Марія Дем’янюк
НОВОРІЧНЕ СОНЕЧКО
Збірка казок та оповідань «Новорічне сонечко» Марії Дем’янюк – подарунок для малечі до зимових свят. Книжечка запрошує дітей у світ добра і новорічної казки.
|
|
Зміст книги:
НОВОРІЧНЕ СОНЕЧКО |
|
Марія Дем’янюк
НОВОРІЧНЕ СОНЕЧКО
Ця швейна машинка завжди чекала на свою вправну майстриню-швачку – маму Іринки. Вона дуже полюбляла, коли Іринчина матуся тихенько наспівувала під час шиття, а також те, як дбайливо вона ставилася до своєї машинки: протирала, міняла голочки, нитки. Робила вона це старанно й обережно. А ще машинка була знайома з її донечкою — п’ятирічною Іринкою. І їй над усе подобалося чути веселий гомін дівчинки, коли та прибігала до матері й у захваті розповідала про справи в дитсадку. Приміром про те, у яку гру вони сьогодні грали, яку нову пісеньку вивчили чи яку казочку розповіла їм вихователька.
Та сьогодні завжди заповзята й весела швейна машинка була помітно замисленою і чимось занепокоєною. І думала вона про слова, які почула від
Іринчиної мами, коли та взяла до рук неймовірно ніжну жовту шовкову тканину, з якої мала пошити сукню на замовлення. «От якби я мала таку, то неодмінно пошила би яскраву сукню для Іринки на новорічні свята. І була б вона в костюмі Сонечка. Моє любе дівчатко, яке має стільки світла в серці!
Та, на жаль, коштів на тканину ми не маємо», — мовила швачка про себе і сумно зітхнула, згадавши про борги пекарю, молочнику та продавцю фруктів, які потрібно якомога швидше віддати.
Саме від цих слів знітилася швейна машинка. А ще вона уявила, як чарівно буде виглядати Іринка в костюмі Сонечка і як гарно пасуватиме жовтий колір дівчинці. Зрештою, коли машинка опанувала себе, у неї визріло рішення допомогти матусі. «Чим я можу зарадити? — довгенько міркувала вона, допоки її не осяяло, — можу швидше працювати! Якщо майстриня виконає більшу кількість замовлень, то отримає більшу суму грошей, і тоді матиме змогу придбати жовту шовкову тканину для своєї любої донечки. А щодо того, що костюм сонечка буде неймовірно гарним, сумнівів у мене немає».
І машинка вирішила негайно взятися до справи. Передусім вона покликала нову гостру вертляву голочку, що вже мріяла покинути коробку і ритмічно витанцьовувати під час шиття на тканині. Далі котушку ниток, продавець яких, коли віддавав їх майстрині, побажав: «Нехай приносять радість і прибуток». А потім ще й присоромила наперсток для шиття, що вже три дні заховався в самому куточку шухлядки, уникаючи всілякої праці. Тепер наперсток, який мав турбуватися про пальчики майстрині й допомагати їй проколювати особливо цупкі тканини, прагнув до роботи, бо теж полюбляв Іринку і був певний, що в жовтенькому новорічному костюмі вона виглядатиме справжнісіньким сонценятком.
На ранок, коли жваві трамваї вже поквапом везли перших пасажирів, які поспішали до праці, Іринчина мама відчинила двері майстерні. «Добридень! – як завжди привіталася вона зі своєю давньою подругою-помічницею – швейною машинкою. – Маємо чимало замовлень. Отож, потрібно гарно попрацювати». Звичайно, насамперед їй хотілося взятися за пошиття сукні з шовкової жовтої тканини. Адже ця ніжна тканина була чарівно-яскравою і дуже приємною на дотик й наче просилася до рук. Проте майстриня вирішила розпочати свій робочий день з пошиття теплої курточки для маленького хлопчика, який, зі слів його матусі, вкотре застудився. І хоча дохід від цього замовлення був мінімальним, бо Іринчина мама добре знала, що замовниця перебуває у фінансовій скруті й згодилася виконати роботу за невеличку платню, проте вона мала добре cерце і дуже хотіла, щоб дитина якомога швидше одужала й гуляла в теплій одежині.
