Лілія Гудзь. «Від росинки до сніжинки» (чарівний разок маминих казок), відео

 

На відео: Лілія Гудзь. "Зозуля - мандрівниця" — казка для дітей українською мовою.

 

 

ЧАРІВНИЙ РАЗОК 
маминих казок

ВІД РОСИНКИ ДО СНІЖИНКИ

 

 

 

ЗОЗУЛЯ-МАНДРІВНИЦЯ

Настала весна. Пригріло лагідне сонечко і повернулися до рідного краю перелітні птахи. Засумували пернаті за своїми домівками й одразу взялися до роботи: одні – нові гніздечка будували, інші – старі помешкання лагодили. Лише зозуля посиденьки на ялинці справляла, виспівуючи на всі боки: ку-ку, ку-ку.

– Чому не в’єш гніздечка? – запитав у сусідки працьовитий дятлик. – Час яєчка нести, діток висиджувати… Куди сховаєш малюків від дощу і негоди?

– Правду кажеш, – погодилася ледарка, – та я нічогісінько не вмію робити. Не знаю, як гніздечко змайструвати: щоб було тепле і зручне, просторе і затишне...

– Знаєш що? – замислився мудрий дятлик. – А ти попросися на ночівлю до інших птахів! Погостюєш, подивишся… Яка хатинка сподобається, таку й собі змайструєш.

– Спасибі за пораду, сусідоньку! – зраділа зозуля. – Сьогодні ж так і зроблю! Можна до тебе першого завітати?

– Звичайно! – люб’язно погодився дятлик. – Ласкаво прошу! Почувайся, як удома! Моя оселя гарна і простора.

Щойно сонечко закотилося за гірку, пістрява птаха поселилася у дятловому дуплі. Усю ніч зозуля вертілася, як муха в окропі: дерев’яне ліжко нестерпно муляло спинку і боки, а лапки без теплої ковдри до ранку заклякли від холоду.

– Погане твоє житло! – буркнула вередлива гостя. – Це якийсь льох, а не оселя! Полечу пошукаю кращу!

– Нехай щастить! – дятлик зачинив двері й зітхнув полегшено.

Наступної ночі зозуля напросилася в гості до ремеза, чиє гніздечко висіло біля самого озера, було схоже на теплу плетену рукавичку й здалося зозулі неймовірно теплим і затишним.

– Заходь-заходь, дорогенька, – прощебетав сіренький птах. – Я завжди радий гостям! От тільки діток маю аж п’ятеро. Тож тихо в нашому гнізді ніколи не буває.

– Нічого страшного! – запевнила гостя. – Я малюків люблю понад усе на світі!

На світанку зозуля вилізла з теплого гнізда, неначе побита.

– Матінко рідна! Скільки галасу! – кліпала сонними очиськами. – До півночі під гніздом верещали жаби, а на ранок твої діти влаштували справжній концерт! Жах! Борони, Боже, від такого життя! – і перната вередуля сердито залопотіла крилами геть.

На третю ніч зозуля вирішила випробувати лелече гніздо. Помешкання білокрилих птахів здалося їй справжнім царством – велике, розкішне, а головне – подалі від галасливого лісу. Та коли вмостилася в ньому і глянула вниз, од висоти у неї запаморочилося в голові:

– Лишенько! – затремтіла пташка. – Рятуйте! Здається, мої крила підпирають небо! – і від страху полетіла донизу.

Спинилася мандрівниця у качиному гнізді. Вечір приніс із собою прохолоду й сутінки, тож довелося пістрявці ночувати прямісінько посеред болота. Усю ніч біля зозулі дзижчали комарі, скрекотали жаби, сюркотіли коники та хлюпалися риби. Насилу птаха діждалася ранку і, не подякувавши качці за гостину, щодуху гайнула до лісу.

Упродовж весни й літа мандрувала зозуля від одного гнізда до іншого, а свого так і не звила. Вона й досі гостює в чужих домівках, навіть підкидає своїх пташеняток чужим батькам і дарма сподівається знайти помешкання до вподоби.

 

* * *

 

ГОРІШКОВА МРІЯ

У лісі на дереві ріс собі симпатичний горішок. Усе літо він із братиками гойдався на гілочці, купався під дощиком і мружив носика під теплими промінчиками сонця. Горішок не був схожим на братиків. Він виріс великим мрійником.

– Настане день, – шепотів малюк листочкам, – я стану великим і сильним деревом! Моє коріння питиме солодку воду, а густу крону колихатиме вітер…

– Еге ж! За умови, що до того часу тебе хтось не з’їсть! – сміялися брати, аж за боки бралися.

Та ось одного дня налетів сильний вітер, закружляв у повітрі пожовкле листя і скинув братиків-горішків додолу. Холодно стало ліщинкам, припали вони до землі й затремтіли від страху.

– Ну що, мрійнику!? – почали нарікати братики. – Ти ще досі віриш у дива? Незабаром випаде сніг, землю вкриє крига і нас ніхто не знайде…

– Тихше, страхопуди! – насупився сміливий горішок. – Здається, хтось іде…

Підкидаючи носом зів’яле листя, до горішків наближався дикий кабан. Він голосно рохкав і цямкав, смакуючи жолуді та коріння. Братики зачаїлися.

– Хро-хро-хро, які красунчики! – затупав здоровань, побачивши ліщинки. – Будуть ці горішки дітям на потішки. Ох, і зрадіють мої поросятка!

Та не встиг веприк озирнутися, як із дерева зіскочила білочка і, вхопивши найбільшого горішка, понесла його високо на гілку.

– Який смаковитий товстунець! – тішилася гризунка. – Оце так пощастило! Не їстиму зараз, залишу до Різдвяного вечора!

Білочка на мить заплющила очі і замріялася. Тим часом повз дупло пролітала ворона. Побачила злодійка смачного горішка – цок – і вихопила дзьобом з білоччиних лапок. Залопотіла пташка крилами і понесла ліщинку аж за березовий гай. Там чорнопера вмостилася собі на пеньочку, наставивши на смаколика гострий дзьоб. Декілька разів ворона боляче стукнула горішок по спинці, але розбити так і не змогла. Голодна птаха крутила і вертіла знахідку на всі боки, мудруючи, як би його дістати серединку і швидше з’їсти. Але міцний горішок стиснув кулачки і відчайдушно боровся за життя. Тим часом із нірки визирнув хом’як. Товстенький гризун прошмигнув біля пенька, немов блискавка, сховав горішок собі за щічку і зник. 

Так маленький мандрівник опинився в теплій і затишній комірчині лісового гризуна. Поруч лежала велика гірка різних зернят, насінин, плодів і ягід. Усі вони мали стати смачним обідом для щокатої тваринки.

– Як звідси вибратися? – заметушився горішок. – Не хочу тут жити і не буду!

– Схоже, виходу немає, – писнула у відчаї рябенька квасолинка. – Невдовзі хом’як забере тебе в кашу, і ти покинеш комірку назавжди. 

– Ні! – тупнув ніжкою впертий горішок. – Я неодмінно виберуся звідси й стану сильним і могутнім деревом! Дідусь казав, що хто має мрію – той має крила!

Горішок закотився подалі від гурту, накрився сухим листочком і всю зиму пролежав у земляній ямці. Він солодко спав і снилося йому широке синє небо й сяйливі промінчики сонечка між дерев у рідному лісі.

Аж раптом горішок почув, як хтось легенько смикає його за чубчик. Розплющив сонні оченята, потягнувся солодко і… розправив зелені листочки! Горішок став маленьким деревцем! Він щосили виструнчився назустріч сонечку, а його мрія стала ближчою і теплішою.

 

* * *

 

ЧОМУ МЕТЕЛИК БАРВИСТИЙ

Одного ранку до лісу повернулася справжня весна – тепла, лагідна, дзвінка! З-під дубової кори несміливо вистромив вусики маленький білий метелик. Усю зиму крихітка солодко спав у м’якій лялечці, але щойно сонечко зазирнуло до схованки, затріпотів тендітними крильцями, затанцював над лісом і присів біля запашної фіалки. Метелик уже хотів, було, напитися ранкової роси, коли чує: небо загуркотіло і на мить спалахнуло блакитною стрілкою! Страшно стало літунові, сховався він за квіткою, стулив крильця і прислухався.

– Рано ще весні хазяйнувати! Негайно забирай свої промені із землі! Зараз буде дощ! – бурчала велика темна хмара, насуваючись на сонечко.

– Поглянь на землю! – обурилося світило. – Усі стомилися від холоду і мряки! Лети відпочинь! Нехай мої промінчики потішать землю!

– Кому потрібні твої промені? – закопилила губи пихата хмара. – А от дощик умить напоїть усе живе! Я потрібніша! Я важливіша! – чорна злюка грізно насупилася, розправила темний плащ і сховала сонячне світло. 

– Відпусти! На мене чекає кожний листочок! – сонечко щосили боролося, але нахабна гостя лише ляснула в долоні, загуркотіла на весь світ і сипнула на землю важкі холодні краплини.

Темно стало в лісі, немов уночі. Звірі поховалися в нірки, комашки принишкли у щілинах. Сумно навколо, холодно, лячно. Дощик падав із неба, немов горох, і перетворював ліс на зачароване королівство. Вода змивала фарби з листочків і квітів, усе довкола ставало сірим і негарним.

– Біда! Біда! – заплакали налякані фіалки. – Куди поділася наша барва?

– Ми всі загинемо, – затуливши личка, хлипали блакитні проліски.

– Холодно, дуже холодно! – тріпотіла листочками жовтенька кульбабка і тулилася голівкою до матінки-землі.

– Мені страшно, – схиливши пелюсточки, прошепотів запашний ірисик.

– Не журіться, крихітки! – визирнув з-під грибочка метелик. – Знаю, як лиху зарадити! Треба покликати веселку! Зачекайте трішки! Я миттю!

Маленький сміливець піднявся увись. Холодні краплини морозили спинку і крильця, вітер кружляв малюка на всі боки, але метелик щосили піднімався вгору. І ось крилатий дістався барвистого замку.

– Прокинься! Прокинься, веселко! – тримаючись з останніх сил, стукав у небесне віконце метелик. – Схилися над землею! Захисти квіточки!

Небесна красуня визирнула з-за хмари, вмилася весняним дощиком – і її кольори стали ще яскравіші.

– Що це ти витворяєш, хмарино? – насупилася веселка, оглянувши землю. – Негайно припини! Поглянь, на що перетворилася земля!

