Марія Дем’янюк
НОВОРІЧНЕ СОНЕЧКО
Збірка казок та оповідань «Новорічне сонечко» Марії Дем’янюк – подарунок для малечі до зимових свят. Книжечка запрошує дітей у світ добра і новорічної казки.
Зміст книги:
НОВОРІЧНЕ СОНЕЧКО
ЯК ВІЗОК ДІТОЧОК ПРИВІТАВ
ПОДАРУНКИ ВІД МИКОЛАЙЧИКА
ТУРБОТА
МАНДРИ МАМИНОЮ СУМОЧКОЮ
ПРО АЛІСУ ТА ВИТОНЧЕНУ ЧАШЕЧКУ
ПРО СПРАВЖНЄ ЗОЛОТО
Марія Дем’янюк
НОВОРІЧНЕ СОНЕЧКО
Ця швейна машинка завжди чекала на свою вправну майстриню-швачку – маму Іринки. Вона дуже полюбляла, коли Іринчина матуся тихенько наспівувала під час шиття, а також те, як дбайливо вона ставилася до своєї машинки: протирала, міняла голочки, нитки. Робила вона це старанно й обережно. А ще машинка була знайома з її донечкою — п’ятирічною Іринкою. І їй над усе подобалося чути веселий гомін дівчинки, коли та прибігала до матері й у захваті розповідала про справи в дитсадку. Приміром про те, у яку гру вони сьогодні грали, яку нову пісеньку вивчили чи яку казочку розповіла їм вихователька.
Та сьогодні завжди заповзята й весела швейна машинка була помітно замисленою і чимось занепокоєною. І думала вона про слова, які почула від
Іринчиної мами, коли та взяла до рук неймовірно ніжну жовту шовкову тканину, з якої мала пошити сукню на замовлення. «От якби я мала таку, то неодмінно пошила би яскраву сукню для Іринки на новорічні свята. І була б вона в костюмі Сонечка. Моє любе дівчатко, яке має стільки світла в серці!
Та, на жаль, коштів на тканину ми не маємо», — мовила швачка про себе і сумно зітхнула, згадавши про борги пекарю, молочнику та продавцю фруктів, які потрібно якомога швидше віддати.
Саме від цих слів знітилася швейна машинка. А ще вона уявила, як чарівно буде виглядати Іринка в костюмі Сонечка і як гарно пасуватиме жовтий колір дівчинці. Зрештою, коли машинка опанувала себе, у неї визріло рішення допомогти матусі. «Чим я можу зарадити? — довгенько міркувала вона, допоки її не осяяло, — можу швидше працювати! Якщо майстриня виконає більшу кількість замовлень, то отримає більшу суму грошей, і тоді матиме змогу придбати жовту шовкову тканину для своєї любої донечки. А щодо того, що костюм сонечка буде неймовірно гарним, сумнівів у мене немає».
І машинка вирішила негайно взятися до справи. Передусім вона покликала нову гостру вертляву голочку, що вже мріяла покинути коробку і ритмічно витанцьовувати під час шиття на тканині. Далі котушку ниток, продавець яких, коли віддавав їх майстрині, побажав: «Нехай приносять радість і прибуток». А потім ще й присоромила наперсток для шиття, що вже три дні заховався в самому куточку шухлядки, уникаючи всілякої праці. Тепер наперсток, який мав турбуватися про пальчики майстрині й допомагати їй проколювати особливо цупкі тканини, прагнув до роботи, бо теж полюбляв Іринку і був певний, що в жовтенькому новорічному костюмі вона виглядатиме справжнісіньким сонценятком.
На ранок, коли жваві трамваї вже поквапом везли перших пасажирів, які поспішали до праці, Іринчина мама відчинила двері майстерні. «Добридень! – як завжди привіталася вона зі своєю давньою подругою-помічницею – швейною машинкою. – Маємо чимало замовлень. Отож, потрібно гарно попрацювати». Звичайно, насамперед їй хотілося взятися за пошиття сукні з шовкової жовтої тканини. Адже ця ніжна тканина була чарівно-яскравою і дуже приємною на дотик й наче просилася до рук. Проте майстриня вирішила розпочати свій робочий день з пошиття теплої курточки для маленького хлопчика, який, зі слів його матусі, вкотре застудився. І хоча дохід від цього замовлення був мінімальним, бо Іринчина мама добре знала, що замовниця перебуває у фінансовій скруті й згодилася виконати роботу за невеличку платню, проте вона мала добре cерце і дуже хотіла, щоб дитина якомога швидше одужала й гуляла в теплій одежині.
