Євген Дмитренко
РОЗДІЛЕНЕ ЩАСТЯ
Було це не так вже й давно — між учора і минулим роком. Але головне, що було.
Тож, йшов собі ведмідь сердито мугикаючи під ніс. Сонце світить — а йому байдуже. Пташки співають — а він бурчить. Все не так йому і все не те.
Та раптом, зустрів він щасливого єнота. Чи то, можливо, єнот зустрів ведмедя. Та не просто зустрів, як то буває зустрічають ведмедів та з остраху втікають. А зустрів поважно, не боячись. З посмішкою та обіймами.
— Ти що таке робиш? — не сподобалися ведмедю обійми єнота.
— Хотів з тобою дечим поділитися. — радісно відповів єнот.
— Цікаво, і чим же?
— Щастям! Я поділюся з тобою щастям і воно помножиться.
— Ех, єноте-єноте, пам'ятається мені ще зі школи, нічого ти в математиці не тямив. Те, що ділимо — зменшується, а не збільшується.
Ведмідь голосно-голосно розсміявшись пішов своєю дорогою.
Коли назустріч йому черепаха. А на її спині величезний торт лежить.
— Пригощайся, ведмедику-братику, — мовила черепаха — у мене сьогодні День Народження. Аж повних сто років живу на цьому світі.
Узяв ведмідь добрячий шмат торта — і ніби хмаринка з обличчя зникла. Тож пішов він радісний своєю дорогою, а на зустріч йому вовк, щасливий-щасливий.
— Здоровенькі були! — привітався сіроманець.
— І вам не хворіти! — відповів ведмідь.
— Друже, я сьогодні вранці, поки бджоли міцно спали, меду назбирав. З радістю ним з тобою поділюся.
Отримав ведмідь меду — й помітив, як все довкола ніби ожило.
"Оце так везіння" — подумав ведмідь.
Попрощався він з товаришем та й пішов своєю дорогою. Коли на зустріч йому білка.
— Ой ведмедику-братику, ой сталося...
— Що сталося? — не зрозумів ведмідь.
— Та усією родиною назбирали горіхів, що вже нікуди дівати. І тут горіхи, і там горіхи. А оце бачу, ти йдеш. Тож думаю, треба горіхами з тобою поділитися.
— Горіхи я люблю! — зрадів ведмідь.
І білка віддала ведмедю повну торбину горіхів.
Йде він собі своєю дорогою, щасливий аж до неба. Коли бачить, а під деревом зайченя плаче.
— Е, малий, ти чого плачеш? — поцікавився ведмідь.
— Голодний я, — відповіло зайченя — а їсти нічого.
Розгубився ведмідь. Шкода йому зайчика стало. Поглянув він на свої дарунки та й без сумніву усе віддав зайчику. Зраділо мале, подякувало ведмедю та й побігло додому.
Приємно клишоногому стало на душі, затишно.
— Ех, єноте-єноте, а щось ти в математиці та й тямиш!
І пішов ведмідь далі — хоч без подарунків, проте з повним серцем щастя. І сонце йому тепер тепліше, і пташки гарно співають.
А десь там, на іншій стежці, єнот усміхається, ніби відчув...
(2025)
* * *
ТРИ ВОВКИ Й ХВОСТАТА РИБАЛКА
Ой чули ви чи ні, та одного разу три вовки зібралися риби хвостом наловити. І хоч це повністю суперечило логіці, та вовків це не зупинило.
Отож, з чого все почалося? А з того, що спочатку вели вони розмову про те, хто більше риби може наловити. І кожен хвастався своєю вудкою, гачками та поплавками. Кожен вихваляв свої хитрості та вміння ловити рибу.
— Та я... та я учора такий улов мав — одна рибина як та ріпка! Отака була, — розмахував лапами Патякало показуючи розміри риби — ледве гуртом до хати донесли. І бабка з дідом допомагали, і кішка з мишкою. А коли несли, то ще й хвіст по землі волочився.