Хмарина-розбишака принишкла і винувато зиркнула на барвисту суперницю. З її красою і ніжністю злюці не до снаги було змагатися, тож пихата гостя лише важко зітхнула і випустила на волю золоті промінчики.

Доки сонечко гріло землю, веселка чарівним пензликом фарбувала дерева та квіти.

Метелик сидів на тюльпановій чашечці і сушив на сонечку натомлені крильця. Аж ось на спинку крилатому впала краплинка фарби, і біленький літун умить перетворився на кольорового красеня.

– Що це? Що це?! Не вже це я? Краса! Диво! – зазираючи у краплинку роси, метелик милувався новим розкішним вбранням.

– Носи на здоров’я, герою! – усміхнулася веселка-художниця і підморгнула.

Відтоді вони з метеликом стали найкращими друзями. Коли темна хмара надовго закриває сонечко, метелик поспішає до веселки, і вона приходить на поміч, аби повернути на землю радість і красу.

 

* * *

 

МРІЯ РОСИНКИ РУСІ

Рано-ранесенько, коли світ іще дрімає в прохолодній тиші, першими прокидаються дрібненькі росинки. До сходу сонця вони вмивають личка кожній квіточці, купають усяку травинку і напувають із мініатюрних кухликів пташок і комашок.

У тюльпановій чашечці мешкала з подружками невгамовна росинка на ім’я Руся. Понад усе на світі крихітка любила танцювати. Від ранку до вечора, миючи квіткові чашечки, вона спостерігала за бабками та метеликами, за бджілками та кониками і переймала кожний рух, кожне па, щоразу вигадуючи новий танок.

– Дорогенька, та тобі потрібно до Снігової Школи Танцю! – спостерігаючи за краплинкою, мовила якось бджілонька Кася. – Ти кружляєш, немов сніжинка!

– Куди-куди? – затамувала подих Руся. – А що це за школа?

– О-о-о, невже не знаєш? – здивувалася бджілка. – Це найкращий навчальний заклад для танцюристів. Туди злітаються краплинки з усіх куточків світу, аби навчитися гарно танцювати і стати найкращими сніжинками-балеринками. Директорка школи – сама Метелиця Вітрюганівна – приймає на навчання лише талановитих учениць! А потім новорічно-різдвяної пори найстараннішим сніжинкам дозволяє вітати людей зі святами, влаштовуючи запальні концерти.

– А як же мені потрапити до тієї школи? – засяяли оченята в маленької Русі.

– Не знаю, – чесно зізналася комашка. – Може, спробуй надіслати листа… Якщо поталанить, отримаєш запрошення на навчання.

– Справді! Справді! Так і зроблю! – зраділа росинка і відразу ж узялася писати.

«Доброго дня, шановні вчителі Снігової Школи Танцю! Звертається до вас росинка, яка мешкає в тюльпановій чашечці на Квітковій вулиці в селі Червона Рута. Я дуже-дуже люблю танцювати! Будь ласка, прийміть мене на навчання. Я так мрію стати сніжинкою-балеринкою! Обіцяю, буду найкращою ученицею в Школі! З повагою Руся».

Росинка охайно склала лист, загорнула у три аркуші подорожника і віднесла на пошту.

– Як довго йтиме лист до Снігової Школи, що на Півночі? – запитала крихітка в головної листоноші Бабки Лускокрилої.

– Ого-о-о, – піднісши окуляри, захихотіла старенька, – далека адреса! Можливо, тиждень… Можливо, два…

– Так довго!? – розгубилася спершу Руся, але потім вирішила в жодному разі не засмучуватися, а наполегливо тренуватися.

Минуло декілька днів, і якось уранці біля тюльпанової чашечки спинилася хмаринкова карета – легка, білосніжна, немов зіткана з тоненького мережива.

– Чи тут проживає росинка Руся? – вийшов із карети незнайомець, схожий на казкового метелика.

Росинка саме наводила лад у своєму помешканні й від несподіванки аж завмерла з віником і ганчіркою в руках.

– Так, я тут, – визирнула з домівки Руся, поправила охайний очіпочок і зашарілася.

– Мене звати Сонцевик Крилатий, – граційно вклонився гість. – Вас, панянко, запрошують до Снігової Школи Танцю. Маю честь супроводжувати вас на хмаринку-карету до Півночі. Покваптеся, будь ласочка, на нас чекатимуть рівно о дев’ятій ранку. 

Замість того щоб бігати і стрибати від радості, Руся дивилася на чужинця, немов зачарована. Вона не вірила своєму щастю!

– Панночко, прошу, не баріться! – повторив іще раз Сонцевик Крилатий і поглянув на годинник. – Ви ж не хочете запізнитися на перше урочисте заняття?

– Так-так! – отямилася Руся і швиденько зібрала в дорогу крихітний вузлик – декілька пар черевичків, сукенки і, звісно, улюблене люстерко.

– Оце й уся твоя валіза? – прилетіла попрощатися бджілонька Кася. – Не сміши! Там же холодно! Зимно! Так не годиться! 

Бджілка гайнула до вулика і принесла Русі тепленьку ковдру, валянки, а на додачу – горнятко липового меду.

– Ось, тримай! – обійняла подругу Кася. – Закутаєшся, коли буде холодно. А медом почастуй учителів, нехай узимку прилітають до нас у гості.

Проводжали росинку до Школи Танцю всією вулицею. І плакали, і обіймалися, і давали обіцянки неодмінно писати листи й не забувати справжніх друзів. 

За декілька днів Руся опинилася перед кришталевою брамою Снігової Школи. Тут і справді було дуже холодно. Але як прекрасно! Все навколо вигравало самоцвітами, дихало свіжістю. Тут також було багато-багато квітів, але інших – холодних, прозорих, таких, які не в’януть. Руся наділа тепленькі валянці, загорнулася в ковдрочку й обережно прочинила двері Школи.

– О, які в нас гості! – люб’язно усміхнулася Метелиця Вітрюганівна, зустрічаючи нову ученицю. – Ласкаво просимо, красуне. Сподіваюся, тобі в нас сподобається.

Руся легенько вклонилася і стала в рядочок до сніжинок-танцівниць.

– Серденько, для навчання тобі потрібне особливе вбрання, – зауважила вчителька і торкнулася долонею Русиної голівки. І – диво – тієї ж миті на росинці засяяла білосніжна сукня, на ніжках з’явилися кришталеві черевички, а на голівці – крихітна діадемка. 

– Невже я стала балеринкою? – розглядаючи себе в люстерко, застрибала на радощах Руся. 

– Ні, золотце! – усміхнулася пані Метелиця. – Наразі ти лише маленька сніжинка-учениця, і попереду багато праці. Проте я переконана, ти неодмінно станеш талановитою балериною…

– А хіба талановитими не народжуються? – здивувалася Руся.

– Народжуються, – погодилася вчителька. – Тільки жодний талант не забезпечить успіху без терпіння і наполегливості.

Сніжинка розправила спинку і зробила свої перші па.

Усе літо, осінь і зиму Руся провела на Півночі. Щодня вона старанно тренувалася і незабаром справді стала найкращою ученицею. Її таночками захоплювалася вся Школа! А пані Метелиця пишалася ученицею і не відпускала від себе ні на мить. І від того сніжинка була дуже нещасною. Вона почувалася невільницею…

Якось після вистави Руся повернулася до своєї кімнати дуже засмучена. Її не тішили оплески й привітання. Сніжинка заплющила оченята і пригадала рідний дім, друзів, квіткові чашечки, теплі промені сонця…

«Як я хочу додому! – зітхнула крихітка. – Хто мене звідси визволить?»

Та одного ранку сталося диво. Пані Метелиця запросила Русю на весняний бал.

– Матінка Зима хоче позмагатися з Весною, – пояснила вчителька сніжинкам. – Хто, як не ми, втремо носа цій заквітчаній панянці?

– Звісно-звісно! – засяяла щаслива Руся й миттю зібралася в дорогу.

Вітрюган підхопив снігову карету-хмаринку і поніс за моря-океани прямісінько на Квіткову вулицю. Розгулялася пані Метелиця, розпорошила сніжинки на першоцвіти, затрусила доріжки, комашок налякала. Аж ось із-за хмари визирнули теплі сонячні промінчики. Залоскотали носа Метелиці, защипали очі… Снігова гостя розпчихалася, розкашлялася і щодуху помчала назад на Північний полюс.

– Русечко, доганяй! Запізнюємося! – гукала в поспіху пані Метелиця, збираючи на бігу учениць.

– Я залишуся, – несміливо мовила росинка. – Прощавайте, люба вчителько…

Пані Метелиця на хвильку спинилася і зітхнула. Їй так не хотілося залишати найкращу ученицю, але мудра вчителька все зрозуміла.

– Будь щасливою, зіронько, – усміхнулася наставниця і погладила Русю по голівці. – Завжди чекатиму в гості…

– Дякую, – прошепотіла сніжинка і розплакалася. Тієї ж миті її біленька сукня стала прозорою, як і раніше, а босі ніжки торкнулися перших зелених листочків.

– Русю! Русечко, невже це ти? – несподівано до росинки підлетіла бджілонька Кася. – Чи надовго?

– Мабуть, назавжди, – усміхнулася росинка і закружляла подругу у веселому таночку.

У повітрі запахло тюльпанами.

– Нарешті я вдома! – примружилася на сонечку Руся і всміхнулася. Уперше за багато-багато днів вона по-справжньому була щасливою. 

 

* * *

 

ХОРОБРЕ СЛОНЕНЯ

У далеких джунглях Африки жило собі маленьке слоненя на ім’я Хвостик. Одного літнього ранку воно шукало солодкі листочки і помітило на пальмі мавпочку, котра робила зарядку. Стрибунка сиділа так високо на гілочці, що слоненя здивувалося:

– Привіт, спортсменко! Ти не боїшся висоти?

– Що ти? – засміялася мавпочка. – Що вище, то веселіше! Коли виросту, неодмінно стану акробаткою!

– А хто такі акро-ба-ти? – закліпав оченятами Хвостик.

– Це сміливі і вправні артисти, які виступають у цирку, люди їм аплодують, дарують квіти, цукерки, а потім іще й у газетах про них пишуть!

– Ого! – замріявся слоник. – Це ж як чудово! А можна і мені стати акробатом?

– Не знаю, – почухала за вушком мавпочка і зістрибнула на землю. – А що ти вмієш робити? Зможеш, наприклад, прокататися на ліані чи перестрибнути з пальми на пальму?