Коли новісінька курточка радісно виблискувала ґудзиками й чекала на свого господаря, майстриня взялася за пошиття іншої речі. І була це знову не яскрава шовкова сукня, а м’який бавовняний халатик, який дбайлива онука замовила для бабусеньки як подарунок на День народження. А День народження у бабусі за два дні. «Отож, – вирішила Іринчина мама, – потрібно сьогодні впоратися, щоб онука не хвилювалася».
Далі майстриня вкоротила джинси підлітку, підклала штори на прохання виховательки дитячого садочку і пошила нові скатертини для цукерні, яка завтра вперше радісно прийматиме своїх клієнтів-ласунів.
Тепер нарешті мама Іринки дозволила собі зробити перепочинок. «Філіжанка кави і булочка з вишнями – це те, що мені зараз не завадить», – вирішила майстриня та пішла до кав’ярні, що знаходилася поруч. І ласувала вона з особливою насолодою, бо думала про те, що сьогодні їй ой як гарно працюється, і як багато корисних справ вона вже встигла зробити. «Пречудово!», – задоволено сказала матуся про себе, міркуючи про те, скільком людям вона сьогодні принесла радість. «Пречудово!», – наче в такт їй у цю ж хвилину в майстерні промовила швейна машинка, поглядаючи на речі, пошиті на замовлення, – якщо так піде й далі, то Іринка таки буде випромінювати радість в костюмі Сонечка біля новорічної ялинки».
Після невеличкого перепочинку майстриня взялася до праці знову. Ще б пак! Адже нарешті вона почала працювати з цією дивовижною, напрочуд ніжною тканиною. На пошиття сукні знадобилося більше часу, бо тонка вишукана тканина вимагала більш делікатного поводження. Навіть заповзята танцівниця-голочка вгамувала свій запал і тепер працювала обережно, не поспіхом. За два дні новенька сукня вже милувала погляд щасливої замовниці. І коли та в захваті приміряла її, Іринчина мама знову подумала про те, яким би миловидним сонечком була б її донечка у подібному платтячку.
Проте, мрія ця вже не здавалася нездійсненою. Адже майстриня за ці дні отримала більше коштів, аніж звично. І змогла повернути борги. «Тепер можна подумати й про Іринчин новорічний костюм і заробити гроші на таку ж гарну тканину», – гадала вона. «Ну що, спробуємо?», – запитально подивилася майстриня на свою вправну помічницю – швейну машинку. І здивовано виразно почула у відповідь від машинки стверджувальне «Звичайно!». «Мабуть, перепрацювала. Треба трішечки відпочити», – знітилася вона.
Одягнула пальто і подалася на вулицю. Дивно, але ноги самі привели матусю Іринки до крамниці тканин, де її жовта шовкова мрія, що слугувала окрасою вітрини і приваблювала покупців, аж виблискувала позолотою.
За кілька днів випав перший сніг. І хоча він швидко розтанув, проте став сигналом для новорічних приготувань. У місті одна за одною з’являлися яскраво прикрашені ялинки. Будинки вихвалялися один перед одним своїми гірляндами і наче змагалися, хто з них є найяскравішим.
А вітрини вабили імбирним печивом, марципанами, цукерками та іншими смаколиками в барвистих святкових пакунках. Піднесена атмосфера запанувала у місті й радісне передчуття дива охопило кожнісінького його мешканця. Працьовита швейна машинка, попри велику кількість виконаних замовлень, аніскілечки не втомилася. Вона зовсім не була змореною, а навпаки – натхненно-радісною. Адже була певна, що незабаром на неї чекає найприємніша та найсвятковіша робота – пошиття шовкової сукні для Іринки, яка буде новорічним сонечком зігрівати серця людей узимку.