— Ага, таке скажеш! — не повірив йому Базікало — Я от, днями, рибу ловив, один гачок — три рибини. І кожна більше за мене. Тож улов мій втричі більший ніж будь у кого з вас.
— Ото вигадали! — почав тягти ковдру на свій бік Триндякало — Три рибини на один гачок. Не рибка, а ріпка. І хто вам повірить? От я вчора акулу упіймав. Та ще й китову. Ось він справжній улов!
Притихли вовки. Дурно їм стало від того, що наговорили. Але не зупинилися.
— Та що б ви знали, моя вудка десять метрів в довжину. І як закидую то ліска аж до протилежного берега дістає. — продовжив вихвалятися Патякало.
— Та щоб ви знали, в мене на гачку черв'як як дресований пес — сам рибу шукає. А потім хапає її та й тягне на берег. Я навіть не надриваюся. З легкістю дістаю, а риба та велика-велика, десь як твоя ріпка напевно. — вказав він Патякалу — Або як твоя акула — вказав Триндякалу.
Не знав що сказати Триндякало, не зміг швидко вигадати нової нісенітниці, от і змолов дурницю.
— Та що там ваші гачки та поплавки? От спробуйте рибу хвостом упіймати!
— Та запросто! — вигукнув Патякало.
— Та легше нікуди. — додав Базікало.
Здивувався Триндякало, але не став уступати.
— Може то і впіймаєте, але не більше мене.
— Та я... — кричав Патякало.
— І я... — кричав Базікало.
Так і домовились. Пішли до берега, сіли в човен та й поплили на середину річки. Опустили в воду хвости, сидять та й чекають. Годину сидять, другу, а не клює. Набридла їм тиша, от Патякало й мовив:
— О, здається щось клюнуло. Скоро буде риба.
— Та що там в тебе клюнуло? Риба бульбашки пускає? В мене от вже з годину як сіпає та все ніяк не вхопить. Мабуть, щось велике-велике.
— Та тихо ви там, — втрутився в розмову Триндякало — ось вже рибка на підході.
Та й знову змовкли. А в цю мить пропливав під човном сом. Побачив він цю картину та й вирішив зухвалих рибаків провчити. Набрав розгону та як гепнув того човна, що човен й перехилився. А вовки гуртом у воду впали й з остраху почали гребти до берега.
— Ріпка? — занервував Патякало.
— Та яка ще ріпка в річці, то, мабуть, акула. — припустив Базікало.
— Не знаю, що то за акула, та я до води більше ні на крок. — мовив Триндякало.
Інші ж вовки змовчали, але також про це подумали.
Мораль цієї казки така — не всяка риба на дурість клює, а от для неприємностей й вудки не потрібно.
(2025)
* * *
ДОРОГА ДОДОМУ
З червоного вогнища блідо-оранжеві іскорки охоплювали жовто-зелене листя різноманітних дерев. Вдалині, під блакитним небом виднілася синя річка, над якою кружляли пташки із фіолетовим забарвленням.
Тато ведмідь і малюк поверталися вузенькою стежкою додому. Раптом над ними майнув білокрилий лелека. Поважний птах летів неквапливо, немов прорізав небо крилом. Малюк разом з татом застигли на місці вдивляючись йому вслід.
— Який гарний птах. — мовив малюк — От би мені такі крила!
Ще якусь мить вони милувалися польотом птаха, а потім рушили своїм шляхом. Вдалині вправні бобри-робітники будували гарненький будиночок — із каміння та дерева. Високі стіни, дах, вікна. Не будинок, а справжня казкова оселя.
— Коли я виросту, теж збудую собі такий гарний дім. — сказав малюк, вказуючи пальцем на споруду. Тато лише посміхнувся у відповідь.
Вони зупинилися перепочити під високим, могутнім дубом. Не дерево, а справжня скеля — така ж висока і незворушна.
— Одного дня я стану таким же сильним, як це дерево. І ніщо мене не зрушить! — мрійливо промовив малий.
