"Професор саме вийшов прогуляти свою собачку Іжку, як несподівано його вразив дивний м'який скрип. Глянув на високу яблуню, звідки долинав той незнайомий поголос, аж угледів двох сорок. Та, власне кажучи, то були сорока і сорок. Провесінь, провесна, небо за блакитніло, аж милує зip, а вони, приязні, вже й узялись плести гніздо. А в сороки гніздо не будь-яке. Воно хитро вимережене тонкими гілочками. Покрівлю має, туди руку не засунуть бешкетники, і не доберуться ворони, коли з’являться сороченята..." (Микола Корсюк)
"Степанко з великим нетерпінням чекав середини березня - час, коли вони з дідусем щороку ходять до березового лісу збирати березовий сік. Саме в цю пору, коли бруньки ще не з'явилися, а береза вже жене «березові сльози», як називає їх дідусь, вони найцілющі..." (Михайло Трайста)
Віргілій Ріцко, "Весна" (оповідання)
"Коли ще лютує зима, ще стоять сильні морози і лежать великі сніги, в повітрі вже пахне весною. Весна - це пробудження природи від зимового сну. Весною Зима - стара баба, а Літо - молода дівчина. Весна, весна... Щороку весна приносить нам нові надії..." (Вергілій Ріцко)
"Купила мама Василькові гумові чоботи. Тільки взути їх ніяк: сонячно, сухо. У всьому селі жодної калюжі. А Дощ іти не квапиться. Дрімає собі у хмарині, в тій, шо зачепилася за верхівку тополі на вигоні. Пооглядав Василько чоботи, поприміряв та й подався на вигін, до тополі. "Дошику,— гукає,— іди, щоб калюжі були! В мене чоботи нові, хочеться походити". А Дощик ніби не чує. Дрімає та й дрімає. Вернувся Василько додому ні з чим. Нипає по двору, нудьгує. Зазирнув у квітник, а там чорнобривці та петунії, що учора сестра Мирославка пересадила, зовсім головки посхиляли, пов'яли. Знов побіг Василько до тополі..." (Зірка Мензатюк)
"За Прутом є село, за селом — гора, а на горі лісок-перелісок, такий невеличкий, що його можна оббігти довкола. У тому лісочку живе мавка-зеленавка, мала, як і він. Взимку вона спала в сухому листячку, а поверх листя лежав сніг. Але прийшла весна, сніжок розтав, і мавка прокинулась. "Що це дзвенить, мов чисте срібло, аж мене розбудило? Може, це ви, струмочки?" — спитала вона. "Ні, мавко. Ми дзюрчимо не перший день, але ти не будилася", — відповіли струмки. "То, може, це ти, берізко?" "Я всю зиму дзвонила обмерзлими гілочками, — сказала берізка. — Але ти того не чула". "Тоді, напевно, це вітер, що гуляє над горою?" "Ні, мавко, не я це. Я взимку дзвенів-свистів, мів летючими снігами, а тепер я тихий і лагідний". "То хто ж воно?" — роззирнулася мавка довкола й побачила на лужку, на узліссі, дівчаток. Вони бігали й сміялися голосно-голосно, аж котилася луна. Адже почалися канікули, і нарешті була весна: тепле сонечко й воля гратися скільки захочеш. "Он хто мене розбудив", — усміхнулася мавка, бо цих дівчаток вона знала від торік: Марусю, Олюсю і старшеньку Миросю. "Скоро Великдень, — тим часом казала до менших дівчаток Мирося. — А ви ще не навчилися веснянок". "Таки ні..." — кивнули Маруся й Олюся. "Я знаю «Молоданчика». Мене бабуся навчила, а я навчу вас!"" (Зірка Мензатюк)