Минув тиждень, і ось у морозний, але напрочуд сонячний день Іринчина мама, як завжди раненько, зайшла до майстерні. «Глянь, у її очах сяйлинки граються, – тихенько мовила швейна машинка вертлявій голочці. – Здається мені, що це не лише відображення чудового зимового ранку, але й ознака здійсненого бажання». І вона не помилялася, хіба що варто уточнити, що це було не лише бажання майстрині, а і її вірної помічниці – самої швейної машинки. Коли ж матуся розгорнула пакунок і поклала біля машинки золотисто-шовкову матерію та від захоплення, що переповнювало її, теж почала сяяти. «Певне сонечко дістає через віконце, промінням торкається машинки. Он як світло грається!», – подумала майстриня, коли побачила цей відблиск, і мерщій взялася за пошиття сукні.
У цей погожий сонячний день робота ладналася як ніколи. Сонце через шибку старанно заглядало до кімнати. Іринчина мама випромінювала радість під час натхненного і омріяного процесу пошиття новорічного костюму для донечки. А машинка аж сяяла від задоволення, обережно лишаючи стібки на тканині. Тому й не дивно, що новісінька блискучо-жовта сукня золотіла від того тепла, яке дарувало їй усе довкола: яскраве сонечко, турботлива матуся і працьовита швейна машинка.
«Матусю, яка чарівна сукня! І яка щаслива та дівчинка, що одягне її. Певне вона буде в новорічному костюмі соняха, а може й навіть сонечком. Це так чудово, мамо, – сонечко біля ялинки і все довкола сяє радістю. Бо сонечко – це джерело життя, світла і добра. Яка ж ялинка без Сонечка?» – щебетала Іринка до мами. «І можливо, – додала вона, – коли ми підемо на новорічне свято, я таки зустріну цю дівчинку-сонечко» «Неодмінно зустрінеш, доню, – усміхаючись мовила мама. – І не біля ялинки, а тут і зараз». «Що, дівчинка прийде за сукнею? – поцікавилася Іринка. «Ні доню, не прийде, бо вона вже тут. І ти побачиш її, коли одягнеш платтячко і подивишся в дзеркало. Це твоя сукня, донечко! І сонечком на новорічному святі сяятимеш ти». «Я?! – захоплено перепитала дівчинка. – Я буду сонечком?!».
І мама помітила, як раптом освітлення в майстерні стало яскравішим, і знову затанцював на швейній машинці той дивний відблиск. «Так, люба. Адже ти і є сонечком, бо в твоїх оченятах стільки любові й тепла, якими ти щедро ділишся з усіма! Твоя доброта зігріває серця людей. Отож, Іринко, ти – сонечко, і на новорічному святі біля ялинки маєш бути в цій яскраво-жовтій сукні».
Це була справжнісінька дивовижа! Чудесна різдвяна зірочка на верхівці ялинки вигравала позолотою. Різнобарвні прикраси на зеленій красуні милували та зачаровували малечу. Лунала радісна музика. А біля ялинки разом з дітками танцювала усміхнена дівчинка-сонечко – Іринка. І сяйво в її оченятах аніскілечки не поступалося сяйву ялинкової зіроньки. І кожен, хто дивився на неї, мимоволі усміхався, бо відчував те надзвичайне тепло та радісне передчуття щастя, яке дарувала усім і новорічна зіронька, і новорічне сонечко, та яке неодмінно має зігрівати серця й у наступному новому році.
ЯК ВІЗОК ДІТОЧОК ПРИВІТАВ
«Які гарні цукерки! Шоколадні, ще й з горішками! Хочу! Хочу! Хочу!», — у захваті випалила Марійка. «А якщо поцупити кілька цукерок? Нишком розв’язати пакетик, дістати й заховати в кишеню або в рукавичку? Ніхто й не побачить…» — продовжувала вона. «Це ти про що? — запитав Миколка й суворо подивився на дівчинку. «Не звертай уваги. Кортить Марійці цукерок, то й верзе казна-що», — заступився за сестричку Сашко. «Ой, печиво з родзинками! А ось з шоколадом!», — знову вигукнула Марійка. « А он де тортик! Погляньте, на ньому з крему ялинка намальована, ще й надпис «З Новим роком!», — не вгамовувалася дівчинка. «Все. Годі. Йдемо додому в дитячий будинок. Там теж ялинка є — лісова красуня. Будеш милуватися. Можливо, й ласощі на свято будуть.», — твердо сказав Миколка. І дітвора, не поспішаючи, подалася на вулицю, минаючи полиці зі смаколиками та задоволених покупців з наповненими святковими товарами візками.