Коли новісінька курточка радісно виблискувала ґудзиками й чекала на свого господаря, майстриня взялася за пошиття іншої речі. І була це знову не яскрава шовкова сукня, а м’який бавовняний халатик, який дбайлива онука замовила для бабусеньки як подарунок на День народження. А День народження у бабусі за два дні. «Отож, – вирішила Іринчина мама, – потрібно сьогодні впоратися, щоб онука не хвилювалася».
Далі майстриня вкоротила джинси підлітку, підклала штори на прохання виховательки дитячого садочку і пошила нові скатертини для цукерні, яка завтра вперше радісно прийматиме своїх клієнтів-ласунів.
Тепер нарешті мама Іринки дозволила собі зробити перепочинок. «Філіжанка кави і булочка з вишнями – це те, що мені зараз не завадить», – вирішила майстриня та пішла до кав’ярні, що знаходилася поруч. І ласувала вона з особливою насолодою, бо думала про те, що сьогодні їй ой як гарно працюється, і як багато корисних справ вона вже встигла зробити. «Пречудово!», – задоволено сказала матуся про себе, міркуючи про те, скільком людям вона сьогодні принесла радість. «Пречудово!», – наче в такт їй у цю ж хвилину в майстерні промовила швейна машинка, поглядаючи на речі, пошиті на замовлення, – якщо так піде й далі, то Іринка таки буде випромінювати радість в костюмі Сонечка біля новорічної ялинки».
Після невеличкого перепочинку майстриня взялася до праці знову. Ще б пак! Адже нарешті вона почала працювати з цією дивовижною, напрочуд ніжною тканиною. На пошиття сукні знадобилося більше часу, бо тонка вишукана тканина вимагала більш делікатного поводження. Навіть заповзята танцівниця-голочка вгамувала свій запал і тепер працювала обережно, не поспіхом. За два дні новенька сукня вже милувала погляд щасливої замовниці. І коли та в захваті приміряла її, Іринчина мама знову подумала про те, яким би миловидним сонечком була б її донечка у подібному платтячку.
Проте, мрія ця вже не здавалася нездійсненою. Адже майстриня за ці дні отримала більше коштів, аніж звично. І змогла повернути борги. «Тепер можна подумати й про Іринчин новорічний костюм і заробити гроші на таку ж гарну тканину», – гадала вона. «Ну що, спробуємо?», – запитально подивилася майстриня на свою вправну помічницю – швейну машинку. І здивовано виразно почула у відповідь від машинки стверджувальне «Звичайно!». «Мабуть, перепрацювала. Треба трішечки відпочити», – знітилася вона.
Одягнула пальто і подалася на вулицю. Дивно, але ноги самі привели матусю Іринки до крамниці тканин, де її жовта шовкова мрія, що слугувала окрасою вітрини і приваблювала покупців, аж виблискувала позолотою.
За кілька днів випав перший сніг. І хоча він швидко розтанув, проте став сигналом для новорічних приготувань. У місті одна за одною з’являлися яскраво прикрашені ялинки. Будинки вихвалялися один перед одним своїми гірляндами і наче змагалися, хто з них є найяскравішим.
А вітрини вабили імбирним печивом, марципанами, цукерками та іншими смаколиками в барвистих святкових пакунках. Піднесена атмосфера запанувала у місті й радісне передчуття дива охопило кожнісінького його мешканця. Працьовита швейна машинка, попри велику кількість виконаних замовлень, аніскілечки не втомилася. Вона зовсім не була змореною, а навпаки – натхненно-радісною. Адже була певна, що незабаром на неї чекає найприємніша та найсвятковіша робота – пошиття шовкової сукні для Іринки, яка буде новорічним сонечком зігрівати серця людей узимку.
