик.

Хитрувато крутнувши маленьким хвостиком, зайчик, мов хотів сказати «зараз я тобі покажу!» —  так підскочив високо, що аж зачепився вушком за надломану гілочку, яка висіла, як парасолька, у нього над головою, і повис, як сумочка.

Уже закінчувався урок, і звірята швидко схопили свої речі та поспішили додому, що й на зайчика уваги не звернули. Після цікавої зустрічі всі веселі і грайливі порозбігалися по лісу по-швидше додому на смачний обід.

Хотів було і жабчик побігти, аж чує:

— А я, а я?

А як же я? — пропищав малий.

— Хто це тут, хто? — здивовано запитала сова. —  Це я.

— Я ось тут на дереві, — тихо просопів зайчик.

Сова придивляється:

— Ти чого це туди забрався?

— Я, я не знаю.

— А хто знає?

— Не знаю.

— Ой, горечко мені з тобою! Не слухався, тому так і сталося!

— Зачекай, зараз я подумаю.

Ходить під деревом туди-сюди, думає.

— Ану, я зараз спробую погукати вітра.

— Вітре, вітре, лети до старого дуба на допомогу, поспішай.

Через деякий час лісом десь почулося: «Ауууууу, аууууу, лечууууууууууууу!!!»

Веселий кучерявий вітер так летів, що мало зайця не здув.

— О, привіт! А ти чого це ось тут висиш? За вухо зачепився, чи що?

Зайченя очі втупило в землю, ніби це не до нього, соромиться.

— Так допоможіть мені, будь ласка, спуститися!

— Сова, допоможи йому, бо ще без вуха залишиться!

Взяв вітер малого на свою широку долоню і посадив на траву. Коли придивляється жабчик, що з цікавості додому не пішов, як зарегоче:

— Ха-ха-ха, а що це в тебе з вухами сталося?

Зайчик лапками шукає вушка, крутить головою і не може зрозуміти.

— Баааааа, одне маленьке, а друге довге...

— Як же я тепер буду по лісу бігати? Усі будуть сміятися. 

Закрився лапками і плаче. А жаба скаче напроти, квакає і сміється.

Шкода вітрові зайчика стало, облетів він тричі навкруг дерева, посміхнувся і каже:

— Не плач, зараз я тобі щось скажу, нахилися до мене ближче, і потягнув малого за коротке вушко. Вушко і витягнулося.

З того часу зайчик і жабчик не товаришували і за однією партою більше не сиділи. А зайчик, завдяки своїм довгим вухам, гарно слухав сову і став вчитися найкраще у класі.