Галина Мирослава. "Нотатки з подорожі до Братислави"

 

 

Галина Мирослава

Нотатки з подорожі до Братислави

 

 

----------

 

 

Розповідь перша

У дорозі

 

І от я в аеропорту. Останній раз летіла літаком 33 роки тому. У дитинстві й у студентські роки доводилось робити це неодноразово. Пригадую сама, і батьки казали, що тоді польоти не були дорогими порівняно. Мені пощастило літати разом з батьками до Сімферополя на відпочинок у Криму майже щороку, згодом вже літала сама до Москви на навчання, а коли не було квитків на прямий літак з Москви до Львова, літала через Київ, а якось, їдучи на Кубань, сідала в аеропорту Ростова на Дону, а вже назад поверталась з Єйська, літала також до Вірменії з посадкою в аеропорту її столиці - у місті Єревані.

Київський аеропорт ,,Бориспіль" прийняв мене напрочуд уважно і ввічливо, доброзичливо, спокійно, проте не повільно, без зайвого поспіху чи затримки, професійно, уникаючи непотрібних рухів, які налаштовують на хвилювання, так, що не збудив у мені жодної нотки тривоги, не призвів до розгубленості, тим більше розпачу, паніки, навіть навпаки, подарував насолоду відчути неперервність, мовби літала кудись ще вчора, а не у часи давні.
Особлива розкіш — я не маю багажу. Безумовно, якби мала можливість, взяла б зі собою більше, ніж дозволяють розміри дешевого польоту від Ryanair, мій квиток Київ - Братислава взагалі коштує на кілька центів менше, ніж 10 євро. Дозволений розмір - 40*25*20. А позичений рюкзачок, бо свого відповідного не маю, ще менший, та й важить менше половини з дозволених 10 кілограмів. Брати більше, коли не знаєш, чи буде у дешевому хостелі Братислави можливість зберігати речі, не має сенсу. І чи вартує доплачувати за додатковий светрик?

Проходжу за пасажирами всі перевірки, перекидаюсь кількома словами з людьми, під'їжджаю бусиком до трапу.
І тут починаю усвідомлювати, що покидаю Україну — стюардеси й пілот розмовляють лише двома мовами: англійською (з незвичним акцентом, згодом я зрозумію, що так говорять словаки) і словацькою.

Вони словами й жестами пояснюють правила поведінки в літаку, наголошуючи, що спинки крісел мають бути у вертикальному положенні, що слід пристебнути паски безпеки, а використовувати мобільні телефони під час зльоту та посадки заборонено, при цьому явно демонструють дії, які слід виконувати у разі загрози.
Захоплена краєвидами за віконцем при підйомі літака, бачу, як люди у ряду переді мною роблять світлини, тому не замислюючись витягую мобільник і собі. Роблю кілька світлин землі з неба на згадку.

Аж потім мене починає гризти думка про порушення мною правил безпеки. Так, прямої заборони на фотографування нема, однак у разі сильних розхитувань машини мобільник може вискочити з рук і завдати комусь з пасажирів шкоди.
Лечу...

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

------------

 

 

Розповідь друга

Поселення

 

Йдемо на посадку. Просять пристебнути ремені. Зненацька літак починає незвично розгойдуватись. Відчуття? Як на катері в морі, пояснюють: вітер. Невдовзі усе повертається на круги своя, і ось ми мчимо по стерновій доріжці до повної зупинки в аеропорту Братислави, який розташований неподалік селища з назвою Іванка, що страшенно мила для вуха, я ж Іванівна. Нарешті ноги торкаються землі, словацької землі. У Києві зо вересня було холодно, а от у Братиславі настільки тепло, що достатньо футболки на короткий рукав, знімаю куртку і рушаю до автомата, який видає квитки, адже тут в автобусі квитка не придбаєш, треба приготуватись заздалегідь. До залізничного вокзалу на 61-му автобусі 25 хвилин, отож купую квиток на пів години, чую, що дехто боїться так ризикувати, застерігає, що може трапитись дорожня пригода, купує квиток на 1 годину, штрафи тут заберуть значно більше грошей. На щастя, все відбувається без пригод, хоча по дорозі мені встигають розповісти про свій досвід затримки автобусів й електричок звідси до Чехії. До гостела вирушаю пішки, скеровує у правильному напрямі мене місцева дівчина, яку перестріваю на вулиці, вона, виявляється, приїжджає з приміської зони щодня на роботу у центрі міста, ми спілкуємось англійською, дівчина проводить мене аж до мого гостелу ,,Мандерла" на Лавринській (Лаврінській) вулиці. Гостел знаходиться у приємному дворику поруч з центром прокату двоколісних самокатів, які називаються сеґвеями. Згодом по всьому місту бачитиму сеґвеїстів, велосипедистів (велосипеди можна брати напрокат у кількох точках Братислави), а також гравців великими фігурами вуличних шахів. Тут рекламуються велосипедні та сеґвейні тури по місту та всій Словаччині. 

Коли прочитала адресу, подумала, що назва Лавринська походить від слова лавра (грец. Λαύρα — «вулиця, провулок, ущелина»), однак це не так, насправді вона пов'язана зі святим Лаврентієм, Лавром, Лавріном, покровителем мандрівників. Колись у Братиславі були Лаврінські чи Лаврентійські ворота або брама (Laurinská brána), одні з чотирьох воріт Братислави з вежею, збудовані в XIII столітті, однак вони зазнали руйнації ще у 1778 році. На місці воріт зараз висять спеціальні ґрати, щоб нагадувати про них.Оскільки до реєстрації маю ще дві години, перше, що роблю, — прямую до інформбюро, де купую іменну карту Братислави на 3 дні (це додаткових 25 євро, однак варте того), карта дає дозвіл безкоштовного проїзду по місту у будь-якому транспорті, а також звільняє від оплати за вхід до багатьох музеїв і надає право на одну безкоштовну екскурсію по місту. Екскурсій українською мовою, на мій жаль, нема взагалі, є словацькою, німецькою, англійською, угорською. Пояснюють: Україна не входить до Євросоюзу. Мені б так хотілось українською, вкотре жалкую, що розминулась з дочкою моєї двоюрідної сестри, що працює в Братиславі дизайнером, на жаль, вона якраз поїхала до Іспанії. Проскакує думка йти до посольства, шукати своїх, жену її від себе, хоча, повернувшись домів, вкотре думаю, чому досі нема сайту україномовних екскурсоводів, як, до прикладу, це має російський сайт Needguide. У інфоцентрі кажуть мені, що можуть влаштувати екскурсію російською мовою ще сьогодні. Погоджуюсь. Домовляємось на п'яту, екскурсія, де лише я й екскурсовод у мене взагалі вперше.

Словацька мова дуже близька до української, однак словаки, які мені зустрічались, не налаштовані вслуховуватись, їхня молодь відгукується лише на англійську, щодо покоління пенсіонерів, багато з них не знає англійської, проте на певному рівні розуміє російську і може нею висловлюватись. До речі, говорять словаки швидше за нас, навіть англійською. Для людини, яка не готова до такого темпу, спочатку це непросто.
Центр, як я виявила у перший день, не такий вже й великий, хоча дуже гарний, цікавий, затишний. Милувалась не лише будівлями й пам'ятниками, оригінальними люками, а й знаками під ногами. І попри близькість Братислави до Австрії (Братиславська вулиця Копчанська переходить у вулицю сусіднього австрійського села Кіттзе, до 1936 року з Братислави до Відня навіть можна було дістатися міським трамваєм) і до Угорщини (до 21 грудня 2007 у Братиславі існував прикордонний перехід Русовце-Райка з Угорщиною), а також всупереч її історії перебування в різних неслов'янських імперіях вона відчутно слов'янська, навіть коли мовчить своєю мовою.

