Публікації за тегом: Оповідання

"Усім вітання!!! Сьогодні досить незвичний матеріал. Ви вже раніше мали змогу ознайомитися з моїми шкільними віршами (хто ще не знає – ось вони: ( Ольга Шарко. Добірка поезій "Ідентифікація свідомості​" ), а сьогодні я вас ознайомлю зі своїм студентським есеєм, який я написала другому курсі та який опублікувала в студентській онлайн-газеті «Абзац» за 9 жовтня 2013 року моя чудова одногрупниця й пані-головред видання Станіслава Міхеєва.." (Ольга Шарко)

""Ви остаточно вирішили вдочерити Віру?" "Так", –  одностайно відповіли Іван і Любов. "Мабуть, вона не сказала,  – раптом директор дитячого будинку замовк, але за мить продовжив,  –  що у неї є сестра. Погодьтесь, варто врахувати думку дитини. Віра дуже дружна з молодшою сестрою. Розлучати? Підійдіть до вікна, будь ласка. Подивіться..." Дівчата сиділи на лавці, обнявшись, уважно розглядали подарунки, які щойно принесли названі батьки. Ніхто не чув їхньої розмови, але дитячі очі   –  вони про все повідають   –  світилися вогником радості..." (Людмила Кибалка)

 

"Перед від’їздом до тієї частини Європи, що простягається за нашим кордоном, я налаштувала себе на стан повного відриву від буденних клопотів, відповідальності, ,,хвостів”. Утікала й раніше, особливо у станах, коли світ вимучував до розтирання в порошок, та простір, у який виходила, був віртуальним. Цього разу я вирвалась з відкритими обіймами у світ реальний за межами моєї реальності. На кількох світлинах, зроблених у відпустці у рідкісні моменти, коли я перебувала у стані повного відриву від минулого, майбутнього, а просто, сповнена всеохопної радості, стояла на катері, що плив по Сені, серед великої кількості молодих людей у піднесеному настрої, безтурботно роздивляючись довкола та осягаючи безбережність берегів та неба, я виглядаю настільки молодою, що вже наче і не я. Це світлина не мого тіла, це зображення стану душі..." (Галина Мирослава)

"Знову твоя могилка заросла бур’яном. Хваст так швидко і хвацько росте. Пробач — не встигаю. Вчора знову був аншлаг. Стільки квітів! Бачиш?! Я отут поставлю. Тобі сподобається. Ти завжди любив білі маки. Таким білим було твоє волосся, коли ми познайомились. Я тебе відразу запримітила. Ти сидів біля шофера з личком кругленьким, як сфера, і світився. Пам’ятаєш?! Коли простягнула тобі надірвану купюру, сама того не помітивши, ти поспитав: “А копійок нема?” Мене розвернуло на твій голос. Витягнула копійки. Рівно стільки, скільки коштував квиток. Ти взяв. А потім я, завмираючи від сорому, побачила свою нещасну гривню. І зрозуміла. Не знала, де очі подіти. Ти ж несподівано зробив жест, який, поки жити буду, пам’ятатиму, — так мене ніхто не вразив, бо ти... ти... поклав мою подерту купюру до скарбнички водія, наче так має бути, а мені абсолютно спокійно простягнув навзамін новеньку. При усій своїй доброзичливості я б на твоєму місці просто повернула б ту злощасну купюру власнику, втішаючись подумки, що мене нікому не вдасться надурити..." (Галина Мирослава)

 

Книга присвячена історії виникнення відомих літературних творів для дітей. Оригінальність і непересічність пропонованих текстів у тому, що це авторська розповідь видатного українського письменника про біографії кращих дитячих книг XX століття, які лишаються популярними серед юних читачів уже не одного покоління не лише в Україні, а й у багатьох країнах світу. Дорослим читачам також буде цікаво замислитися над людськими долями – повчальними, романтичними, героїчними, часом драматичними – кожного представленого тут письменника.

"Старі книги, особливо томові видання, енциклопедії, з якими мені доводилось працювати, здебільшого мали коричневі палітурки. І не просто коричневі, а кольору шоколаду. І ті, що я маю вдома, теж шоколадні. Та й стоять вони у мене хоч і серед різнокольорових видань, проте в оточенні шоколадистого кольору меблів, які тепло налаштовують на щось притягально приємне, просто, без зайвих зусиль, вводять ув особливий стан своїм дуже відповідним для такого типу літератури темним кольором, спроможним віддаляти в бік тіні від жару червоного - улюбленого кольору маленьких дітей і первісних народів. Саме шоколадність надає того спокою, коли поверховість, за яку так тримається жовтий колір, розсіюється, а пасивність, притаманна схильному до пихатості зеленому, затягується зосередженістю і, до того ж, не відволікає та не стягує, як це робить самозаглиблена у себе синя барва. Дивишся на полицю - тут же мимоволі тягнешся до цього шоколаду, який на певний час допомагає тобі забути про мирське та таке суєтне. Іноді достатньо лише потримати книгу в руках - і від тихої коричневизни, що не дуже поривається наступати на тебе, як інші, і не особливо обороняється від твого наступу, пальці наповнюються якоюсь дивною магічною силою, щоб ти міг входити у текст, захований за палітуркою..." (Галина Мирослава)