Минув тиждень, і ось у морозний, але напрочуд сонячний день Іринчина мама, як завжди раненько, зайшла до майстерні. «Глянь, у її очах сяйлинки граються, – тихенько мовила швейна машинка вертлявій голочці. – Здається мені, що це не лише відображення чудового зимового ранку, але й ознака здійсненого бажання». І вона не помилялася, хіба що варто уточнити, що це було не лише бажання майстрині, а і її вірної помічниці – самої швейної машинки. Коли ж матуся розгорнула пакунок і поклала біля машинки золотисто-шовкову матерію та від захоплення, що переповнювало її, теж почала сяяти. «Певне сонечко дістає через віконце, промінням торкається машинки. Он як світло грається!», – подумала майстриня, коли побачила цей відблиск, і мерщій взялася за пошиття сукні.
У цей погожий сонячний день робота ладналася як ніколи. Сонце через шибку старанно заглядало до кімнати. Іринчина мама випромінювала радість під час натхненного і омріяного процесу пошиття новорічного костюму для донечки. А машинка аж сяяла від задоволення, обережно лишаючи стібки на тканині. Тому й не дивно, що новісінька блискучо-жовта сукня золотіла від того тепла, яке дарувало їй усе довкола: яскраве сонечко, турботлива матуся і працьовита швейна машинка.
«Матусю, яка чарівна сукня! І яка щаслива та дівчинка, що одягне її. Певне вона буде в новорічному костюмі соняха, а може й навіть сонечком. Це так чудово, мамо, – сонечко біля ялинки і все довкола сяє радістю. Бо сонечко – це джерело життя, світла і добра. Яка ж ялинка без Сонечка?» – щебетала Іринка до мами. «І можливо, – додала вона, – коли ми підемо на новорічне свято, я таки зустріну цю дівчинку-сонечко» «Неодмінно зустрінеш, доню, – усміхаючись мовила мама. – І не біля ялинки, а тут і зараз». «Що, дівчинка прийде за сукнею? – поцікавилася Іринка. «Ні доню, не прийде, бо вона вже тут. І ти побачиш її, коли одягнеш платтячко і подивишся в дзеркало. Це твоя сукня, донечко! І сонечком на новорічному святі сяятимеш ти». «Я?! – захоплено перепитала дівчинка. – Я буду сонечком?!».
І мама помітила, як раптом освітлення в майстерні стало яскравішим, і знову затанцював на швейній машинці той дивний відблиск. «Так, люба. Адже ти і є сонечком, бо в твоїх оченятах стільки любові й тепла, якими ти щедро ділишся з усіма! Твоя доброта зігріває серця людей. Отож, Іринко, ти – сонечко, і на новорічному святі біля ялинки маєш бути в цій яскраво-жовтій сукні».
Це була справжнісінька дивовижа! Чудесна різдвяна зірочка на верхівці ялинки вигравала позолотою. Різнобарвні прикраси на зеленій красуні милували та зачаровували малечу. Лунала радісна музика. А біля ялинки разом з дітками танцювала усміхнена дівчинка-сонечко – Іринка. І сяйво в її оченятах аніскілечки не поступалося сяйву ялинкової зіроньки. І кожен, хто дивився на неї, мимоволі усміхався, бо відчував те надзвичайне тепло та радісне передчуття щастя, яке дарувала усім і новорічна зіронька, і новорічне сонечко, та яке неодмінно має зігрівати серця й у наступному новому році.
ЯК ВІЗОК ДІТОЧОК ПРИВІТАВ
«Які гарні цукерки! Шоколадні, ще й з горішками! Хочу! Хочу! Хочу!», — у захваті випалила Марійка. «А якщо поцупити кілька цукерок? Нишком розв’язати пакетик, дістати й заховати в кишеню або в рукавичку? Ніхто й не побачить…» — продовжувала вона. «Це ти про що? — запитав Миколка й суворо подивився на дівчинку. «Не звертай уваги. Кортить Марійці цукерок, то й верзе казна-що», — заступився за сестричку Сашко. «Ой, печиво з родзинками! А ось з шоколадом!», — знову вигукнула Марійка. « А он де тортик! Погляньте, на ньому з крему ялинка намальована, ще й надпис «З Новим роком!», — не вгамовувалася дівчинка. «Все. Годі. Йдемо додому в дитячий будинок. Там теж ялинка є — лісова красуня. Будеш милуватися. Можливо, й ласощі на свято будуть.», — твердо сказав Миколка. І дітвора, не поспішаючи, подалася на вулицю, минаючи полиці зі смаколиками та задоволених покупців з наповненими святковими товарами візками.