Повертаюсь до гостела, реєструюсь, отримую три ключі до свого покою: від брами, вхідних дверей з вулиці, а також кімнати. Я дуже хвилювалась, бо коли купувала місце (ліжко), на сайті booking.com прочитала, що житиму у номері на 8 осіб. Насправді все склалось значно краще: кімната, у якій я замешкала, мала лише два двоповерхові ліжка, спочатку я була одна, згодом до мене підселили одну жінку, а коли вона поїхала до Австрії, її місце зайняла інша жіночка. Приємно вразило, що світло в коридорі, кухні, заповненій посудом, ванній кімнаті вмикається-вимикається автоматично, як тільки туди заходиш або виходиш. Всюди чисто, охайно, для безпеки у коридорах працюють відеокамери. А те, що мій поверх був четвертим, і підійматись треба було по гвинтових сходах, — як кому, а мені подобається. Розвішую кілька речей на вішаки (для кожного своя шафка з трьома вішаками), відсилаю своїм дітям повідомлення про прибуття, бо нарешті маю знову інтернет, і виходжу в місто.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

--------------

 

 

Розповідь третя

В обіймах Братислави

 

Після короткої процедури поселення знову блукаю містом. До екскурсії досить часу. Ще вранці була у Києві, місті-побратимі Братислави, а зараз маю нагоду поблукати цим європейським містом. Братислава славиться унікальною атмосферою своєї пішохідної зони, вона навіть має свою назву - ,,Братиславська корза". Столиця Словаччини значно менша від нашого Львова, у Братиславі мешкає від 400 тисяч до пів мільйона людей (цифри минулих років наводяться різні: 415 тисяч, 430 тисяч), у Львові понад сім сотень тисяч (до розвалу Союзу чула про майже 800 тисяч, зараз здебільшого пишуть про 725). Проте спокійна на перший погляд і тиха Братислава живе як столиця, не хизуючись тим. З теплим гумором маленьких пам'ятників, розкиданих по місту. До речі, це місто за свою історію встигло побувати столицею 5 разів, щоразу іншої держави. Унікальність історії міста накладає свій відбиток на поведінку його мешканців. Багаж великого історичного досвіду з вершинами слави та безслав'ям за плечима додає до впевненості (явне відчуття землі під ногами), аристократичності, стриманості, яку вона викохує, приємної простоти, відчутної при спілкуванні, а головне — доброзичливості. Тут люди швидко і по-діловому відгукуються, бажаючи ненав'язливо прийти на допомогу. Цікаво спостерігати, як вони рухаються, вслухатись, як говорять, приглядатись, як реагують.
Лаврінська вулиця виводить мене на вулицю Панську, де, оглядаючи будинки (тут майже кожен з них називають палацом, хоча вони тягнуться нерозривною лінією, що ускладнює мені таке сприйняття), бачу табличку про перебування Григорія Савича Сковороди у будинку Лінгвістичного інституту ім. Людовита Штура Словацької Академії наук. Під час мандрівки Європою у 1745-1750 роках Сковорода у складі царської місії, відвідавши Угорщину, приїхав до Братислави, яка тоді називалась Пресбург, а вже звідси його дорога лежала до Відня. Вірогідно, що Григорій Савич побував також в Італії, Німеччині й Польщі, хоча підтверджень припущенню поки не знайшли. Про Людовита Штура, ім'ям якого названий інститут, — словацького поета, філософа, лінгвіста, ідеолога словацького національного відродження, автора словацького мовного стандарту, що привів до сучасної словацької літературної мови, організатора словацьких революційних кампаній під час революції 1848—1849 років в Угорщині, мені ще нагадуватимуть не раз, навіть повідомлять, що є астероїд 3393 Штур, все ж залишаюсь трошки настороженою. Якщо словакам є за що його шанувати, то українцям, яким болить доля України, українофобія Людовита Штура, що прагнув політичної співпраці з Російською імперією, стоятиме кісткою в горлі. Ідеї Штура, до речі, й досі живі серед маргіналів. Моя подорож не обійшлась і без гіркого досвіду — несподівано, без причини, лише почувши, що я з України, зачепила мене одна агресивно налаштована до України словачка, намагаючись на високих тонах переконати мене, що Україна зобов'язана зробити все, чого хоче Росія, бо Росія — країна, яка врятувала Словаччину і світ від Наполеона й фашизму, напоумлювала, що ми маємо піклуватись про мир в Європі, а не про свої амбіції. Жінка не мала бажання абсолютно нічого чути від мене, воно й зрозуміло, — чужа історія, серце не болить, подумаєш, якийсь незрозумілий невидимий народ, якого в 10 разів більше, ніж словацького (величезну українську діаспору до уваги не беру), взяв і заявив про себе, краще б його не було, нема народу — нема проблем, пов'язаних з ним. Ми давно звикли до того, що хтось відверто нас нищить, хтось пропонує нищити, хтось хитромудро схиляє до капітуляції, хоча все це для нації одне — знищення, відмінність лише у швидкості зникання і способах.
Вечірня екскурсія почалась від Головної площі (Hlavne namestie). Приємна молода жіночка у швидкому темпі з запалом повідомляла мені історичні факти, жартувала, розповідала легенди. Ми майже бігали, залишаючи позаду Ратушу, куди я пізніше повернусь, щоб пройти по залах міського історичного музею, який у ній розташований, ренесансний фонтан Роланда або Максиміліана, статую лицаря Роланда, який вважається захисником міста, перший універститет, заснований у 1465 році угорським королем Матвієм Корвіном (Matej Korvín словацькою), Академію Істрополітана, Університет ім. Я. А. Коменського, палаци (дай Боже запам'ятати бодай назви Братиславських палаців: примасу, Мірбаха, Палфі, Естерхазі, Грассалковича), Михальські чи Михайлівські ворота з середньовічною вежею заввишки 51 метр, перед якими завершувався коронаційний шлях угорських королів, розглядали під ними «нульовий кілометр», біля якого заведено загадувати бажання, зазирнули до головного кафедрального храму, побудованого у XIV столітті, — готичного Собору Святого Мартина (Мартіна), у якому коронували 11 угорських королів і 7 королівських дружин (про коронацію Марії Терезії нагадує 300-кілограмова корона на позолоченій подушці, встановлена на 85-метровій вершині собору), собору, де поклоняються не лише Мартину, захиснику від бідності й пияцтва, до речі, Мартин — покровитель Мукачева, а й Кирилу і Мефодію, після чого вийшли до Дунаю, у який я закохалась ще в Будапешті, і звернули на всіяну фонтанами алею, якою дійшли до Словацького національного театру, де, перекинувшись кількома словами, попрощались. Темніє.

