Людмила Дорош
КАЗОЧКА ПРО ДОРУ
Для дівчинки Дори сьогодні було справжнє свято — вона нарешті піде у школу, в підготовчий клас. Прощавай, садочок, малюки, виховательки, пісочниця та кубики! Тепер Дора матиме більш цікаві заняття, тепер вона — відповідальна, тому що вже доросла. Їй шість років.
Перший день був сповненим хвилювання, бо що ж не кажіть, а таки раз у житті йдеш уперше у школу. А там стільки всього невідомого! Дора була трішки неспокійна. Та й не тільки вона. Інші хлопчики й дівчатка з її класу теж були трішки збудженими, сором'язливими. Та через декілька днів діти вже освоїлися зі своїм новим життям, своїми новими колегами, і на перервах збиралися докупи й спілкувалися. Кожному хотілося бути цікавим, вразити чимось інших.
— Моя мама — хірург, — сказав гордо Ярослав. — Якщо у вас захворіє апендицит — вона швидко зробить вам операцію і вилікує, і навіть не буде боліти!
— А моя мама будує будинки, — сказала Катруся, — тобто вона їх вигадує, планує, а будівельники будуть його за її вказівками.
Дорі теж хотілося чимось похвалитися:
— А моя мама пише різні цікаві-прецікаві казки, про що хочеш може написати!
— Що, і про тебе? — засміялися діти.
— І... так, звісно, і про мене, — знітилася Дора, бо вона ніколи й не замислювалася над тим, чи змогла б її мама написати про неї.
Прийшовши додому, Дора запитала у мами:
— А ти могла б написати про мене казку?
— Думаю, що змогла б, — відповіла мама, — але яку саме казку?
— Таку, справжню, щоб і мої дітки колись змогли дізнатися, якою була їхня мама маленькою, — уточнила Дора.
— Тобто, треба, щоб це була правдива розповідь про тебе?
— Так-так, саме правдива, бо якщо ж ти напишеш, що я була королевою чи принцесою, дітки точно не повірять, — запевнила Дора свою маму.
Коли наступного дня Дора прийшла зі школи, мама запитала її, чи хоче вона послухати казку.
— Та-а-а-ак, звичайно! — зраділа дівчинка.
І мама почала їй читати казку. Спочатку Дора сміялася, коли мама читала про Дору-немовля, про те, як вона гугукала-ромовляла, як вчилася сама їсти з ложечки і була вся замурзаною, як смішно вона вимовила своє перше справжнє слово — «чракто̀р» (тобто трактор), якою кмітливою и розумною ставала Дора.
А мама читала все далі й далі... І Дора слухала, як дівчинка почала змінюватися. Ставши дорослішою, вона дуже часто хотіла робити тільки так, як того бажала, не слухаючи пояснень чи прохань мами. Як часто, не отримуючи бажаного, вона дуже сильно кричала і ревіла, що, мабуть, її чув навіть сусідський пес Неро, а може й Отіс, який жив подалі він них. Як вона сварилася з меншим братиком і не хотіла ділитися з ним іграшкою, якою їй хотілося погратися саме тоді, коли вона опинялася у руках малюка. Як Дора придумувала дуже цікаві ігри і для цього збирала на килимку всіх ляльок та багато інших іграшок, пообіцявши мамі поскладати їх увечері. Проте увечері на неї нападала якась ну просто нестерпна втома і вона не могла і пальцем поворухнути, щоб почати складати все на місце.
Дора все слухала і хмурніла. Звичайно, у тій казці були й дуже гарні описи Дори: якою та була уважною і старанною у школі, як добре запам'ятовувала нові вірші і пісеньки, як швидко вчилася рахувати і визначати правильну годину на годиннику. Як вона сама-самісінька цього літа навчилася кататися на роликах, стрибати на скакалці, робити колесо.
Мама помітила стан Дори і запитала:
— Донечко, може, я щось недобре написала, ти вважаєш, що це неправдива казочка?
— Правдива... — тихенько промовила Дора. — Але якась не дуже весела...
Дору дуже вразила ця казка. Вона начебто тільки тепер зрозуміла, як негарно іноді поводилася зі своїми рідними, особливо із мамою, яка день за днем і надалі підтримувала її, піклувалася про неї, вчила бути доброю і люблячою, вчила прощати. А коли ставалась якась неприємність, вона завжди нагадувала: «Це не страшно, все можна виправити. Найголовніше — це те, що ти маєш усередині, — казала мама, притискаючи долоню до серця. — Адже ми сім’я, ми любимо одне одного і не хочемо завдати болю нікому».
Дора зрозуміла, яка мудра й добра її мама, як багато вона працює, щоб усій їхній сім’ї було тепло й затишно.
Коли у школі її якось запитали, ким вона хоче стати, коли виросте, Дора без вагань відповіла:
— Я ще не знаю, чи я стану лікарем, чи археологом, але в першу чергу я буду мамою. Такою мамою, як моя!
За матеріалами: журнал для українських дітей Румунії «Дзвоник» №162-163, жовтень-листопад 2020 р., стор. 4-5.
Читаймо також на "Малій Сторінці":
"Нелегку зиму пережила молоденька вербиця. Цілу зиму вітрюган намагався зламати її гілочки, дув щосили і пригинав до землі, але вона не здавалася, гнулася, жалібно змахувала руками-гілочками, та не ламалася. І коли несміливе весняне сонце почало голубити землю, і в її скованому стовбурі почало прокидатися життя. Вербиця хотіла розплющити очі, та поки ще не могла - її бруньки не налилися соком, а міцно спали на гілочках. Та не надовго. Під теплими променями сонця сік розтав і побіг по стовбуру. "Годі спати, дівиці-сестриці, весна вже!" - бадьоро співав він, біжучи стовбуром та гілочками. Ось так поступово бруньки почали наливатися соком, набрякати і ставали все більшими й більшими, аж поки не виросли стільки, що змогли відчинити віконечка і показали світу свої пухнасті біленькі голівки...." (Людмила Дорош)