Тато ведмідь неквапливо погладив сина та й мовив:
— Пам'ятай синку, ніхто тебе не любитиме так, як мати та батько твої. Ніхто не поважатиме так, як мати та батько твої. І ніхто не хвилюватиметься так, як мати та батько твої. Тому не забувай, а ні родини своєї, а ні дому.
Він глибоко вдихнув і продовжив:
— Пам'ятай, як лелека повертається до свого гнізда, так і ти повертайся до хати. Як коріння дерева тримає міцний стовбур, так і ти, синку, не забувай свого роду. І якщо схибнеш, спіткнешся та впадеш на коліна, не смій схиляти голову та опускати руки. Для того, щоб збудувати стіну, потрібен фундамент, тобто яма вниз.
Малюк уважно слухав тата. Він ще не зовсім розумів його слів, але щиро запам’ятовував. І колись, коли защемить у грудях — він пригадає. Пригадає — і, можливо, зрозуміє.
(2025)
* * *
КОЖНОМУ СВОЄ
В той день, коли кожен бачив світ по своєму, маленьке колібрі намагалося розгледіти своє. І хоч для кожного — своє, це щось завжди різне, для колібрі своє — було ще незвіданим.
Одного разу, присівши на гілці, побачило колібрі як віслюк з волом сперечалися. Кожен відстоював свою думку й не збирався поступатись. Пташці стало цікаво тож вирішила вона розібратися в чому справа.
— Ти б краще окуляри одягнув! — стояв на своєму віслюк — Невже так тяжко в шістці розгледіти шістку?
— Та де ж ти там ту шістку побачив? — заперечив віл надувши щоки — Дев'ятка тут, і ніщо інше!
Маленька пташка, махаючи дрібними крилами, зависла над віслюком й уважно поглядало на цифру шість. Вона не розуміла, де там віл побачив дев'ятку. Та коли підлетіла до вола, то не збагнула, куди поділася шістка.
"От дивина!" — подумало колібрі — "Правда залежить від того з якої сторони на неї поглянути!"
Замислившись над побаченим, полетіла маленька пташка далі. Летіла вона обмірковуючи ситуацію віслюка та вола, як раптом на її шляху опинилися дві гарненькі зебри. Підлетіла вона ближче та й слухає.
— Це ти у нас чорна у білу смужку, а я от біленька, у чорну смужку! — впевнено наговорювала одна зебра іншій тупцяла копитами об землю.
— Нічого ти не розумієш. — заперечувала їй інша зебра — Усе зовсім навпаки. Це я уся така біленька-біленька. А смужки у мене чорні. А от ти чорна, як ота смола. А смужки твої білі.
Колібрі уважно дивилося на зебр, але так і не зрозуміло, хто з них чорненька, а хто біленька.
"Нісенітниця якась" — подумала пташка — "У кожного своя правда й водночас та правда може бути помилковою!"
Пташка змахнула своїми дрібними крилами й полетіла далі. І пролітаючи над домівкою зайчиків вона побачила як бабуся-зайчиха налила двом зайчатам у склянки молоко. Підлетіла пташка, присіла на хвіртку та й спостерігає.
— Це у тебе склянка напівпорожня, а в мене вона наполовину повна! — мовив вухань зробивши ковток молока.
— О ні, ні, ні! Нічого ти не розумієш. Усе зовсім навпаки. — заперечило інше зайченя — Це моя склянка напівповна, а от у тебе вона напівпорожня.
Колібрі уважно слухало розмову зайчиків й не могло збагнути, хто із них мав рацію, а хто помилявся. Дивно пташці було, адже вона ніяк не розуміла, як таке можливо — помилятися та мати рацію водночас.
"Цей світ не такий вже й простий як здавалося на перший погляд!" — подумало колібрі та й полетіло геть.
Летить собі тихенько своїм шляхом, коли на зустріч їй орел.
— Дядько, орел, — питає колібрі — я от збагнути не можу, чому коли одні бачать одне, а інші зовсім інше — то вони усі разом можуть і бачити правду і помилятися.