Шкодую, що не запитала про походження слова Прешпорек (Прешпорок). До 1919 року так називали Братиславу, німецькою - Пре́сбург, угорською — Пожонь. Оцей префікс пре-, який виокремлює вухо, в українській мові або підсилює слово, до якого приєднується, насичуючи відтінками, або є скороченням префікса пере-, тобто «по-іншому», «наново», «через кого чи щось», дуже цікаво звучить у цій назві.
Сотні століть переплутуються у голові знаками й символами. Через Братиславу, розташовану по обидва береги Дунаю, в передгір'ї Малих Карпат, пройшли різні народи, залишаючи якісь згадки про себе. Слов'яни з'явились на цих землях у 5 ст., до того тут встигли побувати кельти, німці, римляни. Перша письмова згадка про Братиславу в хроніках (Brezalauspurc) 907 року. 250 років у складі Угорщини, столиця Угорщини (1536 - 1783). Австрійська цісарівна Марія Терезія, коронована тут у 1741 році, половину свого часу проводила у братиславському замку. За її правління Пресбург процвітав, у ньому на правому березі Дунаю з'явився перший у Європі публічний парк — сад Янка Краля. Братислава пам'ятає також укладення мирного договору між Францією й Австрією після розгрому Австрії й Росії в Битві під Аустерліцом і повної поразки Австрії у війні Третьої коаліції (Пресбурзький мир), не забуває руйнівну облогу військами Наполеона, саме тоді згорів її замок, і окупацію міста легіонерами Празького уряду, своє довге перебування у складі Чехословаччини.
Завтра планую піднятись до Братиславського замку, з'їздити до замку Девін і поплавати на кораблику по Дунаю.

У гостелі, спілкуючись з моєю однокімнатницею (руммейткою, як каже київська молодь), за збігом обставин з Москви, довідуюсь, що кораблики з жовтня плавають раз на тиждень — у неділю, я ж, прибувши у понеділок, поїду звідси у четвер. Дуже шкода. А як мріяла... Слухаю оповідки сусідки про історію української гілки її роду на Чернігівщині, дивуюсь. Каже, що родина вела записи, які передаються з покоління в покоління. Якщо вірити моїй сусідці, Богдан Хмельницький, повертаючись з османського полону, де, як людина знатного роду, мав кілька наложниць, привіз одну наложницю з собою. Прибувши до України, гетьман, аби уникнути пересудів, вирішив свою наложницю десь прилаштувати. Врешті він позбувся проблеми, одруживши наложницю зі своїм слугою (прислужником) Адамом. Тоді ж Адам отримав прізвище Адамович. Цей Адамович, стверджувала жінка, — її далекий родич.
Засинаю, згадуючи Старий ринок, Костел і монастир францисканців, Капуцинський костел і монастир (Святого Штефана), Костел Тринитата (Святої Трійці), Костел і монастир єлизаветинок...

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

---------------

 

 

Розповідь четверта

Де він, Де́він?

 

Бажанням побувати у замку Девін на крутій скелі, 212 метрів, я жила від моменту, коли про нього почула. Тоді я ще не знала, що на найвищому оглядовому майданчику цієї скелі відчую те, заради чого варто їхати навіть на другий кінець світу. Якби була птахою, звила б собі тут гніздечко, як це роблять місцеві ластівки, а також чайки, і щодня підіймалась би над цим градом (так називають словаки замки) високо в небо. Тут надзвичайно легко дихається навіть тоді, коли вітер майже зносить голову, як було це зі мною, з одного боку горбами вітаються гори, з іншого розтягуються у неозорість австрійські долини з вітряками, а під скелею стрічаються і беруться за руки Дунай, цей стриманий, а то й нестримний Істр, з красунею Моравою, щоб разом зайти у спільні береги й нести себе одним подихом великого континентального шляху між Заходом і Сходом. Я б літала над Дунаєм, який виринув, точніше — вирибнув, з-під землі з природних валів німецького Чорного лісу, Шварцвальда, і тече через Австрію, Словаччину, Угорщину, не забуваючи принести свої води до Боснії та Герцоговини, Хорватії, Сербії, Румунії, Болгарії, Молдови, ручкається з Україною, аж поки не знаходить свою неділю, свій спочинок, у Чорному морі. На руїнах Девіна раптом відчула себе птахою, ,,що не зжилась з долинáми", і якій чим вище від землі, тим натхненніше... 

 

На відео: Українська пісня "Туман Долинами", присвячена поетесі Галині Мирославі.

Я хотіла потрапити до Девіна якнайраніше, щоб мати більше часу у другій половині дня. 29-ий автобус біля Нового мосту повільно долає 8 кілометрів від центральної частини Братислави, проходжу кілька вулиць пішки — і до восьмої ранку я вже на місці. На жаль, музей, який обіймає усю територію замку, працює з десятої. Однак це зовсім не засмучує, маю можливість поблукати поміж дерев, спуститись до Морави у тому місці, де вона готується до злуки з Дунаєм, вичитати записи на виставлених вздовж дороги вказівниках, звернути увагу на застереження і таблиці з інформацією про місцеву флору і фауну. Ця територія — частина лісостепового заповідника Девінська Кобила (Devinska Kobyla), у північно-західній частині якого знаходиться піщана дюна Сандберг (Sandberg) з відкритими багатоярусними шарами стародавніх скам'янілостей. Розглядаю огороджені руїни знизу, у деяких місцях камінь легко може посипатись, завмираю з опущеною головою і родинними спогадами біля Брами Свободи, пам'ятника жертвам комунізму , якби не підійшла ближче, не надала б значення, пам'ятник жертвам комуністичних злочинів у Львові, споруджений навпроти колишньої катівні «Тюрми на Лонцького», змушує зупинитись, стрепенутись, замислитись, щоб не допустити знову, а ці ворота нагадують, що свобода завжди знайде шлях, що силою нікого й ніщо не утримаєш. Йду вздовж Дунаю, назустріч мені мчать велосипедисти кількома потоками, майже всі привітно усміхаються і кажуть якісь вітання, здебільшого англійською мовою, хоча між собою переважно перемовляються німецькою або угорською. Кілька місцевих рибалок сидить з вудочками біля Дунаю. Погляд притягує велике скульптурне серце, не так давно, мабуть, поставлене, воно стоїть обабіч з протилежної від Дунаю частини дороги. Маю достатньо часу, щоб порозглядати місцевість, посидіти на лавочці й навіть погойдатись на гойдалці навпроти входу до музею. Музей відчиняють рівно о десятій, заходжу, за мною вже вишикувалась група молодих словаків, кілька сімей з малими дітьми, з однією з яких ми пізніше пересіклись, обмінялись усмішками, а ще перемовились кількома словами. Молоді батьки з чотирма дітлахами, найменше з яких ще не має рочку, виявились угорцями з Румунії, які щороку навідуються сюди, кажуть, що їх це місце тягне, крім того, батько дітей, історик за фахом, любить знайомити малечу з місцями, пов'язаними з історією угорського народу.

 

На відео: Devin Castle (Discovery Pro).