– Це ж небезпечно! – злякалося слоненя. – Але мені б дуже хотілося…

– Тоді треба спробувати! – сплеснула в долоньки хвостата і миттю дістала з пальми міцну довжелезну ліану. – Чіпляйся хоботом!

Слоненя затупцяло на місці, трішки повагалося і, зрештою, міцно обхопило рослину.

– Летімо-о-о-о! – скомандувала мавпочка й аж запищала захоплено. – Охо-хо-о-о! Еге-ге-ей!

Стрибунка весело перелетіла на інше дерево й озирнулася: у широкому листі, між шкаралупками кокосів лежало слоненя і гірко плакало. Малюк поколовся об кущі, вдарився об пальму ніжкою, об гіллячки подряпав носика і, наче стиглий кокос, гепнувся на землю.

– Мабуть, не бути тобі акробатом, – розгубилася мавпочка. – Може, спробуєш стати кимось іншим?

Засмучений Хвостик опустив голівку і побрів стежкою далі. Коли це біля озера побачив маленького леопарда, котрий бігав і стрибав навколо водойми, хапаючи на льоту метеликів та бабок. слоник зупинився здивовано:

– Як тобі вдається бути таким спритним?

– Я щодня тренуюся! – задер носика леопард. – Хочу бути спортсменом і бігати швидше за всіх на світі!

– Летіти, наче вітер? – заплющивши очі, замріявся слоник.

– Саме так! Як стріла! Як блискавка!

– Я теж хочу бути спортсменом! – зізнався Хвостик.

– О-о-о! Доведеться довго тренуватися! – застеріг зубатий. – Спробуй спочатку тричі оббігти озеро.

 – Запросто! – залопотіло вушками слоненя і, набравши повні щічки повітря, рвонуло за блакитним метеликом. Малюк так захопився, що не помітив під ногами бананову шкірку. Хвостик послизнувся – і гуп! – знову повалився на землю.

– Поганий із тебе бігун, – засміявся леопард. – Зовсім нікудишній!

Хвостик засоромився, сховав мордочку за власними вушками і гірко заплакав. Не дивлячись, куди йде, він мало не наступив на стару черепаху, яка солодко дрімала після смачного обіду.

– Чого засмутився, серденько? – поцікавилася плазунка. – Тебе хтось образив?

– Я нездара! – схлипнув Хвостик. – Нічого не вмію! Ніким не стану!

– А хіба неодмінно треба бути кимось? – здивувалася черепаха. – Головне – завжди залишатися собою і робити те, що вмієш найкраще… Кожен має своє призначення на землі…

– Але яка з мене користь? – шморгнув носиком малюк.

 Раптом із-за дерев почулися галас і метушня.

– Рятуйте! Горимо! – кричав наляканий папуга. – Несіть воду! Агов! Швидше!

Червоні язики полум'я охопили маленьку галявину і нахабно пробиралися до великого лісу. Птахи, звірі й навіть крихітні комашки гасили пожежу, але сили були нерівними. Побачивши біду, Хвостик хутко набрав повен хобот води і помчав на допомогу. Сильний фонтан із довгого носика миттю загасив вогонь, і він зашипів, засичав й перетворився на сіреньку змійку диму.

Звірята обступили рятівника.

– Спасибі, Хвостику! – обійняла слоника мавпочка. – Ти врятував наш дім!

– Якби не ти, ми б усі загинули! – мовила черепаха. – Як добре, що в наших джунглях мешкає такий сміливий рятівник!

– Бути тобі пожежником, а не спортсменом! – підбадьорив леопардик, і всі звірята радісно заплескали лапками.

Відтоді Хвостик робить те, що йому вдається найкраще, – пильнує рідні джунглі, й друзі ним дуже пишаються.

 

* * *

 

ПРИГОДИ КОТИКА МИСИКА

Було у мами-кішки п’ятеро маленьких кошенят. Усі, як один, рябенькі, гарненькі, пухнасті. Кошенята слухалися неньку і ходили за нею, неначе хвостики. Лише один синочок – непосида Мисик – усе хотів робити по-своєму: гуляв, де бачив, їв, що заманеться, ховався від мами і часто бешкетував у дворі.

Якось мама-кішка повела діток на полювання. Мисик слухняно йшов слідом, коли – пурх – над головою пролетів метелик. Котик притис вушка і щодуху побіг за крилатим. Метелик перелітав із квіточки на квіточку, смакував солодкий нектар і все далі й далі вів за собою неслухняне кошеня. Незчувся Мисик, як опинився посеред густого лісу. Озирнувся довкола, а мами немає. Страшно стало. Сховався котик під кущем малини і жалібно занявчав.

– Чого галасуєш? – зістрибнула з ялини білочка. – На ось! Не плач! – і руденька простягнула малюкові запашну шишку.

– Я хочу додому! – ще сильніше заголосив Мисик. – Я хочу до мами!

– А де ж ти мешкаєш? – поцікавилась руденька. – Я ніколи не бачила тебе в лісі…

Кошеня на хвилину принишкло і замислилось. Воно не знало, де живе, бо ніколи не слухало маму, коли вона водила братиків на прогулянки, показувала місцевість, знайомила з друзями і застерігала від ворогів.

– Моя оселя затишна, тепла, пахне молоком і сіном, – дещо пригадавши, муркнув бешкетник.

– Хм… Тоді зрозуміло! – підскочила білочка. – Ходімо проведу! – і руда повела кошеня до нірки їжачка.

– Що це за льох? – настовбурчився Мисик, вигнувши спинку. – Це не мій дім! Тут пахне мохом, а не молоком! Тікаймо швидше! – прошипів малюк, відчуваючи небезпеку.

Кошеня сховалося за пеньком і знову жалібно занявчало.

– Та не засмучуйся! – заспокоювала білочка. – Щось придумаємо! Опиши, яка ще твоя оселя, окрім того, що молоком пахне?

– Велика! Дуже велика! Схожа на високий замок! Як гора! – широко розплющивши очі, пояснювало кошеня.

– Мабуть, барліг, – вирішила руденька і повела малого прибульця у гості до ведмедів. Білочка обережно постукала у дубові двері та покликала господарів. За хвилину з-під землі висунувся величезний чорний ніс, а за ним – здоровенна кудлата голова.

Мисик підняв хвіст і перелякано відступив назад.

– Здрастуй, ведмедику! – тим часом торохтіла білочка. – Ось цей… як його… ось він – заблукав. Може, знаєш, хто це?

– Кахи-кахи! – гучно відкашлявся здоровань. – Що за диво-звір? Уперше бачу такого страхопуда! Здається, він не з нашого лісу.

Мисик настовбурчився і дременув геть від страшного звіра.

– Не хвилюйся! – наздогнала білочка. – Ми неодмінно знайдемо твій дім! Має ж він десь бути!

Аж тут на високій березі білочка побачила сороку. Білобока пташка милувалася собою в люстерку, приміряючи нове намисто.

– Привіт, сусідко! – гукнула рудохвоста. – Поглянь-но сюди! Чи не знаєш часом, хто це і де його дім? Ти скрізь літаєш, усіх бачиш!

Сорока спустилася нижче і націлила гострий дзьоб прямісінько на Мисикового носа.

– Хе-хе! – взялася за боки пташка. – Та це ж кіт! Справжнісінький домашній кіт! А мешкає о-о-он за тим березовим гаєм! Виведи його швидше з лісу, доки ніч не настала, бо таку дрібноту ще миші з’їдять! 

Сорока захихотіла і полетіла собі геть, а білочка повела кошеня додому.

Увечері Мисик довго не міг заснути. Він ніжно тулився до мами і голосно муркотів.

«Яка тепленька у мене матуся… Найкраща у світі!», – радів малий непослух і вирішив відтоді ніколи не губитися.

 

* * *

 

СПРАВЖНІЙ ДРУГ

Яскравого літнього дня на дитячому майданчику біля озера гралося багато діток. Дівчатка з піску варили лялькам борщі та каші, хлопчики будували піщані замки і прокладали доріжки для паперових корабликів. Хтось гойдався на гойдалці, хтось вертівся на колесі, а хтось весело спускався з гірки і злітав прямісінько в гарячий пісок.

До маленького Святослава в гості приїхала бабуся і привезла в подарунок новенький кольоровий конструктор. Хлопчик схопив на радощах пакунок, подякував бабусі й поспішив до друзів на майданчик.

– Дивіться, що в мене є! – вигукнув щасливий малюк і витрусив з пакунка відразу всі детальки.

– Ого! Яка дивовижа! – обступили Святика хлопчики та дівчатка, бо кожному хотілося погратися новою іграшкою.

– Можна я побудую корабель? – першим наважився Данилко. – А ти візьми мій тракторець!

– Наступним буду я! – пробрався крізь натовп сміливий Іванко. – Натомість бери ось мого літачка!

– Поглянь, які в мене чудові бульбашки! – підійшла до Святика Катруся. – Якщо дозволиш погратися конструктором, можеш пускати мильні бульбашки. Згода?

– Ні, дякую! – сказав чемний Святик. – Не треба мінятися! Краще граймося всі разом, думаю, детальок вистачить на всіх.

– Ура-а-а! Чудово! – застрибали на радощах друзі й усілися на пісочок тісненьким колом.

Несподівано до гурту підійшов незнайомий хлопчик. Вони з мамою і татком нещодавно переїхали до нового будинку, тож у маленького Юрасика ще зовсім не було друзів.

– Привіт! Мене звати Юрко. Можна і мені з вами погратися? – несміливо запитав хлопчик, перебираючи в долоньках грабельки і лопатку. 

– А чим ти можеш поділитися? – оглянула сусіда Катруся.

– У нього лише ці граблі й лопата! – засміявся руденький Романко.

– Пхе, як не цікаво! – скривилася Катруся, немов лимон скуштувала.

– Але я… я… я можу бути справжнім другом! – похнюпився Юрасик і вже хотів іти додому, коли Святик мовив:

– Досить кепкувати! Мама казала, це негарно! Ходи до нас, допоможеш будувати чарівне королівство!

Щасливий Юрасик присів біля гурту, і невдовзі на майданчику знову закипіла робота. Та ось несподівано зірвався сильний вітер, небо потемніло, нахмурилося і загуркотіло. Не встигли діти й оком змигнути, як важкі холодні краплини густо посипалися їм на голівки та спини.