 

Зміст книги:

Кульки
Забути
Нас було двійко
Дерева
Дивись
Вперше
Шоколадні палітурки

 

 

"Продріботіла каштановим пікінесом осінь, і ось уже позирає сонними очима коали зима. Час для школярів летить миттєво. Контрольні роботи, тести так і миготять, як вокзали на шляху швидкого потяга. Та коли не дивитись у вікно, здається, що нікуди не їдеш. Тільки якось не по собі, особливо, якщо ти в класі новенька. Уся надія на весну – прилетить на своєму килимі-літаку, і, нарешті, серце малою пташиною стріпнеться від щастя! Та де там! Усе було якось буденно – дощі, калюжі, зовсім не схожі на моря чи затоки. "Як це все буденно, як це звично. Скільки раз це бачила земля..." – згадувалися слова улюбленого поета. Але чому не "світ прекрасний, земля мов казка"? Аліна міркувала так, а тим часом весна, як маленька лялечка, відпливала ген, за небосхил, у паперовому човнику з учнівського зошита." (Олександра Бурбело)

"Нас було двійко у батьків, і кликали нас двійнятами, і плутали, і пестили, як нікого, бо дуже пишалися — двійко ж. Татко любив забирати нас обох до себе на роботу. А його ательє знаходилось далеко від нашого дому, тож додому він носив нас по черзі на спині, а нам то страх як подобалось. Ми інколи навмисно покульгували, щоб він це робив. А ще обожнювали на його роботі засиджуватись, особливо в кімнаті одній, яку він примірковою називав. Інші її примірочною іменують. А мені до вподоби більше приміркова і нині. Правда, тоді ми на неї просто "міркова" казали, адже так швидше вимовляється. Ми там одна одну метром міряли і реготали, мірки порівнюючи. Постійно вони відрізнялись, коли ми до перемірювання брались. І суттєво. Іноді з вішаків чужий одяг тихцем познімаємо і на себе прилаштовуємо. А як хто йшов, ми ховалися. Одного разу нас відсварили за це, та так, по-доброму, ми й уваги не звернули — далі свою гру вели, правда, обережніше, щоб на проблеми не наразитись. Чи то тато вдавав, що не помічає, чи то за роботою дійсно не зауважував — досі загадка..." (Галина Мирослава)

 

""Готово?" — питає мене Захар Іванович. "Готово!" — відгукуюсь я і стрибаю на раму гарячого і волохатого від пилу "Білорусика". Захар Іванович пускає трактор. Машина тихенько вуркотить і котиться дорогою, за нами починає бігти, ворушитися трос, і я бачу: трос підіймається вгору, натягується в повітрі, немов струна; трактор наш гуде все важче й важче, а нам із скирти махають руками, сигналять: "Давай!.. Давайте! Протягуйте далі!" Десь там знизу, з того боку високої розкішної скирти, рушає і повзе вгору повна сітка соломи. Ми з дядьком тягнемо її на вершину обмолоченої гори, трос уже завис високо над землею і сліпучо виблискує на сонці. Я чую, як тоненько дзвенить натягнутий дріт, і мені знов згадується недавня пригода..." (Віктор Близнець)

"...Минуло п'ять років.  Млин життя перемолов минуле, залишивши Віру, Надію та Любов, які збирала по зернині, хоча іноді вдавалася в розпач, але на поміч завжди приходили вірні сестри. "Мамо, я знайшов фотоальбом. Це ти?"  –  якось запитав син, показуючи на старі світлини. Усміхнулася і відповіла: "Мабуть, це не я. Придивися. Тут я безкрила, а зараз вже є крила." І плавно підняла руки до неба, ніби для злету..." (Людмила Кибалка)

 

"Інколи пишуться різні за характером нотатки – роздуми, спомини, жарти… І ти ще не уявляєш, а у якій же формі це потраплятиме на очі читачу. Але потім щось, написане у той чи інший час, раптом... ніби об’єднується у якусь ще не зовсім зрозумілу для тебе спільноту. Ось так у мене і з’явився цикл «З письменницького зошита». І ця публікація буде для нього дебютною. Отож..." (Володимир Даник)