Руїни старих замків і храмів викликають у мене дуже сильні почуття, значно сильніші, ніж відреставровані будівлі, вкриті гримом, заказковані, від чого виглядають не зовсім щирими. Руїни ж навпаки — вони проймають, говорять своїми ранами, своєю заглибленістю у себе, якоюсь незахищеністю, оголеністю, і разом з тим спокоєм перетривання бід і часу. Дунай, багатий рибою і дичиною в навколишніх лісах, здавна вабив сюди красою і можливостями, викликаючи бажання селитись біля нього або рухатись ним далі, аби освоювати нові землі, він годував і спонукав до торгівлі, відкриваючи шлях до Чорного моря, а, перетинаючи знаменитий Бурштиновий шлях від Середземномор'я до Прибалтики, помножував можливості. Поселень на цих землях було дуже багато, тут жили кельти, римляни, залишки римської фортеці твердо нагадують про це, готи, герули, лангобарди, слов'яни, авари й багато інших, усі залишали якісь сліди, однак найвагоміших періодів розвитку Девіна виділяють чотири: гальштатський (7-6 ст. до н.е., Календерберська культура залізної доби у Центральній Європі.), кельтський (з 3 ст. до н.е., у Братиславському опіді знайдені свідчення про кельтський монетний двір), римський (за римлян Девін входив до системи оборонних укріплень Лімес Романус), великоморавський (за правління Великоморавії, першої незалежної слов'янської держави у Словаччині, замок Девін називався Довіна, ,,ім'ям дівчини", як звернув увагу король Франції Людовик II Німецький, про що написано у "Фулдських аналах", інша назва: ,,Хроніки Фулду"(Annales regni Francorum orientalis)). 

Для словацької національної історії найбільш значущим було 9 століття і правління великоморавського князя Ростислава (чеськ. Rostislav, словац. Rastislav, 846 - 870). Ростислав — єдина історична постать в історії Великої Моравії, чиє ім’я асоціюють з Девіном. Ростислав побудував тут масивну фортецю, захищену не лише природними умовами, а й складною системою оборонних укріплень. На території замку постала Великоморавська церква. Ростислав прийшов до влади 846 року завдяки Людовику II Німецькому, який сподівався, що зможе маніпулювати князем. Спочатку Ростислав дійсно уникав сутичок та війн із сусідніми країнами, але вже у 850 році позбувся впливу Людовика II й відкрито підтримував його ворогів, навіть вигнав баварських місіонерів з країни. 855 року Людовик з великою армією напав на Великоморавію біля фортеці Девін, зруйнував околицю, але був відбитий. Перемога Ростислава окрилила, він наважився на каральну експедицію — набіг у Східну марку. З цього часу почались тривалі війни з франками, метою яких була незалежність. Для того, щоб остаточно покінчити з впливом східних франків, Ростислав разом зі своїм племінником Святополком (Святоплуком словацькою, Svätopluk, чеською Svatopluk; ? — 894) звертається до візантійського імператора з проханням дати йому вчителів, внаслідок чого до Словаччини у 863 році приїжджають два брати: Кирило (тут його називають ім'ям, даним при народженні, — Костянтин, Константин словацькою) і Мефодій. Вірогідно, що брати перетнули Дунай в районі Девіна. З того часу завдяки візантійській місії словацька територія потрапляє до числа європейських культурних країн. Велика Моравія досягла свого апогею і найбільшого територіального розмаху під час правління Святополка, який остаточно вивів державу з-під влади східних франків. Однак його смерть у 894 році спричинила занепад імперії. Після розпаду Великої Моравії Девін потерпав від австро-угорських конфліктів. Один за одним змінювались власники, одні з яких здобували, інші отримували замок у власність як спадок чи подарунок, одні брались до розбудовування, інші лише латали діри.

Наприкінці 12 - початку 13 століття фортеця переходить у власність угорської королівської корони й стає частиною лінії прикордонної оборони чесько-угорського кордону. Починається будівництво кам'яного замку. Майже на сто років Девін стає королівською власністю. Доля замку і містечка навколо тісно пов’язана з багатьма знатними у Європі родами, зокрема, з Миколою Ґараєм (Mikuláš Garay) та його родиною, родом з території нинішньої Хорватії. У XVI ст. замком опікувалась угорська родина Баторі, вона суттєво зміцнила його. Остання родина власників замку — родина Пальфі (Палфі), вони придбали Девін разом з іншим майном у 1635 році. Замок Девін за час володіння ним Пальфі цілком щасливо уникнув долі більшості словацьких замків, тобто не був зруйнований після Сатмарського миру 1711 року. Після поразки Османської імперії у XVII ст. замок перестав відігравати важливу роль. До речі, останній раз фортеця використовувалася за призначенням у другій половині XVII століття під час походу турецької армії на Відень. У замку можна подивитись на історичну експозицію в реконструйованому ренесансному палацовому крилі. Збереглись руїни ранньохристиянської каплиці 4 століття і фундамент великоморавської церкви 9 століття. Підходжу до великих кілець 55 метрової криниці, у словаків криниця називається студнею, у мене в родині теж так кажуть. Поруч бачу виставлені сучасні роботи, є й такі, що нагадують про злочини комунізму.У 1809 році наполеонівська армія підірвала замок. Пальфі не стали докладати зусиль для його ремонту, замок почав занепадати, згодом був переданий селу (Девінське Нове Село). Угорський уряд у 1896 році з нагоди тисячоліття угорської держави спорудив на скелі верхнього замку монументальний пам’ятник воїну Арпаду, що мав символізувати перемогу Угорщини над Великою Моравією. Через три роки після закінчення Першої світової війни, 21 січня 1921 року, його підірвали під час змови чесько-словацьких легіонерів. У володінні поселення замок перебував до 21 січня 1939 року, згодом перейшов до рук Чехословаччини. Мовчазні руїни Девіна, оспівані у легендах, намолюються легендами, щодня обходяться вітром і відвідуються людьми, навіть коли безлюдніють, живуть пам'яттю і своїм життям. За радянського часу туристи тут були небажаними, частину замку зі сторони Дунаю перекривали, адже неподалік знаходиться кордон з Австрією. А доказом того, що люди намагались тікати з соціалістичного ,,раю", став вчинок одного словака, який стрибнув зі стіни на дельтаплані й без перешкод проскочив кордон, приземлившись на території Австрії. Останні роки Девін доглядається, реставрується, оновлюються музейні експозиції.

У Девіні на камінні, металі, документах дуже багато зображено змій, їх і в Братиславі чимало. Змії завжди вважались символом безсмертя і вічного життя, були неодмінним атрибутом святих. Вони тут всі у вигляді спіралі, що тягнеться догори. Саме життя людини чи народу схоже на змію, що звивається, кусає, а все одно намагається підніматись на вищий щабель попри весь сум, попри всі страждання. 
Девін для словаків символізує слов'янське минуле й національну гордість. Для них він є символом початку держави. У XIX ст. значення цього місця набуло особливої сили, велику роль у цьому відіграв Людовит Штур. Патріотично налаштовані словаки приходили сюди, щоб присягнути на вірність нації та її ідеалам. Попри історичні складності перебування у соціалістичному таборі у 1961 році замок Девін був оголошений національною пам’яткою культури. Девінськими називають річкові ворота, де Дунай пробив річище між Малими Карпатами. Та пора повертатись, хочеться ще побувати у Братиславському замку. Обіймаю серцем Девін і чимчикую до автобуса.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

-------------

 

 

 

Розповідь п'ята

Братиславський замок

 

Після замку Девін мене переповнюють думки й почуття, надходить стан, чимось схожий на такий, що відчуваю, коли слухаю "П'ять Танців..." Валерія Антонюка. 