"Сьогодні для мене важкий день. Учителька задала нам описати свою улюблену пору року. А що робити мені, якщо я всіх їх люблю?.. Я добре пам’ятаю, як одного разу запитав у батька кого він більше любить: мене чи маму. Батько відповів коротко: "Обидвох!". Хоча я наполягала, що хоча би мене трішки більше, ніж маму. Та він усе своє і те саме: "Обидвох нарівно!" Ось так і зараз. Не можу розділити їх. Бо усе одно їх люблю. Для мене це - великий пейзаж, у одній рамі, яка має чотири частини, підписані тим самим художником і намальовані теж ним, лише в різнім стані свого душевного та сердечного настрою..." (Василина Головчук)
"Нелегку зиму пережила молоденька вербиця. Цілу зиму вітрюган намагався зламати її гілочки, дув щосили і пригинав до землі, але вона не здавалася, гнулася, жалібно змахувала руками-гілочками, та не ламалася. І коли несміливе весняне сонце почало голубити землю, і в її скованому стовбурі почало прокидатися життя. Вербиця хотіла розплющити очі, та поки ще не могла - її бруньки не налилися соком, а міцно спали на гілочках. Та не надовго. Під теплими променями сонця сік розтав і побіг по стовбуру. "Годі спати, дівиці-сестриці, весна вже!" - бадьоро співав він, біжучи стовбуром та гілочками. Ось так поступово бруньки почали наливатися соком, набрякати і ставали все більшими й більшими, аж поки не виросли стільки, що змогли відчинити віконечка і показали світу свої пухнасті біленькі голівки...." (Людмила Дорош)
"У сінях стояла велика миска із яєчками. "Нас усіх з'їдять люди," - басом сказало найбільше яєчко. "І це добре. - обізвалися інші.- люди матимуть із нас користь." "Але я все-таки найкраще з-поміж вас, бо я - найбільше!" - не вгавало велике яєчко. Найменше яєчко лежало у мисці поруч із своїми братами і мовчки прислухалося до розмови. "А тебе, найменше, - знову обізвалося басом найбільше яєчко, - тебе ніхто і їсти не захоче, бо ти таке маленьке!.." Маленьке яєчко дуже шкодувало, що не виросло більше. Але що воно мало робити?.." (Леонід Полтава)
Олег Буцень. Три оповідання про весну.
"Як приходить весна", "Солодкий дощ", "Пісня весни" - оповідання, що увійшли до весняної добірки Олега Буценя.
"Вже йшла весна. Горобці першими побачили, як ожила і заговорила з холодним берегом річка. "Прокидайся! — казала річка берегові— Годі вже тобі спати. Цілу ж зиму проспав!" "Зимі кінець! Зимі кінець! — радо вигукували над річкою горобці.— Нам не буде холодно! Нам не буде голодно!" Річка виглянула з ополонки, але видно було погано. Лунко тріснув лід. Аж горобці налякалися. Пороснули врозтіч і присмирніли, зачаїлися сірими грудочками на всніженому березі. Лід сердився й щосили намагався тримати річку..." (Михайло Слабошпицький)
"...Несміло, наче випадково, мружиться на землю сонечко. Всі, хіба окрім холодного, аж білого, снігу, радіють його першим привітикам. Сніг злиться: тане, зменшується, збігає безпечними каламутними струмочками і зникає. Взамін із-під торішнього листя нетерпляче випурхнув перший живий підсніжничок… другий… третій… ой, та їх тут – море! А ось, біля твого ж таки міського будинку, просвердлила мертву товщу асфальту тендітненька кульбаба. Яка сила!!!..." (Володимир Нагорняк)
Оповідки Володимира Нагорняка про усі пори року - з книги "Український рік".