Та щодо візків треба зупинитися окремо. Бо той, що стояв поряд з дітьми, чув геть усю їхню розмову. Він був дуже добрим візком і понад усе йому подобалося, коли покупці купували товари для діточок: іграшки, солодощі, дитячі книжечки. Завжди уявляв, як сяють оченятка дітей, коли їм дарують подарунки. Тому дуже пишався своєю роботою. Тепер йому стало сумно. І щойно він звільнився від чергових покупок, як почав міркувати, чим би зарадити. Дуже швидко зметикував: «Треба зібрати солодощі для діточок і відвезти їх до дитячого будинку». Далі він попросив про допомогу виструнчених олівців і білого аркуша паперу. «Давайте звернемося з проханням до покупців про благодійність: Допоможіть діткам дитячого будинку поринути в святкову атмосферу. Подаруйте дитині свято! Нехай їх оченята випромінюють радість, як зіронька новорічної ялинки!». Безперечно, олівчики та папір пристали на цю пропозицію і вже за пів години в магазині стояв візок з яскравим оголошенням та ще й з намальованою ялинкою і усмішками-смайликами. Всі добре постаралися. Жоден покупець не міг пройти повз. Тим паче, кожен хоче бути причетним до чудес в новорічні свята, особливо, якщо це стосується діточок.
Вже за кілька годин візок наповнили солодощами. Цукерки з горішками і чорносливом, з праліне та із суфле, грильяжні та желейні, з начинкою між шарами вафель задоволено лежали у візку. Вони так хотіли потрапити сюди, що навіть нашіптували покупцям, щоб ті їх купили. Марципанове, шоколадне, ванільне печиво в яскравих пакунках причаровувало своїм незрівняним ароматом. А смачні тортики з кремовою ялинкою зручно вмостилися поверх. «Чудово!», — у захваті мовив візок і обережно подався до виходу. За годину він уже урочисто під захоплені погляди дітей в’їжджав у дитбудинок. Візок впевнено рухався до ялинки, щоб лишити там подарунки й повернутися до крамниці. Він поспішав до роботи, та усе ж таки один раз зупинився, коли побачив Марійку, личко якої аж сяяло від щастя.
ПОДАРУНКИ ВІД МИКОЛАЙЧИКА
День Святого Миколая — найулюбленіше свято всіх діточок. Напередодні вони особливо слухняні, бо чекають на даруночки від Миколайчика. Та сьогодні з дитячої кімнати через привідчинені двері доносилася до батьків розмова їхніх дітей: старшого Василька та маленької Галинки, яка змусила їх замислитися. «А мені Миколайчик принесе солодощі. І тобі теж, Васильку, бо ми були слухняними», — щебетала Галинка до братика. «Звичайно, принесе. Але не Миколай, а тато з мамою. Покладуть біля подушечки і підуть», — поважно мовив старший братик, не без іронії поглядаючи на сестричку. «А от і ні, Васильку!, — не вгамовувалося дівча, — вихователька в дитсадку також говорила, що ось-ось до нас завітає Миколай і кожен отримає в подарунок цукерки або ж різочку. І печиво, і вафлі, і горішки, і шоколад теж приносить Миколай. Пам’ятаєш, як ми ласували подаруночками минулоріч?». «Так, бо тато з мамою постаралися, — наполягав на своєму братик. Можемо перевірити: не спати уночі. Ось тоді й подивимося, хто до нас прийде». Мама і тато уважно дослухалися до цієї розмови. Вони добре знали як мають діяти.
Це була чудова зоряна нічка. Сніг сріблився від місячного сяйва, зорі святково усміхалися. А Миколай тихенько приходив до кожнісінької оселі, підходив до кожного ліжечка і лишав кожному подаруночок. «Ось бачиш…», — зашепотіла Галинка братику, коли скрипнули двері й до кімнати увійшов справжнісінький Миколай з білою бородою, у червоному кожусі та у червонім капелюсі.