 

 

Вирушаю і я ,,брати славу" до Братиславського замку, щоб відчути століття, які пробігли через нього, залишаючи свої впізнавані та тьмяні сліди. Щоб дістатись до Братиславського замку, найважливішого замку Братислави, який зображений на гербі міста, від станції біля Нового мосту, підіймаюсь сходами угору й опиняюсь на Жидівській вулиці, словацькою Židovskі, що наче зависає над дорогою, з іншого боку якої старі добротні мури старого міста, можливості підійти до яких ближче поки ні в кого нема, на брамі висить пояснення чому, що, безумовно, не зменшує суму. У Братиславі Жидівська вулиця знаходиться за межами історичного центру міста. Традиційно євреї, займаючись здебільшого прибутковими видами діяльності, завжди скуповують будинки у центрах міст, проте у Братиславі склалось по-іншому з XIV століття, коли їх витіснили з міста перший раз, пізніше, після погромів у XIX столітті, їхнє проживання і діяльність обмежили гетом. Я вже виходила на цю затишну вуличку у день приїзду до міста, бачила, що на ній є музей єврейської культури, лише один раз я відвідувала музей єврейської культури. Це було під час Міжнародного поетичного фестивалю MERIDIAN CZERNOWITZ у Чернівцях, повна назва — Музе́й істо́рії та культу́ри євре́їв Букови́ни, він складається лише з двох кімнат, однак екскурсія та деякі експонати справили на мене сильне враження. Якщо вистачить часу, зайду сюди, до речі, під час пішої екскурсії у день прибуття мені показали міську синагогу, єдину ортодоксальну синагогу, що збереглась з 1923-1926 років. Зараз планую скоротити відстань, щоб піднятись на вуличку, з якої якнайшвидше можна дістатись до замку. 
По дорозі, спокушена вказівником до музею годинників, що стоїть на розі вулиці Жидівської та Миколаївської, Mikulášska словацькою, заходжу до будинку ,,У доброго пастиря". Він збудований у 1760-1765 роках у стилі рококо. Вважається одним з маленьких шедеврів центральноєвропейської міської культури. На фасаді бачу ілюзорне вікно. З трепетом читаю перші кілька слів. Люблю львівську колекцію годинників, цікаво, що побачу тут. У музеї виставлені годинники від кінця XVII ст. до кінця XIX ст. Вони не просто звідусюди, а зроблені здебільшого братиславськими годинникарями, які мали свій цех з другої половини XVIII ст., що складався з двох груп годинникарів: майстрів наручних годинників і майстрів великоформатних. Перша письмова згадка про виробництво годинників у Братиславі датується XV століттям.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У музеї мене чекає колекція сонячних годинників, пісочний годинник з чотирьох секцій, годинники-скрині, типові для Центральної Європи, є також годинник з вежі церкви села Девін біля замку. Гвинтовими сходами підіймаюсь поверх за поверхом, аж поки не доходжу до останнього поверху виставки — четвертого. Люблю гвинтові сходи. У Братиславі їх дуже багато, як і зображень змії. Зрештою, гвинтові сходи дуже нагадують братиславських змій. Кімнати музею мініатюрні, як на мене, подекуди видаються затісними для представницької колекції. Є тут годинники-картини, подібні до тих, які доводилось бачити у Львові, деякі з них з музичним супроводом. Символічне позначення періодів життя на двох годинниках вразило найбільше, особливо на годиннику 1886 року за проєктом скульптора Йогана (Яна, Януша) Фадруса, уродженця Братислави. Та маю йти далі. Переді мною вулиця на честь Миколая, мене саму планували назвати Миколая, бо народжена в день Святого Миколая, щоправда, батьки не ризикнули. На цій вулиці стоїть старовинна барокова церква Святого Миколая, збудована на місці готичної споруди, поваленої у 1526 році разом з багатьма спорудами за межами міських стін під час підготовки турецької облоги, на цьому місці виявлені залишки ротонди 11 століття. Спочатку це був римо-католицький храм, з 1936 року, коли Підграддя (Підзамче) стало частиною Братислави, церкву віддали греко-католицькій громаді, однак після Другої світової війни комуністична влада Словаччини, як і Радянського Союзу, точніше, за ,,порадою" звідти, почала жорстокі переслідування греко-католиків, а церкву віддала православній громаді. 28 квітня 1950 року в Пряшеві, центрі Словацької греко-католицької церкви, до якої належало чимало словацьких українців, на зборах комуністів оголосили про розпущення греко-католицької церкви Чехо-Словаччини, повідомили, що У́жгородська у́нія 1646 року з цього моменту скасована, духовенство і віряни церкви стають автоматично вірянами Православної церкви. 

Довго ходжу вздовж мурів замку, що ремонтуються, шукаю входу, він аж з протилежного боку. Минаю одні ворота, за ними значно величніші інші, нарешті бачу розкішний палац. Дуже добре доглянений. З чудовими воротами, названими на честь короля Сигізмунда Люксембурзького, і пам'ятником Святополку (Святоплуку, ? — 894) з династії Моймировичів, племіннику великоморавського князя Ростислава (Растислава словацькою). Пагорб, на якому знаходиться Братиславський град, заселявся людьми задовго до Римської імперії, приблизно під час появи єгипетських пірамід (2-га пол. 3-го тисячоліття до нашої ери). За кельтів цей акрополь набув особливого значення. За часів Римської імперії, межа якої проходила по Дунаю, тут стояло римське прикордонне укріплення. Про часи Нітранського князівства і Великої Моравії, яка виникла наприкінці VIII — початку IX після того, коли Нітранське князівство об'єдналось з Моравією, свідчать залишки базиліки, виявлені на східній стороні тераси IX століття. Перша письмова згадка датується 907 роком. Час найбльшого розквіту замку — період, коли Братислава була столицею і коронаційним містом Угорського королівства. Град був резиденцією монарха, у коронаційній вежі зберігаються регалії угорських королів. 1811 року замок згорів. Його кілька разів реконструйовували. У Братиславському замку народилася 1207 року свята Єлизавета Угорська, Alžbeta Uhorská (Durínska), що веде свій родовід від Великих князів Київських з роду Мономаховичів і Ярославичів. Сучасний вигляд монументальної будови оформився при пізньоготичній перебудові за часів короля Сигізмунда Люксембурзького, розпочатій у 1427 р. У 1431–1434 рр. був побудований великий двоповерховий палац.

Сучасний Град, який зверху виглядає як правильний чотирикутник з подвір'ям всередині, — вияв тенденцій часів ренесансу і раннього бароко. Остання велика перебудова 1750-60 років змінила призначення Граду з укріплення на місце розташування габсбурзького королівського двору, у 1760 році за проєктом Гільдебрандта був побудований величний палац Терезіанум з картинною галереєю, бібліотекою і зібранням предметів мистецтва. З того часу замість військових укріплень з'явились французькі сади, оранжереї, тераси, вольєри, літній і зимовий манежі, стайня з цінними породами коней. Після смерті Марії Терезії Йосип II розмістив тут навчальний центр і семінарію католицького духовенства. У ті роки (1783-90) йшла боротьба за народну словацьку освіту. На чолі цього руху став Антон Бернолак, перший кодифікатор словацької мови, в основі його варіанту, скоригованого пізніше, лежав діалект Трнави. У 1811 році замок згорів і аж до 1953 року лежав у руїнах. Зараз Братиславський град такий, який він був у Терезіанську епоху кінця XVIII століття. Окрім бароко, у замку збереглись сліди готики й ренесансу. 