– Швидше у домівки! – скомандував Костик, і дітки, похапавши свої іграшки, чимдуж полопотіли додому. Святославчик залишився на майданчику зовсім сам. Він шукав і збирав у торбинку детальки конструктора, а великі краплини дощу котилися йому по щічках, голівці, стікали за комірець і неприємно морозили спинку.

– Тримай торбинку! Я допоможу! – озвався хтось позаду. Святик озирнувся і побачив нового друга – Юрасика, який тримав повну пригорщу кольорових елементів і кумедно кліпав мокрими віями.

– А ти чому не тікаєш додому? – здивувався Святик. – Не боїшся промокнути?

– Я вже промок! – засміявся хлопчик. – Друзів не залишають! Удвох мокнути веселіше і гроза не така страшна!

За хвилину хлопчики зібрали іграшки і разом побігли до Святика в гості. Мама дала хлопцям сухий одяг, розтерла спини рушником і напоїла гарячим малиновим чаєм.

А потім двоє друзів іще довго гралися разом у будинку, їли хрумке печиво, дивилися мультики і розповідали один одному веселі історії.

 

* * *

 

МИХАЙЛИКОВІ ХИТРОЩІ

Маленький Михась, якому ось-ось мало виповнитися п’ять років, ріс веселим і допитливим хлопчиком. Як усі малюки його віку, він любив гасати на самокаті, збирати в кишеньку камінчики, фантики, гаєчки, різні брязкальця, а потім по сто разів перебирати вдома дорогоцінні скарби у великій коробці з-під фірмових кросівок. А ще Михайлик любив лазити по деревах, не минав жодної калюжі, зазирав до кожнісінької годівнички і ловив під кущами різних жучків. І все б нічого, якби після прогулянки хлопчик не забував мити руки! Михайлик не боявся ні бактерій, ні мікробів, бо ніколи їх не бачив, і часто сперечався з мамою, що його долоньки абсолютно чисті!

Якось, повернувшись додому радісний і розпашілий з дитячого майданчика, хлопчик усівся за стіл і схопив із тарілки свіженького рум’яного пирога. Випічка була такою запашною, що малюк від насолоди аж очі заплющив.

– Куди? Стривай! – скрикнула ненька. – Поглянь на свій одяг! А руки! Руки! Лишенько! Бігом до вмивальника!

– Мої руки зовсім не брудні! – насупився хлопчик, неохоче поклавши пиріг на тарілку. – Навіщо їх мити? 

– Там сила-силенна страшних мікробів! – переконувала мама. – Хто не любить води й мила, той рано чи пізно занедужає!

Михайлик неохоче поплентався у ванну кімнату, але вирішив маму обдурити! Він відкрив кран, послухав, як дзюркоче водичка, тихенько похихикав, що таке утнув, підморгнув собі в дзеркалі і повернувся до столу.

– Все! Чисті! – всміхнувся хлопчик, повертів руками навсібіч і знову взяв пиріг.

– Молодчина! – раділа ненька. – Тепер усі мікроби повтікали за тридев’ять земель! Смачного, сину!

А тим часом на кожному пальчику Михайлика сиділи зелені й коричневі, кудлаті й волохаті чоловічки-мікроби, вони потирали свої брудні крихітні долоньки, шкірили гострі зубки і раділи, що цього разу хлопчик вигадав таку дивовижну побрехеньку! На жаль, усього того малий бешкетник не чув і не бачив. Смачно пообідавши, він чмокнув неньку у щоку і знову гайнув на вулицю до веселого гурту. 

Та вже ввечері у Михайлика-хитруна розболівся живіт. Малюк скрутився бубликом, приліг на ліжко й укутався теплою ковдрою. Надворі стояла неймовірна літня спека, а хлопчика морозило й лихоманило, йому було дуже зле. А ще Михайликові було неймовірно соромно! Він боявся зізнатися мамі, як ганебно вчинив, обдуривши її. 

– Що сталося, синку? – захвилювалася ненька, зайшовши до кімнати хлопчика побажати доброї ночі.

– Я нездужаю! – розплакався малюк, обійнявши маму. – Пробач мені, рідна! Я вчинив дуже-дуже погано! Я не мив руки! Не мив! Я обдурив тебе!

– Тихіше, мій зайчику, тихіше! Усе буде добре! Ось ми зараз покажемо цим мікробам!

Ненька викликала «швидку допомогу», а тим часом заварила малюкові цілющий чай із ромашки, м’яти та чебрецю. Лікарі зробили Михайликові, щоправда, декілька болючих уколів, мама напоїла запашним квітковим чаєм, і змучений хлопчик зрештою заснув. Усю ніч він марив і плакав уві сні, йому снилися страшні й небезпечні мікроби, які нахабно пхалися до ротика, заповзали в носик і вуха, щипали за животик і спинку, клацали гострими зубами й надувалися, немов повітряні кульки. Хлопчик боровся, сварився, змагався з нахабними ворогами і зрештою переміг!

Рано-вранці Михайлик прокинувся дуже кволим, але хвороба відступила. Животик уже не болів, лихоманка минула і хлопчикові захотілося поснідати. Він потупцяв до мами у кухню, сів за стіл і вже хотів брати ложку до рук. Аж раптом згадав про мікроби! Малюк побіг у ванну кімнату, схопив запашний шматочок мила, понюхав його, а потім довго намилював пальчики та долоньки під водичкою.

Відтоді Михайлик ніколи не забуває мити руки, адже знає, що мікроби й бактерії таки існують! Понад усе на світі вони бояться мила і води. А ще – слухняних і розумних діток.

 

* * *

 

КИТЕНЯ-ПРИБИРАЛЬНИК

У глибоких хвилях океану народилося маленьке китеня. Тато й мама назвали його Синім Ключиком. Малюк ріс дуже допитливим і вже з перших днів намагався скрізь устигати і всього вчитися. Він гойдався на прозорих хвильках, весело пускав фонтанчики, шукав у мушлях чарівні перлини. 

Поза тим, Китеня мріяло зробити для рідного океану щось дивовижне. Таке, щоб усі аж сплеснули: «От який розумник! Який молодець!».

Та поки китеняті нічого не вдавалося. Куди б не поплив Синій Ключик, усюди за ним поспішали клопоти і неприємності. Тож не дивно, що мама й тато часто малюка сварили, а друзі час од часу кепкували з нього. 

– Ніщо мені не вдається, – горював маленький пустун. – Он зіронька гарно співає, морський коник чудово танцює, восьминіжок фокуси показує… А я? Я – справжній невдаха! Геть нічого не вмію! 

Якось, повертаючись додому, китеня так замислилося, що не помітило великої сітки й заплуталося у міцних мотузках. Воно щосили борсалося, вертілося й крутилося, намагалося розірвати пастку, однак його плавники і хвостик були ще зовсім крихітні, тож малюк безсило опустився на дно.

– Допоможіть! – пропищало китеня в останній надії і заплакало.

Раптом Синій Ключик почув, як неподалік щось стукає і торохтить. Малюк намагався роздивитися крізь пастку. То працював старенький краб. Він згрібав на купку сміття і вантажив його на велетенський візок-мушлю. Чомусь раніше китеня зовсім не помічало порожніх пляшок, целофанових пакетиків, поламаних іграшок і навіть битого посуду! А тепер, заплутавшись у сітці, Синій Ключик із жахом усвідомив, наскільки брудний і занедбаний його рідний дім! 

– Дідусю! Агов, дідусю! – щосили запищало китеня, здогадавшись, що старенький, певно, недочуває. – Благаю, рятуйте-е-е!

Краб на хвильку зупинився і, озирнувшись, помітив налякане маля. Охкаючи та кульгаючи, підповз до Синього Ключика і врешті розрізав сітку гострими клешнями. 

– Виходь, бідолахо! – закректав дідусь-краб. – Та наступного разу будь обережнішим. Бачиш, на що перетворився наш океан?

– Дякую, дідусю! – вигулькнуло з пастки щасливе китеня. – А навіщо ви збираєте цей непотріб? Це ж не ви його накидали… Нехай би збирали ті, хто насмітив! 

– Ні, малюче, – скрушно похитав головою краб. – Таких не знайдеться… Той, хто насмітив, ніколи не прибиратиме. Він не чує, як плаче океан. Він не любить своєї планети…

– І ви все життя працюєте прибиральником? – здивувалося китеня. – Це ж так…

– Нецікаво? – засміявся старенький, помітивши в очах малого розгубленість. – Взагалі-то я ювелір, – зізнався клешнявий. – І батько мій був ювеліром, і дідусь, і прадідусь… Ех, скільки прикрас мені вдалося змайструвати за життя! Не злічити! Але ким би ти не був, дбати про рідну планету зобов’язаний завжди! Хто, як не ти? Коли, як не зараз?

Синій Ключик трішки повагався, а потім скрутив із водоростей віничок, знайшов совочок-мушлю і заходився допомагати крабові. 

– Мамо, знаєш, ким я стану, коли виросту? – зізналося неньці перед сном китеня. – Великим прибиральником! А у вільний час майструватиму прикраси із перлин. Я хочу, щоб наш океан завжди був чистим. А ти – красивою…

– Мій маленький розумнику, – поцілувала Хвостика мама. – Мій хоробрий молодче!

Тієї ночі китеняті снився рідний дім – чистий, кольоровий, радісний…

 

* * *

 

ЧОМУ МУХОМОР ЧЕРВОНИЙ

У старому лісі між дубами і берізками росло чимало різних грибочків: опеньки, лисички, маслюки та печериці... Грибочки були гарними друзями і жили в мирі та злагоді.

Аж ось одного ранку біля старого трухлявого пенька з’явився величезний гриб-незнайомець. Він гордовито озирнувся довкола, струсив із себе крапельки роси, розсунув ніжкою пожовкле листя, а потім насупився і сховав носа під широким блідим капелюхом.

– Хто це? Хто це? – зашепотіли допитливі лисички.

– Погляньте, чужинець! – перегукнулися крихітні опеньки. – І як він тут опинився?

– А великий який! – піднялися навшпиньки товстенькі печериці. – Може, білочка загубила ненароком?

– Агов, сусіде! – першим наважився боровик. – Як тебе звати? Нумо знайомитися!

Чужинець підняв капелюха і гордовито глянув на грибочки. Сусіди здалися йому дрібними і тоненькими, тож пихатий здоровань вирішив покепкувати:

– Величайте мене мухомором! – узявся в боки гриб. – Віднині буду вашим королем!