Він тихенько дістав з мішка два пакуночки. Обережно поклав дітям під подушечку і покинув приміщення. Галинка миттю дістала подаруночки з-під подушки. Її оченята таки сяяли від щастя. Василько також радісно усміхався.
А за сніданком, звісно, з солодощами і духмяним чаєм, батьки задоволено слухали розповідь дівчинки про Святого Миколая. «У нього така борода! Такий кожух! І тату, такі добрі очі, як у тебе! А ще, повний мішок подарунків!», — дзвінко лунав голос дівчинки. І мама з татом від того радісно усміхалися. «А ще, тату, — тихенько, так щоби не почула Галинка, мовив до тата Василько, — капці теж такі, як у тебе». Тато у відповідь лагідно усміхнувся і поклав поруч з Васильковою чашечкою улюблену цукерку сина: з родзинками та горіхами.
ТУРБОТА
Наталочка швиденько поснідала, помила після себе посуд, хутко одяглася і мерщій подалася на вулицю.
«Дивно, – міркувала мама, дивлячись на поквапливі рухи доні, – куди це вона так поспішає...».
Не встигла матуся розпитати у дівчинки про причини такої поспішності, як та уже була надворі.
Тоді мама підійшла до вікна і вирішила поспостерігати за донькою.
Наталка тримала в руках щойно зліплені кульки зі снігу. Неподалік стояла снігова баба, як годиться, з морквяним носом і шапкою-відерцем на голові. Дівчинка швидко підбігла до неї й приліпила їй вуха. Так-так, вуха…сніговій бабі! Ото диво! Чи бачили ви колись снігову бабу з вухами? Мабуть, ще ні. А тут була звичайнісінька снігова баба, але з вухами...
Наталочка уважно оглянула своє творіння, усміхнулася й подалася додому.
«Мамо, мамо, дай мені, будь ласочка, пов’язку. Так-так, оту, від коронавірусу», – благально дивилося дівча на маму. Коли ж мама простягнула їй пов’язку, вона радо взяла її і подалася на вулицю знову.
Тепер мама, стоячи біля вікна, спостерігала, як Наталка одягала медичну пов’язку сніговій бабі.
«Аж ось чому вона виліпила вуха їй, – здогадалася мама, – аби одягнути їй маску».
Сонце радо сяяло, сніг сріблився, а посеред двору стояла снігова баба з носом-морквинкою, очима-камінцями, відеречком-шапкою і в медичній масці. Перехожі поглядали, усміхалися з нотками суму і йшли далі.
А задоволена Наталочка вже поспішала додому, де на неї чекала мама, чашечка чаю і бабусин пиріжок.
«Знаєш, мамо, учора перед тим, як заснути, згадала слова виховательки, що треба берегти своїх бабусь і дідусів від цієї хвороби, пильнувати, щоб вони були в безпеці. І я замислилася: про бабусю ми піклуємося – і за продуктами ходимо, і в аптеку, і допомагаємо навести лад у домівці, і стежимо, аби вона завжди виходила надвір у масці та мала з собою антисептик для рук. А снігова …, вона також бабуся, тобто літня людина, і про неї теж треба подбати. Отож, я і попіклувалася», – пояснювала вона мамі.
А мама слухала щебет доні, дивилася через вікно на снігову бабу в масці, і думала, що Наталочка має добре серце і росте гарною людиною. А ще матуся точно знала, яке бажання цьогоріч загадає доня, усі українці і, загалом, усі жителі Земної кулі – це те, щоби наступного року всі бабусі й дідусі могли би спокійно без масок приходити на гостину до онуків, а онуки до них. Бо необхідності в масках уже не буде. І щоб усі-всі були здоровими й усміхненими.
МАНДРИ МАМИНОЮ СУМОЧКОЮ
Цей гарний солодкий льодяник-півник був дуже яскравий. Його червоне забарвлення і грушевий запах принаджували покупців. Отож нічого дивного не було в тому, що його придбала Марійчина матуся для своєї донечки.