Тут виставлені цінні історичні експозиції з найдавніших часів до наших днів. Можна блукати годинами, що й роблю. Замок настільки просторий, що ні стіни, ні стеля зовсім не тиснуть. Спускаюсь донизу, де прекрасна експозиція про кельтський період. Обходжу поверх за поверхом. Цікавлюсь виставкою словацького скла. Ми завжди говорили чеське скло, маючи на увазі як чеське, так і словацьке, словаки ж вловлюють відмінності, які для ока, не налаштованого сприймати деталі, не легко помітити. На саму гору традиційно ведуть спіральні сходи, звідки можна поглянути на Братиславу, це місце не дуже підходить для огляду міста, якщо чесно, в інших спорудах Братислави, зокрема, у цьому замку, є значно кращі можливості побачити Братиславу з висоти польоту. Спускаюсь. Обходжу з усіх доступних боків, застигаю біля різнокольорових перчиків у затишному садку. Як чудового усе сплановано! Вельможно і просто водночас, можна посидіти на лавочці, про все забути, лише милуватись... Однак вечоріє — час спускатись донизу. Виходжу на вулицю Замкову, щоб йти далі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

--------------------

 

 

 

Розповідь шоста

Охопити неохопне

 

Мені залишалось не багато часу до відльоту з Братислави, потрібно було купити посадковий талон на літак. Інтернет то щезав, то з'являвся, однак був заслабкий. Я почала хвилюватись. Маю сказати, що всі, до кого зверталась тут з будь-чим, відгукувались відразу, ніхто не був байдужий. Ця проблема теж вирішилась — на допомогу прийшов юнак з мого гостела. Коли я сиділа за столиком перед входом до кафе, що служить одночасно місцем реєстрації, і намагалась дати собі раду, хлопчина зауважив моє хвилювання і запропонував допомогу, яку надав майже миттєво, зорієнтувавшись, що мені потрібно. Отож, скинувши з голови зайву проблему, я могла спокійно насолоджуватись останнім днем у Братиславі.

Плекаючи надію, що випадково якийсь кораблик захоче побавити туристів екскурсією по Дунаю, вранці вирушила до річкового порту. Щоправда, мій маршрут туди був непрямий – спочатку я оглянула Блакитну церкву стилю модерн, Modrý kostolík, повна назва якої Церква Святої Єлизавети. Блакитний колір словацькою мовою – modrý, тобто модриновий, від деревини модрини, що може набирати синюватого відтінку, така назва кольору насправді підкреслює міць і довговічність, а ще й асоціюється з українським словом мудрий. Блакитний – головна особливість цього костелу. Храм розташований навпроти школи, спочатку він служив каплицею шкільного містечка (кампусу). Збудований на честь Єлизавети Угорської, дочки угорського короля Андрія (Андраша), її родове дерево, як відомо, веде до Володимира Мономаха та Ярослава Мудрого. Єлизавета Угорська визнана святою за свою благодійність. Вона була першою відомою мирянкою, яка присвятила себе благочинній діяльності. Храм вибудуваний за проектом будапештського архітектора Еддона Лехнера в угорському національному стилі. На головному фасаді викладена мозаїка зі св. Єлизаветою, на вівтарі теж зображена свята Єлизавета, там вона тримає в руках троянди, словаки називають їх ружами, словом, що присутнє і в нашій мові. Щодо легенди про перетворення хліба для вбогих, про свою допомогу Єлизавета не признавалась чоловікові, у троянди в той момент, коли чоловік перестрів її на дорозі, то спочатку легенда стосувалась Єлизавети Португальської, однак згодом приписана Єлизаветі (Єлисаветі) Угорській. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Від незвичного Блакитного костелу я вийшла на алею, що поєднує Дунай з пам’ятником словацькому поетові Паволові Орсаґу Гвездославу, біля нього вже стояв натовп школярів з учителем. Я теж вклонилась поетові, авторові таких проникних та актуальних і зараз рядків з двадцять восьмого сонета зі збірки «Криваві сонети» 1914 року (переклад Дмитра Павличка): 
«Мій Пушкіне, думок височино, ти помилився, мовивши у гніві, що мусять всіх слов’ян річки бурхливі в російське море злитись, бо воно – в притоках пересохне аж по дно. Дивись, природа образи мінливі показує в буття щоденнім диві – тим видивам зникати не дано! Дух, – як вода. Ніщо її не зборе: то парою, то йде дощем вона, навзаємністю з’єднує простори, гордуючи лінивістю багна… Ні, висхнути не може духу море, і в ручаях є вічна глибина!».

У парку, трохи далі від розкиданих будок з сувенірами, пізніше два з них придбала саме тут для своїх онуків, побачила виставлені плакати, які брали участь в останньому братиславському мистецькому конкурсі. Серед переможців з приємністю зауважила українські прізвища. 
У річковому порту і неподалік від нього стояло чимало човнів і катерів, деякі з пасажирами, які тут проїздом, точніше пропливом, у них довгий тур по Дунаю, вони запливають у кілька європейських міст, зупиняються там, а потім рушають далі, проте для коротких прогулянок не передбачалось нічого. Відповідь звучала невтішно: ,,Приходьте у суботу або неділю". Я вкотре пошкодувала, що не поглянула заздалегідь на сайт порту перед поїздкою.

 

 

 

 

 

Від порту рукою сягнути до «НЛО», тут воно називається «UFO», – оглядової тераси на пілонах Нового мосту на висоті 95 метрів, з якої у гарну погоду видно панорамно Братиславу й околиці, кажуть, що видимість сягає до 100 км. Я підійшла раніше, тому залишався час походити по тихому парку поблизу, поблукати вздовж Дунаю, привітатись з велосипедистами, згадати «НЛО» в Єревані. О десятій ранку, коли двері споруди відчинились, я отримала квиток з 25%-ою знижкою від Братиславської карти й піднялась ліфтом на терасу. Краєвиди викликали шквали емоцій. Пригадую, як у Вірменії, насолоджуючись вірменськими стравами за столиком бару, я повільно спостерігала за нічним містом, поки їхнє ,,НЛО" робило оберт на 360 градусів. Цього разу обійшлось без ресторану чи бару, лише оглядовий майданчик. Щоправда, спогади про смаки Єревану взяли своє – у другій половині дня щось мене потягнуло посидіти за столиком у центрі, тут багато всяких ресторанчиків і кафе, та пополуднувати стравами словацької кухні. Це були комплексні обіди, один з них я вибрала майже навмання, просто хотілось відчути смак словацької кухні. Мій суп нагадував домашній капусняк, у якому багато моркви. А салат, який мені подали, здивував чи не найбільше – це був, не повірите, «Олів’є», тільки квашених огірків і густого майонезу у нього потрапило значно більше, ніж ми традиційно додаємо, назви як такої він не мав, тільки перераховувались продукти, з яких він складається. Салат служив гарніром до двох неймовірно смачних шніцелів. Я впоралась лише з одним, другий у пориві навіть хотіла загорнути у серветку і взяти з собою, однак робити цього не стала. Мріяла «втекти від ситної їжі» вдома, хоч на трішки, і, як то іноді трапляється зі мною, не так спокуса, як цікавість, поставили на тому велику жирну крапку. Поверталась до центральної частини міста я іншими вуличками, ніж звичайно. Біля Михальських воріт два юнаки дуже зворушливо виконували словацькою ,,Гей, соколи", автором тексту, приємно згадати, є український і одночасно польський поет Томаш Падура. Прикро, що не записала відео. Лише заслухалась, як і цією чеською версією сьогодні: 

 

 