 

 

 

"Якось зауважила, що мимоволі людей сортую, утримуючи в голові впорядковану інформацію в папочках. Кількість тих файликів не настільки велика, щоб не трималась у пам'яті. А класифікувати насправді легко, бо про кого б не йшлось, він так чи інакше у чомусь обмежений. Рівень обмеженості, безумовно, різний. Якщо починати розкладати за однією окремою ознакою, то папочок виходить дві — хтось має цю рису, хтось не має. Але так складати було би нудно — я вже пробувала. Назайво згайнований час. І почала їх розділяти за принципом - як та чи інша людина малювала би дерево. Часто, щоб бути певною, мені доводилось йти від протилежного, тобто як вона не може малювати дерево..." (Галина Мирослава)

 

До добірки короткої прози Володимира Даника увійшли такі новели: "Вісімсот романтиків", "Там, де і Дмитро...", "І це – добре!", "Це – професійне...", "Грати – треба вміти!", "А так – це ж пам’ять...", "І все одно – смачно!"

 

 

 

 

"Коли титан Прометей викрав на Олімпі небесний вогонь і подарував його людям, на Землі спалахнула чудовими сімома кольорами веселка - така велика була радість усього живого на світі. Вже і захід відгорав, і день згас, і сонце пішло, а веселка - та як і раніше - світилася над світом, даруючи людям надію. Вона не гаснула до самого світанку, а коли уранці знову повернулося на своє місце сонце, - там, де горіла і переливалася фарбами чарівна веселка, розквітли неймовірної краси іриси." (Переклад Тамари Швець)

"Оточуюча нас природа і тварини - це непізнані і загадкові явища та істоти, які можуть впливати на нас, людей, в залежності від того, як ми ставимося до них!"

(Тамара Швець)

"Вилетіла Бджола з вулика, покружляла над пасікою. Чує, десь далеко-далеко дзвенять дзвіночки. Полетіла Бджола на музику дзвіночків. Прилетіла до лісу. На галявині — конвалії. Кожна квітка — маленький срібний дзвіночок. Усередині — золотий молоточок. Б’є молоточок по сріблу — лунає дзвін. І в степу, і на пасіці чути. Так Конвалія кличе Бджолу." (Василь Сухомлинський)

"Коли весна сягає свого зеніту, ці лісові квіти враз заполонюють міські вулиці прекрасними білими букетами. Тонкі незрівнянні пахощі струменіють тоді містом, і здіймаються в душі незбагненний щем і зачарування, і хочеться, покинувши все, мчати в ліс, під зелені шатра молодого листя, до солов’їного щебету, до прохолодної папороті, до сріблистих місячних галяв. Конвалія - то лісова знаменитість. Хіба ще фіалка може похвалитися такою ж увагою поетів і митців. А скільки легенд про ці квіти! Одна з них так пояснює появу конвалій..." (Зірка Мензатюк)

"За незлічені вишневі садки, за пісні про рясні вишні поети назвали Україну вишневою. З давніх-давен дійшла до нас сумна легенда про вишню. Колись у степу жив старий січовик з дочкою-одиначкою. Дівчину посватав вродливий козак, але молодятам не судилося жити в парі. У день їхнього весілля на село напали татари. Козака убили в сутичці, загинула й наречена. Засмучені їхньою долею люди поховали молодят в одній могилі. І ось на ній виросла незвичайна вишня, схожа на загиблу дівчину: невисока, кругловида, зі смаглявими плодами. Так з’явилася вишня-степовичка. Народний художник Федір Панко з козацького села Петриківка на Дніпропетровщині, звідки походить відомий народний петриківський розпис, змалював давню легенду в картинах, котрі обійшли багато виставок, друкувалися в альбомах і книгах..." (Зірка Менатюк)

"Хто не знає півоній? Важко уявити весняні квітники без цих пишних рожевих, білих чи пурпурових квітів. їхнє розмаїття безмежне: у світі налічується 10 тисяч сортів півоній. У Китаї, де вирощування півоній вважають не тільки приємною, а й богоугодною справою, вони цвітуть цілими садами. А китайські діти слухають казки про добру богиню незвичайної вроди на ім’я Дух Півоній. Дикі півонії також мають багато видів. Два з них ростуть в Україні. У горах Криму трапляється півонія кримська. А в степу - півонія вузьколиста, яку ще називають степовою півонією, або воронцем..." (Зірка Мензатюк)