"Королівством – а воно саме так і називалося – РІК, - правив знаний по всіх усюдах МОРОЗ. Дід МОРОЗ. Величали його між собою не інакше, як дідом. Настільки був старий-старий, аж вічний. Правив… розуміли, звичайно ж, розуміли, що правив-то королівством аж ніяк не МОРОЗ, - роки, роки!, - а його чотири доньки – ЗИМА, ВЕСНА, ЛІТО та ОСІНЬ..." (Володимир Нагорняк)
"Жила собі дівчинка на ім’я Уля. Жила вона в малесенькому селищі. Коли там починається весна, там дуже дзвінко дзюрчить вода в річці, солов’ї співають, а трава росте, як на малюнках художників. Та одного разу Уля побачила біля свого дому хлопчика, який сумував…" (Вікторія Лабунець)
"...Біло, як біло, все біло… Аж сліпить очі!.. Е-е ні, не все: ось – та ось же! – на розмальоване інеєм дерево не поспішаючи, по-господарськи, всідається снігур… другий… третій… Червонобокі: прямо тобі, спілі яблука. Так і тягнеться рука зірвати. Ага, а біля ставка, глянь, скільки їх! Побігли… Стій же, стій!.. Не яблука то, і не снігурі – розпустила по вітру китиці свої калина. Листя ще з осені розгубила – розтринькала, а китиці… Китиці горять! А який смачний той вогонь – калина з морозу..." (Володимир Нагорняк)
"У Лесі на вікні є гарний вазончик. Ще взимку мати купила в місті квіткові цибульки й дала Лесі. "Посади їх у вазончик і добре доглядай: підливай щодня, щоб земля була вогка, а як з'являться листочки, то тримай вазончик на світлі. От і матимеш до Великодня гарні гіацинти", — сказала мама. Леся послухала маму. Посадила квіткові цибульки у гарний вазончик й пильно їх підливала. Через деякий час із землі виткнулись гарні зелені листочки, а незабаром вигналась товстенька міцна стеблинка, на якій визначились цілими рядками пуп'янки. З кожним днем вони все більшали, і Леся ніяк не могла дочекатися, коли вони розкриються. Вона дуже хотіла, щоб до Великодніх свят квіточки розквітли. Тоді можна буде їх поставити на Великодній стіл із свяченим..." (Ніна Наркевич)
"Дзвінок в двері. Михайло радо зіскочив зі стільця і чимдуж помчав відчиняти двері. "Мамо, мамо..." - голосно гукав хлопчик. Михайлик прокрутив двічі назад ключ, як навчала мати, та прочинив двері. Жінка років тридцяти втомлено стояла на порозі. "Мамонько… Усе гаразд?" – тихенько запитав хлопчик. "Так. Не зважай, синку. Просто втомилася на роботі..." (Софія Дяченко)
Ця світла, радісна дівчинка залюбки пише добрі казочки та оповідання для малят. Її звуть Вікторія Лабунець. Вона живе на Одещині, гарно вчиться у школі та мріє стати письменницею. Підтримаймо прагнення талановитої дівчинки та читаймо її цікаві твори!
"Івасик із Гусеням зібралися писанки розписувати, адже ж ось-ось — Великдень. Наготували писачки, віск, фарби, яйця, всілякі писанкарські інструменти. А Карлсон усе ходив за ними слідком і думав: до чого ж це вони готуються, що вони збираються робити? А може, вони ладнаються приготувати великий, красивий, кольоровий торт, адже ж фарби нібито харчові?.. Так ходив-ходив Карлсон, чого тільки не передумав, а спитати соромився. Але ж хіба не можна найкращому в світі Карлсонові запитати про те, чого він не знає? І Карлсон наважився..." (Оляна Рута)
"У хаті ще було напівтемно, як мама вже розбудила Наталю.
— Уставай, Наталю, — каже мама, — бо вже час до церкви йти паски святити. Хіба ти забула, шо Великдень сьогодні?
Наталя зараз же і встала. Швиденько почала вмиватися. А вмивалася ке так, як завжди: помилася додою та милом, а потім ще й писанку взяла, умочила її у воду, а тоді личко нею потерла. Вона вже давно знала, що перший раз на Великдень треба писанкою чи крашанкою вмиватися. Хто писанкою на Великдень умивається, той завжди буде рожевенький і здоровий!
Ще й сонечко не сходило, як Наталя з мамою й татом пішли до церкви. Подорозі вони зустріли маленького хлопчика, шо йшов до церкви із своєю мамою..." (Петро Волиняк)
Казка "Осінні пахощі" (Людмила Федорова)
"На уроці природознавства вчителька запитала дітей, чим пахне осінь для кожного з них. Учні наперебій піднімали руки і відповідали зі знанням справи: Оленці осінь пахла духмяними яблуками та достиглим виноградом, Тарасові – дощем та туманом, Андрійкові – грибами та горобиною, Яринці – айстрами та хризантемами. Матвійко (він був ласуном) сказав, що йому осінь пахне гарбузовою кашею та гарбузовим насінням. Захопившись бесідою, всі діти жваво її підтримували. Лише Кирилко замріяно мовчав, прикипівши поглядом до вікна. Вчителька привітно подивилася на хлопчика і запитала, чим йому пахне осінь..." (Людмила Федорова)