Далі моє серце повело мене до Палацу примаса (настоятеля), іншими словами — палацу Архієпископа, що вважається одним з найкрасивіших палаців у всій Словаччині і найважливішим пам'ятником класицизму в місті. Сьогодні палац - резиденція міського голови Братислави, однак його частина віддана під музей. Ймовірно, що він збудований до 13 століття на фундаментах старовинної споруди. Дім єпископа згадується в документі від 1370 р. , каплиця — на чверть століття раніше. Після Мохацької битви 1528 року, де угорська армія зазнала поразки, у Братиславу перебирається угорська знать, місто на певен час стає столицею Угорщини. Тоді ж починає розбудовуватись і перебудовуватись і цей палац. Найбільший внесок у розбудову зробив архієпископ Їхніх Естергазі (1725 - 1745), покровитель і поціновувач мистецтва. 26 грудня 1805 року після перемоги Наполеона у битві під Аустерліцем тут був підписаний Братиславський мир. У музеї знаходиться найбільша колекція з шести англійських гобеленів у світі, які були створені фламандцями з шерсті і шовку в 30-х роках 17 століття в англійській мануфактурі Мортлейк у Лондоні. Оглянувши верхні зали музею, я спитала, чи є щось у підвальному приміщенні, звідки виходила молода пара, вони відповіли, що там найцікавіше. Насправді ж нижче мене чекали знаряддя тортур і камери, їх тут чимало. Боляче бачити, до якого рівня психічних відхилень може дійти патологічно жорстока людина, яка вигадує ці знаряддя, або та, яка їх згодом використовує.

Ще вчора я відвідала на вулиці Білій, 6, музей уродженця Братислави, що став лондонським скульптором, Артура Флейшмана. Сьогодні захотіла заскочити на кілька хвилин ще раз. Щоб потрапити до музею, треба вийти по сходах на балкон. Львів'яни знайомі з такими входами до старих будинків у центрі Львова, а от кілька людей після мого виходу з будинку музею приступили до мене з запитаннями, де він. Усім серцем вдячна Богові за можливість тут побувати. Скульптор прожив без семи років сотню, навчався в Будапешті, Празі, Відні, жив два роки на Балі, де з іудаїзму перейшов на католицизм, мешкав у Австралії, Британії, і навіть помер не вдома, а на Канарських островах. Не знаю детально, у якому віці Артур Флейшман робив ту чи іншу роботу, який досвід до того часу мав, однак аура, що панувала у музеї, мене знову накрила з головою. Він ліпив багатьох відомих людей своєї доби, виліпив аж чотирьох Римських пап, був першим, хто використав плексиглас, друга назва - перспекс, у скульптурі. 
До музею словацького поета, письменника, одного з найвідоміших представників критичного реалізму у словацькій літературі, який був віце-президентом Асоціації словацьких письменників у 1930-39 роках, Янка Єсенського (1874-1945), цікавий збіг прізвищ двох поетів, я не потрапила — він зачинений. Доля Янка Єсенського пов'язана з Україною: під час Першої світової війни письмнника мобілізували до армії, у 1915 році він добровільно здався в полон російським військам, після чого перебував у таборах для військовополонених, розташованих в Україні (Харків, Київ) і Забайкаллі, де користувався деякими пільгами як слов'янин. Через рік йому дозволили мешкати у Воронежі. У Києві працював у редакції тижневика «Словацькі голоси», який виходив там з вересня 1915 року по квітень 1917-го, пізніше тижневик випускався у російському Єкатеринбурзі, у Воронежі продовжив роботу в тижневику ,,Чехослов’янин" (,,Čechoslovan"). На початку 1919 року через Владивосток і Японію поет повернувся додому. До того ж, Янко Єсенський деякий час жив і в Ужгороді. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Після ситного обіду, під час якого з-під навісу спостерігала за першими краплями дощу, мені захотілось проїхатись по місту на екскурсійному бусику, що нагадує потяг, майже такому ж, які курсують туристичними маршрутами по Львову. Серед великої кількості мов на вибір української у бусику не було. Водій видав мені навушники і ввімкнув російську мову, запитавши мене англійською, звідки я приїхала. (Варто додати, що у день приїзду я розшукувала в інформаційному центрі брошури українською мовою, знайшла там двомовну карту міста, насправді їх три: словацька, українська, російська, адже підписи на карті залишились словацькою. На щось більше я не натрапила.) Темп розповіді був саме такий, який, як на мене, найкращий для сприйняття. Крім того, голос і інтонації видались мені дуже приємними, я не відчувала ніякого дискомфорту. Надворі йшов дощ, я їхала у бусику, захищена від дощу, і насолоджувалась поїздкою. У машині зробила для себе висновок, що містом хоч раз треба проїхати або пропливти, а ще краще, мабуть, - пролетіти над ним, звичайно, що не дуже високо, тоді ти бачиш його як структуру, а коли ходиш, для прояви цілісності треба затратити значно більше часу і зусиль. У пішої ходи є свої переваги, вона конкретизує, тоді ти маєш можливість звертати увагу на деталі, тому в ідеалі суміщення різних видів екскурсій принесло б найбільше користі і приємності. А ще: під час їзди, якщо бажаєш, більше чуєш, якщо ти на це налаштований, звичайно, бо перебуваєш у стані спокою, який дозволяє краще зосередитись, і голос диктора менше розсіюється у закритому приміщенні. Їдучи у бусику, який тут називають прешпорачік, prešporáčik, і слухаючи цікавинки про Братиславу, ніби чула якісь моменти з творів композиторів, присутніх музикою у цьому місті: Гайдна, Моцарта, Бартока, Ліста. Колись вони блукали цими вуличками, хтось затримувався у місті довше, хтось на коротший час. У Братиславі народився австрійський композитор Йоганн Непомук Гуммель, один з перших борців за авторські права музикантів. Приїжджав до Братислави знаменитий казкар Андерсен, кажуть, саме тут він написав дві казки. Народжені у Братиславі і кілька дуже відомих світу вчених, зокрема: німецький фізик, що займався вивченням твердих тіл і атомної фізики, нобелівський лауреат Філіпп Едуард Антон фон Ленард, винахідник автоматичних машин Вольфганг фон Кемпелен, який написав трактат «Механізм людської мови», фізик, математик, винахідник Йоганн Андреас фон Зегнер, або Янош Андраш Сегнер, який розробив теорію капілярності. Звідси родом австрійський скульптор, портретист і медальєр Віктор Оскар Тільгнер, чудовий пам'ятник Моцарту у Відні - саме його робота, ще можу згадати скульптора, художника, графіка, ілюстратора книжок, товариша Гете, Адама Фрідріха Езера.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Дощ не вщухав, намагалась сховатись від нього у Зброярні, Музеї зброї при Михальській вежі з типовими гвинтовими сходами і маленькими затишними кімнатами, до яких вже встигла тут звикнути. Зібрана музеєм колекція, здається, тут це традиція, не є колекцією з усього світу, як прийнято збирати у нас. Це історія братиславського ремесла, його майстрів, перша згадка про яких датується 1414 роком. Наостанок я зазирнула до двох широких залів аптеки-музею ,,У червоного рака". Згадка про рака не випадкова, колись була мода на ліки з нього, вони добре рекламувались, гарно продавались і, без сумніву, розносили славу про аптеку. На мій превеликий жаль, певна того, що Музей виноградарства працює до шостої години, як більшість наших закладів, я прийшла до нього запізно. До речі, по буднях музеї Братислави часто працюють саме у такому режимі. Братислава славиться своїми винами з давніх часів. Про виноградники Братислави я чула від першого дня перебування тут. Я досі яскраво пригадую свою першу екскурсію на винарню неподалік Бреста у Білорусі, зараз мені більш, ніж дивно, що тодішніх семикласників дружно повели на цей завод, де ми дегустували кілька видів вина, здається, до того я взагалі ніколи не пробувала вино. Добре пам'ятаю Музей шампанського на винарні ,,Абрау-Дюрсо" (Краснодарський край), де побувала на екскурсії після четвертого курсу університету. Судячи з опису, у Братиславі було б значно цікавіше, бо історія виноробства, як і історія вирощування виноградних лоз на території міста, тягнеться від античності до наших днів. У Словаччині, як мені казали, відкритий туристичний маршрут ,,Винна дорога", під час цього туру туристи дегустують різноманітні сорти вин, починаючи від білого сухого і закінчуючи солодким червоним. Молода пара з Хмельниччини, що працює зараз у Чехії, в аеропорту, однак уже в Києві, радила обов'язково привозити з Братислави словацьке вино, його можна було купити в магазині безмитної торгівлі ,,Дьюті фрі" перед відльотом. На жаль, порада прозвучала запізно.