– Ого! Це з якого дива? – засміялися веселі сироїжки. – Головний у нас білий гриб, бо найгарніший і найсмачніший. Так повелося з прадавніх часів. 

– А віднині буде по-іншому! – гримнув мухомор і тупнув ніжкою. – Оскільки я найвищий, отже – головний. Посуньтеся, будь ласка, бо біля мене вас ніхто не помітить.

– Це ми ще побачимо! – образилися крихітні опеньки. – Щороку нас збирають і звірята, і люди, бо хоч ми невеличкі, проте дуже смачні!

– Так-так, – погодилися руденькі лисички, – і смачні, і корисні! Краще подружімося! У нашому лісі всі живуть у мирі та злагоді. Навіщо ворогувати?

– Тихіше, дрібното! – буркнув здоровань, поправляючи біленький фартушок. – Он, здається, хтось іде! Зараз мене першого заберуть до кошика!

Грибочки виструнчилися, миттю струсили жовте листячко з капелюшків, бо ніхто не хотів залишитися в лісі на зиму.

– Мамо, тату, погляньте, які гарненькі опеньки я знайшов! – закричав хлопчик у червоній курточці й нахилився до знахідки.

– Ого, а тут ціла родина лисичок! – заплескала в долоні дівчинка у рожевих чобітках. – Ох, які гарнюльки!

Мухомор, чуючи розмову людей, аж поморщився від злості. Його шапочка стала рум’яною, а брівки сердито насупилися.

– Не беріть їх до кошика! Озирніться! Я найкращий! Я король! – репетував пихатий гриб, але ніхто не чув його голосу. Нарешті до яскравого велетня нахилився вусатий чоловік. Він уважно роздивився мухомора, а потім усміхнувся і покликав діток:

– Михайлику, Марійко, ходіть-но сюди! Погляньте, кого я знайшов!

– Який красень! – присіла біля рум’яної шапочки дівчинка. – Мабуть, це король грибів! Можна я візьму його собі?

– Цей грибок і справді гарний! – погодився тато. – Але не все те золото, що блищить. Мухомори дуже небезпечні. Від цього красеня лише біди чекай! Ходімо краще пошукаємо сироїжки…

Діти весело побігли лісом, а мухомор залишився на галявині зовсім самотній. Від образи гриб почервонів, наче мак, а від заздрощів поморщився, як дідусь. Він і досі сердиться на весь світ, майорить перед очима червоною шапочкою, проте ніхто його не запрошує до кошика, знаючи, який він отруйний.

 

* * *

 

ЯК ЛІТЕРИ ПОСВАРИЛИСЯ

Було у мами Абетки аж тридцять дві донечки – літери-сестрички. А найменший – синочок на ім’я М’який Знак. Родина була великою і дружною, кожен своє місце знав, з радістю та охотою брався до своєї роботи. Літери будували слова та речення, і кожна з буквочок вважала себе дуже важливою і потрібною. Зрештою, так і було.

Та якось сестрички посварилися.

– Це несправедливо! – насупилася літера О, сідаючи біля товстенької Ф. – Я працюю більше за інших! Погляньте лишень, скільки слів починається з мене: «огірок», «оберіг», «овечка», «обіцянка», «огорожа», «одяг», «ожина»… А вигуки щомиті: «Ой, лишенько!», «Ого!», «Овва!», «Оце так!»… Немає мені спокою ні на мить!

– Помиляєшся, сестричко! – обережно зауважила літера А. – Перша, найстарша і головніша я, тож і роботи маю найбільше. Проте не скаржуся… Хіба добре байдики бити?

– А чого це ти головна? – скрутила губки бантиком сварлива О. – Що найстарша – то так, але ми всі однакові для матусі Абетки.

– Не сваріться, сестрички, – підстрибнув на одній ніжці крихітка М’який Знак. – Ми справді всі однакові: розумні, працьовиті, дотепні… Якщо розбіжимося, у словах почнеться справжня плутанина! 

– Охо-хо-хо! Тримайте мене! – схопившись за боки, засміялася літера Ф. – Хто озвався! Може, ми й працьовиті, братику, а ось ти і сестричка И – справжні нероби. Хіба є слова, які починаються на Ь чи И? Немає! Вашої відсутності ніхто й не помітив би!

Крихітка М’який Знак, який і справді скрізь та завжди ховався за спинами літер-сестричок, роблячи їх м’якішими й ніжнішими, уперше в житті образився! Йому стало дуже прикро і боляче, тож малюк сховався під пеньочком і гірко захлипав.

– Які ви злюки! – заступилася за братика скромна і справедлива літера И. – М’який Знак робить нас добрішими, а світ – гарнішим. Негайно просіть вибачення!

– Іще чого! – задерла носика літера Я. – Поплаче, посердиться і повернеться!

Літера И взяла братика за ручку і повела до тітоньки Арифметики.

– Можна ми у вас трішки погостюємо? – несміливо запитали И та Ь у мудрої родички.

– Можна! Можна! – радіючи гостям, застрибали навколо щасливі цифри, а строга тітонька привітно усміхнулася.

Тим часом у родині Абетки почався справжній переполох. Роботи у літер побільшало, вони сердито стрибали з одного місця на інше, але слова виходили смішні та недолугі. А деякі узагалі зникли!

– Хіба є така тварина – «кет»? – насупився дідусь Апостроф, повагом гуляючи подвір’ям Абетки. – Тут точно має бути інша літера! Агов, голосні! Шикуйтеся рядочком, будь ласка!

Налякані А, О, У, Е та І, ховаючись одна за одну, підійшли до суворого дідуся.

– Це хто? – показавши паличкою на велетенську тварину, прижмурився Апостроф.

– Кіт! – заявила смілива літера А.

– Ні-ні! Кот! – сховалася за сестричку полохлива літера І.

– А може, кут або кат? – пирснув сміхом Апостроф, а присоромлені літери схилили голівки.

Тим часом між завзятими К та Ф точилася інша суперечка. До них долучилися близнючки Д та Т і також нахмурили свої гарненькі личка. Вони вертілися та стрибали на всі боки, проте «кінь», «сіль», «тінь», «пень», «день», «палець», «заєць» звучали смішно й неправильно: «кін», «сіл», «тін», «пен», «ден», «палец», «заєц». Зрештою, літери потомилися і зовсім розгубилися. Всі вони стали твердими і строгими, слова зазвучали дзвінко і суворо.

– Це через тебе у нашій домівці такий безлад! – насупилася літера К, зиркнувши на красунечку Ф. – Ти образила братика Ь!

– Не лише я! – захищалася Ф. – Ви теж поводилися негідно!

– Годі вам, щебетухи! – гримнув старенький Апостроф. – Війною миру не здобути! Ходімо разом пошукаємо И та Ь. Час миритися, а не сваритися!

– Ми тут, дідусю! – нагодився М’який Знак. Він був іще дитиною, а малюки, як відомо, не вміють довго сердитися. – Я не ображаюся, адже це – моя родина! Правда ж, сестрички? – і Ь притулився до Н, а потім до Ц та Л, і літери знову зазвучали лагідно та ніжно.

– Ось так уже значно краще! – усміхнувся у вуса Апостроф і підморгнув щасливій матінці Абетці.

Відтоді літери ніколи не сваряться. Вони живуть дружно, дивуючи світ ніжними і лагідними звуками. 

 

* * *

 

КАЛИНОВЕ СЕРДЕНЬКО

Колись давно всі птахи світу мешкали в райському саду. Веселим щебетанням вони славили Бога, красою і добром наповнювали небо. І ось одного дня вирішив Господь відправити птахів на землю, аби навчили вони людей молитися, славити життя й радіти кожному світанку.

Покликав Небесний Отець пернатих і запитав, про які таланти кожен мріє, який дарунок хоче понести до людей.

– Мрію жити там, де завжди сонячно і тепло, – застрибав на гілочці барвистий папуга. – Де багато солодких фруктів, де білі піски і прозорі води! Подаруй мені, Боже, шматочок раю на землі!

– Гаразд, – усміхнувся Творець і простягнув красунчику гілочку пальми. – Лети на сонячні острови, неси людям радість і довголіття.

– А я люблю степи, волю, широку далечінь і простір синього неба! – розправив крила гордий орел.

– Тоді вирушай туди, де знайдеш свободу і щастя, – погодився Бог і дарував могутньому птахові маленький паросток кактуса.

– А я хотів би нести надію на крилах, – озвався білий журавель.

– А я – мир і добрі новини, – заворкотав голуб.

– Нехай буде по-вашому, – благословив пернатих Творець і послав їх на землю з гілочками сакури та оливи. Увесь день Господь спускав на землю паростки дерев, а увечері присів на хмару відпочити. І раптом на плече Творцеві сіла маленька сіра пташечка й тихенько защебетала.

– Де це ти був, соловейку? – здивувався Господь. – Я все роздав іншим птахам! Чим же тебе потішити?

– Господи, – несміливо звернувся той, – я зовсім невеличкий, не маю ні сильних крил, ні гострого зору. Подаруй мені гарний голос, нехай моя пісня звеселяє людей і наповнює їх вірою та любов'ю.

– Яке добре в тебе серденько! – здивувався Господь. – Неси його до людей, і та земля, де звучатиме твоя пісня, матиме красу й силу і буде благословенною.

Господь на мить задумався, а потім простягнув соловейкові гілочку червоних кетягів.

– Що це за ягоди? – здивувався пернатий. – Вони дивовижні!

– Це калина, – усміхнувся Творець. – Її плоди – незвичайні. Це ягоди любові й краси, хоча гіркі, як людський смуток, та цілющі, як Божа ласка. Хто посіє їх у своєму краю, не мине випробувань, але матиме небесну винагороду.

Узяв соловейко калинову китичку, подякував Богові і полетів над світом у пошуках рідної землі. Летів соловейко день, летів другий, коли бачить: розкинувся в синьому морі квітучий острів. Жили там веселі та щасливі люди.

«Як тут гарно, – замріявся крилатий. – Може, це і є моя земля?»

Птах спустився до людей і радісно вигукнув:

– Я приніс вам Божий дарунок – ягоди краси та любові! Візьміть їх собі, і ваша країна буде непереможною!

– Навіщо вони? – здивувалися люди. – Маємо усе для щастя: багатство, силу, таланти… А любов – то вигадки! Шукай собі інший край!

Зажурився соловейко і помандрував далі.