Та щодо візків треба зупинитися окремо. Бо той, що стояв поряд з дітьми, чув геть усю їхню розмову. Він був дуже добрим візком і понад усе йому подобалося, коли покупці купували товари для діточок: іграшки, солодощі, дитячі книжечки. Завжди уявляв, як сяють оченятка дітей, коли їм дарують подарунки. Тому дуже пишався своєю роботою. Тепер йому стало сумно. І щойно він звільнився від чергових покупок, як почав міркувати, чим би зарадити. Дуже швидко зметикував: «Треба зібрати солодощі для діточок і відвезти їх до дитячого будинку». Далі він попросив про допомогу виструнчених олівців і білого аркуша паперу. «Давайте звернемося з проханням до покупців про благодійність: Допоможіть діткам дитячого будинку поринути в святкову атмосферу. Подаруйте дитині свято! Нехай їх оченята випромінюють радість, як зіронька новорічної ялинки!». Безперечно, олівчики та папір пристали на цю пропозицію і вже за пів години в магазині стояв візок з яскравим оголошенням та ще й з намальованою ялинкою і усмішками-смайликами. Всі добре постаралися. Жоден покупець не міг пройти повз. Тим паче, кожен хоче бути причетним до чудес в новорічні свята, особливо, якщо це стосується діточок.
Вже за кілька годин візок наповнили солодощами. Цукерки з горішками і чорносливом, з праліне та із суфле, грильяжні та желейні, з начинкою між шарами вафель задоволено лежали у візку. Вони так хотіли потрапити сюди, що навіть нашіптували покупцям, щоб ті їх купили. Марципанове, шоколадне, ванільне печиво в яскравих пакунках причаровувало своїм незрівняним ароматом. А смачні тортики з кремовою ялинкою зручно вмостилися поверх. «Чудово!», — у захваті мовив візок і обережно подався до виходу. За годину він уже урочисто під захоплені погляди дітей в’їжджав у дитбудинок. Візок впевнено рухався до ялинки, щоб лишити там подарунки й повернутися до крамниці. Він поспішав до роботи, та усе ж таки один раз зупинився, коли побачив Марійку, личко якої аж сяяло від щастя.
ПОДАРУНКИ ВІД МИКОЛАЙЧИКА
День Святого Миколая — найулюбленіше свято всіх діточок. Напередодні вони особливо слухняні, бо чекають на даруночки від Миколайчика. Та сьогодні з дитячої кімнати через привідчинені двері доносилася до батьків розмова їхніх дітей: старшого Василька та маленької Галинки, яка змусила їх замислитися. «А мені Миколайчик принесе солодощі. І тобі теж, Васильку, бо ми були слухняними», — щебетала Галинка до братика. «Звичайно, принесе. Але не Миколай, а тато з мамою. Покладуть біля подушечки і підуть», — поважно мовив старший братик, не без іронії поглядаючи на сестричку. «А от і ні, Васильку!, — не вгамовувалося дівча, — вихователька в дитсадку також говорила, що ось-ось до нас завітає Миколай і кожен отримає в подарунок цукерки або ж різочку. І печиво, і вафлі, і горішки, і шоколад теж приносить Миколай. Пам’ятаєш, як ми ласували подаруночками минулоріч?». «Так, бо тато з мамою постаралися, — наполягав на своєму братик. Можемо перевірити: не спати уночі. Ось тоді й подивимося, хто до нас прийде». Мама і тато уважно дослухалися до цієї розмови. Вони добре знали як мають діяти.
Це була чудова зоряна нічка. Сніг сріблився від місячного сяйва, зорі святково усміхалися. А Миколай тихенько приходив до кожнісінької оселі, підходив до кожного ліжечка і лишав кожному подаруночок. «Ось бачиш…», — зашепотіла Галинка братику, коли скрипнули двері й до кімнати увійшов справжнісінький Миколай з білою бородою, у червоному кожусі та у червонім капелюсі.