А той відповідає йому:
— Ти, як і я, летиш уперед, але кожен з нас летить в різні сторони. Чи не так?
— Так, дядько орел.
— Ми всі дивимось на одне й те ж саме сонце, але для когось воно сходить, а для когось заходить. — орел змахнув своїми велетенськими крилами та й полетів собі геть.
Колібрі лишилося зі своїми думками на самоті. Ох і тяжко йому буде усвідомити усю природу навколишнього світу. Але ж все життя ще попереду і часу в нього буде вдосталь.
(2025)
* * *
ЧЕРЕВИЧКИ ДЛЯ ЛИСИЧКИ
Одного спокійного ранку увірвалася до домівки бобра-кравця дуже сердита лисичка та й почала висловлювати свої невдоволення.
— Набридло мені за зайцями ганятися! Набридло вигадувати усілякі хитрощі, щоб їх упіймати. Цілісінькими днями те і роблю, що бігаю та бігаю, а наздогнати не можу!
— І яка ж моя роль у твоїх бідах? — поцікавився бобер.
— Чула я краєм вуха, що ти найкращий кравець у нашому лісі. Тож поший мені черевички. Зручні, легкі та гарні. І щоб ніяка колючка чи камінець не заважали мені бігати. Впораєшся?
— Впораюсь! — відповів бобер. — Завтра вранці все буде готово.
Зраділа лисичка та й побігла у своїх справах, а бобер-кравець зайнявся ділом.
Наступного ранку лисичка приміряла нові черевички. Гарні були, зручні та легкі. І підошва міцна.
— Ну, заєць, начувайся! — лукаво прошепотіла лисичка та пробігла декілька кругів по галявині — Ці лапи вже не відчувають ані камінчика, ані колючки!
І задоволена своїми новими черевичками чкурнула геть до лісу. Цілий день вона бігала за зайцями, та жодного так і не упіймала. Тому ввечері знов повернулася до бобра-кравця.
— Погані ти мені черевички пошив! — обурено пискнула лисичка — Цілий день ганялася, а жодного зайця так і не упіймала!
— Я свою справу виконав на совість, — спокійно мовив бобер — а от зайців ловити — то вже не моє діло.
— Не твоє діло? Виконав на совість? Щось я сумніваюся у твоїй майстерності.
Обурили слова лисички бобра. Адже своє діло він знав. І добре виконував. Не один рік вже займається цією справою.
— Чи легкі були черевички? — поцікавився бобер.
— Легкі! — лисичка кивнула, але брови її зійшлися від досади.
— Зручні? — бобер примружив одне око, ніби передчуваючи відповідь.
— Зручні... — буркнула руда, стискаючи лапи.
— І гарні?
— Дуже гарні! — нарешті визнала вона.
— А каміння чи колючки відчувала?
"Хоч би хоч щось було не так!" — з досадою подумала лисичка.
— Не відчувала!
— То що ж тоді не так?
— Так зайців не наздогнала. — ледь тихо прошипіла руда.
— Я свою справу зробив добре. Ти виробом задоволена. А от щодо зайців — то тут ніяке взуття тобі не допоможе. Тут дещо інше потрібно! — посміхнувся бобер та й повернувся до своєї домівки.
"Щось інше..." — подумала лисичка повільно плентаючись стежкою — "А може справа не в черевичках, а в мені? Хоча, до чого тут я? Скоріш за все, зайців варто ловити уночі, коли вони сплять!"
Та бобер мав на увазі зовсім інше. Адже зовсім не в черевичках біда лисички.
(2025)
Матеріали люб'язно надіслано автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше казок Євгена Дмитренка на нашому сайті:
Одного разу Євген написав казку для двох своїх синів, в якій вони стали головними героями. Авторові (а головне — дітям) казка сподобалася... Так і розпочався його творчий шлях. Читаймо та слухаймо цікаві казочки Євгена Дмитренка.