Наступного дня сіренький птах дістався іншої держави. Побачив на майдані гарно вбраних людей, спустився до гурту і почав благати:

– Прийміть мене у своєму краю! Я несу любов із небес! Піснею звеселятиму ваше серце…

– Піснею? – засміялися люди. – Кому вона потрібна? Маємо гроші, молодість, здоров'я… Хіба цього мало?! А піснею ситий не будеш!

Образився соловейко і полетів далі.

Спинився мандрівник біля самого Чорного моря, сів перепочити біля кринички і побачив дівчинку – гарну, мов квіточка. Красуня набирала воду і тихо співала журливу пісню.

– Дівчинко, як зветься твоя Батьківщина? – несміливо запитав соловейко. – Чи гарні люди тут живуть?

– Ми українці, – усміхнулася незнайомка. – Народ мій гостинний і щедрий, але дуже нещасливий. Вороги паплюжать нашу землю, зрадники кривдять красу мого краю, і немає у нас сили боротися з лихом! Певно, Господь покинув нас і забув навіки.

– Неправда! – схопився соловейко. – Не кажи так! Господь послав для вас чудесні дари. А в мене є голос. Коли приймете до себе, піснею прославиться цей край на весь світ.

– Ласкаво просимо, – вклонилася дівчинка. – Нехай хоч пісня звеселяє людей і повертає віру в гаряче серце…

Розніс соловейко червоні ягоди по всій Україні, посіяв маленькі серденька в багату землю, і виросли з них дивовижні кущі! Забіліла віночками калина й навіки приросла до гостинного краю.

А восени дозріли ягоди, червоні, як намисто. Швидко дізналися люди про їхню цілющу силу. З'їсть, бувало, дівчина ягідку – і стає вродливою, мов квіточка. Скуштує червоних плодів парубок – і наповнюється силою та здоров’ям. Непереможними стали українці! Дивується світ: звідки черпає життя цей співочий народ. І не знає ніхто. Лише Бог у райському саду. І маленький соловейко, що тьохкає на калині.

 

* * *

 

ЧИМ ПАХНЕ ЗИМА

З високого старезного дуба зірвався останній сухий листочок. Він довго кружляв у повітрі, тріпотів на вітрі жовтою долонькою і зрештою, немов старенький дідусь, легенько опустився на пеньок. Маленьке ведмежа уважно спостерігало за листочком крізь шибку. Йому здалося, це останній привіт від осені. І малюкові захотілося принести його до кімнати та зберегти. 

Доки мама клопоталася в кухні, ведмедик нишком пробрався до дверей і непомітно вислизнув на вулицю. Щось легесеньке й холодне всілося бурому на ніс, малюк стрепенувся і пчихнув.

– Бррррр, як холодно! – потер лапки клишоногий, обережно підняв листочок і понюхав. – Хм, як дивно пахне! Зовсім не так, як сонячна осінь...

– А що тут дивного? – озвалася з ялини стара ворона. – Сьогодні останній день листопада, і це означає, що зима вже на порозі. Горобини в лісі багато, отже, і снігу намете чимало...

– Зима... Сніг... Що воно за диво? Чим воно пахне? – не міг збагнути малюк, який звик усе нюхати і куштувати. А про зиму ведмедик чув лише від мами й бачив на малюнках у книжках.

– Як на мене, зовсім нічим! – набундючилася птаха. – Ні смаку, ні запаху в зими немає. Холодно та й усе.

– Не слухай її! Неправда! – вибігла з нірки маленька мишка. – Кожна пора року має свій запах. Мені зима пахне ялинкою і стиглими шишками...

– А мені – корою дерев і смачненьким сіном, – з-під куща озвався зайчик.

– Зима пахне горобиною, засніженими яблуками, стиглою шипшиною! – пропищала синичка, хизуючись жовтою грудкою. – А ще зима пахне святом! Імбирним печивом, мандариновими шкірочками, кутею з маком та горішками...

– Зима пахне морозом... – вистромивши гостренького носика, озвалося з нірки руде лисеня.

– Хе! – пхикнула ворона. – А хіба мороз пахне?!

– Пахне! – запевнила білочка, котра саме тягла в хатинку велику ялинову шишку. – Мороз пахне свіжістю, сосною і трішечки димом, коли в будинках тріщать березові полінця.

– Як дивовижно пахне зима! – слухаючи друзів, подумав ведмедик і потупцяв до рідного барлогу. На порозі домівки малюк спинився, заплющив очі й принюхався. У барлозі пахло печивом, медом, мохом, осіннім листям і гарячим малиновим чаєм. А ще пахло мамою, яка, закутавшись у теплу ковдру, грілася біля грубки і в'язала ведмежаті новенькі шкарпетки.

– Мамо, а який тобі аромат нагадує зиму? – присівши біля неньки, запитав кудлатий малюк. – Он друзі кажуть, вона пахне шишками, горішками, плодами, дровами і навіть морозом та димом...

– Зима пахне рідним домом, – ніжно обійнявши синочка, мовила мама-ведмедиця. – Цей запах чарівний, бо для кожного особливий. Зима пахне затишком і теплом...

– Як моя новенька ковдра? – примружилося ведмежатко.

– Так. Як твої казкові сни, як улюблені смаколики чи як святковий пиріг із малинкою... Зима пахне дивом і щастям, яке одного разу приходить у дім і залишається жити в ньому назавжди. 

 

* * *

 

ЧЕРЕВИЧКИ ДЛЯ ЛИСИЧКИ

Якось зимового ранку зайчик Русик біг лісом у гості до їжачка Колюсика. Коли бачить: на пеньку стоять чорненькі черевички. Здивувався вухань, зупинився, прислухався – нікого немає. Підстрибнув ближче до пенька, уважно роздивився знахідку і став міркувати: хто б це міг загубити взуття? Блискучі, тепленькі, зручні черевички чудово пасуватимуть до хутра кожної лісової модниці. Аж ось із ялинки спустилася білочка Мася.

– Привіт, друже! А що це в тебе таке? – завертілася навколо пенька пухнаста подружка.

– Хтось черевички загубив, – пояснив зайчик. – Як гадаєш, кому вони пасуватимуть?

– Мені, звичайно! – аж підскочила руденька. – Взимку лапки мерзнуть. Як бігаю по снігу, пальчики аж печуть! Можна я заберу черевички собі?

– Іще чого! – звідкіля й узялася лисичка Дуся. – Це взуття пасуватиме моїм лапкам. Я багато полюю, ходжу болотами, очеретами… Черевички для мене – справжній новорічний подарунок.

– Стривайте! – почувши суперечку, вибігла з нірки ласочка Соля. – Зайчик знайшов взуття неподалік моєї нірки, отже, це мій подарунок. 

– Ха-ха! Ну, й хитруля! – засміялася білочка. – Не вигадуй, дорогенька! Листівки біля презенту не було! А хто перший нагодився, той і взутим залишився!

Лісові модниці ще б довго сперечалися, та ось до гурту підійшов мудрий ведмедик – Ласунчик. 

– Ну-ну, не сваріться, панянки! – розважливо мовив клишоногий. – Влаштуймо чесні перегони. Так буде справедливо. Котра з вас першою добіжить о-о-он до того озерця і повернеться назад, тій дістануться черевички.

Розгніваним модницям дуже не хотілося залишати черевички, а ще більше не хотілося брати участь у змаганні на такому морозі, проте іншого вибору не було. Не гаючи ні хвилини, білочка Мася та ласочка Соля щосили помчали по перемогу. А хитра лисичка Дуся відбігла декілька кроків і сховалася за тереном. Руденька натерла лапки мокрим снігом, хвостика викачала у піску, ще й на вушка начепила кілька сухих листочків. Брудна і захекана за кілька хвилин лисичка повернулася до пенька. І доки ведмедик та зайчик здивовано перезиралися, Дуся швиденько взулася і гайнула в нових черевичках додому. У них вона і досі ходить та, задерши хитрого носика, хизується перед лісовими модницями.

 

* * *

 

ЧОМУ ВЕДМЕДИК СМОКЧЕ ЛАПУ

У густому дрімучому лісі під корінням старого дуба жив собі ведмедик Тоша. Понад усе на світі малюк любив куховарити. Тому в його комірчині було повнісінько всілякої смакоти: і баночки з варенням, і горщики з медом, і горішки у мішечках, і грибочки на в’язочках. Часто у ведмедика бували гості. То білочка Тася принесе новини, то зайчик Бося зайде пограти у шахи, то їжачок Колюсик прикотиться похизуватися новою знахідкою. Звірята дуже любили Тошу, бо ведмедик був гостинним і щедрим, кожного мав чим почастувати – запашним і смачненьким.

Якось до лісу завітала зима. Холодна гостя прийшла так швидко і раптово, що звірята не встигли приготуватися як слід.

– Ой, лишенько! – сплеснула лапками білочка Тася. – Ви тільки погляньте: скільки снігу намело! Де ж тепер горішки шукати? Як шишки дістати з-під заметів?

– Апчхи! Фррр! Фух! – озвався з-під берези їжачок Колюсик. – Оце так! А бабак Хомка казав, що зима не скоро! Ось тобі й маєш – «не скоро»! Навіть ліжко на зиму не встиг перестелити! Що ж це коїться?

– Еге ж! Дива та й годі! Вчора була осінь золота, а сьогодні хурделиця лютує! А мама мені ще нову шубку не дошила, – розтираючи холодні вушка, похнюпився зайчик Бося.

– Подумаєш, шубка! Що ми їстимемо? У моїй комірчині запасів зовсім мало, – зажурилася білочка Тася.

– І я не встигла підготуватися до зими, – пропищала мишка Феня.

– Я цьогоріч навіть грибочків не насушила! – підійшла до гурту лисичка Дуся. – Непереливки нам буде – зима гряде холодна і голодна!

– Не хвилюйтеся, друзі! – почувши нарікання звірят, вийшов із барлогу ведмедик Тоша. – Маю в барлозі стільки запасів – до весни вистачить! Заходьте на чай із пирогами!

Скільки щастя було у звірят! До пізнього вечора вони їли, розмовляли, гралися та все дякували ведмедикові за смачну вечерю і гостинність. А коли настав час проводжати друзів додому, Тоша вирішив кожному зробити подарунок і розклав у торбинки добрі гостинці: білочці Тасі – горішки, їжачкові Колюсику – сушені яблука, груші та сливи, лисичці Дусі – повний мішечок грибів, зайчикові Босі – моркву та капусту, мишці Фені – смачне насіння і відерце житнього борошна. Радісні та щасливі розійшлися гості домівками. А ведмедик повернувся до барлогу і побачив, що залишилася йому лише маленька мисочка меду, яка стояла на столі біля порожнього посуду. Умочив Тоша лапку в солодке диво і потупцяв до м’якого ліжечка.