Він тихенько дістав з мішка два пакуночки. Обережно поклав дітям під подушечку і покинув приміщення. Галинка миттю дістала подаруночки з-під подушки. Її оченята таки сяяли від щастя. Василько також радісно усміхався.
А за сніданком, звісно, з солодощами і духмяним чаєм, батьки задоволено слухали розповідь дівчинки про Святого Миколая. «У нього така борода! Такий кожух! І тату, такі добрі очі, як у тебе! А ще, повний мішок подарунків!», — дзвінко лунав голос дівчинки. І мама з татом від того радісно усміхалися. «А ще, тату, — тихенько, так щоби не почула Галинка, мовив до тата Василько, — капці теж такі, як у тебе». Тато у відповідь лагідно усміхнувся і поклав поруч з Васильковою чашечкою улюблену цукерку сина: з родзинками та горіхами.
ТУРБОТА
Наталочка швиденько поснідала, помила після себе посуд, хутко одяглася і мерщій подалася на вулицю.
«Дивно, – міркувала мама, дивлячись на поквапливі рухи доні, – куди це вона так поспішає...».
Не встигла матуся розпитати у дівчинки про причини такої поспішності, як та уже була надворі.
Тоді мама підійшла до вікна і вирішила поспостерігати за донькою.
Наталка тримала в руках щойно зліплені кульки зі снігу. Неподалік стояла снігова баба, як годиться, з морквяним носом і шапкою-відерцем на голові. Дівчинка швидко підбігла до неї й приліпила їй вуха. Так-так, вуха…сніговій бабі! Ото диво! Чи бачили ви колись снігову бабу з вухами? Мабуть, ще ні. А тут була звичайнісінька снігова баба, але з вухами...
Наталочка уважно оглянула своє творіння, усміхнулася й подалася додому.
«Мамо, мамо, дай мені, будь ласочка, пов’язку. Так-так, оту, від коронавірусу», – благально дивилося дівча на маму. Коли ж мама простягнула їй пов’язку, вона радо взяла її і подалася на вулицю знову.
Тепер мама, стоячи біля вікна, спостерігала, як Наталка одягала медичну пов’язку сніговій бабі.
«Аж ось чому вона виліпила вуха їй, – здогадалася мама, – аби одягнути їй маску».
Сонце радо сяяло, сніг сріблився, а посеред двору стояла снігова баба з носом-морквинкою, очима-камінцями, відеречком-шапкою і в медичній масці. Перехожі поглядали, усміхалися з нотками суму і йшли далі.
А задоволена Наталочка вже поспішала додому, де на неї чекала мама, чашечка чаю і бабусин пиріжок.
«Знаєш, мамо, учора перед тим, як заснути, згадала слова виховательки, що треба берегти своїх бабусь і дідусів від цієї хвороби, пильнувати, щоб вони були в безпеці. І я замислилася: про бабусю ми піклуємося – і за продуктами ходимо, і в аптеку, і допомагаємо навести лад у домівці, і стежимо, аби вона завжди виходила надвір у масці та мала з собою антисептик для рук. А снігова …, вона також бабуся, тобто літня людина, і про неї теж треба подбати. Отож, я і попіклувалася», – пояснювала вона мамі.
А мама слухала щебет доні, дивилася через вікно на снігову бабу в масці, і думала, що Наталочка має добре серце і росте гарною людиною. А ще матуся точно знала, яке бажання цьогоріч загадає доня, усі українці і, загалом, усі жителі Земної кулі – це те, щоби наступного року всі бабусі й дідусі могли би спокійно без масок приходити на гостину до онуків, а онуки до них. Бо необхідності в масках уже не буде. І щоб усі-всі були здоровими й усміхненими.
МАНДРИ МАМИНОЮ СУМОЧКОЮ
Цей гарний солодкий льодяник-півник був дуже яскравий. Його червоне забарвлення і грушевий запах принаджували покупців. Отож нічого дивного не було в тому, що його придбала Марійчина матуся для своєї донечки.