«Нехай поласує», — подумала мама і поклала льодяник у сумочку. Далі вона планувала купити в крамниці продукти до вечері, віднести книги в бібліотеку, а ще – відвідати перукарню. Справ у неї було чимало, тому й трапилося так, що коли прийшла додому, то про льодяник і не згадала.
На вечірньому небі вже з’явилися блискучі красуні-зірочки, які радісно гомоніли поміж собою, та сяйливий поважний Місяць.
Марійка вже давно мандрувала долиною снів. І мама, татусь та братик теж дивилися кольорові сни. Не спав лише півник. Так-так, півник-льодяник. Він сумував, бо тихенько сидіти в сумочці йому вже набридло.
«Годі вже чекати на диво», — зрештою промовив він про себе, а потім закукурікав і подався подорожувати сумочкою. «Ой, гаманець теж червоного кольору, як і я!», — вдоволено промовив він, коли натрапив на нього.
«Зазирну я усередину. Цікаво…», — подумав півник і своїм міцним дзьобом відкрив застібку гаманця. У цю ж мить гривні, які солодко спали, прокинулися і невдоволено зашелестіли. «Хто нас розбудив? — запитували вони, — Кому не спиться?»
Півник зніяковів і швиденько застібнув гаманець.
«Треба було б перепросити, що потурбував», — подумав він, але побачив люстерко. Точніше – своє відображення в маленькому дзеркальці Марійчиної мами.
«Ти диви, який я красень! – гонорово заявив він і закукурікав цього разу так голосно, що привернув увагу геть усіх мешканців сумочки.
«Це хто такий? – здивовано запитала ручка у блокнотика.
«Ти поглянь, який чванько!», — в один голос заявили вологі серветки.
«Оце так красунчик!», — зі сміхом промовив гребінець для волосся.
Усі висловилися щодо самовихваляння півника, окрім брелка для ключів – гарної рудої лисички, яка лише примружила оченята й ласо облизалася. «Нарешті поталанило: смачненько поласую», — гадала вона.
Оскільки лисичка була хитрою і мовчазною, то півник її одразу і не помітив. Він зробив вигляд, що не чує жодних висловлювань на свою адресу й сміливо подався далі, якраз туди, де була кишенька з ключами. Щойно він заплигнув у кишеньку, як лисиця хутенько підбігла до нього.
«Ну все, попався», — задоволено мовила вона. Бідолашний півник так злякався, що від його чванства не лишилося й сліду. Він зрозумів, що з кишеньки йому вже ніяк не вибратися. «Мабуть не варто було вихвалятися», — подумав він.
А ще йому спало на думку, що через постійне самомилування він зовсім не мав друзів, отож йому ніхто не прийде на допомогу. Півник з переляку заплющив очі й приготувався до найгіршого…
Та раптом матуся Марійки відкрила сумочку і дістала звідти льодяника.
«Геть забула про льодяника. Нехай буде солодкий сюрприз для доні, як прокинеться, адже їй так подобається прикрашати новорічну ялинку солодощами», — мовила вона про себе і поклала півника біля Марійчиної подушечки. Він ледве оговтався від переляку і кукурікати йому вже не хотілося. Півник був щасливим, що прикрашатиме ялинку разом із яскравими іграшками.
ПРО АЛІСУ ТА ВИТОНЧЕНУ ЧАШЕЧКУ
Це був дуже розкішний чайник для заварювання чаю: вигадлива форма, червоний колір, а ще позолота в оздобленні. Справжнісінький поважний сеньйор! Біля нього в буфеті на яскравих блюдечках стояло п’ять червоних чашечок, теж оздоблених позолотою. Точніше, всього чашечок було шість.
Та одна з них була зовсім не яскравою: витонченою, з ніжними блакитними квіточками і зовсім без позолоти. З’явилася вона у цьому пишному товаристві чайного сервізу лише тому, що шоста урочиста чашечка несподівано розбилась, а до комплекту мають входити саме шість чашок.
Сеньйористий чайник був чванливим, з високо задертим носиком, який, до слова, теж був прикрашений позолотою. Гордовитими, як і чайник, були й п’ять чашечок. Спілкувалися вони лише поміж собою і помітно гордували шостою, яка вже звикла до самотності. «Знову нас обирають для святкового столу», — гордо заявляла кожна з них і кидала зневажливий погляд на витончену, яка лишалася в буфеті на самоті. Та лише сумно зітхала, а потім годинами спостерігала за гомінким чаюванням гостей.