Спить ведмедик усю довгу зиму, смокче солодку лапу, і сниться йому тепле літо та щасливі друзі на квітучій галявині в рідному лісі.

 

* * *

 

НОВЕНЬКІ САНЧАТА

– Прокидайся, пухнастику! Годі спати! Сьогодні такий особливий день! Тобі виповнюється п’ять рочків! – лагідно будила синочка Рудика мама-лисичка.

– Справді? – закліпало сонними оченятами лисеня. – Я вже такий дорослий?

– Авжеж, – усміхнулася ненька. – Справжній розумник! Ми з татом хочемо тебе привітати!

– Поглянь, який подарунок чекає на тебе за дверима! – загадково підморгнув тато.

Рудик зістрибнув із ліжечка й босоніж вискочив у холодний коридор.

– Застудишся! – схопилася ненька. – Взуй капці! Надінь светрик!

Проте малий непосида від щастя вже танцював на задніх лапках! Ще б пак! На долівці під стіною стояли новенькі кольорові санчата! Та це ж мрія! Легенькі, блискучі, вони так і кликали, аби швидше вистрибнути надвір і проїхатися з високої гірки.

– Дякую вам, рідненькі! Про такий подарунок я мріяв усе життя!

Лисеня швиденько поснідало, гарно вдягнулося і чимдуж помчало до друзів на засніжену галявину. Тут уже вирували веселощі та розваги. Зайченята грали у сніжки. Вовченята ганяли шайбу, мишенята веселилися на ковзанці, білочки ліпили величезного сніговика, а двоє бобренят будували снігову вежу.

Рудик підійшов до гурту, виставив наперед саночки і гордовито задер догори чорненького носика.

– Яка краса! – першою підбігла до лисеняти білочка Зося. – Можна посидіти?

– Не чіпай! – скривилося лисеня. – Це мої саночки! А що, як поламаєш?

– Я обережно! Будь ласочка! – просилася рудохвоста.

– Ні! – тупнув чобітком Рудик. – Можна лише подивитися!

– Який ти жаднюга! – образилася білочка. – Так негарно! Ми ж друзі!

– Авжеж, мама казала, треба ділитися! – підійшов до іменинника вовчик Сірко. – До речі, зі святом тебе! Ходімо гуртом покатаємося з гірки!

– Не хочу! – насупився Рудик. – Ви поламаєте мої саночки! Буду гратися сам!

– Що ж, як хочеш, – розвів лапками Сірко. – Тоді бувай! – і звірята веселою зграйкою побігли веселитися далі. А лисенятко залишилося зовсім саме. Аби не сумувати, малюк декілька разів з’їхав із гірки, спробував зліпити сніговика й навіть потанцював біля пухнастої ялинки. Проте йому було зовсім не весело. Здалеку долинали радісні вигуки друзів, які летіли з невеличкого схилу хто на чому: на лапках, на хвостику, на сухій гілці і навіть на старенькому кориті. Вони не мали таких гарних саночок, як у Рудика, проте разом їм було цікаво і радісно. Після гірки звірята дружно побігли до зайчика в гості пити духмяний липовий чай біля теплої грубки. Рудик, повертаючись додому, бачив крізь віконце, як звірята за столом смакують рум’яними оладками і про щось весело розмовляють. Лисеняті стало так сумно і прикро, що він мало не розплакався, і поспішив додому.

– Що сталося, синку? – захвилювалася мама-лисичка, побачивши Рудика в геть поганому настрої.

– Мене ніхто не любить! – зарюмсав малюк. – Друзі не хочуть зі мною дружити!

– Мабуть, на те є причина, – замислилася мудра ненька. – Розповідай, що сталося насправді.

– Вони хочуть кататися на моїх санчатах! – витираючи носика, мовило лисеня. – Але це ж мій подарунок! Мій! А раптом зламаються?

– Саночки можна купити нові, а без гарного друга – велика туга. Чи весело було гратися самому?

– Ні, – опустило носика лисеня.

– От бачиш, – усміхнулася мама-лисичка.

Наступного дня Рудик частував друзів маминим печивом, а потім до пізнього вечора звірята по черзі спускалися з гірки на новеньких санчатах кольору веселки.

 

* * *

 

ГОСТИНЦІ ДЛЯ МЕТЕЛИЦІ

У переддень святого Миколая в родині маленького Сашка всі готувалися до свята. Мама з бабусею пекли медово-імбирне печиво, дідусь із татом лагодили стареньку гірлянду, братик Мишко вирізав із паперу сніжинки, навіть кіт Гаврусик не сидів без роботи: він старанно чепурився, розчісуючи довгі вуса та руденький хвостик.

Сашко визирнув у віконце і завмер: надворі панувала справжня зима. Мороз малював на вікнах візерунки, сніжинки танцювали у веселому хороводі, й лише сувора пані Метелиця лютувала і свистіла, подеколи сердито позираючи на хлопчика крізь холодну шибку. Білокоса красуня була неймовірно вродливою, мала розкішне діамантове вбрання, чарівну усмішку і великі сині очі. Проте погляд Метелиці був холодним і сердитим. Малюк притулився до віконечка й тихенько прошепотів:

– Чому ти так гніваєшся? Свято наближається! Радіти треба!

– Ні́чого веселитися! – дихнула холодом зимова гостя. – Я самотня і нікому не потрібна! Ніхто мене не любить! Ніхто не чекає!

– Бо ти занадто сувора! – пояснив хлопчик. – Нірки звірят у лісі засипала снігом, горобчиків під стріху загнала, діток за носи і вуха щипаєш. Мої друзі через тебе бояться з будинків виходити! Сидять усі біля теплої грубки та п’ють гарячий чай із медом!

– О-о-ох, як би мені хотілося теплого чаю, солодкого печива і хоч трішечки добрих слів, – зітхнула Метелиця.

– Я б із радістю впустив тебе до кімнати, – прошепотів Сашко, – але якщо мама дізнається – сваритиме.

– Дозволь лише на хвилинку зазирнути до вашої оселі, – попросила Метелиця. – Обіцяю, буду чемною гостею.

Хлопчик трішки повагався, а потім тихесенько прочинив кватирку.

– Заходь, – промовив ледь чутно, – тільки навшпиньки. 

Метелиця обережно пробралася крізь віконечко і внесла до кімнати чистого прохолодного повітря.

– Як у вас затишно! – очі красуні засяяли теплом. – А що так гарно пахне?

– Це мамина випічка! – усміхнувся хлопчик. – Моя ненька пече найсмачніше у світі печиво! Хочеш скуштувати?

– Дуже! – замріялася гостя.

– То зачекай! – малюк прошмигнув у кухню і приніс для гості горнятко чаю, тарілочку з медом та рум’яні імбирні ведмедики. 

Пані Метелиця взяла до рук горнятко і зробила маленький ковточок.

– Як смачно! – втішилася гостя. – Дякую, крихітко. Це найкращий вечір у моєму житті. Шкода, що не маю такої гарної родини. Моє життя – суцільна мандрівка планетою. Але не скрізь на мене чекають…

– Неправда! – заперечив хлопчик. – Ось я на тебе завжди чекатиму! Особливо на Різдво чи День святого Миколая… До речі, я би хотів передати листа Чудотворцю…

– Залюбки допоможу! – усміхнулася гостя. – Про що мрієш на свято?

– Тато каже, що я ще маленький… Але я дуже хочу новенькі ковзани, – прошепотів на вухо малюк.

– Для святого Миколая немає нічого неможливого, – запевнила пані Метелиця.

– Справді? – у малюка засяяли оченята. – Тоді я би ще й м’яча попросив. Для братика. Він так любить грати у футбол! Ото би зрадів подарунку!

Раптом двері в кухні скрипнули, і пані Метелиця поспішила на вулицю.

– Мені пора! – дихнула свіжістю на прощання. – Дякую за гостину, хлопчику. Веселих свят!

Малюк зачинив кватирку і помахав гості долонькою.

Уранці біля ліжечка Сашко знайшов новенькі білі ковзани, а братик – справжнього футбольного м’яча. Щасливий хлопчик швиденько зібрався на вулицю. Він поклав до кишеньки насіння для синичок, два солодкі медяники і маленьку записочку: «Гостинці для святого Миколая і доброї пані Метелиці». 

 

* * *

 

ЖАДІБНІ МИШКИ

Ясного зимового дня дві маленькі мишки – Гризунка і Пустунка – весело гралися в лісі у сніжки. Аж ось просто перед носиками подружок упав великий лісовий горіх.

– О! Яке диво! – підстрибнула одна мишка.

– І звідки він тут узявся? – здивувалася друга.

– Я перша його побачила, отже, знахідка – моя! – вирішила Гризунка.

– Чого б це?! – обурилася подружка. – Ми помітили його одночасно! Поділімо горішок порівно!

– Ні! – сховала горішок за спинку жадібна мишка. – Половинка – то замало. Хочу цілий!

– А я кажу, треба ділитися! Ми ж подружки! – образилася Пустунка.

– Не буду! – Гризунка вчепилася лапками в горішок і сердито поглядала на суперницю.

Сіренькі так голосно сперечалися, що зрештою розбудили ворону, яка дрімала у старому покинутому дуплі.

– Чого галасуєте? – сердито каркнула та. – Спати не даєте!

– Не можемо поділити горішок! – пояснила Пустунка.

– Хе-хе! Це дуже легко зробити! – запевнила чорнопера. – Треба влаштувати змагання! Горішок покладіть он біля того ялинового пенька, а самі біжіть навперегін до молодого дубочка. Хто перший здолає шлях туди й назад – отримає винагороду.

– Яке мудре рішення! – зраділи мишки й приготувалися до змагання.

– На старт! Увага! Руш! – скомандувала ворона, і спритні подружки тільки лапками залопотіли.

А хитра пташка тим часом підлетіла до горішка, розколола навпіл і смачно пообідала.

Ось так буває із жаднюгами, про це народ навіть прислів’я склав: «І сам не гам, і комусь не дам».

 

* * *

 

ҐУДЗИК І ТЕМРЯВА

Маленький зайчик Ґудзик був найбільшим боягузом у лісі. Та що там ліс? Мабуть, у всьому світі не зустрінеш такого страхопуда, як це вухате звірятко. Ґудзик боявся геть усього й усіх: жабу, бо вона пихата й зелена, вовка, бо має гострі зуби, навіть дрібненьких комах, які, бувало, кусали за вушко.