«Нехай поласує», — подумала мама і поклала льодяник у сумочку. Далі вона планувала купити в крамниці продукти до вечері, віднести книги в бібліотеку, а ще – відвідати перукарню. Справ у неї було чимало, тому й трапилося так, що коли прийшла додому, то про льодяник і не згадала.
На вечірньому небі вже з’явилися блискучі красуні-зірочки, які радісно гомоніли поміж собою, та сяйливий поважний Місяць.
Марійка вже давно мандрувала долиною снів. І мама, татусь та братик теж дивилися кольорові сни. Не спав лише півник. Так-так, півник-льодяник. Він сумував, бо тихенько сидіти в сумочці йому вже набридло.
«Годі вже чекати на диво», — зрештою промовив він про себе, а потім закукурікав і подався подорожувати сумочкою. «Ой, гаманець теж червоного кольору, як і я!», — вдоволено промовив він, коли натрапив на нього.
«Зазирну я усередину. Цікаво…», — подумав півник і своїм міцним дзьобом відкрив застібку гаманця. У цю ж мить гривні, які солодко спали, прокинулися і невдоволено зашелестіли. «Хто нас розбудив? — запитували вони, — Кому не спиться?»
Півник зніяковів і швиденько застібнув гаманець.
«Треба було б перепросити, що потурбував», — подумав він, але побачив люстерко. Точніше – своє відображення в маленькому дзеркальці Марійчиної мами.
«Ти диви, який я красень! – гонорово заявив він і закукурікав цього разу так голосно, що привернув увагу геть усіх мешканців сумочки.
«Це хто такий? – здивовано запитала ручка у блокнотика.
«Ти поглянь, який чванько!», — в один голос заявили вологі серветки.
«Оце так красунчик!», — зі сміхом промовив гребінець для волосся.
Усі висловилися щодо самовихваляння півника, окрім брелка для ключів – гарної рудої лисички, яка лише примружила оченята й ласо облизалася. «Нарешті поталанило: смачненько поласую», — гадала вона.
Оскільки лисичка була хитрою і мовчазною, то півник її одразу і не помітив. Він зробив вигляд, що не чує жодних висловлювань на свою адресу й сміливо подався далі, якраз туди, де була кишенька з ключами. Щойно він заплигнув у кишеньку, як лисиця хутенько підбігла до нього.
«Ну все, попався», — задоволено мовила вона. Бідолашний півник так злякався, що від його чванства не лишилося й сліду. Він зрозумів, що з кишеньки йому вже ніяк не вибратися. «Мабуть не варто було вихвалятися», — подумав він.
А ще йому спало на думку, що через постійне самомилування він зовсім не мав друзів, отож йому ніхто не прийде на допомогу. Півник з переляку заплющив очі й приготувався до найгіршого…
Та раптом матуся Марійки відкрила сумочку і дістала звідти льодяника.
«Геть забула про льодяника. Нехай буде солодкий сюрприз для доні, як прокинеться, адже їй так подобається прикрашати новорічну ялинку солодощами», — мовила вона про себе і поклала півника біля Марійчиної подушечки. Він ледве оговтався від переляку і кукурікати йому вже не хотілося. Півник був щасливим, що прикрашатиме ялинку разом із яскравими іграшками.
ПРО АЛІСУ ТА ВИТОНЧЕНУ ЧАШЕЧКУ
Це був дуже розкішний чайник для заварювання чаю: вигадлива форма, червоний колір, а ще позолота в оздобленні. Справжнісінький поважний сеньйор! Біля нього в буфеті на яскравих блюдечках стояло п’ять червоних чашечок, теж оздоблених позолотою. Точніше, всього чашечок було шість.
Та одна з них була зовсім не яскравою: витонченою, з ніжними блакитними квіточками і зовсім без позолоти. З’явилася вона у цьому пишному товаристві чайного сервізу лише тому, що шоста урочиста чашечка несподівано розбилась, а до комплекту мають входити саме шість чашок.