Темніло, дощ не вщухав, я б ще хотіла багато що встигнути, однак охопити неохопне навряд чи вдасться, тож я вирішила, що краще буде, як дуже рано встану і перед дорогою до аеропорту пройдусь містом, замість мокнути зараз, тому повернулась до готелю. 

 

 

 

 

--------------------

 

 

 

Розповідь сьома, остання

Мова — маркер

Будильник продзеленчав о п'ятій. Моя сусідка по кімнаті гостелу, яка підселилась уночі, словачка, уродженка Братислави, теж прокинулась. Життя — така складна штука: дівчина працює закордоном вже майже 10 років, має тут батьків, родичів, знайомих, однак якісь умовності, якісь обставини змушують її зупинитись у гостелі. Прощаюсь з нею, востаннє сходжу братиславськими гвинтовими сходами до виходу. Ключі зможу віддати лише після восьмої, поки все зачинене. 
У місті кипить робота — прибиральники метуть вулиці, сміттєвози запаковують сміття. Бачу кількох неприкаяних, які відлякують своїм виглядом, однак жодної агресивності на їхніх обличчях і у їхніх рухах нема. День перед тим бачила біля Костелу кларисок посеред дня розстелений коц, на якому лежало двоє людей, судячи з видимих горбиків, зверху ті двоє були вкриті іншим покривалом, досить пошарпаним, у той час крапав, хай дрібний, усе ж таки дощ. Виглядало, що спали. 
Блукаю ранніми вуличками, де-не-де проходять якісь люди. Під ногами "золоті корони" Королівського шляху від собору св. Мартіна до Ратуші, яким простували королі зі своєю свитою. Підходжу до двоповерхового барокового Палацу Кеґлевича, що розміщений на Панській, 27. Ще раз дивлюсь на дах, заповнений, мов кеглями, мансардними вікнами, які у Галичині подекуди називають люцернами, зупиняю погляд на порталі, над яким видно герб власника палацу — графа Йосипа (Йозефа, Джозефа) Кеґлевича, члена таємної Ради, що відповідав за збереження королівської корони. Герб стережуть скульптури золотих левів. Ніби чую моменти з концертів Людвіга ван Бетховена, які він міг виконувати тут. У цьому будинку Бетховен давав уроки музики Анні Луїзі Барбарі Кеґлевич, Бабетті, композитор навіть склав кілька сонат, присвячених цій талановитій учениці (Соната для фортепіано № 4 op. 7, мі-бемоль мажор, Концерт для фортепіано з оркестром № 1, до мажор, op. 15 і ще кілька творів). Що не кажи, а любив композитор своїх учениць. Особливо, мабуть, Джульєтту Гвічарді, якій присвятив неймовірно красиву ,,Місячну сонату". 

 

На відео: Beethoven | Piano Sonata No. 4 in E flat major | Daniel Barenboim.
 

Минаю бароковий палац Пальфі (Палфі) на вулиці Вентурській, 10, де, як каже табличка, виступав шестирічний Моцарт. Хоча записів про це ніде не збереглось, є навіть думка, що це просто гарна легенда. Портал палацу прикрашений військовими трофеями на згадку про генерала армії імператриці Марії Терези Леопольда Палфі, одного з перших власників будинку.Прощаюсь з Палацом Естерхазі, головним корпусом Словацької національної галереї, його будівлею, що має назву ,,Водяні казарми". У музеї мала би бути світлина відомого братиславського фотографа XIX століття Еде Козича, Едурда Непомука Козича, Eduard Nepomuk Kozič (Ede Kozics), на якій зображено двох друзів, які разом давали концерт у Братиславі, — Ференца Ліста та його учня, композитора й одного з найвідоміших піаністів свого часу, до того ж, однорукого, бо втратив праву руку у 14 років під час полювання, графа Ґезу Зічі (на Вентурській вулиці є палац Зічі). Повертаюсь до Старої Ратуші, з вежі якої проголошувались укази, відбувались тут і страти. На найвужчій вулиці Братислави, назва якої звучить як Баштова, на карті позначена як Бастіонна, Baštová ulica, у будинку номер сім проживав міський кат. Власне, не один кат, а родина, бо сини по спадкоємству, як батьки, продовжували своє ремесло. Їхні обов'язки не обмежувались стратами, зокрема, вони збирали податки з дівчат, які заробляли тілом. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Нарешті я повернула ключі й подалась до залізничного вокзалу (Hlavna Stanica). Планувала пройтись пішки, однак всі, кого не питала, радили їхати трамваєм. Я мала бажання потрапити до аеропорту заздалегідь, щоб уникнути зайвих проблем, тому врешті пристала на цю пораду. Кілька заставок (зупинок) — і пора. Автобуса чекала десь до пів години. Коли приїхала, аеропорт був практично пустий. Побачила в аеропорту гарний літачок. Покрутилась трохи, однак почувала себе незатишно. Згідно з повідомленнями на табло вранці до України мав летіти лише один літак. Згодом аеропорт наповнили інші люди, чути було словацьку, російську, угорську і чеську мови. Аж раптом я вловила краєм вуха свою. Аж трохи не підскочила від радості. Зал наповнювався українцями. 
Мова — маркер. Рідна мова — затишок і прихисток. Можна було заспокоїтись. Навіть якщо не питатиму нічого нікого, знатиму, до якого віконечка підійти, адже завжди можу піти слідом. Українська звучала різна, це було чудово, бо за діалектами можна уточнити місце проживання в Україні. Я почувала себе захищеною і готовою на всі сто до польоту.
Лечу. Прощавай, мила Братиславо, Блаво, як кажуть словаки, з неба ти дійсно схожа на блавати.
А я полину до Тебе, моя найдорожча у світі країно, моя УКРАЇНО.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Дивіться більше творів Галини Мирослави на особистому сайті поетеси: http://poetry.in.ua/

Матеріали надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".

 

 

Читайте також на "Малій Сторінці":

"Перед від’їздом до тієї частини Європи, що простягається за нашим кордоном, я налаштовую себе на стан повного відриву від буденних клопотів, відповідальності, ,,хвостів”. Утікала й раніше, особливо у станах, коли світ вимучував до розтирання в порошок, та простір, у який виходила, був віртуальним. Теперя вириваюся з відкритими обіймами у світ реальний за межами моєї реальності..." (Галина Мирослава)