Проте найбільше за все на світі зайчик боявся темряви. Щойно сонечко починало котитися за гірку, Ґудзик зачинявся у своїй нірці, ховався під теплу ковдрочку і навіть носа не показував. Вухатому здавалося, що в темряві народжуються страшні потвори, ходять по стінах великі тіні, які можуть схопити за куценький хвостик. Ох, і настраждався малюк через свою уяву! Аж ось одного вечора сталася дивовижна пригода.

Повечерявши солодкою морквиною, Ґудзик надів піжаму і швиденько сховався під ковдру. Зайчик міцно стулив оченята, аби швидше заснути, проте сон чомусь ніяк до нього не йшов.

І тут у віконечко хтось тихесенько постукав: дзень! Від несподіванки у сірого боягуза затремтів хвостик. Ґудзик притис до спинки вушка й уважно прислухався.

– Дзень-дзень! – хтось весело вигравав у шибку.

«Хто б це міг бути?» – наполохався куцохвостий. Коли раптом у кімнаті стало ясно, як удень, і зайчик обережно вистромив рожевого носика. Крізь віконце до кімнати зазирала маленька яскрава зірочка! Вона весело підморгувала зайченяті і кликала проміннячком надвір.

– Ти…Ти хто така? – підійшовши до шибки, запитав Ґудзик.

– Мене звуть Зорянкою! – усміхнулася гостя. – Правда ж, гарне ім’я? А тебе?

– Мене Ґудзик… – розгубився зайчик. – А ти звідки взялася?

– Я – вечірня зіронька. Мешкаю на небі, але ночами люблю подорожувати лісами, полями, пірнати у глибокі води річок та озер, а ще заколисую маленьких діток.

– І тобі не страшно? – прошепотів вухань. – Темрява ж навкруги… Ніч! 

– Що ти? – засміялася Зорянка. – Ніч така чарівна! Стільки дивовижного навколо! Хочеш – покажу?

– Ду-у-уже! – зізнався Ґудзик. – Але ж страшно…

– Я навчу тебе не боятися, – пообіцяла гостя. – Хочеш подолати страх – подружися з ним!

– Як це – подружитися? – здивувалося зайченя.

– Одягайся тепліше й виходь надвір. Довкіль стільки цікавого!

Ґудзик хвилинку повагався, а потім стрибнув у теплі валянці, замотав шийку шарфом і тихесенько вигулькнув з домівки. Ліс дрімав під сніговою ковдрою. Скрипіли сосни. Між гілок свистів холодний вітер. 

– Хрусь! Дзень! Тшшш, – почулося за спиною, і зайчик аж припав до землі.

– Стій! – засміялася Зорянка. – Не бійся! Поглянь, це дідусь Мороз розмальовує тобі шибку. Уночі його фарби особливо яскраві! Рано-вранці матимеш на вікні казковий візерунок.

– Яке диво! – видихнув Ґудзик. – А звідкіля ця ніжна мелодія? Чуєш?

– Поглянь на місячну доріжку! – показала пальчиком Зорянка. – Це маленькі сніжинки тренуються до різдвяного концерту!

– Неймовірно! – мружив рожевого носика вухань. Він уже давно забув про страх і захоплено роззирався довкола.

– Може, гайнемо разом до озера? Там мої сестрички веселяться на ковзанці!

Зорянка схопила Ґудзика за м’якеньку лапку і щодуху потягла до лісової водойми. Ніч була світлою, ясною, поверхня озера вигравала, немов срібна тарілочка. А на ньому танцювали тисячі яскравих зірочок, які спустилися з неба на прозору кригу. Зайченя було у захваті! Незабаром краєчок неба почав світлішати.

– Мені час повертатися додому, – мовила Зорянка, – сонечко прокидається! Приходь сюди завтра ввечері! Не злякаєшся?

– Ні! Що ти?! Обов’язково прийду! – пообіцяв щасливий Ґудзик. – Мій страх, мабуть, загубився у лісі.

Відтоді зайченя нічого у світі не боялося. Ну, хіба що вовка. Але зовсім трішечки! З ним вухань навчився хитрувати: взимку він одягає білу шубку і сліди заплутує майстерними петельками. 

 

* * *

 

ЧАРІВНИЙ СОН

Маленький Назарчик з татом і мамою жив у великому просторому будинку. Малюк був дуже добрим і веселим. Одна лишень біда – Назарчик був дуже неохайним: одяг, іграшки, книжечки та олівці, – все великою гіркою валялося то під столом, то під стільчиками. Біля порога – брудні черевики. На поличках – клубочки пилу.

– Синку, прибери в кімнаті! – не раз просила мама. – Інакше твої речі просто втечуть до сусідів! Або їх домовик забере на горище!

– А таке можливо? – сміявся малий бешкетник. – Нічого їм не станеться! А домовики не існують! Хіба що у казках!

Тим часом на горищі лагодив стару парасолю добрий і моторний домовичок на ім’я Зорянчик. Він чув розмову людей і лише всміхався у дрібненький кулачок. Крихітка був дуже працьовитий і охайний: від ранку до вечора наводив лад у будинку, ремонтував поламані речі, воював з нахабними павуками і чистив димар від кіптяви. А коли на землю спускалися сутінки, Зорянчик залишав усі справи, закутувався у м’яку ковдру, брав зі собою горнятко чаю і вмощувався на даху. Понад усе він любив слухати казки старого місяця і мріяти. Часто до пізньої ночі трудівник спостерігав за небесними світилами і вірив, що колись неодмінно покружляє в зірковому танці. 

Одного вечора домовичок добряче замерз на даху і вже хотів повертатися до теплого ліжечка. Коли чує: хтось жалібно плаче. Прислухався: хлипали іграшки в Назарчиковій кімнаті.

– Цей малюк – справжній забіяка! – пищали потяги і вагончики. – Він зовсім нас не любить! Жбурляє, футболить, а сьогодні ще й наступив домашнім капцем!

– І то правда! – озвалися з-під ліжка пошарпані книжечки. – Наші сторінки пом’яті і брудні, літери зникають, малюнки розтікаються. Де шукати порятунку?

Зорянчик знав, що маленький господар – трішки нечупара, але ніколи не зазирав до його кімнати. Домовичок боявся налякати хлопчика, а крім того, був дуже вихованим і чемним: без запрошення у гості не ходив. Та цього разу не втримався і зазирнув у щілину крізь штори.

– Ой, лишенько! – Зорянчик аж рота роззявив. Такого безладу він не бачив навіть на смітнику. Хлопчик мирно сопів у ліжечку, а занедбана кімната сумно блимала віконцем у зимове небо. Зорянчик застрибнув у чистенький димар і миттю викотився крізь камін.

– Прокидайся! – тупнув ніжкою домовичок і смикнув Назарчика за маленьке вухо.

– Ой! Ти хто? – схопився хлопчик і налякано закліпав сонними оченятами.

– Я вартовий цього будинку! Його добрий захисник! До того ж із діда-прадіда! І знаєш, що тобі скажу!? Ні я, ні мої родичі не бачили в цій оселі такого гармидеру! Рідна оселя – то святиня. Вона дає силу господарям і плаче, коли про неї забувають. Ось послухай!

У цей час Назарчик почув, як сумно зашелестіли книжки, зітхнули дрова у каміні, засвистів вітер у димарі… Хлопчикові стало соромно і страшно. Він уже хотів покликати маму, коли Зорянчик присів на краєчок ліжка й усміхнувся.

– Гаразд, не бійся. Якщо хочеш, то можемо разом прибрати будинок. Я вмію робити це швидко і весело. Ще й секретами поділюся! – підморгнув кучерявий гість. – Але пообіцяй: віднині поважатимеш рідний дім і берегтимеш чистоту і затишок у ньому!

– Обіцяю! Обіцяю! – прошепотів хлопчик і ледь не розплакався.

– От і добре! – крихітка швиденько приніс чарівне приладдя: віник, швабру та ганчірку – і в кімнаті почалося жваве прибирання. Назарчик дізнався стільки цікавого! Виявляється, люстерко найкраще витирати паперовими серветками, пил – спершу сухою ганчіркою, а потім – вологою, з масними плямами чудово впорається дрібка солі.

Добряче натомившись, Назарчик і Зорянчик присіли біля столу перепочити.

– У мене є смачне імбирне печиво. Хочеш? – несміливо запитав хлопчик.

– О, як я люблю домашню випічку! – заплющив очі домовичок. – Неси! А я завтра почастую тебе смаженим гарбузовим насінням. Воно також дуже смачне, а корисне яке!

Доки Назарчик побіг у кухню, крихітний гість непомітно зник. Хлопчик визирнув у зимове віконце і… прокинувся! 

У кімнаті було чисто, немов на свято. На столі в тарілочці лежали шматочки імбирного печива, а на підвіконні – жменька гарбузового насіння.

«А домовички таки існують, – подумав Назарчик і усміхнувся. – І не лише в казках! Інколи вони приходять у сни, аби смикнути за вухо і почастувати смачним гарбузовим насінням».

 

Матеріали люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".

 

 

Читаймо також на "Малій Сторінці":

Казки письменниці Лілії Гудзь давно полюбилися маленьким читачам і публікувалися у багатьох Всеукраїнських виданнях: «Малюк Котя», «Золоте левеня», «Вечірня казка», «Колобочок», «Джміль», «Пізнайко». У вересні 2021 року видала свою першу збірку казок «Від росинки до сніжинки», котру авторка присвячує своїм малим синочкам – Мишкові та Сашкові, а також усім діткам і дорослим, хто родом із Країни Дитинства. Дебютна збірка казкарки стала лауреатом Всеукраїнської літературної премії «Перша ластівка» від НСПУ та отримала спецвідзнаку ГО «Творча еліта України». 

 

Українські казки для дітей

Чимало українських письменників творили казки. Серед них Іван Франко, Леонід Глібов, Марко Вовчок, Леся Українка, Олена Пчілка, Юрій Федькович, Григорій Квітка-Основ’яненко, Левко Боровиковський, Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Юрій Федькович, Іван Наумович, Василь Сухомлинський та багато-багато інших.  Всупереч труднощам історичного шляху, українська літературна казка розвивалася і свідчила про те, що в мистецьких пошуках українські письменники йшли в ногу з письменниками Європи і світу.