Та якось на чергову гостину до господарів завітали нові сусіди зі своєю маленькою донечкою Алісою. Дівчинка з безпосередньою дитячістю уперше розглядала все, що було в кімнаті. «А можна мені пити чайок з цієї чашечки?», — чемно запитала вона. «Звісно, — відповіла господиня. – Та поясни, чому ти її обрала?» «Бо на ній блакитні квіти кольору неба, моря і мрії», — замислено відповіла Аліса.
З часом сім’ї здружилися і тендітна чашечка все частіше й частіше опинялася в дитячих рученятах. Вона геть забула про смуток і багато усміхалася. А червоні яскраві чашечки, які спочатку обурено поглядали на Алісу, тепер заспокоїлися і навіть стали приглядатися до чашечки з блакитними квітами. «Щось у ній є, якщо діти так її полюбляють», —шепотілися поміж собою. І навіть сам пишний чайник звернув на це увагу і почав ставитися до неї більш шанобливо. Та витончена чашечка з прекрасними квітами небесної барви цих змін не помічала, бо думала лише про одне: коли на гостину знову завітає Аліса, і вона почує її щебетливий гомін та відчує теплий дотик дитячої долоньки.
ПРО СПРАВЖНЄ ЗОЛОТО
Василько був замислений… Ще б пак! Адже вчора по телефону тато сказав йому: «У кожному з нас є золото. Так-так! Справжнісіньке золото. Таке як у нас з мамою обручка, таке, як твій натільний хрестик. Це, так би мовити, зоряний пил. Те золото завжди сяє, та інколи буденні проблеми, чвари, непорозуміння його ніби задмухують. І тоді того сяйва стає все менше і менше. А це недобре, бо саме через сяйво зоряного пилу людина спілкується зі Всесвітом. І чим більше тих, у кого ясніє вогник у душі, тим дужче ясніє і він – Всесвіт, бо Всесвіт – це теж сяйво».
«Розумію тебе, татусю. Тепер я знаю, чому добрим людям говорять, що у них золоте серце», — мовив хлопчик у відповідь.
А сьогодні Василько міркував про те, якби зробити так, щоби сяйва того побільшало і Всесвіт яскравіше усміхався матінці Землі.
«Можливо, — думав він, — тоді всі природні катастрофи, хвороби і навіть війни зійдуть нанівець». І Василько негайно взявся до гарних справ. Спочатку він сходив до крамниці й приніс бабусі, що мешкала у сусідній квартирі, продукти. Потім придбав ліки для маленької Оленки, яка разом з матусею була змушена покинути своє рідне місто Маріуполь і тепер мешкала у сусідньому будинку. Ще допоміг старшій сестрі прибратися, адже їй так бракує часу, бо, окрім роботи, вона ще займається волонтерством. Далі написав лист-подяку татові та його бойовим побратимам й поклав туди власноруч виготовлені обереги-янголи.
Коли ж увечері всі зібралися традиційно чаювати напоєм з духмяних трав, то помітили, як сяють оченята Василька. «А ти сяєш, — мовила матуся, — певно, зробив сьогодні все, що зміг, для того, аби світла стало по-більше». «Так, мамо», — вдоволено відповів хлопчик і усміхнувся. Тепер кожнісінький день Василька розпочинався з думок про те, що він зробить сьогодні для того, щоби Всесвіт сяяв якомога яскравіше і тато повернувся додому якнайшвидше. А ще Василько зрозумів, що жодна темінь не може загасити світло добра в серцях надзвичайно хоробрих і дивовижно добрих українців.
За матеріалами: Марія Дем’янюк. "НОВОРІЧНЕ СОНЕЧКО". Літературно-художнє видання. Хмельницький, 2024. – 24 с.: іл. Автор цифрових малюнків Ігор Чучуменко.
Більше творів Марії Дем'янюк на "Малій Сторінці":