20
Сеньйористий чайник був чванливим, з високо задертим носиком, який, до слова, теж був прикрашений позолотою. Гордовитими, як і чайник, були й п’ять чашечок. Спілкувалися вони лише поміж собою і помітно гордували шостою, яка вже звикла до самотності. «Знову нас обирають для святкового столу», — гордо заявляла кожна з них і кидала зневажливий погляд на витончену, яка лишалася в буфеті на самоті. Та лише сумно зітхала, а потім годинами спостерігала за гомінким чаюванням гостей.
Та якось на чергову гостину до господарів завітали нові сусіди зі своєю маленькою донечкою Алісою. Дівчинка з безпосередньою дитячістю уперше розглядала все, що було в кімнаті. «А можна мені пити чайок з цієї чашечки?», — чемно запитала вона. «Звісно, — відповіла господиня. – Та поясни, чому ти її обрала?» «Бо на ній блакитні квіти кольору неба, моря і мрії», — замислено відповіла Аліса.
З часом сім’ї здружилися і тендітна чашечка все частіше й частіше опинялася в дитячих рученятах. Вона геть забула про смуток і багато усміхалася. А червоні яскраві чашечки, які спочатку обурено поглядали на Алісу, тепер заспокоїлися і навіть стали приглядатися до чашечки з блакитними квітами. «Щось у ній є, якщо діти так її полюбляють», —шепотілися поміж собою. І навіть сам пишний чайник звернув на це увагу і почав ставитися до неї більш шанобливо. Та витончена чашечка з прекрасними квітами небесної барви цих змін не помічала, бо думала лише про одне: коли на гостину знову завітає Аліса, і вона почує її щебетливий гомін та відчує теплий дотик дитячої долоньки.
ПРО СПРАВЖНЄ ЗОЛОТО
Василько був замислений… Ще б пак! Адже вчора по телефону тато сказав йому: «У кожному з нас є золото. Так-так! Справжнісіньке золото. Таке як у нас з мамою обручка, таке, як твій натільний хрестик. Це, так би мовити, зоряний пил. Те золото завжди сяє, та інколи буденні проблеми, чвари, непорозуміння його ніби задмухують. І тоді того сяйва стає все менше і менше. А це недобре, бо саме через сяйво зоряного пилу людина спілкується зі Всесвітом. І чим більше тих, у кого ясніє вогник у душі, тим дужче ясніє і він – Всесвіт, бо Всесвіт – це теж сяйво».
«Розумію тебе, татусю. Тепер я знаю, чому добрим людям говорять, що у них золоте серце», — мовив хлопчик у відповідь.
А сьогодні Василько міркував про те, якби зробити так, щоби сяйва того побільшало і Всесвіт яскравіше усміхався матінці Землі.
«Можливо, — думав він, — тоді всі природні катастрофи, хвороби і навіть війни зійдуть нанівець». І Василько негайно взявся до гарних справ. Спочатку він сходив до крамниці й приніс бабусі, що мешкала у сусідній квартирі, продукти. Потім придбав ліки для маленької Оленки, яка разом з матусею була змушена покинути своє рідне місто Маріуполь і тепер мешкала у сусідньому будинку. Ще допоміг старшій сестрі прибратися, адже їй так бракує часу, бо, окрім роботи, вона ще займається волонтерством. Далі написав лист-подяку татові та його бойовим побратимам й поклав туди власноруч виготовлені обереги-янголи.
Коли ж увечері всі зібралися традиційно чаювати напоєм з духмяних трав, то помітили, як сяють оченята Василька. «А ти сяєш, — мовила матуся, — певно, зробив сьогодні все, що зміг, для того, аби світла стало по-більше». «Так, мамо», — вдоволено відповів хлопчик і усміхнувся. Тепер кожнісінький день Василька розпочинався з думок про те, що він зробить сьогодні для того, щоби Всесвіт сяяв якомога яскравіше і тато повернувся додому якнайшвидше. А ще Василько зрозумів, що жодна темінь не може загасити світло добра в серцях надзвичайно хоробрих і дивовижно добрих українців.
За матеріалами: Марія Дем’янюк. "НОВОРІЧНЕ СОНЕЧКО". Літературно-художнє видання. Хмельницький, 2024. – 24 с.: іл. Автор цифрових малюнків Ігор Чучуменко.
Більше творів Марії Дем'янюк на "Малій Сторінці":
